1.3. Цілі та завдання управління

Кінцевою ціллю управління є забезпечення прибутковості, або дохідності в діяльності фірми шляхом раціональної організації виробни­чого процесу.

Ситуація на ринку, як відомо, постійно змінюється. Проходять зміни в становищі на ринку конкурентів, в умовах і формах фінансування. Звідси постійна наявність ризику. Ціллю управління в цих умовах є постійне подолання ризику або ризикових ситуацій не тільки в теперішньому, а й в майбутньому, для чого необхідно мати певні резервні грошові засоби і надання менеджерам певного ступеня свободи і самостійності в госпо­дарській діяльності з метою швидкого реагування і адаптації до умов, що змінюються.

Найважливішим завданням управління є організація виробництва товарів і послуг з урахуванням потреб споживачів, забезпечення рентабель­ності діяльності підприємства і його стабільного становища на ринку.

У зв'язку з цим — завдання управління це:

- забезпечення автоматизації виробництва і перехід до використання робітників, які мають високу кваліфікацію;

- стимулювання роботи працівників підприємства шляхом створення для-них кращих умов праці та встановлення більш високої заробітної плати;

- постійний контроль за ефективністю діяльності підприємства, координація всіх їхніх підрозділів;

- постійний пошук і освоєння нових ринків.

До завдань, які вирішуються в управлінні, також відносять: визначення конкретних цілей розвитку фірми; виявлення пріоритетності цілей, їх черговості та послідовності вирі­шення; розробка стратегії розвитку фірми, господарських завдань і шляхів їх вирішення; розробка системи заходів для вирішення проблем, що плануються на різні часові періоди; визначення необхідних ресурсів і джерел їх покриття; встановлення контролю за виконанням поставлених завдань.

1.4. Історія науки управління

Управління, будучи результатом суспільного поділу праці, налічує багато тисячоліть, оскільки організації як явище суспільного життя з'явились ще на початку цивілізації. Протягом усього часу існувала й практика управління. Але як наукова дисципліна управління ви­никло лише наприкінці XIX — на початку XX ст.

Теорія управління (менеджменту) формувалась у вигляді різних концепцій та управлінських шкіл. До­слідження історичних коренів науки управління дає змогу виділити два періоди її формування: емпіричний, заснований на практичному досвіді та інтуїтивному ро­зумінні, і теоретичний, що ґрунтується на глибокому вивченні та осмисленні її основ і логіки, використанні надбань інших наук, зокрема психології, соціології, антропології, математики.

Із самого початку існування людства його праця носи­ла усвідомлений характер і була певною мірою організо­вана. Щоденні справи вимагали узгодженості дій членів общини, певного підпорядкування одних людей волі ін­ших. З розвитком цивілізацій процеси управління ускладнювалися, у них з'являлися елементи передбачен­ня, розрахунків, і ті, хто вмів це робити, ставали жерця­ми, фараонами, міністрами. Вони втілювали мудрість, владу і володіли багатством у своїх суспільствах.

Визначальним етапом у розвитку управління стало за­родження і становлення державності. Перші приклади сві­домого управління належать до V—III тисячоліть до н. є.

Ц е було зафіксовано на глиняних табличках, що дійшли до наших днів і засвідчили існування певного регламенту управлінської діяльності у Давньому Єгипті та Шумері.

Історія наводить багато прикладів, які ілюструють розвиток управління. Так, у давньоєгипетській пам'ят­ці писемності «Повчання Птаххотепа», датованій 2000—1500 рр. до н. є., розглядаються найважливіші питання управління державою: суть влади, значення стилю і методів керівництва тощо. Одна з настанов «Повчання...» не втратила актуальності й нині: «Якщо ти начальник, будь спокійним, коли слухаєш ти слова прохача; не відштовхуй його, перш ніж він полегшить душу від того, що хотів сказати тобі. Людина, уражена нещастям, хоче вилити свою душу навіть більше, ніж досягти сприятливого вирішення свого питання».

