Про кафедри чеснот

Заратустрі похвалили одного мудреця, що вмів добре говорити про сон та доброчесність; за це його вельми шанували й винагороджували, і всі юнаки сідали перед його кафедрою. До нього й подався Заратустра і разом з юнаками сів перед його кафедрою. І так казав мудрець: — Шаноба й сором перед сном! Це передусім! І обминайте тих, хто спить погано й уночі не склеплює очей! Навіть злодій набирається сорому перед сном: нечутно скрадається він уночі. Та втратив сором нічний сторож, безсоромно він носить свій ріжок. Спати — не проста штука: вже навіть цілісінький день перед сном — і то морока. Десять разів ти мусиш за день перебороти самого себе: це викличе добру втому, це — мак душі. Десять разів ти мусиш помиритися сам із собою, бо переборення — це прикрість, і погано спить непомирений. Десять істин ти мусиш відшукати за день, а то дошукуватимешся істини й уночі, і душа твоя залишиться голодна. Десять разів на день ти мусиш сміятись і бути веселий, а то вночі тебе непокоїтиме шлунок, цей батько журби. Небагато хто знає це, та слід мати усі чесноти, щоб спати добре. Чи зважуся я неправдиво свідчити? Чи зважуся на перелюб? Чи дозволю собі я жадати служниці ближнього свого? Все це завадило б доброму сну. І навіть маючи всі чесноти, слід уміти іще одне: вчасно відсилати до сну навіть чесноти. Щоб ці милі жіночки не сварилися між собою! І через тебе також, нещасний! Мир із Богом і сусідом — цього вимагає добрий сон. А ще живи в мирі з сусідським чортом! А то навідуватиметься вночі до тебе. Шаноба до влади й послух, навіть до кривої влади! Цього вимагає добрий сон. Хіба я винен, що влада любить ходити на кривих ногах?  Як на мене, той найкращий пастух, хто жене свою вівцю на найзеленішу леваду,— це сприяє доброму сну. Не хочу собі я ні глибокої шаноби, ні великих скарбів — від цього буває запалення селезінки. Одначе погано спиться без сякого-такого скарбу. Невелике товариство миліше мені, ніж лихе, аби лиш воно навідувалось і йшло собі вчасно. Це сприяє доброму сну. Вельми до вподоби мені й убогі духом — вони навіюють сон. Вони блаженні, особливо як їм віддають належне. Так минає день у доброзвичайного. Та коли ніч настає, я, звичайно, не важуся кликати сон! Не хоче він, щоб його кликали,— його, чеснот володаря! Ні, я пригадую, що робив і про що думав удень. Пережовуючи все, як корова, я питаю себе терпляче: де ж, власне, десять твоїх переборень? І де твоїх десять примирень, і десять істин, і десять веселощів, що ними серце моє себе тішило? Коли я отак розважливо всі сорок думок своїх зважую, враз нападає на мене сон — непрошений, володар чеснот. Сон налягає мені на очі — і повіки важчають. Сон торкається уст моїх — і вони залишаються розтулені. Воістину тихо він підступає до мене, наймиліший із злодіїв, і викрадає у мене думки — і стою тоді я дурний, мов ця кафедра. Та не довго стою я тоді — я вже лягаю. Так Заратустра мудреця того слухав і сміявся в душі. І сказав він до серця свого: — Дурнем здається мені цей мудрець із його сорока думками. Та я вірю, що він розуміється добре на сні. Щасливий і той, хто живе поблизу цього мудреця! Такий сон заразний, навіть крізь грубу стіну він заразити може. Чари живуть навіть у цій його кафедрі. І не марно сиділи юнаки перед проповідником чеснот. Мудрість його закликає: пильнуйте, щоб мати глибокий сон. І воістину, якби життя не мало глузду, й мені довелося вибирати безглуздя, то воно, це безглуздя, й мені здалося б найбільш вартим вибору. Тепер мені ясно, чого люди, шукаючи колись учителів чеснот, шукали передусім. Міцного сну, шукали вони і макоцвітної доброчесності! Для всіх оцих славетних мудреців за кафедрами мудрість була сном без сновидінь: кращої суті життя вони не відали. Ще й сьогодні не бракує таких, як отой проповідник чеснот, і не всі вони такі щирі — та час їхній минув. І не довго ще їм стояти — вони вже лежать. Блаженні снолюби, бо скоро вони поринуть у сон. Так сказав Заратустра.