3.2.6. Виникнення і розвиток філософської думки в Україні

Історичні етапи

Основні риси і положення

Видатні школи та їх представники

Українська філософія

(V-XX ст.)

Філософія давніх слов’ян

(V-IX ст.).

Продовження таб. 3.7

Філософська думка у Київській Русі (Х-XIV ст.)

– вона постає переважно внутрішнім явищем української культури;

– ніколи не виявляла схильності до абстрактно-раціональних системних побудов;

– завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого повчання;

– переважно позитивно ставилася до релігії, до шанування вищих духовних цінностей;

– досить сильно була обернена у бік історичних і у бік історіософських осмислень особливостей долі як українського народу, так слов’янства вцілому;

– досить сильно інтегрувала у літературу, громадсько-політичну думку культурно-історичні проекти та міркування

– український нород вірить передусім у свої власні сили і здібності;

– йдемо до полів наших трудитися, як боги веліли кожному чоловікові;

– а йдемо куди – знаємо: по землі на гори і в луку моря;

– ми відважні, коли боремося за життя;

– і відсічемо старе життя наше од нового, як січуть, рубають дрова в домах огнищан простих.

«Вересова книга» - геніальна пам’ятка українського народу (трипільська культура).

– становлення філософії відбувалось у процесі розв’язання суперечностей між слов’янським міфологічним світоглядом та християнством;

– культура Русі акцентує увагу на таких важливих проблемах, як протистояння духу і природи, душі і тіла, духовного і тілесного, Бога і диявола тощо;

– в центр піраміди проблем ставиться людина в етико-моральному

Іларіон Київський

(ХІ ст.);

Данило Заточеник

(ХІІ ст..)

Володимир Мономах

(1053-1125 рр.)

Нестор

(1056-1113 рр.);

Історичні етапи

Основні риси і положення

Видатні школи та їх п

Продовження таб. 3.7

Філософія доби українського Ренесансу (XIV-XV ст.).

Філософія у Києво-Могилянській академії (1632-1817 рр.).

Продовження таб. 3.7

Філософія Просвітництва (друга половина XVIII- gjx/ XIX ст.).

світлі, її почуття і розуміння світу;

– філософська картина світу, суспільство розглядалося крізь призму вічного конфлікту добра і зла;

– проповідувалась зверхність віри над знанням.

Клим Смолятич

(ХІІ ст.);

Кирило Турівський

(1130-1182 рр.)

– християнська релігія повністю подолала язичництво, перетворившись у пануючу форму суспільної свідомості;

– відхід від притаманного Київській Русі історичного оптимізму і перехід до глибокого песимізму в розумінні перебігу історичних подій;

– філософська думка розвивалась на основі ідеологій гуманізму;

– утвердження непереможності духу – справжнього буття русина;

– широко розповсюджується неоплатонізм;

– буття Бога знаходиться в іншому вимірі ніж панування буття пізнаваних речей;

– відбувається своєрідний синтез неоплатонізму та арістотелізму на грунті української ментальності.

Юрій Дрогобич

(1850-1494 рр.);

Станіслав Оріховський-Роксолан

(1513-1566 рр.);

Іван Вишенський

(1550-1620 рр.);

Касіян Сакович

(1578-1647 рр.);

Павло Русин

(1470-1517 рр.).

– читались курси діалектики, логіки, натурфілософії, психології, метафізики;

– різкий поворот до вивчення людини і природи;

– філософія – це система дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також як дослідництво життя і доброчесності;

– істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи;

– пріоритетне значення має розум;

– сенс життя – у творчій праці, спрямованій на власне і громадське добро.

Петро Могила

(1596-1647 рр.);

Лазар Баранович

(1620-1693 рр.);

Інокентій Гізель

(1600-1683 рр.);

Іоанакій Галятовський

(1620-1688 рр.)

Феофан Прокопович

(1977-1736 рр.);

Стефан Яворський

(1658-1722 рр.);

Георгій Кониський

(1717-1795 рр.)

– Г. С. Сковорода являє собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами своєї філософії;

– світ, за Сковородою, складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої і не першій за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, тому – справжньої основи будь-чого, тобто Бога;

– дві натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них не можна просто знехтувати, але духовна натура ніколи не виявляються у видимі адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба;

– людина, як малий світ, мікрокосмос, «мирок», поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення;

–

Продовження таб. 3.7

– людське щастя втілюється не тільки в духовних чеканнях, не тільки у сердечній радості, а й праці, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний спокій, є обов’язковою умовою самореалізації людини.

