Право власності та інші речові права

Право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здій­снює за своєю волею, незалежно від волі інших осіб, на свій роз­суд, з додержанням вимог закону та моральних засад суспільства. Зміст права власності: право володіння, користування та роз­поряджання своїм майном. На зміст права власності не вплива­ють місце проживання та місцезнаходження майна.

Право володіння – це право фактичного, фізичного та госпо­дарського панування особи над річчю. Є володіння законне і незаконне, добросовісне і недобросовісне. Законне – це таке володіння, яке виникає внаслідок право­відносин, що мають правові підстави. Незаконне володіння та­ких підстав не має. Добросовісне володіння це володіння майном, коли набу­вачі його не знали і не могли знати про незаконність такого во­лодіння. А недобросовісні знали або повинні були знати про таку обставину, але попри це володіють річчю.

Право користування – право на вилучення з речі її корис­них властивостей, привласнення плодів і доходів, які можна отримати від речі.

Право розпоряджання – це право власника визначати юри­дичну долю речі.

Власник може здійснювати зі своїм майном будь-які дії, що не суперечать закону. Проте вони також при використанні не можуть завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і при­родні якості землі.

Форми права власності в чинному законодавстві є однако­вими для всіх її носіїв. Законом надана всім власникам рівна можливість щодо здійснення своїх прав і недопущення обме­жень або надання пріоритетів тим чи іншім власникам.

Суб'єктами права власності визнаються Український народ, фіз. та юридичні особи, держава, інші держави, їх юридичні особи, міжнародні організації, територіальні громади.

Підстави набуття права власності поділяються на первісні й похідні способи набуття права власності. Первісними вважаються такі, при яких право власності на річ виникає вперше або не­залежно від волі попереднього власника. До них відносять ви­робництво або переробку речей, змішування та приєднання речей, відділення плодів, заволодіння, конфіскацію, реквізицію, знахідку (якщо власник не знайшовся), скарб. До похідних на­лежать такі підстави, за яких набуття права власності даної осо­би засновується на праві попереднього власника. При переході права власності має місце правонаступництво, тому що права на придбану річ є такими ж, як вони були у попереднього влас­ника.

Момент набуття права власності залежить також від спо­собу виникнення права власності. Так при первісному способі воно виникає з моменту заволодіння річчю, надання речі нової форми. В інших випадках також застосовується принцип виник­нення права власності з моменту передачі речі новому власни­кові, якщо інше не передбачено законом або договором. Також таке право виникає у нового власника з моменту передачі речі поштою. Відповідно і ризик випадкової загибелі речі несе влас­ник цього майна, якщо інше не передбачене законом або дого­вором. Крім того, якщо відчужувач прострочив передачу речі або набувач прострочив її прийняття, ризик випадкової загибелі чи псування речі несе сторона, що прострочила.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключно (морської) еко­номічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Суб'єктами права приватної власності є окремі фізичні та юридичні особи. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних чи юридичних осіб, не обмежуються, проте законом можуть бути встановлені окремі обмеження для певних видів об'єктів (наприклад, зброя, радіоактивні речови­ни тощо).

У державній власності є майно, в тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Суб'єктом права державної власності є держава в особі Вер­ховної Ради України. Оскільки держава є специфічним суб'єктом права власності, то реалізація нею повноважень власника полягає в наданні нею права вирішувати, хто і як забезпечува­тиме використання благ, що належать державі, а також в особ­ливих засобах здійснення державою своїх правомочностей влас­ника. Ці функції держави визначають як управлінські.

Державна власність може виникати з первісних та похідних способів, але у держави також є і свої специфічні способи, не притаманні іншим власникам. До таких способів належать стяг­нення податків та інших зборів, націоналізація, конфіскація та реквізиція, безгосподарське майно, безгосподарне утримання майна, що є пам'яткою історії та культури, а також розширене відтворення на державних та казенних підприємствах.

Суб'єктами права комунальної власності є відповідні тери­торіальні громади сіл, селищ, міст і районів у містах.

Спільна власність має місце у випадках, коли у кількох осіб виникає право власності на одне і те саме майно.

