2. Борис Грінченко. Життя і різножанрова творчість.

Народ-гєрой героїв появляє,

Шануючи, він їх вінцем вінчає:

Високий дух — високість визнає.

А раб-народ, як є герой у його,

Він на борця величного свойого

Грязь кидає, його камінням б'є.

Борис Грінченко

Ці слова можуть стосуватися долі П. Куліша, В. Самійленка. Б. Грінченка і багатьох-багатьох, хто був заборонений або майже заборонений і вже обов'язково незаслужено забутий в радянські часи. Ці слова звучать докором нам, новому поколінню українців, тому що ми належно не ви­користовуємо волю, не прагнемо прочитати твори, які поверта­ються до народу.

Борис Дмитрович Грінченко — псевдоніми Вартовий, Вільхівський, Іван Перекотиполе, Чайченко — народився 9 грудня (27 листопада) 1863 року на хуторі Вільховий Яр Харківського повіту в сім'ї небагатого дворянина, котрий мав усього дєв'ятнадцять десятин землі, більша частина якої була лісом, та водя­ний млин — основне джерело сякого-такого прибутку. Сім'ю Грінченків з'єднували родинні стосунки з Г. Квіткою-Основ'яненком. Батько Бориса любив літературу, в маєтку часто збиралися осві­чені люди, гостював байкар П. Гулак-Артемовський.

Маленький хлопчик побожно ставився до книг, прислухав­ся до розмов старших, у п'ять років уже писав і читав "із запа­лом усе, що потрапляло до рук". Таким чином дуже рано Борис покуштував джерельної води із світової літературної криниці: роздумував над творами Вальтера Скотта, Байрона, Гоголя, Некрасова, Кольцова. Підлітком повністю перечитав "Историю го-сударства Российского" М. Карамзіна. Хлопчина видавав сімей­ний журнал. Шевченків "Кобзар" надихнув початківця на вір­шування рідною мовою.

У 1874 році Борис Грінченко вступив до Харківської реальної школи, досить престижного на той час закладу, який давав міцні знання і відкривав перспективу для навчання в інженерних вузах.

У цей час народники розгорнули широку пропаганду, і Бо­рис став у їхні ряди. Як і в кожній своїй справі, юнак проявляв особливу наполегливість й активність і не міг не впасти в очі жандармам. Поліція схопила хлопця, коли він ішов на заняття, несучи в ранці видані в Женеві М.Драгомановим заборонені брошури "Як наша земля стала не наша", "Про багатство і бід­ність", "Про гроші".

Грінченка виключили із закладу і кинули в тюрму (1879). Харків­ський губернатор зробив все для того, щоб заставити батька зне­навидіти сина. Він дорікав Грінченку-старшому, що син дворяни­на (а дворянством батько дуже пишався) поширює крамолу. Дмит­ро Якович Грінченко в іпостасі слідчого приходив у в'язничну камеру, вимагав від сина видати спільників, бив його, позбавляв води, переводив у найхолодніші камери, де в сильні морози на­казував робити протяги. Юнак стійко переніс усі тортури і при­знався, у кого брав книги тільки тоді, коли довідався, що хлопці з конспіративної квартири перейшли кордон. Народники високо оцінили мужність Грінченка, але в'язниця не минулося безслідно для Борисового здоров'я: він захворів на туберкульоз.

Юнак назавжди порвав з батьками і почав жити самостійним життям. Виключений з п'ятого класу училища, він прекрасно ро­зумів, що більше у жодний заклад його не приймуть, тому почав займатися самоосвітою, вивчати німецьку, французьку, а пізні­ше — польську, чеську й італійську мови.

Науковий авторитет молодого Грінченка зростав, за написа­ні ним праці Російська імператорська академія наук надсилала премії і навіть давала Борисові Дмитровичу на рецензію роботи академіків.

У 1881 році Грінченко підшукав собі роботу писарчука у "ка­зенній" палаті в Харкові. Крім цього, давав приватні уроки, пе­реписував документи, займався шевством — навчився цього у чоботаря, в якого жив. Серед друзів юнак пропагував ідею ство­рити в Харкові спілку і видавати книги для народу. Такі "метели­ки" були видані: "Бідний вовк", "Два товариші", "Про грім і блис­кавку", але на це теж треба було грошей.

ПОЕЗІЯ

Пробував себе в цей час Б. Грінченко і як поет

Уся художня творчість Грінченка свідомо підпорядковувалася ним завданням розбудови української національної культури. Сповідаючись перед самим собою, поет з усією притаманною йому щирістю заявляв, що «йшов туди, де розум посипав».

