Педагогічна діяльність

Щоб одержати право на улюблену працю, в 1881 році Борис Гріпченко успішно склав колоквіум на звання народного вчителя и прибув у свою першу школу. Згадував він про неї так:

"Стіни пооблуплювані, всюди чорніє павутиння; на стелі знати, що крізь неї текла вода, в долівці ями, кілька шибок вибито, двері не пристають".

Педагог почав вимагати у волості, щоб школу привели в належний порядок, адже у селян зібрали гроші на ремонт. Пізніше виявилося, що писар і голова ті гроші пропили. За Грінченкового вчителювання школа, яка до того мала погану славу місця зуб­рячки, побоїв і знущань, перетворилася в заклад, де вдень діти з радістю вчилися, а ввечері їли зварений вчителем куліш і співали козацьких пісень. Усі усні завдання виконувались в цій школі українською мовою, правда, письменник ризикував, так чинячи, оскільки рідна мова була заборонена. Хоч діти і батьки поважали вчителя, місцева влада в доносах обзивала його крамольником, і Грінченкові довелося переїхати в інше місце.

Був письменник прекрасним педагогом. Для дітей уклав чи­танку "Од снігу до снігу", захищав ідею навчання українською мовою. На курсах для вчителів Харківщини у 1883 році в Змієві він виступив з палкою промовою, яка стала основою статті "Якої нам треба школи". У цій праці він твердив:

"...Ми бачимо таку річ, завсігди діти, що вчаться своєю рідною мовою, розумніші, більше в їх хисту й думкою вони моторніші, ніж ті, кому затурку­ють голову мовою чужою. З чужомовної науки дитина дуже час­то стає якоюсь недотепною, важкою на думку".

За бунтарство Грінченка переводили все в гірші й гірші шко­ли, але він справлявся і з дітьми торгашів, і з шахтарчуками, які дуже швидко покидали навики користолюбства, брехні, вульгар­щини чи сквернослів'я. Особливих успіхів добився Борис Дмит­рович у школі Христини Алчевської в Олексіївці. Тут педагог "успішно" експериментував, вводив уроки народознавства. Алчевська запропонувала Грінченкові вступити до Західно­європейської ліги вчителів. Уже була написана рекомендація, зі­брано документи, але Грінченко наполіг, що в цій організації він представлятиме Україну, а не Росію, і його кандидатура відпала. Б. Грінченко добре знав становище вчительства, виступав про­ти наближення педагога до ролі селянина, оскільки справедливо вважав, що підсобне господарство відволікатиме учителів від ос­новної роботи. Борис Дмитрович правильно вмотивовував думку, що праця вчителя повинна стати високооплачуваною. По-сучасному звучать його слова:

"Тільки ті вчителі стоятимуть на належній висоті, коли думку про швидше засвоєння учнями того чи іншого повідомлення не супроводжуватиме думка про порва­ні чоботи чи пальто... Тільки тоді вони здобудуть визнання та вплив у сучасному світі".

Свої погляди на педагогіку та на роль учителя Грінченко подав у працях "Народні вчителі і українська школа" та "Перед широким світом". Історія української націо­нальної педагогіки фактично починається Борисом Грінченком, оскільки він був її основоположником.

ПРОЗА

У цей час письменник мужніє творчо: виходять його книги "Пісні Василя Чайченка" (1884), "Під сільською стріхою" (1886), "Підхмар­ним небом" (1893), "Пісні та думи" (1895), "Хвилини" (1903).

Найціннішими прозовими творами Б. Грінченка стають "Се­ред темної ночі" (1900) та "Під тихими вербами" (1901). Село у цих творах надзвичайно реалістичне. Повісті дуже близькі до ро­ману письменника з діаспори Уласа Самчука "Волинь", висуну­того на здобуття Нобелівської премії.

Читачів вражає розкол сім'ї Сивашів, ненависть між брата­ми. Зумів письменник показати сільських сподвижників, одним зображений Зінько. Проблеми, поставлені Грінченком у повіс­тях "Серед темної ночі" та "Під тихими вербами", були новими, до нього так сильно село ще не показував ніхто з митців.

Борис Грінченко був до самозабуття відданий справі служін­ня українській культурі. Почувши, що гине знаменита колекція В. Тарнавського, у якій значилось багато козацьких клейнодів, картини й особисті речі Т. Шевченка, письменник закинув усі свої справи і рушив з Чернігова до Києва їх рятувати. Подружжя Грінченків (Борис одружився з вчителькою Марією Загірньою) безкоштовно упорядкувало колекцію, описало всі екземпляри, серед яких виявилося тільки Шевченкових особистих речей 758.

У 1907-1909 роках Б. Грінченко видав чотиритомний "Словарь української мови". Про мову письменник дбав особливо. Написав чудову статтю "Огляд української лексикографії", видав працю "Три питання нашого правопису".

Б. Грінченко був розумною і кмітливою людиною. Постійно стикаючись з цензурою, він знайшов можливість обвести круг пальця й цих ревних захисників неуцтва, душителів свободи, церберів-цензорів. Щоб надрукувати яку-небудь річ, треба було мати рукопис, на якому на кожній сторінці стояв підпис цензора. Доповнювати твір автор права не мав, хіба що тільки скоротити. Грінченко посилав на перевірку цензору грубезні рукописи нав­мисно безглуздого тексту з суцільними описами мелодраматич­ної любові, випивок, танців, пейзажів. У цих сотнях сторінок тільки окремі рядки несли дійсне навантаження. Одержавши дозвіл на друк, письменник викреслював усі нісенітниці і видавав хорошу річ. Так він "проштовхував" власні твори, твори М.Коцюбинського, П. Грабовського.

У 1906 році в Києві утворилося товариство "Просвіта", яке через чотири роки влада розігнала. Це був великий удар для Грінченка, тим більше, що в цей час померла його дочка Настя, потім онук, а через рік — мати. Письменник тяжко захворів. Друзі умовили його поїхати в Італію, де 6 травня (23 квітня) в і місті Оспедалетті митець і помер, проживши всього 47 років. Ті­ло перевезли в Київ і поховали на Байковому кладовищі коло могил дочки і внука, залишивши місце й для дружини.

Творча спадщина Б. Грінченка велика. Завдяки перекладній діяльності цього митця Україна одержала зразки творчості Шиллера, Ґетє, Гейне, Гюго.

М. Коцюбинський особливо цінував Грінченка як переклада­ча:

"Яка чиста мова, який гучний вірш! Другого такого гарного перекладу в перекладній літературі українській я не знаю".

Б. Грінченко заповів свої архіви й бібліотеку українському народові, просив не розкомплектовувати їх, а зберігати у Всена­родній бібліотеці. Але після Другої світової війни книги передали різним фондам, а у 1964 році під час навмисного підпалу в Цен­тральній науковій бібліотеці АН УРСР згоріли безцінні речі.

Ім'я Бориса Грінченка повертається із забуття, живе золото таланту очищається від житейського бруду горе-критиків, радян­ських цензорів, усіх тих, хто топтався по доброму імені письмен­ника вже після його смерті.