У розвиток науки управління істотний внесок зробили мислителі Давньої Греції. Так, Сократ (469—399 до н.е.), наголошуючи на важливості поділу праці та спеціалі­зації, завдання управління вбачав у тому, щоб правильно розподілити роботу між виконавцями. Він та інші давньогрецькі філософи стверджували, що при­чиною бідності суспільства, як правило, є відсутність умілого керівництва.

Платон (427—347 до н.е.) у «Політичних діалогах», «Республіці» і «Законах» виклав теорію «ідеальної дер­жави». Він розглядав управління як науку про загальне харчування людей і доводив, що управління є важливим елементом системи життєзабезпечення суспільства. Аристотель, вивчаючи існуючі на той час держави, виділив дві системи господарювання: економію, за якої виробляється майже все необхідне для власного користування, і хрематистику — мистецтво багатства. Він заклав основи вчення про домашнє господарство (праобраз політичної еконо­мії), наголошував на необхідності розробляти «панські науки», які б розвивали у рабовласників навички спілку­вання з рабами, мистецтво управління ними. Аристотель намагався пояснити життя морально-етичними категорі­ями. У «Нікомаховій етиці» він обґрунтував моральні принципи управління господарством, акцентуючи на «справедливому обміні» виробленими благами.

Вагомий внесок у розуміння того, як слід керувати державою, зробив і Нікколо Макіавеллі (1469—1527). У книзі «Правитель» він сформулював власні рекоменда­ції щодо організації управління державою, норми пове­дінки керівників: «Монарх мусить бути одночасно людиною і звіром, левом і лисицею. Він не повинен трима­ти слова, якщо це може повернутися проти нього. Я нас­мілюся стверджувати, що бути завжди чесним вкрай не­вигідно; з іншого боку, корисно здаватися благочести­вим і правдивим, гуманним і щирим. Ніщо не є таким корисним, як вигляд доброчесності». Макіавеллі вва­жав, що для зміцнення держави виправдані будь-які за­соби. Тому термін «макіавеллізм» використовують для характеристики політики, яка нехтує нормами моралі. Посилена увага державних діячів, мислителів до пи­тання ефективного управління державою простежувалася впродовж століть. Пошуки відбувались у різних напря­мах. Наприклад, київські князі (Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах) намагалися зміцнити Київську Русь впровадженням «родинної відповідальності». Помісними князями в руських землях ставали їхні сини, виходили заміж за іноземних прави­телів дочки, що сприяло об'єднанню інтересів і уникнен­ню воєнних сутичок. Важливу роль у підвищенні ефектив­ності управління державою відіграло й віче, де найваж­ливіші проблеми обговорювались всенародно, а також впровадження християнства із його системою морально-етичних правил.

Розвиток основ управління на Заході й на Сході Європи відбувався різними шляхами. На Заході схиля­лись до того, щоб управління охоплювало якомога біль­ше способів впливу на людей, що урізноманітнювало форми і методи управлінської діяльності. На Сході виз­начальним в управлінні вважали силу. До нас ці методи прийшли разом із татаро-монгольським нашестям і за 300 років так увійшли у традиції народу, який перебу­вав під ярмом примусу, що бажання мати «сильного правителя» донині є характерним для значної частини населення України.

Отже, людство давно усвідомило важливість управ­ління як особливого виду діяльності. Але як галузь управ­лінських знань менеджмент почав формуватися в дру­гій половині XVIII ст., а його становлення відбулося на початку XX ст., в епоху індустріалізації і появи вели­ких за розмірами споживаних ресурсів і масштабами ді­яльності організацій.

Систематизація інформації про передісторію управлін­ня, яка дійшла до наших днів, дала змогу виділити п'ять етапів у становленні управлінської науки:

Перша управлінська революція. Характеризується вона як «релігійно-комерційна». Пов'язана з виникнен­ням писемності у Давньому Шумері (V тис. до н. є.), що сприяло появі особливого прошарку жерців, які вели діловий перепис і комерційні розрахунки. Письмова фіксація ділових угод підвищувала їх надійність і за­хищеність.

Друга управлінська революція. її називають «світ­сько-адміністративною» і пов'язують з діяльністю ва­вилонського царя Хаммурапі (1792—1750 до н. є.). Він опублікував збірку законів управління державою для регулювання суспільних відносин між різними соціаль­ними верствами населення, завдяки яким посилювався контроль і відповідальність за виконання робіт.

