25 Наступ на політичну автономію України у другій половині XVII ст. Криза української державності.

Після смерті Б. Хмельницького старшинська рада в Чигирині у серпні 1657 р. підтвердила рішення про обрання Юрія Хмельницького гетьманом. Однак було вирішено, зважаючи на його молодість, обрати наказним гетьманом генерального писаря Івана Виговського за умови передачі ним гетьманської булави повнолітньому Юрію Хмельницькому. Однак частина старшини, наприклад полтавський полковник М. Пушкар та запорожці на чолі з кошовим отаманом Я. Барабашем, виступили проти цього рішення. Прибічники І. Виговського в жовтні 1657 р. скликали у Корсуні Генеральну військову раду (запорожців на неї не запросили), яка обрала І. Виговського (1657—1659) гетьманом без обмежень.

І. Виговський — шляхтич з Київщини, освічена і талановита людина, брав участь у битві під Жовтими Водами на боці поляків, потрапив у полон, з якого його викупив Б. Хмельницький і призначив генеральним писарем.

У внутрішній політиці гетьман орієнтувався на старшину, шляхту, духовенство, наділяючи їх маєтками, а у зовнішній відстоював рівноправні відносини з Московською державою, уклав українсько-шведський договір, відновив союз із Кримським ханством, почав переговори з Польщею.

Самостійницькі настрої Запорозької Січі, антигетьманська політика М. Пушкаря, який претендував на булаву, невдоволення селянських мас призвели восени 1657 р. до різкого загострення ситуації. Боротьба старшинських угруповань за владу поставила Україну на межу громадянської війни. Саме з осені 1657 р., на думку багатьох істориків, почався другий етап Української національної революції, який закінчився у червні 1663 р. поділом України на два гетьманства.

Спроба І. Виговського порозумітися з опозицією закінчилася невдачею. Почалися відверті сутички між прибічниками та супротивниками Виговського. Гетьман запровадив економічну блокаду Запорожжя, але йому, як свого часу Б. Хмельницькому, не вдалося підкорити свавільних запорожців.

Спочатку І. Виговський шукав підтримки у Московської держави, але цього можна було досягти за рахунок посилення її впливу на Гетьманщину. Гетьман не міг погодитися на це.

Активна зовнішня політика І. Виговського, його намагання не допустити послаблення гетьманської влади викликали невдоволення Москви. Російський уряд, користуючись протистоянням в українському суспільстві, підтримав заколотників на чолі з М. Пушкарем. У Москву надходили доноси, у яких противники Виговського звинувачували його в намірах «продати Україну». Одночасно на кордони України почали стягуватися царські війська.

У виступі М. Пушкаря та Я. Барабаша, який охопив значну територію Лівобережжя, взяли участь 40 тис. осіб — частина козаків Полтавського полку, запорожці, селяни. У травні — червні 1658 р. гетьманські війська та загони татар виступили у похід на Лівобережну Україну. Боротьба, таким чином, переросла у громадянську війну. Повстанці з боями відійшли до Полтави, де і були розгромлені. Братовбивча війна спричинила загибель 50 тис. осіб, гетьман спустошив Полтаву за участь у повстанні, багато жителів міста потрапило у татарський полон. Пушкар загинув у бою, а Барабаш, намагаючись втекти до московського війська, був захоплений козаками і страчений.

З 1658 р. і до середини 80-х pp. XVII ст. в Україні тривав період, який отримав назву «Руїна». У цей час Україна пережила трагедію громадянської війни, старшинських міжусобиць та вторгнення чужоземних військ. В українському суспільстві посилювалася боротьба різних груп: частина старшини, духовенство, яких лякав московський абсолютизм, схилялися до Польщі. Інша частина старшини, міщани, селяни, рядові козаки, навпаки, вороже ставилися до союзу з Річчю Посполитою. їх лякала можливість поновлення польського гніту, національно-релігійних утисків.