Григорій Сковорода

(1722-1794 рр.);

– з матеріалістичних позицій підходив до осмислення світу як існуючого об’єктивно;

– матерія – це те , з чого складається якась річ;

– в основі пізнання знаходиться відчуття; чуттєве сприйняття – нижче пізнання; розумове пізнання – «вище поняття».

– За філософськими поглядами деїст: світ створений Богом, але в подальшому розвивається за своїми закономірностями, існує об’єктивно;

– у теорії пізнання – сенсуаліст; джерелом пізнання є відчуття.

Яків Ковельський

(1728-1793 рр.);

Петро Лодій

(1764-1829 рр.);

– проблеми буття і пізнання вирішував з матеріалістичних позицій;

– пізнання розпочинається з відчуттів, але на цьому воно не зупиняється, а йде далі – до розумового пізнання;

–

Продовження таб. 3.7

Іван Ризький

(1761-1811 рр.);

Історичні етапи

Основні риси і положення

Видатні школи та їх представники

Філософія українського Романтизму

(20-30-ті рр.. ХІХ ст.)

Ідеї філософії серця

Продовження таб. 3.7

Ірраціоналізм

– Центральною у філософських поглядах є ідея розумної людини, яка є вільною і самодостатньою;

– проголосивши розум головним чинником людської діяльності, вказував, що доля людини залежить від неї самої від спрямування її розуму і сил духовних;

– ставив питання про сенс життя людини, яка розумом пізнає створену Богом природу як матеріальну силу з її незнищенні сю і вічністю;

– людина, вдосконалюючи себе, активно діє на суспільну користь і сама творить своє майбутнє.

Олександр Духнович

(1803-1865 рр.).

– Романтизм – художній метод у літературі й мистецтві, що прийшов на зміну класицизму;

– для нього характерне протиставлення реальній дійсності картин життя бажаного, витвореного мрією, піднесеного над дійсністю;

– романтичне світорозуміння, поєднане з національною ідеєю характерне романтизму;

– від доби романтизму розвиток як культури, так і філософської думки йде, органічно переплітаючись з пробудженням національної свідомості і намаганням українців н

Продовження таб. 3.7

– світобачення сформувалося під впливом натурфілософії Ф. Шеллінга, яку він намагався застосувати до розвитку філософії фізики і медицини;

– основу буття вбачав у абсолютному розумі, яким є Бог;

– природа і людина – породження абсолютного початку;

– матеріальне і духовне тотожні;

– увесь світ є живим: органічна матерія міститься в неорганічній, як душа в тілі;

– концепція пізнання ґрунтується на тотожності суб’єкта і об’єкта;

– з допомогою розуму людина пізнає внутрішню сутність предметів та оперує ідеями.

Данило Велланський

(1774-1847 рр.);

– світогляд М. Гоголя антропоцентричний, релігійно-ідеалістичний;

– основою світогляду є Бог, який надає усякому буттю сенсу та певного призначення;

– людина є найпершим та найкращим творінням Божим;

– найпершим життєвим завданням постає якраз усвідомлення свого призначення;

– це особливо важливо тому, що за душу кожної людини йде нещадна боротьба між Богом та Дияволом;

– кожна людська душа постає полем розгортання всесвітньої буттєвої драми: якщо вона врятована – добра в світі стає більше, коли загублена – менше;

– найнебезпечнішим для людини постає так зване «непомітне зло», тобто зло незначне, маленьке (наприклад, незначна брехня), яке людина не вважає за зло і не бореться із ним.

Микола Гоголь

(1809-1852 рр.);

– в традиції релігійно-духовної філософії, якій слідував у своїй діяльності Й. Міхневич, розв’язується проблема співвідношення віри і розуму;

– гордий розум людини не може піднятися над розумом Бога, навпаки, він має бути у належній слухняності віри;

– основою усіх наукових знань є душа з її силами та діями, а в самому стані розуму надзвичайно важко відокремити природне від надприродного, визначити межі і показати ступінь природної діяльності розуму.

Йосип Міхневич

(1809-1885 рр.).

– характерна особливість світобачення М. Костомарова – сполучення християнства і романтизму;

– джерело всіх явищ і процесів – у божественному началі, у «Верховному промислі»;

– духовне є основою матеріальної, предметної дійсності;

– пізнання світу полягає у розкритті духовного в фізичному;

– історіософські погляди М. Костомарова найповніше виражені в його праці «Книги буття українського народу».

