Поява засобів виробництва та екологічна свідомість

На наступній стадiї – стадiї виробничої економiки людина вже регулює протiкання екологiчних процесiв у бiогеоценозах. Iз зростанням знань над iнтуїцiєю, рацiонального над емоцiйним, емпiричного над iдеальним посилюється роль психологiчної домiнанти в самосвiдомостi, а саме того її компоненту, який вiдображає власну "я-сутнiсть". Якщо ранiше фiксацiя оточуючого свiту і власного мiсця у ньому здiйснювалася як коливання двох фiгур, то тепер оточуючий свiт, природа все бiльше вiдходить на заднiй план, у площину фона, фiгурою ж стає "я-самiсть". Тепер природний об'єкт і "я-сутнiсть" досить чiтко рiзнi. Видiлення "я" з "не-я" та протиставлення їх здiйснюється i в стосунках з iншими членами общини, а також неживим свiтом, локальним мiсцем заселення та з природними явищами взагалi.

Пiзнання сутностi предметiв дозволяє примушувати природу створювати необхiднi продукти, а це означає перенесення психо-соцiальної своєї сутностi в природне середовище.

Екологiчний свiтогляд первiсної людини в епоху неолiту вiдображає два взаємопов'язаних процеси, якi вiдбуваються в її свiдомостi: 1) перехiд вiд фетiшизму (одухотворення природних явищ) до анімiзму (духовної в розумiннi емоцiйно-чуттєвої основи буття) та 2) перехiд вiд теїзму (залежностi вiд природи) до героїчної мiфологiї. Легенда, яка дiйшла з давньогрецької мiфологiї про володаря водяних стихiй Посейдона і його могутнього брата Зевса, – пiдтвердження того. Або, наприклад, Орфей лише своїм спiвом приборкував бурi, грози та диких тварин. У таких легендах і мiфах рання людина пiдiймала символи влади людського iнтелекту і творчостi над силами та стихiями природи.

Сформована на цей час екологiчна свiдомiсть вiдповiдала лише на актуальнi питання життєдiяльностi і практичної взаємодiї з природою. Картина свiту складалася з фрагментiв знання природних явищ, якi спостерiгалися, та ще з iлюзорних уявлень. Первiснi люди добудовували картину свiту, пов'язуючи знання, набуті в практичнiй дiяльностi, з елементами мiфологiчно-iлюзорних традицiй. Ця стадiя розвитку екологiчної свiдомостi здобула вираз у давнiх релiгiях, народних вiруваннях, прикметах та належала категорiйно до емпiрико-iлюзорного типу.

Змiя, наприклад, була не тiльки страшною та небезпечною твариною, але й символом зцiлення. Тому Асклепiй, бог лiкування, пов'язаний iз змiєю (нам усiм вiдома емблема, яка збереглася й до наших днiв). У храмах Асклепiя, античних лiкарнях, у пiдлозi було прикрите каменем заглиблення, де жила змiя. У каменi знаходилась щiлина, до якої люди, котрi прийшли лiкуватися, кидали винагороду лiкарям. Змiя одночасно була й своєрiдним "касиром", збирачем дарiв лiкарнi, та символом одужання. Змiї приписували також можливiсть зазирати у майбутнє. Афiна Паллада теж зображалася із змiєю. Iншим її символом була сова, що втiлювала всi таємниці ночi та мудрiсть.

Подiбних прагматичних алегорiй у мiфотворчiй традиції велика кiлькiсть. Вони свідчать про те, що спочатку в поняттi стародавнiх фiзичне тiло і його життєдайна духовна субстанцiя були невiд­дільнi. Але у зв’язку з подальшим розвитком мислення, операцiй аналiзу і синтезу, абстракції й узагальнення магiчна субстанцiя духу переставала ототожнюватися з фiзичним тiлом і могла iснувати окремо. На цiй стадiї розвитку мислення свiт уявляється однiєю великою сценою, на якiй природнi і надприроднi iстоти стоять десь на одному рiвнi. Проте давньому суспiльству надприроднi сили не вважаються чимось недосяжно вищим стосовно людини, адже людина може нагнати на них страх та за допомогою спецiального ритуалу примусити виконувати свою волю.

Боги (в усiй їх чисельностi) ставали схожими на невидимих чаклунiв, якi за завiсою природних явищ приводять у дiю тi ж чари, що i люди-маги у видимiй тiлеснiй формi. Антропоморфiзм богiв зближує їх з людиною, у якої принципи мiри, гармонiї, впорядкованостi, справедливостi знаходять риси прекрасного духу, властивого героїчнiй людинi. До того ж, самi боги, прекраснi та величнi, могутнi герої, дiти й нащадки богiв самі, досить часто супроти свого бажання, приховують у собi щось грубе, несправедливе, зле. Давня мiфологiя має богато прикладiв тому. Взяти хоча б образ Гери, дружини Зевса. Вона, як i її чоловiк, повеліває громом і блискавкою, посилає хмари і дає дощ. Її шанували як берегиню шлюбiв, що благословляла жiнку пiд час пологiв, а також покровительствувала дiтям.Та, проте, не зважаючи на всi свої добрi риси, Гера надiлена й недолiками: заздрiстю, злiстю, жадiбнiстю, – саме такими, як у простих людей.

Легко зрозумiти, що боги древнiх уявлялися зовсiм не iдеальними, бо людська свiдомiсть шукала в них щось бiльш надiйне та доступне. Поступово формується iдея доброго, сильного, справедливого героя. Такий герой з божественної основи переходить на грiшну землю. Такий герой пiдпорядковує своїй волi те, що людинi здається несправедливим, що не так влаштовано, як хотiлось би. Звичайно, це давало можливiсть проектуватися й на природнi явища. Тим бiльше, що ведення господарства, обробка замлi, скотарство та полювання змушувало людей втручатися в природу. Це стадiя героїки екологiчної свiдомостi, першої, метафорично, – «підліткової» проби силової гри з природою. Цьому є пiдтвердження i в словах великого мислителя давнини Арістотеля: "Деякi стверджують, що нiщо не вiдбувалося випадково, але для всього є якась причина. Мистецтво в одних випадках завершує те, що природа не в змозi завершити, а в iнших наслiдує її”. Отже, «завершити те, що природа не в змозi завершити», тобто активно, ззовні, проти волі самої природи, довершити її, втрутитися в неї - скорiше, ця теза, використовувалась задовго до Арістотеля i, напевно, що така спрямованiсть людської свідомості збереглася та зміцнилася в античнiй цивiлiзацiї.