2.5. Ленінські режими і революційна трансформація суспільства

Однією з набільш парадоксальних рис ленінізму, яка, напевно, якнайбільше сприяла мобілізаційним зусиллям режимів цього типу та їхній адаптивній спроможності, було те, що ленінізм, як спосіб аналізу суспільства і стратегія політичної дії, спирався на методологічні принципи, які ми слідом за Вебером можемо кваліфікувати як геніальну помилку, яка, як відомо, “є більш плідною для науки ніж ідіотська акуратність” [37, с. 40]. Коментуючи вплив “Комуністичного маніфесту” на суспільну думку Вебер, знаходить подальше підтвердження своїй тезі: “навіть ті положення маніфесту, які ми відкидаємо сьогодні, містять натхненну помилку, яка мала далекосяжні і не завжди приємні політичні наслідки. Вони вплинули на розвиток науки більш плідно, ніж багато досліджень, що грунтувались на нетворчій коректності” [38, с. 288].

Ортодоксальна марксистська інтерпретація процесів суспільних змін у периферійній, селянській країні логічно призвела до економічного редукціонізму в поясненні соціальної диференціації селянства. Вебер, який неодноразово висловлював своє захоплення релевантністю марксистського аналізу за умови використання категорій останнього в якості ідеальних типів, всеж-таки вважав за необхідне так прокоментувати небезпечні наслідки послідовного застосування монізму історичного матеріалізму: “Як ми вже зазначили, групи, які повністю уникають економічних детермінантів, зустрічаються надзвичайно рідко. Проте ступінь цього впливу може мінятись великою мірою, але найголовніше, економічна детермінація соціальної дії є дуже нечіткою — у протилежність припущенням так званого історичного матеріалізму. ... Помилковим є навіть прийняття погляду про “функціональний” зв’язок між соціальними структурами і економікою. Це твердження неможливо обгрунтувати як історичне узагальнення, оскільки форми соціальної дії слідують “своїм власним законам”.., навіть більше того, у кожному конкретному випадку вони можуть детермінуватись також і іншими, відмінними від економічних, факторами. Проте ми можемо узагальнювати ступінь вибіркової спорідненості (курсив мій. — П.К.) між конкретними структурами соціальної дії і конкретними формами економічної організації...” [6, с. 341]. У повній протилежності з ідеєю класової боротьби між різними прошарками селянства (куркулями і незаможними) сільські спільноти функціонували як домогосподарства, в яких скоріше мала місце вертикальна інтеграція і соціальна мобільність, а ніж класовий конфлікт. Ленінці помилково сприйняли статусні відмінності як класові: економічна диференціація розглядалась як “свідчення соціальної поляризації і наявності “класового союзника”” [7, с. 27]; але ця помилка надала ленінським партіям змогу реалізувати на практиці мрію націоналістичних реформаторських, модернізаторських режимів у країнах третього світу: “ленінці розгортають атаку не просто на еліти селянського суспільства, а на його інституційні основи” [7, с. 27]; процес, що відбувається, значно складніший за традиційну політико-економічну інтерпретацію цього феномена: “куркуль не є кимось ворожим для сільської спільноти; він є ключовою фігурою у домогосподарстві і сільській системі соціальної ідентифікації, організації і влади. Ленінізм помилково розуміє характер і роль куркуля, але він здійснює це у такий спосіб, який веде до застосування стратегії і політики, яка підриває куркуля, селянське домогосподарство та сільську спільноту як визначальні інститути селянського суспільства, що грунтується на статусних взаєминах [7, с. 28]. Здійснення політики колективізації мало на меті не тільки економічні перетворення, але й заміну корпоративної групи як суспільного і культурного підгрунтя соціальної дії та ідентичності (останньому також слугують політика індустріалізації і програми масової освіти).