Микола Костомаров

(1817-1885 рр.).

Філософія

серця

– абсолютизація філософії серця;

– поняття серце має глибинні духовні пласти людини, позасвідомий національний та індивідуальний досвід;

– серце – внутрішня глибінь людини;

– у серці архаїчні конструкти світогляду, світосприймання, що впливають на здійснення тієї чи іншої мети в майбутньому;

– людина – це єдність «внутрішнього» і «зовнішнього», як подвійне «єство душі» – «поверхні» і «глибини» душевної;

– ідея серця як найпотаємнішої сутності «духовної» людини тісно пов’язана з національною ідеєю.

Пантелеймон Куліш

(1819-1897 рр.);

– найголовнішим для розвитку філософської думки в Україні стали Шевченкові ідеї: людини як самоцінності і центру всього світу;ї

– свободи як умови буття людини;

– історії як процесу реалізації прагнення людей до свободи й щастя;

– глибинної спорідненості людини з природою;

– віра у справедливого Бога;

– культ жінки-матері.

Тарас Шевченко

(1814-1861 рр.);

– критично оцінюючи матеріалізм та ідеалізм за їх ігнорування індивідуального, П. Юркевич намагався подолати однобокість обох підходів до людського пізнання в створенні власної концепції пізнання людини, діяльною силою якої є «серце»;

– серце є не тільки носієм тілесних сил, а й центром її духовного життя, пізнавальних дій душі, вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках, тобто це «скрижаль, на якому викарбований природний моральний закон»;

– серцем визначається індивідуальність, неповторність конкретної людини;

– серце може виражати такі душевні стани, які за своєю ніжністю неприступні для розуму.

Памфіл Юркевич

(1826-1874 рр.).

Натуралістично-позитивістські ідеї в філософії України (кін. ХІХ- поч.. ХХ ст.).

Філософські проблеми мови і мовлення

Соціальна філософія

– знаходився під певним впливом філософії Гегеля. Своє бачення сучасності філософії виклав у праці «Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість»:

– завдання філософії – пізнання дійсності на рівні свідомості у формі ідей;

– у філософії людська свідомість вперше звертається до самої себе, а звідси випливає неможливість розглядати філософське знання в контексті практичної корисності;

– кожне філософське вчення впорядковує себе як органічна частина цілісного процесу;

– філософська думка розвивається від заглиблень у природу – через власне самоусвідомлення – до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини у сфері самоусвідомленої думки та втілення її у практику;

– національна філософія повинна взяти усе цінне із різних історичних філософій, але усталити све це на власних засадах – на засадах синтезу ідеального і реального, ідей та життя.

Орест Новицький

(1806-1884 рр.).

– засновник Харківської психологічної школи у мовознавстві;

– дав філософське обґрунтування виникненню, розвитку мови і мислення як взаємозв’язаного процесу творчої діяльності людей;

– поява мови означала перехід від несвідомості до свідомості внаслідок необхідності взаєморозуміння між людьми;

– за допомогою думки людина усвідомлює думку, творить образ предмета, від якого переходить до поняття;

– мова не тільки засіб спілкування, вираження думки, але й творення, знаряддя удосконалення думки, збагачення знань.

Олександр Потебня

(1835-1891 рр.).

– обґрунтовує ідею багатофакторного і визначеного історичного процесу: традиції, культури, національного характеру тощо;

– ратував за обмеження до мінімуму елементів примусу, усунення авторитарних рис у суспільному житті;

– національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії і свободи;

Михайло Драгоманов

(1841-1995 рр.).

Позитивна філософія

Екзистенціалізм в філософії України

Ноосферна концепція

Філософія України в ХХ ст.

Історіософія

– шляхом національної освіти закликав до піднесення національної самосвідомості;

– вважав, до істина лежить в площині самосвідомості;

– був рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму.

– філософський світогляд І. Франка самобутній: вважав однобічним матеріалізм і ідеалізм;

– йому імпонувала позитивна філософія, стверджував необхідність зв’язку теорії з практикою;

– ставив у центр свої міркувань людину і бачив у ній колосальну різноманітність можливих проявів;

– народ, людський загал творить історія і вирішує свою долю;

– творчий процес (чи в художній чи в наукових галузях) може і повинен бути предметом наукового дослідження;

– був прихильником індуктивного методу в пізнанні і заперечував діалектичний метод;

– в релігії загалом вбачав моральну опору людства, нічим не замінену і в часи лихоліть, і в мирну добу.

