4 Acta, т. 1, с. 521; пор.: Там само, с. 516.

Як воно не дивно, але всі ці універсалістські претензії так чи інакше приймалися, навіть при тому, що занепад Візантійської держави, здавалось, давав балканським Церквам можливість добитися своєї мети — отримати автокефалію. Болгарська церква, що стала автокефальною після 1235 р., у 1393 знову потрапила в залежність від Царгороду, щоправда, не без сприяння турків. Серби, які за Стефана Душана встановили свій власний патріархат і перевели захоплені ними візантійські території під власну юрисдикцію, налагодили в 1371 та 1375 роках дружні взаємини з Візантією і повернули їй захоплені єпархії. Сербський патріарх міг би втримати свій титул, та турецька загроза, під якою перебували обидві сторони — і серби, й візантійці, змусила їх відставити правову шарпанину на другий план. Найвагомішими здобутками місіонерської діяльності пізньої Візантії були Молдавська та Волоська церкви: за єдиним винятком, усі митрополити, що їх посилав туди Царгород, були греками, і так тривало до кінця XV ст.

Візантійський імператор зумів скористатися з усіх цих можливостей, щоб посилити свій вплив (а заразом і поповнити царську скарбницю) способами, які досі були в розпорядженні самої лише Церкви. Імператор Йоанн V та патріарх Ніл дійшли порозуміння щодо Деяких імператорських прерогатив у церковному управлінні, й імператор отримав право переводити єпархії з однієї митрополії в іншу. З Цього видно, що імператор усе ще намагався зберегти свої вселенські впливи й політичну вагу. Він завжди був тісно пов'язаний з Церквою, але тепер уже Церква і тільки Церква запевняла йому його місце в церковних справах. У 1393 р., наприклад, патріарх Антоній IV, з яким ми вже знайомі, пояснював князеві Василію Дмитрієвичу, що священному імператорові належить у церкві важливе місце (ό βασιλεύς ό άγιος πολύν τόπον ’έχει είς την έκκλησίαν).

II

Такою була ситуація в імперії й Церкві-матері у час, коли обом їм довелося зайняти чітку позицію у складній боротьбі, що велася на обширах Церкви дочірньої - Русько-Литовської, званої в Актах царгородського патріархату ’εκκλησία 'Ρωσίας. Це була церква багатолюдного народу - окреслення πολυάνθροπον ’έθνος зустрічається в Патріарших грамотах, де згадуються русько-литовські землі, щонайменше вісім разів - тож є підстави вважати, що важливі нововведення XIV ст. в організації православної церкви на сході Європи були наслідком не так царгородських подій, як політичних змін, що відбувалися тоді на «багатолюдному» північному сході. Боротьба за Київську митрополію була водночас боротьбою кількох політичних осередків, і ставка у ній - залежно від точки зору - була двояка: або влада над цілою Руссю, або незалежність від нового політичного центру - Москви, яка щойно починала набирати ваги, і якої велике майбутнє ще тільки невиразно мріло в далечині. Що ж до Києва, то він вже більше не був центром подій.

За Київську митрополію і за владу над Руссю боролася з Москвою Литва Ольґерда. Водночас Галицька Русь, а згодом польські королі, які зайняли її в 1349 році, боролися за власну митрополію, незалежну і від литовських, і від московських впливів. Таке роздрібнення первісної Київської митрополії на Русь Литовську, Русь Московську та Русь Галицьку було лише однією - церковною стороною великих змагань за omnis Russia, якщо вдатися до відомого вислову з Пруського літопису Германа Вартберзького про державну політику Ольґерда (omnis Russia ad Letvinos simpliciter deberet pertinere). Крім Москви та Литви, в перетягуванні цього канату брали участь і литовський союзник Твер, володарі якої мріяли посісти титул Великого князівства, й інший сусід Литви - Новгород.

Загальна картина складних й інколи заплутаних подій, що відбувалися на Півночі в церковній сфері, була така. У 1300 р. київський митрополит Максим, грек за походженням, перебрався з занепалого Києва до Владимира-на-Клязьмі - столиці підтримуваного татарами Великого князівства Владимиро-Суздальського і таким чином офіційно здійснив те, що до нього неофіційно практикували його попередники. У змаганні за титул великого князя Максим схилявся на бік Михаїла Ярославича, тверського князя.У 1303-1304 рр., за другого перебування на патріаршому царгородському престолі Афанасія І (1303-1309), Юрієві Львовичу, великому князеві галицькому, вдалося піднести Галицьке архієпископство до рангу митрополії - можливо, внаслідок виїзду Максима з Києва. Десь у той час (близько 1300 р.) була заснована і Литовська митрополія. Та обом цим церковним утворенням не судилося довго жити: років через тридцять їх скасував ще один грек, Теогност - «митрополит усієї Русі». Хоча Теогност час від часу відвідував Галич і Волинь, та сидів він переважно на Півночі: іноді у Владимирі-на-Клязьмі, а частіше - в Москві, й у всьому покладався на Симеона Гордого, що вже встиг стати великим князем московським. У 1340-х рр. здавалося, що Галицька митрополія знов віджила, та за втручання Симеона її було зліквідовано вдруге, і знову проголошено єдину митрополію «Київську і всієї Русі». Порадившися з Симеоном, Теогност вибрав своїм наступником Алексія, що був наближений до московського княжого престолу. У 1354-1355 рр. за митрополичий престол боролися - у Києві і в Царгороді - ставленик Москви Алексій, ставленик великого князя Ольґерда Роман та Теодорит. Хто стояв за плечима Теодорита, невідомо - можна припустити, що то був Любарт Ґедимінович (помер 1384 р.) або навіть віротерпимі татари. В усякому разі, на престол висвятили Теодорита, але рукоположив його не візантійський патріарх у Царгороді, а болгарський патріарх у Тирнові. Теодорит, невідомо чий кандидат, мав одну перевагу над рештою - він жив у Києві, де його підтримувало місцеве населення. У самому Царгороді пальму першості віддали Алексієві. Що ж до Романа, то той мусив задовольнитися титулом митрополита Литви і Малої Русі. З цим рішенням відновлювалася митрополія Литви й Малої Русі. Однак, як повідомляє рішення царгородського синоду від 1361 р., Роман «прагнув чогось більшого» 5 - себто претендував на Київ. Як і Теодорит перед ним, він жив у Києві, відправляв там службу Божу, буцім на власному престолі, і навіть зумів відібрати в Алексія Брянське єпископство. Зі смертю Романа в 1362 р. настав кінець і «смуті» в митрополії всія Русі - «смутою» звичайно називають у тогочасних літописах періоди громадянських воєн чи події такого типу, як описані вище. Переміг, урешті-решт, московський ставленик - митрополит Алексій.