2. Етнонаціональна політика сучасної України

Сутність української етнополітики.

Більшість сучасних держав є багатоетнічними, багатомовними і багатокультурними. Становлення в них політичних націй і консолідація суспільств відбувалися на основі діалогу між соціокультурними групами, що утворюють їх. Нова українська державність у процесі свого дводесятилітнього становлення також зіткнулася з проблемою консолідації різних груп суспільства. Коли Україна отримала свою державність, постало питання громадянства і був прийнятий відповідний закон. Цей закон являє собою ліберальну модель громадянства, яка ґрунтується на принципі спільного проживання всіх мешканців, незважаючи на етнічну, релігійну чи культурну належність, тобто всі, хто проживав на території України на час проголошення незалежності, могли отримати українське громадянство. Український вчений В. Степаненко наводить дані порівняльного дослідження населення одинадцяти посткомуністичних країн Європи, згідно з яким представники нашої країни виявилися найбільш схильними до сприйняття ліберальної концепції громадянства (90% опитаних) на противагу громадянству за принципом етнічного походження (лише 10% опитаних надали перевагу останній).

Державна етнонаціональна політика України як система ідей, рішень і практичних дій держави у сфері етнонаціональних відносин базується на основі Конституції України, Декларації прав національностей України, законів України «Про національні меншини в Україні», «Про біженців», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про об’єднання громадян», «Про громадянство України», «Про мови в Українській РСР», «Про освіту», «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації в Україні», «Про свободу совісті та релігійні організації», інших нормативно-правових актів, в тому числі актів Президента України та Уряду України, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, зокрема Рамкової конвенції про захист національних меншин, Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин, Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Квінтесенція української етнополітики сформульована в статті 11 Конституції України: „Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. Отже, держава надає рівне забезпечення етнокультурних потреб як представникам української нації, так і корінних народів та національних меншин. Разом із тим, існує потреба не лише урівняти корінні народи та національні меншини в можливостях, а й надати деяким із них певні пріоритети – спеціальний правовий режим. Йдеться про кримських татар, кримчаків, караїмів, ромів, гагаузів.

Водночас, в умовах глобалізації відбуваються стрімкі демографічні зміни кількісного і якісного характеру: змінюється чисельність усіх нинішніх етнічних компонентів українського народу, відбувається поява й зростання чисельності національних меншин, які обрали Україну як місце проживання впродовж останнього часу. Відтак, державна етнонаціональна політика повинна унеможливити виникнення міжетнічних конфліктів, сприяти консолідації українського суспільства, утвердженню єдності й толерантності представників усіх національностей.

Загалом міжетнічна ситуація в Україні – нормальна та стабільна. Згідно даних соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України в Україні продовжує зберігатися „мирне співіснування” людей різних національностей. У конфлікти з людьми, які ображають чужу національну гідність, доводилося вступати не більше, ніж 3% населення. При цьому стикалися з випадками дискримінації представників інших національностей від 3 до 8% дорослого населення.

Особливості української етнополітики.

Оригінальність української етнополітики полягає в тому, що на відміну від інших держав і суспільств, де етнополітика переважно зосереджена на проблематиці етнічних меншин, в Україні першочергового захисту вимагає титульна нація, яка, складаючи більшість, не займає лідируючого місця в культурному просторі країни.

Основною причиною цього є те, що титульний етнос України, внаслідок тривалого бездержавного статусу України та колоніальної політики, залишається розколотим за такими чинниками, як мова, релігія, історична пам’ять, політичні симпатії, ментальність тощо. В Україні існують суттєві лінгво-культурні відмінності різних регіонів, різний історичний досвід й особливості світосприйняття, зокрема наявні значні відмінності в національній ідентичності українців Заходу та Сходу країни. Наприклад, для перших етнонім «українець» асоціюється насамперед з мовою, територією, історією, культурою тощо, а для других – з громадянською належністю до певної держави. Для перших визначальними є історико-культурні пріоритети, а для других – громадянсько-політичні.

Розділена титульна нація гальмує національну інтеграцію і через це – автоматично – розбудову громадянського суспільства. Тому стратегічним напрямком етнополітики в Україні є інтеграція найбільшої етнічної спільності країни – українців. Багато прикладів, зокрема, з новітньої історії країн Східної та Центральної Європи, доводять тезу про взаємозв’язок між національною консолідацією та модернізацією суспільства. Він полягає в тому, що національна солідарність сприяє модернізаційним процесам і прискорює їх. Факти новітньої історії України свідчать про те, що у тих регіонах, де вищою була національна ідентичність, сильніше проявлялася громадянська (в тому випадку – антикомуністична) мобілізація. Сильно урбанізовані й індустріалізовані Східна та Південна Україна, де ця ідентичність слабка, не відіграли жодної ролі (за винятком страйків шахтарів) у боротьбі за незалежність наприкінці радянської ери. У хвилюваннях, спричинених «кучмагейтом» взимку 2000-го – навесні 2001-го, Східна Україна знову була пасивною.

Без спільної ідентичності та групової солідарності, що передбачає довіру, неможлива соціальна мобілізація, спрямована на досягнення цілей політико-економічної модернізації. Атомізоване, регіонально розділене, цинічно налаштоване стосовно своєї здатності впливати на зміни населення, якому бракує довіри до „своїх”, навряд чи зможе породити громадянське суспільство чи буде здатним до мобілізації заради досягнення поставлених цілей. Отже, національна солідарність відіграє центральну роль у підтриманні громадянського суспільства і генеруванні соціальної мобілізації.

Попри те, що державна етнопололітика носить доволі суперечливий характер, націєтворчі процеси в Україні відбуваються – йде зближення регіонів і поступового витворення єдиного ідентифікаційного простору, особливо серед молоді. Так, наприклад, для 83% молодих донеччан рідною мовою була російська і водночас 68% опитаних вважали себе українцями, а 91% громадянами України. Це свідчить про те, що навіть у найбільш русифікованих містах Східної України молодь дедалі більше ідентифікує себе з українством, незважаючи на мову спілкування – головним для неї є те, що вони вважають Україну своєю рідною країною. Тому найбільш перспективним є шлях формування української нації за громадянським принципом. При цьому, необхідно зважати на етнічне наповнення змісту цієї нації, оскільки соціокультурні ідентичності залишаються невід’ємною частиною людської особистості.