Передумови випуску державних позик:

1. Наявність кредиторів, що мають тимчасово вільні кошти.

2. Довіра кредиторів до держави.

3. Зацікавленість кредиторів у наданні позик державі.

4. Можливість держави своєчасно і повністю повернути борг і виплатити дохід.

Джерела погашення державних позик:

1. Доходи від інвестування позичених коштів у високоефек­тивні проекти.

2. Додаткові надходження від податків.

3. Заощадження коштів завдяки зменшенню видатків.

4. Емісія грошей.

5. Рефінансований борг — залучені від нових позик кошти.

3. Державний борг і способи коригування позикової політики

Державний борг — сума заборгованості держави своїм кре­диторам.

Розрізняють такі види боргу:

1. Поточний — сума заборгованості, що підлягає погашенню в поточному році, а також сума відсотків з усіх випущених позик.

2. Капітальний — загальна сума заборгованості та відсотки, що мають бути сплачені за позики.

3. Внутрішній — заборгованість кредиторам держави в певній країні.

4. Зовнішній — заборгованість кредиторам за межами певної країни.

Управління державним боргом — це забезпечення платоспро­можності, тобто можливості погашення боргів.

Способи коригування позикової політики:

1. Конверсія — зміна дохідності позик. Проводиться внаслідок зміни на фінансовому ринку.

2. Консолідація — передання зобов'язань за раніше випущеною позикою на нову позику з метою продовження терміну пози­ки. Проводиться у формі обміну облігацій попередньої пози­ки на нові.

3. Уніфікація — об'єднання кількох позик в одну.

4. Обмін за регресивним співвідношенням облігацій попередніх позик на нові. По суті, це часткова відмова держави від своїх боргів.

5. Відстрочка платежу — перенесення термінів виплати заборго­ваності.

6. Анулювання — повна відмова держави від своєї заборгованості.

Тема 15. Фінанси європейського союзу

1. Етапи економічної інтеграції в Європі. Фінансова політика у контексті поглиблення європейської інтеграції.

2. Валютно – фінансова конвергенція та особливості організації фінансів Європейського Союзу.

3. Бюджет Європейського Союзу. Бюджетна стратегія і бюджетний процес.

1. Етапи економічної інтеграції в Європі. Фінансова політика у контексті поглиблення європейської інтеграції.

Фінанси Європейського Союзу є багаторівневою, проте ще не повною мірою ієрархічно впорядкованою, системою, яка водночас характеризується певною органічною цілісністю, взаємопов'язаністю її складових та структурною єдністю її функціональних елементів. За своєю організацією та функціональним призначенням фінанси ЄС значною мірою подібні до державних фінансів.

Функціонування ЄС, як і окремої держави, пов'язане з виконанням певних функцій, фінансове забезпечення виконання яких здійснюється через централізований міждержавний фонд грошових коштів країн-членів — Євробюджет. Проте головним суб'єктом фінансових відносин у цьому випадку є не держава, а багатонаціональне інтеграційне об'єднання, що відповідає якісно іншому рівню організації фінансової системи.

Для того щоб зрозуміти всю складність проблем організації фінансів ЄС та перспектив розвитку цього інтеграційного об'єднання, слід розглянути проблематику розширення Євросоюзу в органічному зв'язку з поглибленням його інтеграційних процесів, які пройшли у своєму розвитку кілька етапів. У цьому контексті особливої уваги заслуговують питання щодо основних напрямів західноєвропейських об'єднавчих процесів, розкриття взаємозв'язків між процесами розширення ЄС, з одного боку, а також формами та стадіями його політичної, економічної та валютно-фінансової інтеграції, з іншого.

Йдеться про етапи поглиблення західноєвропейської інтеграції: від Європейських Співтовариств до економічного, валютного і політичного союзу.

Початком процесу інтеграції країн Західної Європи вважається 9 травня 1950 р., коли міністр закордонних справ Франції Р. Шуман запропонував створити спільний ринок вугільної і сталеливарної продукції Франції, ФРН та інших західноєвропейських країн. Ця пропозиція була реалізована в результаті підписання у 1951 р. Паризького договору про створення Європейського співтовариства вугілля та сталі (ЄСВС), до якого увійшли шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина і Франція ("європейська шістка").

