3.1.5. Кримські гори
Кримська гірська фізико-географічна область простяглася вздовж південного узбережжя півострова. На півночі вона межує зі степовою зоною.
Кримські гори складені переважно вапняками, глинистими сланцями, гіпсовиками. Внаслідок вимивання вапняків - основної породи гір - тут дуже поширені карстові форми рельєфу: лійки, западини, печери, іноді з підземними річками й озерами.
Клімат на Південному березі Криму субтропічний з середніми температурами січня +2°...+4°. Річна кількість опадів становить тут 350...550 мм /максимум припадає на зимову пору/. Літо спекотне й посушливе.
Клімат головного пасма гір і передгір"я - помірний. Середня січнева температура -8°...-9°, липнева - до +15°...+16°. Кількість опадів у передгір'ях становить 400...500 мм, на головному пасмі 900...1200 мм.
Рослинність південного берега Криму багата й різноманітна.Поблизу Ялти розташований Нікітський ботанічний сад, де у відкритому грунті ростуть дерева, кущі, трави, квіти з усіх частин світу. Цьому сприяє мікроклімат. Число днів з температурою вище +15° досягав тут 140-150 за рік.
Багата природа, теплий клімат, морське узбережжя - Південнний беріг Криму - відомий курортний район
3.2. Етнографічні територіальні відмінності
У процесі історичного формування етнічної території народу, залежно від умов навколишнього середовища, видів господарської діяльності населення у різних регіонах складаються особливості традиційної культури і побуту населення.
Внутрішнє етнографічне районування властиве кожному народові. Наприклад, у німців розрізняють нижньосаксонців, швабів, баварців, у французів бретонців, нормандців, провансальців, у італійців -флорентійці, генуезці, сицілійці, у поляків - мазури, гуралі, краков’яки.
"етнографічна група" - складова частина одного народу
"етнічна група" - частина іншого народу.
В Україні етнічними групами є росіяни, євреї, поляки, чехи, угорці та ін.,
а етнографічними - гуцули, бойки, лемки, поліщуки та ін.
Сьогодні етнографічне районування України переважно базується на її історично-географічному поділі. Виділяють три регіони (Північний, Центрально-Східний, Південно-Західний), які складаються в районів і підрайонів (за О. Шаблієм, Р. Кирчівим).
І. Північний регіон(Українське Полісся) простягається зі Сходу на Захід північною частиною України і межує з Білоруським Поліссям і Поліссям Польщі і Росії. Українське Полісся охоплює північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей. У західній частині до нього історично і етнографічно належить південна смуга Брестської області Білорусії і східна частина Підляшшя Польщі.
Характерною етнографічною ознакою регіону є збереження в побуті і культурі населення архаїчних рис. Житло - дерев’яна хата, крита соломою.
Освоєння ділянок землі між болотами, у долинах рік, на лісових вирубках визначило особливості поліського землеробства, розповсюдженими заняттями були мисливство і рибальство. Багато елементів слав"янcької давнини зберегли поліські народні звичаї, обряди, вірування.
ІІ. Центрально-Східний регіон охоплює велику територію центральної і південно-східної України. В його склад входять три райони: Середнє Подніпров'я, Слобожанщина, Степовий Південь.
1. Середнє Подніпров’я охоплює Черкаську і Більшу частину Полтавської, південну частину Київської і Чернігівської, південно-cхідну Житомирської, південно-західну Сумської, східну Вінницької, північну Кіровоградської і Дніпропетровської областей. Це давній і густо населений регіон України, територія формування українського народу та його культури. Традиційна культура цього району зберегла риси, що беруть початок у східноcлов’янських племен. Основною галуззю здавна було землеробство з розвинутою агрокультурою.
Житло - обмазана і побілена хата, крита соломою.
2. Слобожанщина (Слобідщина) охоплює східну частину України -Харківську, південно-східну Сумської, східну Полтавської, південно-східну Дніпропетровської, південну Донецької і Луганської областей. Етнографічне їй близькі суміжні південні райони Білгородської і Воронежськоі областей Росії, населені українцями. З часів монгольської навали у ХІІІ ст. ця територія постійно підлягала нападам кримських і ногайських татар. З другої половини ХУІ ст. її заселяли козаки і селяни з інших районів України,
3. Південь України - це степова частина нашої країни, яка з середніх віків була відома під назвою "Дике поле", поскільки тут проживали переважно кочівники.
Район займав територію Запорізької, Херсонської, Одеської, Миколаївської, більшу частину Кіровоградської, Дніпропетровської, Донецької, південь Луганської областей і північний схід Криму. Головною силою українського освоєння "Дикого поля" було козацтво. В господарській діяльності регіону переважали степове землеробство і скотарство. Свої особливості мало народне будівництво, основними матеріалами були камиш, солома, глина і камінь.
