1 ВАРІАНТ

1. Природні і політичні фактори в становленні і розвитку культури українців.

Найчастіше зустрічаються три підходи до періодизації вітчизняної історії:    I - хронологічний (первісна епоха), стародавній світ, середньовіччя, новий і новітній час;    II - за соціально-економічними і політичними ознаками: первісне суспільство, капіталістичне суспільство, соціалістичне (радянське) суспільство і суспільство з перехідною економікою в період незалежності України;

III - за періодами становлення і розвитку української державності

Переважна більшість учених поділяють історію України саме за третім принципом, якого дотримувався і Михайло Грушевський. А саме:

Стародавня доба - це період від появи людини на території сучасної України і її розвиток до VI–IX ст. нашої ери, коли в процесі вдосконалення знарядь праці, техніки і технології землеробства, піднесення ремесла і торгівлі, а звідси і класової диференціації та розгляду родово-общинного ладу з’являються перші протодержави, які сприяли створенню фундаменту, на якому у IX ст. зросла могутня будова Древньоруської держави.

Княжа доба: Київська Русь та її спадкоємниця Галицько-Волинська держава (IX–XIII ст.): утворення великої і сильної Древньоруської держави, головний осередок якої складали усі нинішні етнічні українські землі, сприяло суспільно-економічному, політичному і культурному розвитку східних слов’ян, висунуло її в число провідних країн середньовічного світу

Литовсько-польська доба української історії (XIV–XVI ст.) - це період, коли в результаті феодальної роздробленості, князівських міжусобиць і спустошливих набігів кочівників (особливо монголо-татарських орд) землі древньоруських князівств стали здобиччю Литви і Польщі. Наприкінці XVI ст. у складі Польського князівства опинилися всі українські землі, за винятком Північної Буковини (Молдавія), Закарпаття (Угорщина) і Чернігово-Сіверщина (Московське царство). Українські селяни були позбавлені права володіти землею і закріпачені, а великі українські  землевласники здебільшого покатоличилися і спольщилися.

Козаччина і гетьманська держава (кінець XVI – XVIII ст.). Цей період вітчизняної історії важливий не лише виникненням специфічного соціального стану українського суспільства, але й створенням у ході національної революції 1648-1676 рр. незалежної від Польщі української Козацької держави - Гетьманщини і її втрата в результаті внутрішньої боротьби за владу і зовнішнього тиску агресивних сусідів.

Період боротьби за українське національне відродження (XIX - поч. ХХ ст.) - від „Руської трійці“, культурно-просвітницької діяльності до створення політичних організацій, одним із головних завдань яких була реалізація самовизначення українського народу.

Українська національно-демократична революція (1917-1920 рр.), визначним досягненням якої було створення Української держави – Української народної Республіки і Західно-Української Народної Республіки та проголошення  січня 1919 р. Акту злуки усіх українських земель.

Радянська державність (УСРР, згодом УРСР), яка була створена на переважній більшості українських земель після поразки української національно-демократичної революції і перебувала у складі СРСР (191-1991 рр.).

Незалежна Українська держава, яка проголошена в серпні 1991 р. в результаті розвалу СРСР.

2. Олександр Потебня, Іван Огієнко про роль і значення мови в житті людини.

Олександр Потебня(1835-1891)  — український мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН з 1875, член багатьох (у тому числі зарубіжних) наукових товариств. Мова розглядається Потебнєю в контексті культури; у міфі, фольклорі та словесності він бачить похідні від мови моделюючі системи. Тому мова ставиться ним у ще одне сутнісне відношення — до народу і народності (нації). Мова є породженням і виявом «народного духу», вона ж окреслює нац. самість спільноти, кодуючи у структурах твореного нею «проміжного» світу особливий нац. Світогляд. Адже винародовлювання загрожує зникненням витіснюваної мови, що не може не вести до втрати етнічної самобутності спільноти, оскільки саме мова індивідуалізує як окремі особи, так і національний загал. Торкається він і деяких соціально-філос. її граней. Серед осн. напрямів своїх досліджень, крім лінгвістики і словесності, Потебня називає народність (націю). Поняття «націоналізм» він витлумачує як світогляд, для якого природною є національна розмаїтість людства. «Ідея національності здатна сприяти людському поступові, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток; коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного смислу». Рівноправність і взаємоповага є для Потебні модельним варіантом стосунків між націями.

