Технології

У I ст. до н. е. римляни починають широко використовувати бетон, який винайшли наприкінці III ст. до н. е. То була міцна цементна суміш з пуцолану, яка незабаром витіснила мармур з позиції провідного римського будівельного матеріалу та зробила можливими багато зухвалих архітектурних схем. Також у I ст. до н. е. Вітрувій написав трактат «De architectura», вірогідно, першу наукову працю з історичної архітектури. Наприкінці I ст. до н. е. Рим також починає використовувати видування скла, невдовзі після його винаходження в Сирії у 50 р. до н. е. Після того, як Луцій Корнелій Сулла привіз із грецької кампаній зразки мозаїки, вона полонила серця римлян.

Акведук Пон-дю-Ґар у Франції, збудований у 19 р. до н. е.

Бетон дав змогу будувати бруковані, міцні дороги, багато з яких використовувалися ще тисячу років після падіння Риму. Створення широкої та ефективної дорожньої мережі на всій території Імперії значно зміцнила римську владу і вплив. Спочатку мережу доріг будували для швидкого переміщення римських легіонів, але ці шляхи також мали величезне економічне значення, затверджуючи роль Риму як перехрестя торгівельних шляхів — звідси пішов вислів «Усі дороги ведуть до Риму». Римський уряд утримував дорожні станції на регулярних інтервалах вздовж доріг, які надавали відпочинок мандрівникам, будував мости у необхідних місцях та запровадив систему зміни конів для кур'єрів, що дозволило депешам долати відстані до 800 км протягом 24 годин.

Римляни збудували численні акведуки для постачання води до міст і промислових районів, а також для зрошення полів. Воду до міста Рим постачали 11 акведуків, загальною довжиною 350 км. Більшість акведуків були споруджені під поверхнею землі, а на поверхні залишалися дуже невеликі відрізки, які підтримувалися арками. Іноді, коли потрібно було подолати низини глибше 50 м, для направлення води вгору використовувалися сифони.

Римляни також зробили значний прогрес у поліпшенні санітарних умов. Особливо відомі римські публічні лазні (терми), які використовувалися як для гігієнічних, так і соціальних потреб. Багато римських осель мали зливні туалети, хатні водопроводи та комплексну систему каналізації, Cloaca Maxima, яка осушувала місцеві болота та переносила відходи до Тибру. Деякі історики припускають, що використання свинцевих труб у каналізаційній та водопровідній системах призвело до поширеного отруєння свинцем, яке сприяло зниженню народжуваності та загальному занепаду римського суспільства, результатом якого стало падіння Римської імперії

Історіографія

Інтерес до вивчення Стародавнього Риму виник, окрім праць Макіавеллі, також протягом Просвітництва у Франції. Шарль Монтеск'є (фр. Charles-Louis de Montesquieu) написав у 1734 р. твір «Роздуми про причини величі та занепаду римлян». Першою капітальною працею стала «Історія занепаду і падіння Римської імперії» Едварда Гіббона (англ. Edward Gibbon), яка охоплювала період від кінця 2 ст. до падіння Візантійської імперії у 1453 р. Як і Монтеск'є, Гіббон цінував достоїнства римських громадян, разом з тим, на його думку, розклад Імперії почався вже за часів Коммода, а християнство стало каталізатором падіння Імперії, підточивши її підвалини зсередини.

Засновником критичного вивчення давньоримської історії став Бартольд Джордж Нібур (нім. Barthold Georg Niebuhr), який написав книгу «Римська історія», прослідивши період до Першої Пунічної війни. Також він зробив спробу визначити шлях еволюціонування римських звичаїв. За його думкою, римляни, як і будь-який інший народ, мали історичний етос, який зберігся переважно у знатних родинах. Певну увагу Нібур присвятив етногенезу, що розглядався під кутом виникнення римської общини. У наполеонівську епоху з'явилася книга Віктора Дюрюї (фр. Victor Duruy) «Історія римлян», яка робила акцент на популярному тоді цезаріанському періоді. Вкрай важливими віхами стали праці Теодора Моммзена (нім. Theodor Mommsen), одного з перших визначних дослідників римської спадщини. Велико роль зіграла його праця «Римська історія», а також «Римське державне право» та «Збірник латинських написів» («Corpus inscriptionum Latinarum»). Пізніше вийшла праця іншого спеціаліста, Гуль’єльмо Ферреро (італ. Guglielmo Ferrero) — «Велич та падіння Риму».

У 1899 р. вийшла книга російського спеціаліста І. М. Гревса «Нариси з історії римського землеволодіння, переважно в епоху Імперії», де, наприклад, з'явилися відомості про господарство Помпонія Аттіка, одного з найбільших землевласників у період кінця Республіки.