Третя управлінська революція. Вона дістала назву «виробничо-будівельної». Охоплює роки царювання асси­рійського правителя Навуходоносора (605—562 до н. є.). Саме тоді будівельні роботи набули величезного розма­ху і вимагали посиленого контролю за діяльністю у сфе­рі виробництва і будівництва. Такий контроль здійсню­вала держава.

Четверта управлінська революція. Охоплює вона пе­ріод зародження капіталізму і стрімкого індустріального розвитку європейської цивілізації (XVII—XVIII ст.). її го­ловним результатом стало виникнення професійного уп­равління. Велика заслуга в цьому належить шотланд­ському економісту Адаму Сміту (1723—1790), англій­ському соціалісту-утопісту Роберту Оуену (1771 — 1850), англійському математику Чарльзу Бебіджу (1801—1841) та ін. Зокрема, Оуен на своїх фабриках втілював ідею соціального партнерства; Бебідж розро­бив методику вивчення витрат робочого часу на вико­нання виробничих операцій і опублікував результати власних досліджень у книзі «Про економію матеріалів та обладнання», яка стала першою публікацією в сфері наукового управління. Погляди Сміта на природу віль­ного підприємництва, на роль ринку і функції держави лягли в основу теорії та практики менеджменту.

Однак ці дослідження були розрізненими. Наука управління як цілісна система зі своїм категорійним апаратом, принципами, методологією, рекомендація­ми виникла лише у XX ст. її появу пов'язують із п'ятою управлінською революцією.

П'ята управлінська революція. Вона відома під наз­вою «бюрократична». У її основі — концепція «раціональної бюрократії», яка важливу роль у забезпеченні ефективності управління відводила формуванню ієрархічних структур, розподілу управлінське праці, чітко­му визначенню посадових обов'язків і встановленню відповідальності менеджерів за їх виконання. Стрімкий розвиток наукової думки в XX ст. прискорив її усі соціально-економічні процеси, а також процеси управління, що дає підстави стверджувати ще про од­ну управлінську революцію.

Шоста управлінська революція. її називають «інформаційною». Характеризується всебічним впровадженням у практику управління інформаційних технологій, що неймовірно прискорило процеси отримання і «дроблення інформації, зробило практично безмежни­ми можливості зростання організацій. Здатність управ­лінського апарату швидко опрацьовувати великі обсяги і інформації змістила акценти у системі загального менеджменту з організації виробничих процесів на маркетинговий менеджмент, тобто переорієнтувала систему управління організацією на виявлення і задоволення потреб споживачів.

У процесі розвитку суспільства змінювалися орієнтири в системі управління, що відповідало змінам у всій і системі соціально-економічних відносин. Теоретики і практики менеджменту не переставали шукати відпові­ді на запитання «Від чого залежить успіх організації, і що може зробити керівник для його забезпечення?». Найактивнішим цей пошук став у XX ст.

Контрольні запитання та завдання

Тести для самоконтролю

1. Управління це:

а. процес впливу на систему з метою привести її в новий стан на основі використання притаманних економічній системі об’єктивних законів.

б. процес взаємодії елементів системи за для приведення її в новий стан

в. неконтрольований процес, де під дією об’єктивних законів система приймає новий стан необхідний для даної організації чи підприємства.

2. В яких формах існує менеджмент:

а. політична

б. економічна

в. оборонна

г. організаційна.

3. До якої управлінської революції відноситься Адам Сміт?

а. релігійно-комерційна

б. професійного уп­равління

в. світ­сько-адміністративна

Питання для самоконтролю

1. Поняття «управління»?

2. Види здійснення управління?

3. Поняття «суб’єкт управління»?

4. Поняття «об’єкт управління»?

5. Основна ціль та завдання управління?

6. Назвати та охарактеризувати етапи становлення управлінської науки?

Теми рефератів до індивідуальної роботи

1. Управління як наука і специфічний вид професіональної дальності.

2. Мировий опит управління на підприємствах

3. Особливості управління в галузі зв’язку