Безумовно, що реформаторський підхід до змін в аграрній сфері (ми маємо підстави віднести до цієї категорії доволі різноманітних за своїми ідеологічними уподобаннями діячів — таких як Бухарін, Ататюрк, родина Неру-Ганді; спільними для них є орієнтація на парадигму поступово-модернізаторських стратегій) сприяє еволюції соціальної організації статусного суспільства у напрямку його комерціалізації. Але проблемою такого вибору завжди залишалась його обмеженість (реалізація в локальному, а не загальнонаціональному масштабі) і орієнтація на заміну сільських еліт, на противагу руйнації інституційних зразків в рамках яких діють корпоративні групи статусного штибу. Як результат, модернізаторські режими (Iндія і Турція можуть слугувати ідеально-типовими прикладами) змушені функціонувати у фрагментованому і демобілізованому соціальному оточенні. Кан Джавіт влучно визначає соціальні форми, які виникають внаслідок реалізації реформаторських проектів “неомеркантілістською державою-суспільством.., основою якого залишається персоніфікований, стереотипізований і фрагментований розподіл праці”³ [7, с. 29-30]. Більше того, відмова від революційної атаки на соціокультурні (а не лише політико-економічні) механізми традиційного статусного суспільства аж ніяк не сприяла “вростанню” куркуля в соціалізм, як це очікував Бухарін і його прибічники; скоріше навпаки, соціально-економічні агенти неомеркантилістського суспільства розпочали “успішно використовувати нову організаційну форму, що пропонувалась партією задля розширення і захисту соціальних і культурних вимірів... корпоративно організованого суспільного порядку” [7, с. 30-31], і, таким чином, радикально уповільнювало трансформацію статусного суспільства у класово-стратифіковане. У світлі останнього твердження варто запропонувати пояснення застосування терміну “класове суспільство” і його протиставлення статусному характеру традиційних спільнот. Аж ніяк не заперечуючи існування класів у традиційному суспільстві, я роблю наголос на політико-юридичній і культурній формах репрезентації і самоусвідомлення, які і перетворюють ту або іншу соціальну групу в “уявну спільноту” певного типу. Якщо ідеально-типовий Gemainschaft є “органічною” ознакою суспільства традиційного штибу, то клас є продуктом “уяви” модерного ліберального капіталістичного соціального порядку. Як проникливо зауважив Е.Тіріак`ян “використання друкарського капіталізму задля створення “уявної спільноти”, основна теза Андерсона, в рівній мірі може застосовуватись до використання радикальної преси у розвиткові класової свідомості англійського робочого класу...” [40, с. 178].

Ленінським режимам, на противагу більшості націоналістичних реформаторських режимів країн третього світу, вдалось досягнути успіху у зведенні статусних практик і орієнтацій до неформального рівня, захищаючи у такий спосіб формальні інституції та цілі нової політичної спільноти. Антропологічне дослідження селянських спільнот Трансільванії майже чверть сторіччя після здійснення колективізації румунським ленінським режимом продемонстрували той факт, що навіть у тотально відмінному контексті селяни схильні виявляти більшу повагу до колишніх “куркулів” і священників, ніж до партійних функціонерів або голів колективних господарств; проте така поведінка не мала ніякого політико-економічного значення, будучи скоріше “фактом приватно-соціального життя, а ніж (як це було в минулому) інтегральною частиною і відображенням певного типу соціокультурного порядку” [7, с. 38]. Проте впровадження і нав’язування суспільству нових інституцій ленінськими режимами, призвело до формування не процедурної раціональності, що є притаманною “дискурсу модерну”, а харизматично-неокорпоративістського варіанту класового суспільства, яке, поза всяким сумнівом, характеризувалось принципово вищим ступенем соціальної і ресурсної мобільності як індивідів, так і режиму вцілому. Під неокорпоративістським суспільством я маю на увазі таку соціальну організацію, яка спирається не на індивіда у якості економічного агента і громадянина, котрий діє в рамках ринку і публічної сфери, а на набір інституцій (на кшталт “народних фронтів”, що об`єднували “дружні” ленінцям партії, офіційних профспілок, колгоспів, тощо), які всі мають офіційно-політичний статус. Таким чином, на противагу модерному способу і напрямку розвитку (який передбачає структурну диференціацію аналітично відокремлених сфер — публічної, приватної і офіційної [41, с. 10]), ленінські режими вимагали повного розчинення публічно-політичної сфери в офіційній сфері (оскільки режим передбачав тільки один можливий осередок політичної діяльності — партію).