1 F. Miklosich, j. Müller. Acta patriarchatus Constantlnopolitani, 1315-1402 (далі — Acta), т. 2. Vindobonae 1860-1862, c. 188-192.

У пізньовізантійський період претензію візантійського імператора — претензію, що за нею на той час уже не стояла жодна політична сила — на протекторат над усім православним християнським світом, перебирала Царгородська церква, чиє право вищості в духовній сфері залишалося беззаперечним аж до 1440-х рр. Тепер вже не імператор підпирав Церкву, а Церква — імператора. Цей перерозподіл сил відбувся саме в XIV ст. і проявився у візантійській церковній політиці щодо Північно-Східної Європи.

У XIV ст., коли двоє союзників — імператорський двір і патріархат — розігрували свою християнську козирну карту, більша частина Криму, крім генуезьких і венеційських колоній, перебувала у володіннях Золотої Орди. З писань тогочасного історика, Никифора Грегораса, можна зробити висновок, що джерела, звідки візантійці черпали інформацію про Крим і землі на північ від нього (та й узагалі про більшість подій, що відбувалися у світі), надходили переважно з Ґенуї, включно з її кримськими колоніями. Проте, незважаючи на такі обмежені горизонти, візантійський імператор із патріархом і далі дивилися на світ старими очима; тож і далі дарували вищим урядникам Новгороду Великого золоті булли й грамоти, в яких називали їх на слов’янський спосіб найвельможнішими μποσάνικ і τισέασκι («посадником» і «тисяцьким») — термінами, що в інших грамотах огречилися до кличних відмінків προκαθήμενε καί χιλίαρχε («предсіднику й тисяцький»). Саме імператор запровадив зміни в церковному управлінні на користь архієпископа суздальського. Коли митрополит, що захищав інтереси від Москви, запротестував проти цих новацій, суздальці покликались на імператорські грамоти. Врешті-решт, коли Симеон Гордий (1341-1353), великий князь московський середини XIV ст., забажав в інтересах Москви зліквідувати Галицьку митрополію, він визнав доречним підлестити імператорові Йоаннові VI Кантакузинові, і запевнити його в листі, що «Візантійська імперія — джерело всякого благочестя і навчитель законодавства та святості» 2.

2 Acta, т. l, c. 263 = Das Register des Patriarchats von Konstantinopel // ред. H. Hunger та ін., t. 2, 1995, c. 478, (= № 168, c. 6-8).

При цьому, Симеон і його наступники напевно знали, як бідувала імперія в 1340-1350-х рр. У перші два десятиліття XIV ст. османські завойовники відібрали у Візантії рештки її володінь у Малій Азії, крім кількох міст; у 1330-х рр. Візантія втратила вже й більшість цих міст. Найперше постійне поселення османців на європейському суходолі — Цимпе під Галліполі (на Геллеспонті), було засноване в 1354 р. Візантійські літописці та один колишній імператор у своїх мемуарах були не єдиними, хто відзначив важливість цієї події: так само її занотували західноєвропейські хроністи та західні політики, що мріяли про хрестовий похід і розуміли, яку небезпеку становитиме це турецьке поселення в майбутньому. В кінці 1340-х рр. сербський король Стефан Душан захопив усю Македонію. На 1351 рік візантійська територія звелася до Фракії та самого Царгороду. Громадянські війни за царів Андроніків (1320-1328), а особливо за Йоанна V Палеолога (1341 -1391) та Йоанна VI Кантакузина (1347-1354), були серйозним ударом для фінансової та центральної адміністрації держави. Маємо дані про брак робочої сили, що є яскравим свідченням цього занепаду.

При всьому цьому саме протягом XIV ст. візантійські універсалістські тенденції знову набрали сили, але головним їх носієм, як ми вже зазначили, був не імператор, а царгородський патріарх. Виняткове у своєму роді листування патріарха Афанасія І (друге перебування на престолі, 1303-1309 рр.) — першого ієрарха, хто проголосив Галич митрополією — свідчить, що він пробував втручатися в державні справи, клопотав перед імператором про полегшення важкого становища царгородського населення і підтримував заходи щодо відвернення турецької загрози 3. У своїх листах до мешканців Сходу (тобто Малої Азії), яким загрожували турки, Афанасій закликав їх, імператорських підданих, доповідати йому, патріархові, про будь-які зловживання з боку вищих державних урядовців. Його повчальні окружні грамоти, звернені до «всіх християн» і, можливо, читані й у деяких єпископствах Східної Європи, були просякнуті універсалістським духом. Трохи пізніше, але в тому ж XIV ст., у Царгородській церкві помітний незвичний сплеск організаційної діяльності. Ми знаємо про це з Житія патріарха Ісидора Вухіраса (1347-1350) — того самого, що зліквідував Галицьку митрополію. Його біограф Філотей оповідає, що за короткий проміжок часу Ісидор зумів призначити «з усіх народів» тридцятьох двох пастирів на становище митрополитів, яким підлягало багато єпархій. «Ось так, — розказує Філотей, — про великого патріарха почули в найдальших куточках всесвіту, а заразом побачили, що він вселенський не лише словом, а й ділом». Афанасій І був імператорові лише за дорадника у внутрішній політиці, а Ісидор уже виказує намір правити Православною церквою у світовому масштабі. Його наступник Філотей (1353-1354, 1364-1376) і собі пробував брати участь у зовнішньополітичній грі як партнер, чи-то як суперник, свого імператора Йоанна V.

3 Тексти листів Афанасія див. у вид.: The Correspondence of Athanasius I / Ed. А.М. Talbot. Washington 1975 (= Dumbarton Oaks Texts, 3).

У 1369-1371 рр. Йоанн V побував на Заході. Він їздив до Італії укладати унію з папою в обмін на допомогу Заходу у вигляді хрестового походу проти турків. Духовним провідником походу мав бути папа, командувачем війська — Йоанн V. Одночасно й Філотей намагався сформувати антитурецький союз, що мав складатися з православних держав — Сербії, Болгарії та Візантії. Його духовним керівником, звісно, мав стати вже не папа, а він сам — вселенський патріарх Філотей.

Ось за таких обставин ми вперше зустрічаємося з чітко сформульованою теорією першості патріарха царгородського, його зверхності над трьома іншими православними патріархами два з яких могли зіслатися на давнішу від нього традицію, і його права чи навіть обов’язку бути покровителем усіх на світі християн. Царгородський патріарх претендував також на представництво Христа на землі (τόπον ’έχει του Χριστου), що досі було прерогативою імператора.

Усі тексти, де ці претензії виражені прямо й недвозначно, належать до XIV ст. Два особливо промовистих випадки зустрічаємо в листуванні патріарха Філотея з московським князем, Дмитрієм Донським (1359-1389) та іншими князями. В одному з листів мовиться: «Оскільки Господь поставив нашу смиренність опікуном та покровителем усіх на світі християн та душ їхніх, усі вони залежать від нас, що усім їм учителем та отцем єсьмо» 4.