Право спільної власності може бути двох видів – часткова спільна власність, коли частки співвласників визначені і суміс­на спільна власність, коли частки не визначені. Розміри часток визначаються самими співвласниками з різних підстав, а спільна сумісна власність має місце лише коли про це прямо не заборо­нено законом.

Захист права власності –це застосуван­ня судовими органами в разі порушення прав власника сукуп­ності відповідних правових засобів, передбачених у цивільно­му законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника.

Способи захисту суб'єктивних цивільних прав: визнання цих прав; відновлення становища, яке існувало до порушення становища і припинення дій, які порушують право; присудження до виконання обов'язків в натурі; компенсація моральної шкоди; припинення або зміна правовідносин; стяг­нення з особи, яка порушила право, завданих збитків, а у випад­ках, передбачених законом або договором, неустойки (штрафу, пені).

Всі перераховані вище способи можна розділити на речево-правові, зобов'язально-правові та особливі способи захисту.

До речево-правових способів належать віндикаційний та негаторний позови.

Віндикаційний позов – це позов не володіючого власника до фактичного володільця майна про повернення свого майна з чужого незаконного володіння. Такий позов може мати місце лише за наявності таких умов: необхідно щоб власник був фак­тично позбавлений володіння; щоб майно, що належить влас­никові збереглося в натурі, а не було спожито чи перероблено; віндикація можлива лише щодо індивідуально-визначеного май­на, оскільки власник може вимагати повернення майна, яке на­лежить йому на праві власності; позивач і відповідач не знахо­дяться між собою в зобов'язальних відносинах щодо цього май­на. Позивачем за віндикаціиним позовом за загальним правилом є власник цього майна. Відповідачем – фактичний володілець цього майна, незаконність володіння якого повинна бути дове­дена в суді, оскільки існує презумпція законності володіння. Незаконні володільці залежно від того, добросовісні вони чи ні, несуть різну відповідальність перед власником. Так, добро­совісні володільці повинні повернути майно за умов, коли воно вибуло поза їхньою волею (загублено, викрадено), а недобро­совісні – у будь-якому випадку. Розрахунки при поверненні речей з чужого незаконного володіння також залежать від доб­росовісності чи недобросовісності набувача. Від недобросовіс­ного набувача власник вправі витребувати повернення і відшко­дування всіх доходів, які особа отримала або повинна була от­римати від цього майна, а від добросовісного – лише за час, коли він дізнався чи повинен був дізнатися про незаконність володін­ня. Добросовісний володілець вправі залишити зроблені ним поліпшення до майна, а якщо вони невіддільні від основного майна, то вимагати відшкодування понесених ним витрат, але не більше розміру збільшення вартості речей.

Негаторний позов – це позадоговірна вимога власника, не позбавленого володіння майном, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні правомочностей щодо володіння, корис­тування та розпорядження майном. Позивачем виступає влас­ник майна або його титульний володілець. Відповідачем є осо­ба, яка своїми протиправними діями або бездіяльністю заважає власникові здійснювати правомочності, що належать йому. За допомогою негаторного позову можна здійснювати захист пра­ва власності лише від неправомірної поведінки третьої особи, з якою власник не перебуває в договірних відносинах. Негатор­ний позов не може бути пред'явлений після припинення протиправної поведінки. Власник у цьому разі може вимагати лише відшкодування шкоди, завданої протиправною поведінкою тре­тьої особи.

Іншими речовими правами є права на чуже майно.

їх видами є:

- право володіння;

- право користування (сервітут);

- право користування земельною ділянкою для сільськогос­подарських потреб (емфітевзис);

- право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Право володіння чужим майном – це фактичне утримання у себе майна особою, яка не є його власником. Така особа може володіти чужим майном на підставі договору з власником або на підставі, встановленій законом (наприклад – право притримання). Сервітут може бути встановлений щодо земельної ділянки, природних ресурсів, іншого нерухомого майна для за­доволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іна­кше (наприклад, сервітут може належати власникові чи воло­дільцеві сусідньої ділянки для проходу на свою територію).