І. Виговський у пошуках противаги Московській державі рішуче пішов на зближення з Польщею. Після тривалих переговорів у Гадячі (тепер Полтавська область) між Україною і Річчю Посполитою у вересні 1658 р. було укладено договір. Згідно з ним Річ Посполита повинна була перетворитися на федерацію трьох держав — Литви, Польщі і України, об'єднаних лише спільно обраним королем. Україна діставала назву Велике князівство Руське (в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств). На чолі Князівства повинен був стояти обраний гетьман, якого затверджував король. Гетьману заборонялися відносини з ІНЕГИМИ державами, окрім Кримського ханства. Кількість козацької армії мала складати ЗО тис. осіб. У всіх трьох державах мала бути скасована Берестейська церковна унія, а православна Церква зрівнювалася у правах з католицькою. Більшість населення не сприйняла Гадяцький договір. Переорієнтація на Річ Посполиту та союз із Кримським ханством не знайшли підтримки у суспільстві. Російський уряд Олексія Михайловича оголосив І. Виговського зрадником і закликав український народ не виконувати його розпоряджень. Громадянська війна доповнилася українсько-московською війною.

Навесні 1659 р. майже 150-тисячна московська армія під командуванням О. Трубецького та Г. Ромодановського почала наступ на Гетьманщину. На своєму шляху вона пограбувала та спалила багато українських міст, а наприкінці березня почала облогу Конотопа (тепер Сумська область), яка тривала понад два місяці. За цей час Виговський зібрав 120-тисячне українсько-татарське військо, яке під Конотопом завдало значних втрат московській армії — близько ЗО тис. осіб (українсько-татарські — 10 тис. осіб).

Але скористатися перемогою гетьману не вдалося, оскільки проти нього виступила старшина на чолі з полковниками уманським І. Безпалим, переяславським Т. Цецюрою та ніжинським В. Золотаренком, кожен з яких домагався гетьманської булави. Восени 1659 р. вони, за підтримки московських воєвод, організували повстання на Лівобережній Україні, прийнявши присягу на вірність московському цареві. Повстання перекинулося і на Правобережну Україну, де його очолив І. Богун. Антигетьманський виступ дозволив новоствореним після поразки під Конотопом московським військам захопити Лівобережжя. Одночасно проти І. Виговського виступили запорожці під проводом І. Сірка, які організували похід на Акерман, унаслідок чого татари залишили Україну, що спричинило розпад українсько-польсько-татарського союзу. Гетьман практично втратив владу над Україною. За цих умов І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікся булави та виїхав до Польщі. Пізніше, 1664 p., він був звинувачений поляками у зраді та страчений.

На козацькій раді у жовтні 1659 р. у Білій Церкві прихильники союзу з Москвою вдруге обрали гетьманом Ю. Хмельницького (1659— 1663). «Слабкий духом і тілом» та нерішучий, він перебував під впливом старшинських угруповань, у залежності від Москви, Варшави та Стамбула. 18-річний Юрій був не стільки прапором, скільки ширмою для частини козацької старшини, що стояла за його спиною.

Новий гетьман під тиском обставин та московських військ на чолі з О. Трубецьким підписав у жовтні 1659 р. так звані Переяславські статті (договір). За ними новий гетьман обирався лише з дозволу царя. Гетьман без козацької ради не міг призначати та звільняти полковників і генеральну старшину. Крім того, гетьман не мав права зноситися з іноземними державами, але повинен був посилати козацькі війська у розпорядження царського уряду. На Україні збільшувалася кількість царських військ, які мали право перебувати у Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані. Київський митрополит повинен був визнати зверхність московського патріархату. Українським загонам належало залишити Білорусію. Статтями передбачалася смертельна кара тим українцям, які робитимуть спробу відірвати Україну від Росії.

Переяславські статті 1659 р. фактично перетворили Україну на автономну складову Московської держави і тому викликали обурення широких верств українського суспільства.