Іван Франко

(1856-1916 рр..)

– створила романтично-екзистенціальний художній світ, в якому воєдино переплелись і сердечність, і моральнісна чистота вчинків і почуттів, і нерозривна єдність особистості і природи;

– виступала проти спрощених тривіальних інтерпретацій у співвідношенні релігійної віри та життєвих реалій;

– закликала до усвідомлення та безмірної складності людського ставлення до світу;

– проблему людини окреслювала як проблему вибору одного з декількох можливих варіантів життєвих дій;

– вірила, що наука і художня інтелігенція спроможні і зобов’язані «просвітлювати шляхи в прийдешнє».

Леся Українка

(1871-1913 рр.);

– світоглядно-філософські орієнтації письменника мають екзистенціальне забарвлення;

– провідне місце займає людина та її ставлення до природи;

– людина осмислюється не з антропологічного, природного-соціального боку, а як морально-духовна сутність, де головними збудниками її вчинків є душевно-глибинне несвідоме.

Михайло Коцюбинський

(1864-1913 рр.).

–створив оригінально вчення про живу речовину, перехід біосфери в ноосферу;

– формує ідею ноосфери у дусі українського світорозуміння: у центрі особистість;

– ноосфера – це біогеохімічне поняття, що відображає коеволюцію людства та біосфери, синтез історичного та природного процесів самоорганізації як планетарного явища.

Володимир Вернадський

(1863-1945 рр.).

– філософська думка України після 197 р. пережила суворі історичні випробування. Соціально-політичні та економічні перетворення спонукали зміни у філософській культурі. За межами України опинились багато представників філософської культури. І все ж в Україні формується потужна, суперечлива еволюційно-романтична течія, що об’єднувала учених, поетів, письменників, філософів, громадсько-політичних діячів.

– історичний процес, вважав М. Грушевський, треба вивчати не шляхом а апріорних висновків і незмінних принципів пізнання, а «дорогою індуктивного» на базі теорії факторів;

– у праці «Початки громадянства. Генетична соціологія» він робить висновок, згідно з яким соціологія фактично трансформується у генетичну соціологію, а остання своїм предметом виходить у сферу філософської історії по суті ототожнивши предмет історії, соціології і філософії історії;

– філософсько-історична концепція ґрунтується на принципі поліфакторності суспільного розвитку, взаємодії чинників, які зумовлюють єдність та цінність історії, її багатомірність;

– основа історії народу – його культура

– сенс історії вбачав у гуманізації суспільних відносин на засадах солідарності та альтруїзму;

Михайло Грушевський

(1866-1934 рр.).

Історичні етапи

Основні риси і положення

Видатні школи та їх представники

Філософія щастя

Антропологічний поворот філософії

Київська філософська школа

Філософія української діаспори

– методологічні, філософсько-соціологічні засади М. Грушевського лягли в основу його концепції історії України; її основні положення – автохтонність українського народу (тотожність з антами), його селянська природа, безкласовий, демократичний характер, осібний, самостійний шлях розвитку.

– основні положення про людину, сенс її життя, внутрішню і зовнішню свободу розглядав у співвідношенні з розвитком суспільства, нації, держави, вселюдської історії;

– закони руху суспільства породжують нові елементи, що не мають інтересу берегти те, що віджило;

– українській нації притаманні свої закони життя, ламання яких «ламає душу цілого народу», і «така руйнація є злочин перед вселюдським поступом»;

– історія українського народу має свої виміри соціального простору й часу;

– історія показала українству всю безплідність , усю шкідливість і навіть злочинність убрати відродження української нації в неприродні для неї, огидні її соціальним прагненням форми;

– у світогляді В. Винниченка чітко виявився гуманізм української ментальності.

Володимир Винниченко

(1880-1951 рр.).

– принципово новий і важливий антропологічний поворот в філософії: П. Копнін спрямував філософську думку не на вивчення незалежних від людини об’єктивних законів природи та суспільства, а на те, що залежить від людини, що освоюється людиною в процесі осмислення світу, прагне осягнути природу наукового знання в контексті суспільного людського досвіду;

– наскрізною ідеєю цих пошуків було з’ясування ролі творчої активності суб’єкта, що зрештою сприяло повороту філософської думки України до проблем філософської гуманістики.

