44. Перехід спадкування до держави у міжнародному приватному праві

Одним з найбільш дискусійних питань, що виникають у міжнародному

приватному праві щодо відносин спадкування є ситуації, коли майно (спа-

док) після смерті особи переходить у власність держави. Держава може бути

спадкоємцем майна за заповітом (у випадку, коли спадкодавець заповів майно

державі) та за законом. В Україні це питання регулюється Цивільним Кодек-

сом, де передбачена процедура переходу майна до держави, це відбувається у

разі визнання його судом відумерлим за заявою відповідного органу місце-

вого самоврядування за місцем у якому відкривається спадщина. Частина 1

ст.  1277 ЦК встановлює випадки визнання тільки всієї спадщини відумер-

лою, але з ч. 3 ст. 1274 ЦК випливає, що теоретично і практично можливим

є випадок, коли спадкоємці можуть відмовитись прийняти частку спадщини,

від якої відмовився один із спадкоємців на користь іншого [5].

З цього випливає, що частка, від якої спадкоємці відмовились визнається відумерлою, оскільки додаткових варіантів успад-

кування даної частки не встановлено. Також можна

говорити про те, що така частка має успадковувати-

ся на загальних підставах, тобто розподілятися між

всіма спадкоємцями, але, визначаючи особливості її

спадкування, слід було б регламентувати всі можливі

випадки її спадкування, у випадку коли спадкоємці за

законом відсутні.

Перехід відумерлого спадкового майна до держави

можливий лише в силу того, що держава, як суб’єкт

публічної влади, перетворює дане майно у свою влас-

ність, незалежно від ставлення до цього спадкодавця;

подібно до того, як це здійснюється щодо безхазяй-

ного майна.

У США, Франції, Австрії перехід майна до держа-

ви відбувається на основі права «окупації» (означає,

що майно є «безхазяйним»). Вперше даний термін

був відображений у Цивільному Кодексі Франції і

зводився до того, що майно розглядалось як таке, що

не має власника, і оскільки знаходиться на території

певної держави, то повинне перейти у власність тієї

ж держави. Звідси випливає, що відумерла спадщи-

на, яка знаходиться на території іноземної держави,

на підставі вказаного права «окупації» переходить

у власність іноземного суверена. Як зазначив з цього

приводу Л.  Лунц, якщо іноземне законодавство, що

підлягає застосуванню згідно колізійною нормою,

розглядає майно, що залишилось без спадкоємців,

як безхазяйне, то воно, у випадку знаходження на те-

риторії певної держави, переходить у її власність із

застосуванням порядку, встановленого радянським

законом. Якщо ж іноземний закон, який підлягає за-

стосуванню, розглядає перехід майна, що залишилось

без спадкоємців, до держави як спадкоємство, то суд

розцінює це майно як таке, що належить іноземній

державі [1, 301].

Таким чином, ми можемо спостерігати певні роз-

біжності у законодавствах різних країн, спричинені

дотриманням різних концепцій переходу спадку фі-

зичної особи до держави. Так, якщо український гро-

мадянин помер, і за кордоном у нього немає ніяких

спадкоємців, то по праву спадкування його майно

повинне перейти до української держави. Але якщо

вважати, що це майно повинне перейти по праву

«окупації», то воно повинно перейти у власність тієї

держави, на території якої майно знаходиться.

Зважаючи на специфіку даного питання, у МПрП

відсутні універсальні уніфікації стосовно підстав та

порядку переходу відумерлого майна до держави. Не

регулюються вказані питання і в Кодексі Бустаманте.

Одиничні норми стосовно регулювання даної ситуа-

ції містяться у Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та криміналь-

них справах, укладеній державами - членами СНД у

Мінську 22 січня 1993 р. Вирішенню цього питання у

даному документі присвячено тільки одну статтю, за

якою якщо за законодавством Договірної Сторони,

що підлягає застосуванню при спадкуванні, спадко-

ємцем є держава, то рухоме спадкове майно перехо-

дить до Договірної Сторони, громадянином якої був

спадкодавець у момент смерті, а нерухоме спадкове

майно залишається тій Договірній Стороні, на тери-

торії якої воно знаходиться [6].

Власне, найбільш врегульованим це питання по-

стає на рівні двосторонніх угод. Підтвердженням

цього виступають договір між Україною та Чеською

Республікою про правову допомогу в цивільних спра-

вах від 28  травня 2001  р., договір між Україною та

Латвійською Республікою про правову допомогу та

правові відносини у цивільних, сімейних, трудових та

кримінальних справах від 23 травня 1995 р., договір

між Україною та Румунією про правову допомогу та

правові відносини в цивільних справах від 30  січня

2002 р., договір між Україною і Республікою Молдова

про правову допомогу та правові відносини у цивіль-

них і кримінальних справах від 13 грудня 1993 р. На

сьогоднішній день Україна уклала подібні договори

з більшістю країн світу. Власне, всі вони є типовими

в частині, що регулює питання переходу спадщини

до держави. Як приклад можна навести Договір між

Україною і Республікою Польща про правову допо-

могу та правові відносини у цивільних і кримінальних

справах від 24 травня 1993 р. Так, у статті 38 цього до-

говору мова йде про те, що якщо за законодавством

Договірної Сторони відсутні спадкоємці, то рухоме

майно переходить у власність тієї Договірної Сторо-

ни, громадянином якої був спадкодавець в момент

смерті, а нерухоме майно переходить у власність тієї

Договірної Сторони, на території якої воно знахо-

диться [9, 134].