Згодом на основі досягнутого позитивного досвіду ЄСВС об'єднавчий процесс поширився на економіку в цілому. Так, у 1957 р. було підписано Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратому). Метою ЄЕС визначалися створення митного союзу, усунення внутрішніх торговельних бар'єрів усередині Співтовариства (забезпечення вільної торгівлі) і врешті — створення спільного ринку. Водночас ідея створення Євратому полягала у налагодженні співпраці у використанні ядерної енергії у мирних цілях. У 1967 р. відбулося злиття виконавчих органів названих трьох співтовариств. У результаті була створена єдина структура інститутів, що забезпечують розвиток європейської інтеграції, основними серед яких були Європейська Комісія, Рада ЄС, Європейський Парламент і Суд Європейських Співтовариств. Практично одночасно у 1968 р. завершується створення митного союзу ЄС. Отже, з кінця 1950-х років до кінця 1969 р. відбувався інтенсивний процесс розвитку спільного ринку ЄС, а досягнення первісних цілей, визначених Римським договором 1957 р., об'єктивно підвело до порушення питання про подальший розвиток інтеграції. Етапним у цьому стало підписання в 1986 р. Єдиного європейського акта, що поставив завдання створити до 1 січня 1993 р. єдиний внутрішній ринок, запровадив спільну політику в соціальній сфері й галузі науково-технологічного розвитку, щодо охорони навколишнього середовища. Договір не лише вніс зміни до раніше укладених угод про утворення Європейських Співтовариств, а й поширив інтеграційний процес на сферу зовнішньої політики, поставив питання про створення Європейського Союзу як не лише економічного, а й політичного інституту.

Наступним кроком у процесі європейської інтеграції стало підписання в лютому 1992 р. Маастрихтського договору про Європейський Союз, що в економічному сенсі фактично означало курс на форсоване завершення формування єдиного внутрішнього ринку та перехід до реалізації ідеї економічного та валютного союзу. Новим кроком посилення взаємодії стало підписання у червні 1997 р. Амстердамського договору, що вніс істотні зміни в установчі угоди про Європейське Економічне Співтовариство та Європейський Союз. Прийняття Амстердамського договору привело інституційні механізми ЄС у відповідність до цілей, визначених Маастрихтським договором. Особливу роль у цьому відіграло укладення в 1997 р. Шенгенської угоди про вільне пересування громадян у межах Євросоюзу.

Додаткові зміни в чинні механізми інституційного розвитку ЄС були внесені на засіданні Європейської Ради 7—9 грудня 2000 р. ухваленням Ніццького договору. Ці зміни, що мають набути чинності після ратифікації Договору всіма членами ЄС, спрямовані одночасно і на цілі поглиблення інтеграції ЄС.

Отже, у своєму розвитку Європейський Союз пройшов кілька етапів економічної інтеграції (табл. 15.1).

Таблиця 15.1

Етапи економічної інтеграції ЄС

Форма економічної інтеграції	Скасування тарифів і квот між учасниками	Єдина тор- говельна політика щодо тре- тіх країн	Скасування обмежень на рух фак-торів вироб-ництва (по-слуги, робо-ча сила, ка-пітал)	Гармоніза-ція економіч-ної політики та інституцій	Єдина валюта, валютна політика
Зона вільної торгівлі (з 1959 до 1968р.)	+	-	-	-	-
Митний союз (з 1968 до 1976 р.)	+	+	-	-	-
Спільний ринок (з 1977 до кінця 1984 р.)	+	+	+	-	-
Єдиний внутрішній ринок (з 1985 до кінця 1992 р.)	+	+	+	+	-
Економічний та валютний союз (з 1993 р.)	+	+	+	+	+

Етап зони вільної торгівлі (1959—1968 рр.). Для цього періоду економічної інтеграції характерні особливості фінансової політики, що формується у рамках зони вільної торгівлі: відповідно до Римського договору було поступово скасовано митні збори і кількісні обмеження на внутрішню торгівлю, що стало передумовою встановлення єдиного митного тарифу. У міру того як відбувалася лібералізація двосторонньої торгівлі, між країнами-членами формувалися зони вільної торгівлі, причому кожна з них зберігала свій митний тариф щодо третіх країн. З 1962 р. було введено в дію єдину сільськогосподарську політику. У 1965 р. три європейських співтовариства прийняли рішення про злиття своїх виконавчих органів.