Павло Копнін

(1922-1971 рр.)

– становлення В. Шинкарука як філософа відбулося в 60-х роках, у період «другого відродження» української філософії коли почав зміщуватись акцент філософських досліджень у бік людини та її світогляду;

– він був одним із перших філософів, що вийшли за рамки гносеологічного аналізу буття у більш широкий спектор філософсько-світоглядних проблем, насамперед розуміння буття як способу життєдіяльності людини, а відношення мислення до буття – як відношення людини до світу;

– людина та спосіб її буття у світі стають для вченого і всієї київської філософської школи об’єктом наукового осмислення, лейтмотив якої він окреслив у положенні: «Сутність людського способу буття полягає у творчій діяльності, яка є самодіяльністю, самоутвердженням людини в світі».

– у фокусі теоретичних розробок В. Шинкарука виявились фундаментальні проблеми формування особистості, її світоглядної культури, і ширше – проблеми історії і теорії культури, зокрема історії української філософії.

Володимир Шинкарук

(1928-2001 рр.).

– ідеологія українського націоналізму;

– зробив спробу сформулювати основні положення теорії нації і національної еліти, світоглядні засади української національної ідеї та власну концепцію «вольового» націоналізму і висловив ряд філософських ідей, висвітлення яких допомагають всебічні не осмислювати особливості розвитку філософської і політичної думки в Україні;

– визнавав щораз більший вплив ідей на історичний розвиток;

– схилявся до визнання вирішальної ролі людської особистості в історичному процесі;

– ірраціональну волю розглядав як основну силу індивідууму, суспільства, народу;

– ратував до повернення до джерела національних традицій, до узвичаєних норм, закорінених у глибинах генетичної пам’яті етносу.

Дмитро Донцов

(1883-1973 рр.);

– розглядав історію як всесвітній процес реалізації вищої мети і правди людства, в якому окремий народ сповнює визначену

В’ячеслав Липинський

Історичні етапи

Основні риси і положення

Видатні школи та їх представники

Провидінням роль;

– оригінальною була думка про те, що деструктивні, негативні сили не мають самостійності, бо дістають своє буття, форми і зміст від позитивних як їх збочення, спотворення, як їх нетривке наслідування;

– своєрідною була також його ідея «волюнтаризму» як визнання активної творчої ролі «великої людини», індивіда, а не тільки класу, нації;

– нація є об’єднання мешканців з почуттям «територіального патріотизму», який «лежить в основі всякої органічної нації, випливає із інстинкту осілості»;

– головними націотворчими факторами називав національну державу, культуру, політично активну верству, здатну розвинути в собі патріотизм, ідеологію й організувати виробництво, знайти підтримку всього громадянства;

– без національної ідеології інші чинники не будуть формувати націю;

– ідеї творяться людьми, виростають із стихійного матеріального життя;

– «кожен час творить нові ідеї: вони вживаються на маси через посередництво слова, яке теж пристосовується до змін»;

–«Слово, коли воно має бути творчим, повинно служити життю, а не безплідно намагатися начинати життя до своїх законів…».

(1882-1931 рр.).

– найвідоміший у діаспорі дослідник історії української філософії;

– світове значення національної філософії пов’язує з появою в ній великого філософа, котрий створює філософську систему світового значення;

– розробив ряд філософських проблем, зокрема сутності буття світу і людини, теорії пізнання і логіки, філософії культури;

–певна нація в певні моменти репрезентує історичний розвиток філософської думки, надаючи останній національне забарвлення.

Дмитро Чижевський

(1894-1977 рр.).

– в осередку філософських пошуків І. Мірчука знаходились дослідження української духовності;

– мета української філософії – «шукання життєвої правди», і «її суть ніколи не знаходить свого вислову в чистій абстракції, в безпосередньому пізнанні речей, а причина виявиться практично в чуттєво-релігійному, етичному ладі в роз’ясненні світових подій»;

– «головною компонентою» українського світогляду вважав антеїзм – «містично-ліричний, безпосередній вияв культу землі», месіанізм , під яким розумів форму «любові ближнього, перенесену із сфери індивідуального вияву між індивідуальних людських відносин на великий комплекс народів», а також «надвартість емоціональності», яскраво виражену у «філософії серця» П. Юркевича, схильність до ідеалізації і оптимізму.

Іван Мірчук

(1891-1961 рр.).