Іван Огнієнко (1882-1972) український вчений, митрополит (від 1944), політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, історик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса Шевченка (від 1922). У колі наукових інтересів Огієнка-мо­вознавця були проблеми кириличної палеографії, історії старослов'янської та української мов, будови, стиліс­тики та культури української мови, питання українського пра­вопису. Огієнко — автор «Десяти мовних заповідей свідомого громадянина» Основні праці — «Українська культура» (1918, 1991, 1992, 2002), «Український стилістичний словник» (1924), «Історія українського дру­карства» (1925, 1994), «Костянтин і Мефодій. їх життя та діяльність» (1926), «Нариси з історії ук­раїнської мови. Система українського правопи­су» (1927), «Пам'ятки старослов'янської мови X—XI віків» (1929), «Крехівський Апостол» (1930), «Історія української літературної мови» (1950, 1995, 2001), «Граматичні основи української лі­тературної мови» (1951), «Український літера­турний наголос» (1952), «Наша літературна мова. Як говорити й писати по-літературному» (1954), «Етимологічно-семантичний словник україн­ської мови».

3. Культурна спадщина Київської Русі та сучасні дискусії про її спадкоємців.

Розвиток писемності. Освіта.

На етапі завершення формування державності Київсь­кої Русі серед слов'ян поширюється писемність. Археологічні та інші джерела дають можливість визначити час опануван­ня неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє ознайом­лення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних "руськими письменами.Особливий інтерес становить так звана софійська абет­ка, виявлена С. О. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у КиєвіПізніше слов'яни мали дві азбуки — глаголицю і кири­лицю. Кирилиця була створена грецькими ченцями Кири­лом і Мефодієм, які поширювали християнство серед сло­в'ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори XI ст. і наступних століть: "Остромирове євангеліє", "Ізборники Святослава" 1073, 1076 рр., "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона, "Мстиславове євангеліє", "Повість временних літ" та ін.Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки ос­віченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий "зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг". 

Наука, література, книг описання.

Давня наука характеризувалася тим, що мало про­вадилося реальних дослідів, зате надзвичайне зацікавлен­ня будили теоретичні міркування, які називалися філосо­фією. За тих часів згадуються такі "філософи", як митро­полит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович . Але важко вважати їх за творців якихось нових філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна.Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними. Необхідність у них пов'язана із запро­вадженням на Русі християнства. Наприкінці XII ст. було написано "Слово о полку Ігоре­вім" — перлину давньоруської художньої літератури. Збірник був пере­писаний у 1800 р. і надрукований, а сам рукопис згорів під час пожежі Москви у 1812 р .Продовженню і поглибленню освіти сприяли бібліоте­ки, які створювалися при монастирях та церквахПрикладом високого книжного письма є "Ізборники" (1073, 1076 рр.), створені для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. В них, крім фрагментів Св.Письма і писань отців Церкви, теж знаходяться деякі історичні відомості і показник "ложних" і "праведних" книг. За підрахунками істориків, за княжої доби в Києві діяло 17 монастирів, Галичі — 5, Чернігові — 3, Пе­реяславі — 2, у Володимирі-Волинському — 1. Монахи свій час проводили в молитвах та праці і не тільки виробляли самі собі одежу чи займались хліборобством, городницт­вом, але й були між ними переписувачі книг, малярі (Алімпій), лікарі (Агапіт, Дем'ян Пресвітер), визначні вчені (літописець Нестор) та ін. Вони ж були першими вчителя­ми монастирських шкіл, активними носіями книжного слова, сподвижниками на ниві культури.

7. Архітектура та образотворче мистецтво.

 Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена на­самперед дерев'яними спорудами. Археологічні досліджен­ня виявили численні залишки зрубних будівель. Такими, во­чевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в писемних джерелах під назвою "хороми". У великих містах князівсько-боярські і купецькі "хороми" мали два і більше поверхи. Житло бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м2. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею 1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійсь­кою культурою обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури. Перші ка­м'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських майстрівНовий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі "міста Ярослава" у Києві. На цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури, як Софіївський собор (1037 р

Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сіро­го вапняку. Наприкінці XII — поч. XIII ст. монументальна архітек­тура Русі збагатилась ускладненням зовнішніх форм.У мистецтві Київської Русі, знач­ного розквіту набуває монументально-декоративний живо­пис. Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живо­пис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монумен­тальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Вціліла лише третина всього живопису (260 м2 мо­заїк і близько 3000 м2 фресок). Мозаїчна палітра нарахо­вує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.

12. Музичне мистецтво Київської Русі.

Музичне мистецтво східних слов'ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних розваг, свят, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських та княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих "веселих молодців", як їх називали в ті часи.Великий інтерес становить музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга, яка під час свого перебування у Константинополі 945 р. Основою знаменного розспіву стали "гласи" — хорові монодії, мелодія наближалася до речитації..

13. Театральне мистецтво. Музика. Танок.

У добу Київської Русі театральне мистецтво найповніше втілювалося в народному і так званому княжому, дружинному театрі. Народний театр здобув найширше вираження у весільній народній обрядовості, про що вже йшлося. Княжий театр спирався на лицарську пісню, маючи за основу два елементи: речитатив та величання. Музичне мистецтво в добу держави Київська Русь розподілялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.Народна музика Русі складалася з вокзальних та інструментальних мелодій, що споконвіку творилися в усній традиції народу. Стилістично народна пісенність ділиться на дві основні групи: 1) вільний речитативний стиль; 2) стиль із чітким ритмом та формою. Твори першої групи мали несиметричний вільний ритм і по суті становили монотонне повторювання одного й того ж мотиву в різних варіантах, скорочення і поширення, залежно від довготи речень імпровізованого тексту. Друга (основна група) обіймала всю решту пісенних жанрів, тобто мелодій з чітким ритмом і виразним синтаксичним укладом фраз.  Народний танок на Русі – “пляс”. Назва означала групові ігри з піснями. Назву “танець” ми перейняли від народів Західної Європи. Танець – композиція ритмічних кроків і рухів, частіше до музики, ніж до співу. Танці доби Київської Русі виконувалися в супроводі співу, музики (гуслі, сопілки, труби, бубни) та плескання в долоні. Літописець оповідає, що народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Загальнонародні танці відбувалися під час бенкетів, весіль, вечорниць, на свята русалій, тобто вночі під Івана Купала.

Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра.

У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30-40 роках ХІ ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, Наступне новаторство – сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер’єру. Для візантійських храмів типовим було сполучення мармурового облицювання стін з мозаїками. Осібним видом мистецтва Київського Русі була книжкова мініатюра. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було привозити з Візантії, то книги треба було або перекладати, або писати місцевою мовою. Книжкова мініатюра виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками.Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове мистецтво

2 ВАРІАНТ

1. Історичні витоки культури українського народу.

Існують дві протилежні теорії етногенезу: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов'янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов'ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше — на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок слов'яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія — автохтонізму стверджує, що слов'яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту. Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов'яни — це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров'я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов'янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов'ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV—IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».

Приблизно в ІІІ тис. до н. е. на всій Україні, розгорталася трипільська культура, появились нові поселенці. За рівнем культури вони стояли нижче від трипільців, але були більш войовничі й підкорили їх. Пришельці вміли обробляти мідь (мідний вік на Україні датується 3300— 2800 рр. до н. е.), згодом до неї почали додавати олово і одержали бронзу – метал міцніший за мідь (бронзовий вік на Україні датується 2800—1200 рр. до н. е.). Мистецтво епохи бронзи представлене численними золотими виробами у формі діадем, стилізованих фігурок хижаків, де помітний вплив трипільського мистецтва. Змінюється також кераміка: поряд зі шнуровим орнаментом з'являються геометричні форми: трикутники, кола, зиґзаґи якими прикрашали посуд.