Кожна держава на свій розсуд встановлює підста-

ви стосовно переходу спадщини до держави, вони

можуть значно відрізнятись в залежності від ряду об-

ставин: традицій, приналежності до певної правової

системи, релігії тощо. Найбільш повний перелік вка-

заних підстав міститься у законодавствах пострадян-

ських держав. Серед таких можна виділити наступні:

1) спадкодавець все майно або ж його частину за-

повів державі шляхом укладення заповіту на користь

держави;

2) у спадкодавця відсутні спадкоємці як за зако-

ном, так і за заповітом;

3) всі спадкоємці відмовились від спадкового майна; 4) всі спадкоємці позбавлені права на успадкування;

5) жоден із спадкоємців не прийняв спадкове майно. Право різних держав світу пояснює право дер-

жави на спадкування відумерлого майна досить по-

різному:

• концепція переходу відумерлого майна у влас-

ність держави як безхазяйного майна (Франція,

Австрія, США). Заволодіння таким майном як

безхазяйним має початковий, а не похідний ха-

рактер, тобто, відумерле майно переходить дер-

жаві вільним від будь-яких обтяжень та боргів.

Спадкові права держави тут виникають за «пра-

вом окупації»;

• концепція переходу відумерлого майна у влас-

ність держави за правом спадкування (Росія,

ФРН, Іспанія, Швейцарія, держави Східної Єв-

ропи, країни СНД і Балтії). Спадкування ви-

значається як універсальне правонаступництво.

У даному випадку держава несе відповідальність

за борги спадкодавця.

Різне обґрунтування права держави на спадкуван-

ня відумерлого майна має істотне практичне значення

у випадках, коли майно належить іноземцю:

1) якщо вважати, що відумерле майно переходить

у власність держави за правом спадкування, воно по-

винно передаватися державі, громадянином якої був

померлий;

2) якщо вважати, що спадкові права держави ви-

никли за «правом окупації», відумерле майно пере-

ходить у власність тієї держави, де громадянин помер

або того, де перебував.

Дію цих інститутів можна проілюструвати на та-

ких двох прикладах із судової практики. В одній зі

справ (1954 р.) апеляційний суд Іспанії затвердив рі-

шення суду першої інстанції, яким були визнані об-

ґрунтованими вимоги іспанської скарбниці стосовно

цінних паперів, що знаходились в Англії та належали

доміцильованому в Іспанії і померлому там англійцю.

Рішення засновувалось на тому, що спадкодавець не

залишив заповіту і не мав спадкоємців за законом,

а перехід у таких випадках майна до держави класи-

фікувалось за іспанським правом як спадкоємство

держави. Суд зазначив, що хоча за англійським пра-

вом це майно вважається відумерлим, внаслідок чого

має переходити до англійської скарбниці, було б не-

правильним застосовувати англійську концепцію до

іноземного права. У  другому рішенні (1936  р.) ан-

глійський суд визнав рухоме майно, що залишилось в

Англії після англійця, доміцильованого в Туреччині,

такою, що підлягає передачі до англійської скарбниці,

бо за турецьким правом відумерле майно надходить

до скарбниці як безхазяйне, тобто – за правом окупа-

ції [8, 213].

Практично загально визнаним є положення сто-

совно того, що доля відумерлого майна визначаєть-

ся законами країни, на території якої майно знахо-

диться, і залежить від того, якої концепції переходу

відумерлого майна дотримується дана держава. Іс-

нує також відмінність при спадкуванні рухомого та

нерухомого майна. Кожна держава встановлює свої

режими. Дана ситуація, (стосовно спадкування рухо-

мого та нерухомого майна) є не менш важливою при

переході спадщини до держави. Звідси випливає, що

навіть якщо держава дотримується концепції перехо-

ду за правом спадкування, нерухомість в будь-якому

випадку стає власністю тієї держави, на території якої

вона знаходиться. Рухомі речі або передаються дер-

жаві громадянства померлого, або надходять у скарб-

ницю держави їх місця знаходження.

У сучасних міжнародних приватно-правових від-

носинах доля відумерлого майна, що належить іно-

земцям, регулюється в двосторонніх договорах про

правову допомогу. Ці договори містять уніфіковані

норми: відумерле рухоме майно передається державі,

громадянином якої був спадкодавець на момент смерті; відумерле нерухоме майно переходить у власність

держави, на території якої воно знаходиться. Це по-

зитивно відображається на врегулюванні спадкових

відносин у міжнародному приватному праві. Відомо,

що Україна уклала такі договори близько зі 170 дер-

жавами, що свідчить про те, що не із усіма державами

світу врегульоване дані правовідносини.

Таким чином, відсутність єдиного кодифікованого

документу стосовно вирішення колізійних питань,

що виникають при переході майна фізичної особи

після її смерті до держави у силу певних причин до-

сить негативно позначається на відносинах між дер-

жавами, котрі однаково претендують на спадок. На

нашу думку для врегулювання цієї проблеми та уник-

нення розбіжностей у законодавствах слід прийняти

конвенцію універсального рівня, яка б мала пріори-

тет основного джерела міжнародного приватного

права при вирішенні питань стосовно спадкування.