Висновки

Дискусії про темпи і характер соціально-економічних перетворень, здатних наблизити «світле майбутнє», відбувалися на тлі боротьби за владу у керівництві партії. У центрі боротьби виявилася проблема темпів індустріалізації. Г. Зінов'єв, Л. Каменев і Л. Троцький після XIV з'їзду ВКП(б) для зміцнення своїх позицій вирішили скористатися популярним гаслом індустріалізації. їхня програма прискорення темпів капітального будівництва у промисловості дістала назву «надіндустріалізації». Опоненти Л. Троцького та його прихильників згуртувалися навколо генерального секретаря ЦК ВКП(б). Ця посада давала можливість Й. Сталіну тримати в руках партійний апарат. Користуючись підтримкою більшості керівних кадрів, Сталін виступив у полеміці від імені партії. Його противників назвали опозиціонерами. Боротьба в партії закінчилася поразкою опозиції. Опозиціонерів обвинувачували в тому, що політика «надіндустріалізації» призвела б до зниження життєвого рівня робітничого класу, політичного розриву з селянством і підриву сировинної бази самої індустрії.

Та як тільки Сталін позбувся політичних конкурентів, він забув про справедливість цієї аргументації. Виявлена ним турбота про селянство була тільки тактичним кроком. XV з'їзд ВКП(б) у грудні 1927 р. схвалив директиви першого п'ятирічного плану на 1928/29 — 1932/33 pp., за якими середньорічні темпи приросту промислової продукції підвищувалися до 16 % . Такі темпи індустріалізації передбачалося забезпечити коштом селянства. Змінювався лише спосіб вилучення цих коштів у бюджет: не підвищенням податків, як пропонували опозиціонери, а використанням політики «ножиць цін», тобто встановленням завищених цін на промтовари і відповідно — занижених цін на сільськогосподарську продукцію. Розробляючи п'ятирічний план у двох варіантах — відправному й оптимальному (більш напруженому), Держплан СРСР ще посилив темпи індустріалізації. Середньорічні темпи приросту промислової продукції за відправним варіантом сягали 18 %, а за оптимальним — перевищили 20 %. Цілком зрозуміло, що тиск на селянство мав зрости.

Селян, однак, не влаштовували високі ціни державної промисловості на продукцію, якої потребували, і вони різко скоротили обсяг закупок. Вони були невдоволені і державними заниженими цінами на хліб. Взимку 1927/28 pp. в країні спалахнула хлібозаготівельна криза. Виробники хліба не погоджувалися везти його на ринок. Доводилося підвищити закупівельні ціни на хліб, а тим самим — платоспроможний попит селянства на товари широкого вжитку і засоби виробництва. Це обмежувало витрати на індустріалізацію. У перші два роки індустріалізації хлібозаготівельні ускладнення розв'язувалися саме так.

Сталін вирішив скористатися іншою можливістю: примусити селян здавати хліб за невигідними для них цінами під загрозою штрафних санкцій аж до конфіскації майна. Така економічна політика вже була випробувана під час громадянської війни. Методи адміністративного тиску на селянство, так звані «надзвичайні заходи проти куркуля», стали політичною реальністю. Запровадження тиску на селян, аж до кримінального переслідування, на початку 1928 р. дало змогу подолати кризу неекономічними засобами.

Взимку 1928/29 pp. хлібозаготівельна криза повторилася. На цей раз вона загострилася загибеллю частини озимини в Україні. Сталін відмовився від непу і перейшов до політики комуністичного штурму з примусовою продрозкладкою, забороною торгівлі, картковою системою для міського населення, інфляційним (надлишковим) випуском паперових грошей, експропріацією (розкуркулюванням) найбільш заможних селянських господарств і примусовим об'єднанням майна всіх інших категорій селянства у колективних господарствах, утворюваних з метою зручнішого здійснення продрозкладки.

Запланований генсеком середньорічний темп зростання промисловості був величезний — 37,7 %. Однак грандіозні плани лишилися на папері, хоча промисловість безперебійно одержувала потрібні фінанси. Навіть офіційні статистичні дані показують, що середньорічний темп зростання промислової продукції за роки п'ятирічки (крім першого) становив тільки 15,7 %. «Підхльостування» країни, як висловлювався Сталін, не допомогло виконати п'ятирічний план.

У першій п'ятирічці утверджувався господарський механізм, цілком відірваний від ринкової економіки. Він характеризувався високим ступенем централізації управління народним господарством, застосуванням адміністративно-командних методів управління. Запровадження карткової системи постачання робітників і службовців не давало змоги витрачати зароблені гроші на придбання товарів народного споживання понад гарантований картками мінімум. Кваліфіковані робітники могли «отоварювати» за картками не більше чверті заробітної плати. Тому зникла можливість стимулювати зростання продуктивності праці економічними засобами. Натомість великі зусилля докладалися для морального стимулювання праці, головним чином організацією масового виробничого змагання, яке назвали «соціалістичним».

Було взято курс на заміну госпрозрахунку, що охоплював в основному сферу управління (трестівський госпрозрахунок), господарським розрахунком безпосередньо в процесі виробництва. Підприємства, а не трести, як раніше, оголошувалися основною ланкою управління. Велику промисловість передали у підпорядкування загальносоюзним наркоматам, що мали не менші повноваження, ніж колишні главки Всесоюзної Ради Народного Господарства.

Новий господарський механізм ґрунтувався на директивному плануванні, а не на економічних законах. Стверджувалося, що радянські плани є планами-директивами. Майже вся економіка України контролювалась центральними органами влади. І це відбувалось навіть усупереч волі партійно-державного керівництва республіки. Створювалася командна економіка з найвищим ступенем централізації управління. Ніхто з її творців не брав до уваги того, що крайній ступінь централізації призводить до втрати справжнього контролю над економічними процесами, паралічу місцевої ініціативи, величезних непродуктивних витрат ресурсів.