На кінець бронзового віку на Україні припадає поява у Північному Причорномор'ї кіммерійців - першого народу на українському терені, ім'я якого зберегла історія. Хронологічно культура кіммерійців охоплює період з 1500 по 700 рр. до н. е. Вони мали укріплені городища. У кіммерійців були складні ритуальні обряди: вони ховали небіжчиків і мали некрополі. Кіммерійці характеризуються табунним скотарством, високою культурою бронзи та кераміки з кольоровими інкрустаціями. Їх культуру слід вважати продовженням трипільської.

Треба зазначити, що в період кіммерійської культури на Україні у вжиток входить залізо, яке витісняє дорожчу бронзу (залізний вік на Україні датується XII ст. до н. е. - IV ст. н. е.). Спостерігається подальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж постають численні городища, окопані ровами й обнесені валами.

З іранських племен, що побували в Україні у VIII - II ст. до н. е., найбільше культурних пам'яток залишили після себе скіфи. У південній право- і лівобережній Україні знайдені величезні кургани, де хоронили скіфських царів. Скіфське мистецтво було своєрідним і відіграло важливу роль у формуванні слов'янської культури і житлового будівництва. Тут слід згадати і скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним узором, і скіфське декоративне мистецтво, основою якого є зображення тварин.Скіфи користувалися всіма формами посуду, виробленого трипільцями. Гребінцевий орнамент був провідною формою в трипільській, кіммерійській і анто-слов'янській культурі.

Традиції скіфського мистецтва продовжували сармати, які витіснили скіфів з південних степів України.

Прямим джерелом античних традицій в українській культурі були грецькі міста-колонії: Тіра - в гирлі Дністра; Ольвія — в гирлі Бугу; Херсонес, Феодосія, Пантікапей — в Криму та ін. Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився передусім на виробництві посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку, будівельній техніці. У формах архітектури античного періоду Причорномор'я переважає іонійський стиль, а згодом, в елліністичній добі - дорійський та коріпфський. Пам'ятки мистецтва грецьких, колоній, дійшли до нас у формі скульптур, численних теракотових фігурок, настінних розписів, ювелірних виробів, надгробних рельєфів, мармурових різьблених саркофагів та ін.

Значний вплив на розвиток української культури мали античні традиції Риму. В той час між Україною і Римом встановилися тісні торговельні й культурні зв'язки. В римських скарбах з II ст., знайдених на Україні, крім монет і металевих прикрас зустрічається також скляний посуд римського походження і римські емалі. Наближення римлян до українських територій стало причиною популяризації тут християнства.

На початку III ст. н. е. Південну Україну захопили германські племена готів (ост-готів), підкоривши собі як тубільців, так і сарматсько-скіфське населення. Готи засвоїли скіфсько-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство.

Східні слов'яни, що жили на території, сучасної України, починаючи з IV ст., об'єдналися в державну формацію антів.

Культуру, типову для антів, вперше відкрито в могильниках біля с. Зарубинці на Київщині і названо зарубинецькою (II ст. до н. е. - II ст. н. е.). Продовженням її була відкрита біля с. Черняхова (теж на Київщині) черняхівська культура, яку археологи датують II - V ст. н. е. Обидві культури характеризує передусім кераміка. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну з чорної глини, а черняхівської - з сірої глини з допомогою гончарного круга.

Під 1187 роком в Іпатіївському літописі міститься перша згадка про Україну.

2. Моделювання історії України в словесній та образотворчій спадщині Тараса Шевченка.

Тараса Григоровича Шевченка завжди цiкавила iсторiя. Поет пишався слав­ним минулим свого народу, вiрив, що його волелюбний i незалежний харак­тер не зломлений крiпосницькою системою. Важлива частина спадщини Кобза­ря - це твори на iсторичну тематику: "Iван Пiдкова", "Тарасова нiч", "Гамалiя",

"Гайдамаки", "Чигрине, Чигрине" та iншi.

У поемi "Iван Пiдкова" поет вiдтворив боротьбу нашого народу проти сул­танськоï Туреччини, яка намагалася загарбати украïнськi землi. Т.

Шевченко славив мужнiсть запорожцiв, ïх смiливiсть, винахiдливiсть.