ІІІ. Південно-Західний регіон охоплює декілька природно-географічних зон: волинську, подільську, прикарпатську, карпатську-гірську і закарпатську. Історична доля регіону була складною, з ХІІ-ХІУ ст. його територію захоплювали і ділили різні держави. За етнографічними ознаками регіон складається з декількох районів і підрайонів:
1. Волинь займає південну частину Волинської і Рівенської, південно-західну Житомирської, північно-східну Львівської, Північну Тернопільської і Хмельницької областей. На Заході до Волині прилягає лівобережне Побужжя - Східна Холмщина (тепер в Польщі).
Етнографічна Волинь територіальне співпадає з давньоруською історичною областю "Волинська земля" без її північної зони - Західного Полісся. В давнину цей край заселяли праукраїнські племена (дуліби, бужани, волиняни), основним заняттям населення було здавна землеробство. Протягом Х-ХІ ст. тут виникло багато міст, що стимулювало розвиток ремесел і промислів (ткацтво, гончарство, обробка дерева і заліза). Дерев’яні зрубні хати під солом'яними покрівлями.
2. Поділля - район займає територію між південним Бугом і Дністром в його середній течії. Це більша частина Вінницької, Хмельницької, Тернопільської і суміжна частина Чернівецької областей.
"Краса України - Поділля", - писала Леся Українка, маючи на увазі чарівну природу краю, багатство народної культури і мальовничі села з білими хатами на тлі різноманітних форм ландшафту, самобутнє народне мистецтво.
3. Покуття - район охоплює південно-східну частину сучасної Івано-Франківської області, обмеженої з півночі Дністром, а з заходу - його правими притоками Бистрицею і Бистрицею Солотвинською.
4. Опілля - це територія північно-західної частини Подільської височини в межах Львівської, Івано-Франківської і західної частини Тернопільської областей, тобто Перемишлянський, Рогатинський і Бережанський райони. В районі збереглися архаїчні риси традиційної культури, наприклад виготовлення чорної кераміки у селі Гавареччина, колядування на стерні та ін.
5. Гуцульщина - належить до широковідомих етнографічних районів і займає східну частину Українських Карпат, тобто Верховинський і Косівський (без північної смуги), південну частину Надвірнянського і Богородчанського районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і Сторожинецький та південну частину Вижницького району Чернівецької та Рахівський Закарпатської області.
Головним у господарстві гуцулів було скотарство з перевагою випасу овець. На цій основі розвинулася культура полонинного господарства зі своїми типами забудови, особливий характер поселень –
Окреме розташування замкнутих житлово-господарських комплексів – дерев’яних зрубних гражд.
Широко відомі твори гуцульських народних умільців - ткацтво, кераміка, різьба на дереві, вишивка, писанки. Оригінальні твори монументальної архітектури – дерев’яні гуцульські церкви.
6. Бойківщина - суміжний з Гуцульщиною на заході етнографічний район, що займає центральну частину Українських Карпат і південно-західну частину Рожнятівського і Долинського районів Івано-Франківської, Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Самбірського, більшу частину Старосамбірського районів Львівської, Міжгірського, Воловецького і північну частину Велико-Березнянського районів Закарпатської областей. Бойківські села розташовані у долинах рік і мають здебільшого компактну забудову. Традиційним видом господарства було і є землеробство на схилах гір.
До шедеврів народної української архітектури слід віднести дерев'яні бойківські церкви, а до шедеврів народного мистецтва - ікони ХУ-ХУІІІ ст.
7. Лемківщина - це південно-західний край української етнічної території, до якого на території України належать західні частини Велико-Березнянського і Перечинського районів Закарпатської області. Решта етнографічної території сьогодні знаходиться у Польщі і Словаччині (між ріками Сян, Солінка, Попрад, Дунаєць). Головним видом господарства було землеробство на схилах гір. Характерним типом будівлі є лемківська т. зв. "Довга хата", що об’єднує під одним дахом всі житлові і господарські приміщення.
8. Закарпаття. Значна частина Закарпаття особливо гірська, є продовженням території трьох етнографічних груп - гуцулів, бойків, лемків. Разом з тим у Закарпатті, у рівнинній частині концентрованими етнічними групами проживають угорці, румуни, словаки, німці, молдавани, цигани. У народній культурі нашарування традицій різних регіонів з інших країн - у формах дерев’яних церков простежуються впливи готичної архітектури.
9. Буковина як етнографічний район охоплює більшу частину Чернівецької області, крім північної смуги. Південна частина Буковини тепер належить до Румунії. Тут збереглися т.зв. марамороські українські дерев’яні церкви
Головним заняттям населення було землеробство. Народна культура буковинців характерна поєднанням корінних українських елементів з нашаруваннями, запозиченим у сусідніх народів (румунів, молдаван).