Об'єктом художнього дослідження Грінченка було насамперед селян­ське життя. Поет сприймав життя селян без будь-якого прикрашення, що було притаманним народницькій ліриці. Він розумів, що селянинові потріб­но допомагати, а не хвалити його, тому в його віршах часто звучать закли­ки до праці на благо народу. Герой впевнений, що тільки праця прокладе шлях до щастя, «сонце засвітить колись», якщо не собі, то дітям та вну­кам.

У 1881 році Іван Франко опублікував у львівському журналі "Світ" п'ять Грінченкових віршів, один з яких "До праці" став програмним тво­ром багатьох молодих людей, котрі присвятили своє життя нації:

Ми на роботу на світ народились,

ми для борні живемо!

Мотивами віршова­ної творчості митця були тяжке становище трудового народу та історичне минуле України.

• Не може не викликати співчуття дитина з поезії "Шматок хліба":

Малими руками

Вхопило шматочок,

До нього вустами

Припало відразу

й пішло по дорозі...

Дмухнув знову вітер

і здув його сльози...

• А старий козацький ватажок з вірша "Смерть отаманова" зне­важає смерть взагалі, тим більше в ліжку або на печі. Як і старий Шрам з роману П. Куліша, він вважає, що справжній козак має вмерти в бою героєм:

Багато за волю він крові пролив,

За Січ і за рідну Вкраїну!

На дужому тілі він ран не лічив,

Живий повертався із лютих боїв,

Хоч бивсь завсігди до загину.

• У ліричних творах Б. Грінченка часто зустрічається іронія, теплий гумор. Прикладом може послужити поема "Лесь, преслав­ний гайдамака". Автор подає старий звичай порятунку присужденого до смерті: якщо яка-небудь дівчина погоджувалася ви­йти заміж за такого, то цим рятувала приреченого від загибелі. На Лосеве нещастя, отакою дівчиною виявилася язиката пліткарка Хима, нечупарна, некрасива й аморальна. Гордий Лесь вибрав і смерть, а не подружжя, яке не могло принести щастя.

• У вірші «У темряві» незважаючи на гнітючий суспільний морок, в якому доводиться розпочинати молодим боротьбу проти зла, звучить упевненість у перемозі:

Ще є у нас сила! Не впали вам руки,

Ми зможемо гордо знести

Неволю тяжкую і лютії муки

І шлях свій до краю пройти.

• Природно, що в ліриці Грінченка виокремлюється мотив місця і ролі митця в суспільному житті. Звертаючись до поета («Співцеві»), ав­тор образно визначає його художні завдання: не тільки показувати народне лихо, «наш безщасний край», а й підбадьорювати людей, кликати їх до змагань за волю, вказувати, як можна «долі досягти». В останній строфі вірша звучать заклики служити словом визвольній боротьбі народу;

Співай! До бою й праці клич!

Огонь палкий і гострий меч

Хай буде твій живущий спів,

Щоб той огонь серця палив,

Щоб пута меч рубав тяжкий.

О, гострий меч, огонь палкий

І бур, що наступають, грім

Хай в співі чується твоїм!

Як бачимо, всім пафосом вірш Грінченка близький до подібних моти­вами творів Івана Франка, Лесі Українки, що є яскравим свідченням єдності української поезії з визвольним народним рухом на його вирішальних ета­пах.

• Грінченко не тільки закликав до свободи, а й поетизував героїв визвольного руху. Одним з прикладів може служити вірш «Марусі Вітро­вій», де підноситься образ революціонерки-народоволки, яка, протестуючи проти деспотичної сваволі над людиною, спалила себе в камері Петропавлівської фортеці в Петербурзі:

Вмерла, вмерла свята і ясна...

О, навчіться ж од неї, навчіться!

Хай ця жертва страшна, вогняна -

Вас до бою веде хай вона,

Щоб з тиранами лютими биться!

Одне слово, поезія Грінченка, хоч писав він і про минуле (балади «Смерть отаманова», «Лесь, преславний гайдамака»), і на інтимно-пейзажні теми (цикли «Весняні сонети», «З весняних дум», вірші «Коха­ній», «Жайворонок», «Ластівка»), загалом пройнята громадянським не­спокоєм. Ліричний герой поета, сповідаючись перед сучасниками, мав під­стави заявляти, що в «дні похмурі» боявся «рабом нікчемним бути, що не ховався лякливо серед бурі».