Етап митного союзу (1968—1976 рр.) — етап багатонаціональної економічної інтеграції та активного розвитку переваг митного союзу і зовнішньоторговельної політики щодо третіх країн, спочатку в рамках шести країн-засновниць, а згодом — у рамках перманентного розширення ЄС. Держави — члени такого утворення скасовують будь-які митні збори, а також погоджуються узгодити спільний зовнішній тариф стосовно третіх країн. Єдиний митний тариф передбачає не лише спільну митну політику, а й спільну політику у сфері зовнішньої торгівлі. Більше того, свобода руху поширюється на всі товари в межах митного союзу, незалежно від країни-виробника. Отже, скасовується митний контроль на внутрішніх кордонах. У результаті в державах — членах митного союзу обсяг торгівлі збільшився до безпрецедентно високого рівня,

зміцнивши фундамент усієї європейської конструкції. Цілеспрямована єдина сільськогосподарська політика доповнюється в цей період єдиною політикою у сфері охорони навколишнього середовища й у сфері досліджень та технічного розвитку. На основі угоди 1971 р. між ЄС і Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) кордони внутрішньоінтеграційної зони вільної торгівлі поширюються на сім країн, що були на той час членами ЄАВТ (Австрія, Данія, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія і Велика Британія). З цим етапом пов'язаний початок інтеграції у валютно-фінансовій сфері: у 1972 р. було введено спільне плавання валют окремих країн — членів ЄС у певних межах ("валютна змія").

Етап спільного ринку (1977—1984 рр.). Як відомо, ще Римський договір визначив як стратегічну мету створення єдиного Європейського економічного простору, який би ґрунтувався на спільному ринку. У статті 2 Договору цю мету визначено так: "Спільнота через створення спільного ринку та поступове узгодження економічної політики держав-членів має забезпечити гармонійний розвиток економічної діяльності на всій своїй території, постійний і збалансований розвиток, зміцнення стабільності, швидке зростання рівня життя та поглиблення стосунків між державами, що входять до неї". Перш ніж аналізувати особливості фінансової політики на цьому етапі європейської інтеграції, слід визначити поняття "спільний ринок", "єдиний ринок" і "внутрішній ринок", які використовують майже як синоніми, але мають важливі суттєві відмінності. Спільний ринок — етап економічної інтеграції, спрямований згідно з висновком Суду ЄС на скасування всіх торговельних перешкод у межах Співтовариства задля об'єднання національних ринків у єдиний ринок, створюючи таким чином умови, якнайбільше наближені до справжнього внутрішнього ринку. Варто зазначити, що в Договорі про заснування Європейського Співтовариства жодного разу не згадано поняття "єдиного ринку". У Договорі переважно йдеться про спільний ринок і кінцевий результат його існування — внутрішній ринок. Згідно зі статтею 14 Договору це "простір без внутрішніх кордонів, де вільний рух товарів, послуг, капіталу, а також вільне пересування людей забезпечуються відповідно до положень цього Договору". Отже, створення спільного ринку, подібного до внутрішнього, потребує не лише лібералізації торговельних відносин між державами — учасницями процесу; для цього також потрібний вільний рух факторів виробництва — праці, послуг і капіталу. Таким чином, забезпечення вільного руху робочої сили, послуг і капіталу в межах ЄС, разом з вільним рухом товарів, є чотирма основними свободами спільного ринку. Вільний рух капіталу та лібералізація платіжних операцій у рамках спільного ринку стали важливою передумовою запровадження у 1979 р. Європейської валютної системи — специфічної організаційно-економічної форми відносин країн ЄС у валютній сфері, спрямованої на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну ув'язку. Стратегічними цілями створення Європейської валютної системи були досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка б оберталася в ЄС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розроблення та впровадження засобів коллективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн —членів Європейської валютної системи.