У поемi "Гамалiя" теж вiдтворено похiд козакiв у Царгород, бiй з ними за звiльнення бранцiв та повернення на Батькiвщину. Боротьба з турками зображе­на як визвольна, запорожцi ïдуть помститися ïм за кривди своïх спiввiтчизникiв. У поемi уславлюється образ ватажка Гамалiï, який мужньо

бореться з турками.

Пiдносячи тему визвольноï боротьби украïнського народу проти зовнiшнiх ворогiв, Т. Шевченко пише поему "Тарасова нiч", у якiй вiдтворена боротьба проти польського панування в Украïнi. В основу поеми покладена iсторична подiя - перемога козакiв над вiйськом польським 1630 року пiд Переяславом.

Поет уславлює гетьмана Тараса Трясила, його перемогу над ляхами.

Проти польськоï шляхти, ïï знущання над народом Украïни спрямована й одна з кращих поем Т.Шевченка на iсторичну тему "Гайдамаки", в основi якоï - подiï 1768 року, вiдомi пiд назвою Колiïвщина. Поет вiдтворює силу народу, його роль в iсторiï. Гайдамаки для Т. Шевченка - це нескоренi, волелюбнi патріоти

Роздумує Кобзар над долею своєï Батькiвщини i в поезiï "Чигрине, Чигри­не". Боляче поетовi, що "заснула Украïна", а тому потрiбно пiдняти онукiв, на­щадкiв гайдамакiв, на боротьбу проти крiпацтва.

Тему iсторичного минулого Украïни порушував Кобзар i в засланнi, i в остан­нi роки свого життя. Поет прагнув розбудити пам'ять народу, нагадати про муж­нiсть i незалежнiсть наших предкiв, закликаючи i своïх сучасникiв бути борцями за своє майбутнє.

Воскрешаючи минуле, Т. Шевченко ставить перед собою мету за допомогою слова надихнути народ на нову боротьбу за нацiональне визволення.

Під впливом баченого і пережитого в Україні Шевченко написав вірш «Розрита могила», у якому висловив гнівний осуд поневолення українського народу царською Росією. В лютому 1844 року виїхав з України до Петербурга через Москву, де пробув один тиждень і зустрівся з Михайлом Щепкіним та Осипом Бодянським [79]. Під час першої подорожі до України Шевченко задумав видати серію малюнків «Живописна Україна» [80]. Саме тому Тарас Шевченко в пошуках історичних сюжетів мав намір звернутися до Буткова. Про це поет писав у листі до Осипа Бодянського 29 червня (11 травня) 1844 року [81]. 30 жовтня (11 листопада) 1844 року комітет Товариства заохочення художників ухвалив надати Шевченкові грошову допомогу для видання «Живописной Украины», визначивши для цієї мети 300 крб. та зобов’язавши його надіслати для Товариства один примірник першого випуску видання [82]. Перші 6 офортів серії («У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Судня рада», «Старости», «Казка» («Солдат і Смерть»), «Дари в Чигрині 1649 року») вийшли друком у листопаді того ж року під назвою «Чигиринський Кобзар

1844 року Шевченко написав гостро політичну поему «Сон» («У всякого своя доля») [85], ставши на шлях безкомпромісної боротьби проти самодержавної системи тодішньої Російської Імперії.

3. Братства я культурні та освітні осередки.

Українська література ХІУ-ХУІІІст.

Серед найдавніших творчих осередків — гурток книж­ників великого князя Ярослава Мудрого, гуртки великих князів Во­лодимира Мономаха і Святослава, а також при Києво-Печерському та Видубицькому монастирях. В Острозі другої половини XVI ст. існував Науково-літературний гурток. При друкарні Києво-Печерської лаври з кінця XVI ст. до початку XIX ст. діяв творчий гурток, до якого входили письменники, художники, друкарі.

У XVII ст. з'являються літературні гуртки у Львові, Києві, Черніго­ві. Свій гурток в Острогозьку організував Г. Сковорода (XVIII ст.).

Українська література к.ХУІІІст.-90-х рр. ХІХст.

