19 J. Meyendorff. Byzantium and the Rise of Russia, c. 306; оригінальні грецькі тексти див.: Acta, т. L, c. 351-353; t. 2, c. 12-18, зокрема, c. 13,19-20.

Удавання до витончених аргументів, підтасовування фактів, коли доводилося мати справу із суперечливими інтересами і грубою силою, що могла звести нанівець уявні претензії імперії — все це була стара візантійська тактика, освячена традицією. Для таких методів існує робочий термін — οικονομία, що найкраще, мабуть, перекладається як «компроміс». Цей термін зустрічається разів із десять у Патріарших грамотах, що стосуються Русі, але сам цей тактичний принцип уживався далеко частіше, аніж згадувався. Для ілюстрації може послужити посилання на «вікопомний звичай» не більше ніж п’ятдесятирічної давності або ж удавання до «ікономії» при висвітленні історії Галицької й Литовської митрополій, коли Патріарші грамоти подають факти, які суперечать тому, що сталося насправді. Наша ж мета — не стільки подати факти такими, якими вони були «в дійсності», скільки простежити, яким чином візантійці намагалися пристосувати цю дійсність до власних інтересів у Східній Європі.

VI

Візантійсько-руські (у більшості випадків, візантійсько-московські) взаємини у XIV ст. — це взаємообмін двох культур, одна з яких була символом минулого, інша — як ми тепер знаємо — майбутнього. Візантія живилася рештками колишнього престижу. Московська Русь намагалася використати цей престиж для власних експансіоністських цілей. XIV століття особливо приваблює вченого-візантиніста, бо саме за цих сто років до падіння Візантії відбулися події, які, разом із традиційною ідеологією, що пережила це падіння, визначили майбутню роль візантійського патріархату в поствізантійські часи.

Свою політичну лінію патріархатові довелося виробляти в час, коли на Русі відбувалося дедалі більше політичне й культурне розшарування. Наслідком цього процесу було те, що, починаючи від половини XV ст., київський і московський митрополичі престоли довгий час проіснували нарізно. Від кінця XVII і до останніх десятиліть XX ст. процес став відбуватися у зворотньому напрямку: Російська церква поволі підкорювала собі київські православні, а згодом і уніатські єпархії. У 1990-х рр., схоже, почався новий рух у зворотньому напрямку.

У промосковській орієнтації, що її візантійський патріарх виказував у XIV ст., йшлося про багато більше як хабарі. Як можемо нині бачити, патріархат проявив політичну далекозорість. Він начебто передбачав події XVI-XVII ст. — створення Московського патріархату в 1589 р. й підкорення Київської православної митрополії Москві у 1686 р. Щоправда, зручна антиунійна політика, яку патріархат вів у XIV ст., не виправдала себе у XV ст. Однак вона була відновлена у час Берестейської унії і протривала аж до сьогоднішнього дня, незважаючи на постанови II Ватиканського собору, зустріч між папою Павлом VI та патріархом Афінагором та недавні переговори у Ватикані Івана Павла II з патріархом Варфоломієм І. У XIV ст. давні претензії Візантії на панування у християнському світі не забулися — вони, навпаки, проголошувалися, і чужинці принагідно до них прислухалися. Наш старий знайомий, патріарх Антоній IV, дав правдиву оцінку співіснуванню гіркої дійсності та колишніх візантійських місіонерських здобутків, коли писав: «не зважаючи на те, що ми втратили [деякі] наші місцевості й території через наші спільні гріхи, християни не повинні нас зневажати; правда, нас зневажають, коли йдеться про [нашу занепалу] світську владу; проте, християнство проповідується скрізь» (’αλλ’ ΄ο χριστιανισμός κηρύττεται πανταχου) 20.