Етап єдиного внутрішнього ринку (1985—1992 рр.). На основі Єдиного європейського акта, а також поданої у червні 1985 р. Європейською Комісією програми створення внутрішнього ринку (відома як "біла книга") країни ЄС приступили до завершення формування єдиного внутрішнього ринку, ліквідовуючи решту бар'єрів на шляху пересування товарів і факторів виробництва. Європейська Комісія, яку очолював Ж. Делор, висунула більше 300 законодавчих ініціатив, спрямованих на забезпечення вільного міждержавного руху товарів, послуг, капіталів і робочої сили, а також визначила три основні групи бар'єрів, які необхідно було усунути. Серед них — фізичні бар'єри (прикордонні митні пости і паспортний контроль), технічні бар'єри (відмінності у стандартах, невизнання освітніх сертифікатів, пріоритет національним виробникам при державних закупівлях) і фіскальні бар'єри (відмінності в оподаткуванні). У цей самий період країни ЄС перейшли до реалізації вже не просто узгодженої, а єдиної політики в окремих галузях — енергетиці, транспорті, питаннях соціального і регіонального розвитку. Завершення формування єдиного внутрішнього ринку сприяло інтенсифікації європейської інтеграції в цілому. Формування єдиного внутрішнього ринку прискорило процес фіскальної гармонізації, ліквідуючи в такий спосіб фіскальні кордони. Єдиний ринок сформував потребу в посиленні економічного й соціального гуртування, що сприяло пожвавленню регіональної та соціальної політики Співтоварства. Внутрішній ринок прискорив формування європейських ринків енергетики, транспорту та телекомунікацій. У рамках єдиного внутрішнього ринку дедалі більше розвивалися правові засади політики захисту прав споживачів та довкілля, політики з питань науково-дослідної діяльності й розвитку. І, нарешті, одним із найважливіших наслідків є той факт, що консолідація в рамках єдиного внутрішнього ринку стала рушійною силою для Маастрихтських домовленостей, спрямованих на розбудову економічного й валютного, а також політичного союзу.

Етап економічного і валютного союзу (з 1993 р.). Економічний і валютний союз (ЕВС) уособлює високий рівень багатонаціональної інтеграції, який передбачає запровадження спільної монетарної політики та тісну координацію економічної політики держав — членів Союзу. На етапі формування економічного та валютного союзу відбувається зміцнення політичної інтеграції і форсований розвиток валютної інтеграції на основі підписаного на початку 1992 р. Маастрихтського договору про Європейський Союз. Його створення базується як на попередніх досягненнях узгодженої валютної політики, так і на нових ініціативах.

На першому етапі (1990—1993 рр.) в рамках Європейської валютної системи було запроваджено допустимі межі коливань валютних курсів, розпочато реалізацію узгоджувальної валютної політики, що передбачала: 1) узгоджену підтримку змін ринкових валютних курсів в обумовлених кількісних межах з допомогою валютного втручання центральних банків; 2) забезпечення валютних інтервенцій у ситуації, коли ринковий валютний курс досягає інтервенційної точки (коли Центральний банк зобов'язаний вдатися до інтервенції на валютних ринках, спрямованої на зближення зі встановленими курсовими співвідношеннями). Окрім цього, було усунено валютні обмеження — систему законодавчих або адміністративних правил, спрямованих на обмеження операцій з іноземною валютою.

На другому етапі (1994—1998 рр.) створюється Європейський валютний інститут і посилюється координація макроекономічної політики.

На третьому етапі (з 1999 р.) спочатку взаємно фіксуються курси валют, а згодом створюється єдиний Європейський центральний банк, що пов'язано, зокрема, із запровадженням у готівковий обіг спільної європейської валюти — євро. 12 країн-членів беруть участь у третій, заключній, стадії створення економічного та валютного союзу, що почалася 1 січня 1999 р.

Отже, Європейський Союз, який бере свій початок від створеного у 1957 р. З метою економічної співпраці Європейського Економічного Співтовариства, підійшов до нового етапу розширення, перебуваючи фактично на завершальній стадії економічної інтеграції (створення економічного та валютного союзу), а також значною мірою здійснивши цілі політичного союзу. Такий результат було досягнуто протягом понад 50 років через складний і поступовий процесс інтеграції, формування правової бази та механізмів співпраці. Країни, що приєднувалися до ЄС на попередніх чотирьох етапах його розширення, входили до об'єднання на проміжних етапах розвитку Союзу й могли брати участь у формуванні його стратегії та інституційної структури. Вступ нових членів здійснювався через компроміси при зустрічних корективах з боку ЄС, тобто за сценарієм, який навряд чи можна повторити на новому етапі розширення.

Незважаючи на те, що ЄС є найбільш розвинутим інтеграційним угрупованням у світі (з моменту свого створення ЄС пройшов усі етапи інтеграційного процесу), на сучасному етапі Європейський Союз переживає новий етап розширення — безпрецедентного як з погляду кількості країн, що приєдналися до ЄС упродовж останніх років (за 2004 і 2007 рр. — 12 країн), так і з погляду глибини перетворень, які необхідно ще здійснити для того, щоб цей етап став так само успішним, як і попередні.