«Руська трійця» (1832—1837 рр.) — галицьке літературне угруповання, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження. Його девізом були слова, що їх Шашкевич вписав до спільного альбому: «Світи, зоре, на все поле, поки місяць зійде». Члени «Р. т.» «ходили в народ», записували народні пісні, оповіді, приказки та вислови. Істотною заслугою «Р. т.» було видання альманаху «Русалка Дністровая» (1837 р. у Будапешті), що, замість язичія, впровадила в Галичині живу народну мову, розпочавши там нову українську літературу. Гурток «Р. т.» припинив свою діяльність 1843 р. після смерті М. Шашфкевича.

1846р.- Кирило-Мифодіївське товариство----- М.Костомаров, П. Куліш, Т.Шевченко

Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846» Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», автор- - Микола Костомаров, та у «Записці»,- Василем Білозерським. Головне завдання- побудова майбутнього суспільства на засадах християнської моралі,; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року. Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року діяльність братства була викрита, а члени заарештовані.

Театр «Корифеїв», 1882р.---перший^[2] професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді,. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.Із Театром корифеїв також пов'язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського. У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.

Спілка селянських письменників «Плуг»,1922---- Кер.- С.Пилипенко. А.Головко, А.Панів, І.Сенченко, Г.Епік, І.Кириленко, ,...З квітня 1922 р. плужани ухвалили «Платформу ідеологічну і художню» Члени «Плуга» висвітлювали життя українського села, суттєво доповнюючи таким чином однобічно-індустріальну і часом наївно-"пролетарську" орієнтацію інших літорганізацій, допомагаючи знайти своє місце в літературі обдарованій селянській молоді.З іншого боку, плужани намагались обмежити й регламентувати «революційним просвітництвом» підхід письменника до тлумачення та обробки матеріалу, свідомо надавали творам максимальної простоти й доступності форми, брали курс на масовість літератури.

Спілка пролетарських письменників «Гарт»,1923-- Метою організації, як зазначалося у статуті, було об'єднання українських пролетарських письменників та прагнення до створення єдиної інтернаціональної комуністичної культури. Мова творів «гартян» мала бути українською. «Гартяни» не вдавались до гучномовних декларацій свого статуту. Гарт проіснував до 1925 року. Після смерті Блакитного організація розпалась під впливом виступу Хвильового, що організував у 1925 році «Вільну Академію Пролетарської Літератури» — ВАПЛІТЕ.

ВАПЛІТЕ після літ.дискусії 1925-1927рр.(Вільна Академія Пролетарської Літератури)---- Організація стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західно-європейської культури. Фактичним лідером ВАПЛІТЕ був Микола Хвильовий.Приймаючи офіційні вимоги комуністичної партії, в питаннях літературної політики ВАПЛІТЕ займало незалежну позицію і стояло на засадах творення нової української літератури кваліфікованими митцями, що ставили перед собою вимогу вдосконалення, засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. Лідером організації був Микола Хвильовий, який висунув гасло «Геть від Москви!». Президентами — Михайло Яловий (пізнішеМикола Куліш), секретарем — Аркадій Любченко.

«Шістдесятники»---, назва новогої покоління радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру та політику в СРСРв другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко і ін..

А також значний внесок зробили такі організації, як:

1.1873 р.- засновано Літературне товариство ім. Т. Шевченка

«Братство тарасівців»,1892--- Б.Грінченко

Наукове товариство ім. Т. Шевченка у Львові, 1898р--- М.Грушевський

2.РУП «Покутська трійця»---- Революційна українська партія ( М.Вороний)В. Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина

4.Угрупування неокласиків («гроно п’ятірне»), 1918-1928 рр.---- М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, 5.«Молодняк»(1926-1932)-організація комсомольських письменників--- Харків – П.Усенко, Л.Первомайський, І.Момот, В.Кузьмич, О.Кундзіч,

6.Пролеткульт -- В.Сосюра

7.20-ті роки Празька школа---О.Олесь, У.Самчук., О.Теліга, Є.Маланюк, О.Бабій, В.Хмелюк,

8.МУР 1945--- У.Самчук, Ю.Шерех

9.Українські письменники-емігранти--- І.Багряний, В.Барка, У.Самчук, Є.Маланюк

3 ВАРІАНТ