5. Загальна характеристика мов світу

Мови світу — це мови народів, що населяють (і що населяли раніше) земну кулю. Нині у світі за різними даними нараховується від 3 до 6 тис. мов. Точно визначити кількість мов неможливо, оскільки відмінність між різними мовами і діалектами однієї мови умовна.

Мови світу розрізняють за структурою, кількістю їх носіїв, наявністю писемності, ступенем їх вивчення, суспільними функціями.

У переважній більшості випадків назви народу і мови збігаються.

Кількість людей, що розмовляють окремими мовами, не завжди збі­гається з чисельністю народів, для яких ці мови є рідними. Особливо це стосується мов великих народів, які служать мовами міжнаціонального спілкування. Стосовно кількості мовців, що користуються певною мовою, розбіжності надзвичайно великі. За цим показни­ком мови розташовані так: китайська (1212 млн.), арабська (422 млн), хінді (366 млн), ан­глійська (341 млн.), іспанська (322 млн.), бенгальська (207 млн.), пор­тугальська (176 млн.), російська (167 млн), японська (125 млн.), німецька (100 млн.), французька (78 млн.), корейська (78 млн.), (українська - 47 млн.; за кількістю мов­ців на 22 місці). На цих 12 мовах говорить майже 1/3 населення світу. Шість з цих мов (англійська, французька, російська, іспанська, арабська і китайська) є офіційними і робочими мовами ООН.

Однак є понад 200 мов, якими користуються менше 1 млн. осіб. Є також мови, якими розмовляють сотні, десятки і навіть одиниці людей. Так, зокрема, нганасанською мовою(півострів Таймир, Росія) в 1979 р. говорило до 800 осіб, кетською (на узбережжі Єнісею, Росія) — 684 особи, караїмською (Крим, Івано-Франківська область, Литва) — 535 осіб, іжорською і негідальською (Росія) — 224 особи, ітельменською та ене­цькою (Росія) — 200 осіб, лівською (Латвія) і керецькою (Чу­котка, Росія) — 100, убихською (Туреччина) — декілька де­сятків осіб, а симською (басейн Єнісею, Росія) — декілька людей.

Є мови з давньою писемністю (санскрит, хетська, гре­цька, італійська, німецька, болгарська, українська то­що); молодописемні (киргизька з 1924 р., гагаузька з 1957 р., сомалі з 1973 р., карагаська з 1988 р.). Існують й такі мови, що не мають писемності (мови тубільного населення Африки, Австралії та Америки; селькупсь­ка, карельська, рутульська, енецька, нганасанська, чу-лимська, ульчська в Росії; сокотрійська в Ємені; солонська в Монголії; мегрельська, сванська і бацбійська в Гру­зії; ягнобська в Таджикистані; талиська в Азербайджані та ін.).

Різняться мови й ступенем їх вивчення. Це стосується і живих, і мертвих мов. Поки що недостатньо вивчені мови автохтонного населення Африки, Австралії та Америки. Не розшифровані ще пам'ятки нещодавно відкритих (1964 р.) етруської та пунічної мов.

Неоднаковим є й функціональне навантаження мов. Деякі мови виконують лише функцію розмовно-побутового спілкування (племінні мови Африки, Австра­лії, Америки, хіналузька мова в Азербайджані, дунгансь­ка в Киргизії, мансійська в російському Заураллі та ін.). Є мови національні, що обслуговують усі сфери діяльності нації (чеська, словацька, польська, болгарська, литовсь­ка, українська та ін.).

Є, однак, випадки, коли декілька народів розмовляють однією і тією ж мовою. Наприклад, німецькою користуються німці, австрійці та швейцарці; іспанська обслуговує іспанську на­цію і 20 націй Центральної та Південної Америки. Деякі мови є мовами міжнаціонального спілкування (російсь­ка на території Російської Федерації). Існують і міжнаро­дні (світові) мови, зокрема англійська, арабська, іспансь­ка, китайська, французька і російська. Як пра­вило, кожний народ говорить однією мовою (іноді діалектні відмінності настільки великі, що спілкування між окремими групами народу без знання загальноприйнятої літературної мови виявляється неможливим). Однак усе більше поширюються випадки двомовності, коли окремі час­тини народу або навіть цілі народи користуються у побуті двома мовами. Двомовність зазвичай має місце в багатонаціональних країнах, де наці­ональні меншини, крім рідної, користуються також мовою найбільш чи­сленної або пануючої нації. Двомовність характерна і для країн масового осідання імігрантів.

Вивченням мов займається наука лінгвістика, це наука про мову взагалі та окремі мови світу як її індивідуальні представники. Саме лінгвістика класифікує мови за різними озна­ками а саме:

1) генетична класифікація мов (генеалогічна) — за ознакою спорід­неності, тобто загального походження від передбачуваної мови-основи (індоєвропейська, тюркська, уральська сім'ї тощо);

2) типологічна класи­фікація мов — на основі схожості рис мовної структури (морфологічна, фонологічна, синтаксична, семантична), незалежно від генетичної або територіальної близькості. З цієї точки зору виділяється:

а) ізолюючий (амо­рфний) тип (давньокитайський, в'єтнамський, йоруба),

б) аглютинуючий (аглютинативний) тип (тюркський, фінно-угорські мови),

в) флектируючий (флективний) тип (російська мова).

Деякі вчені виділяють інкорпо­руючі (полісинтетичні) мови (деякі палеоазіатські, кавказькі мови).