7 Див. Псрл, т. 2, 1843, с. 113; пор. Також Літопис руський / пер. Л. Махновець, с. 314.

У підсумку, в очах декого з князів територія Київської Русі була єдиним цілим навіть у 1150-1220 рр. Ці князі переносили свої владні престоли з Півночі на Південь, а багато хто з них замахувався й на київський престол. Так, Мстислав Ростиславич Хоробрий був князем новгородським (до речі, це він допоміг Андрієві Боголюбському захопити Київ у 1169 р.), але виставляв свого кандидата і на київський престол. Князь Роман Мстиславич — син того Мстислава, що в 1169 р. воював проти Андрія Боголюбського, — був не лише князем новгородським, але й галицьким, і тримав під своєю владою Київ, так само, як і син його Данило Галицький незадовго до розгрому Києва татарами. І останній приклад: Мстислав Удатний був князем новгородським і галицьким, та на початку XIII ст. садив своїх кандидатів і на київський престол. У той сам час на території колишньої Київської Русі вже виникали нові центри влади, і Владимиро-Суздальське князівство було одним із них. Перед ним лежало велике майбутнє, бо саме Владимиро-Суздальщина, а також Новгородщина та Муромо-Рязанщина, склали територію на якій сформувалася російська нація.

Ще одним таким значним центром влади було Галицько-Волинське князівство з його містами — Галичем,Холмом та Львовом та з власними літописцями (Галицько-Волинський літопис). Свого часу воно теж було суперником та епігоном Києва і заслуговувало 6 на окремий паралельний нарис, якби не той факт, що процвітання цього князівства було ефемерним, і вже в першій половині XIV ст. воно перейшло у володіння різних сусідів — Угорщини, Польщі та Литви. Крім того на його території не виникло якоїсь нової нації: попри певні відмінності між ними, як сучасні мешканці колишнього Галицько-Волинського князівства, так і мешканці Київщини — українці.

Переміщення центрів влади — вдячна тема для історичних досліджень. У Східній Європі ці центри переміщалися не раз, і кожне таке переміщення супроводжувалося висуванням старих династичних та нових ідеологічних претензій, мандрівкою культурних смаків і навіть предметів, що символізували ці переміщення. Доля одного такого предмету — ікони Владимирської Богородиці — служить цьому прикладом. Ця візантійська ікона початку XII ст., що прикрашала великокняжі палати у Вишгороді під Києвом, у 1155 р., як ми пригадуємо, була перевезена до Владимира Андрієм Боголюбським, книжники якого придумали історію пов’язаних з нею чудес. 1395 року ікону було перевезено до Москви, до Успенського собору в Кремлі; в Москві ж, у Третьяковській галереї, вона зберігається до сьогодні.

Однак не слід ототожнювати переміщення княжих престолів і княжої влади із культурно-мовною тяглістю. Незважаючи на переміщення політичної влади, культурно-мовна тяглість на території сучасної України, в тому числі на Київщині, не обірвалася у XII ст., а, не заявляючи про себе уголос, існувала й далі, до початку XVII ст., коли старокиївські культурні традиції та претензії знову виринули на поверхню (див. Нариси 8, 9 та 11). Подібний зв’язок існує також між територією старого Владимиро-Суздаля та сучасною Росією.

Література

Buxton D. R. Russian Меdiaeval Architecture. New York 1975.

Vernadsky G. Kievan Russia. New Haven 1948.

Voyce A. The Art and Architecture of Medieval Russia. Norman, Okla. 1967.

Hurwitz E. S. Prince Andrej Bogoljubskij: The Man and the Myth. Florence 1980.

An Introduction to Russian History. Companion to Russian Studies / ред. R. Auty та D. Obolensky, т. 1. Cambridge 1976.

Ісаєвич Я. Проблема походження українського народу: історіографічний і політичний аспект // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність № 2 (Львів 1995) 3-17. (Передрук: його ж Україна давня і нова. Народ. Релігія. Культура. Львів 1996, с. 22-43).

Isajewytsch J. Die mittelalterlichen Wurzeln der Ukrainischen Nation // Ukraine: Gegenwart und Geschichte eines neuen Staates. Baden-Baden 1992, c. 31-48. (Німецький переклад попередньої позиції).

Любавский M. K. Образование основной государственной территории великорусской народности. Заселение и объединение центра. Ленинград 1929. (Передрук: Orono, Maine 1969).

Pelenski J. The Contest for the "Kievan Succession" (1155-1175): The Religious-Ecclesiastic Dimension // Harvard Ukrainian Studies 12/13 (1988/1989) 761-780.

Pelenski J. The Contest for the Legacy of Kievan Rus’. Boulder: East European Monographs 1998.

Pelenski J. The Emergence of Muscovite Claims to the Byzantine-Kievan "Imperiał Inheritance" // Harvard Ukrainian Studies 7 (1983) 520-531.

Pelenski J. The Sack of Kiev of 1169: Its Significance for the Succession to Kievan Rus' // Harvard Ukrainian Studies 11 (1987) 303-316.

Presniakov A. The Formation of the Great Russian State: A Study of Russian History in the Thirteenth to Fifteenth Centuries. Chicago 1970.

Fennel J. L. The Emergence of Moscow, 1304-1359. London 1968.

Флоря Б. H. Исторические судьбы Руси и этническое самосознание восточных славян в XII -XV веках // Славяноведение (1993) 42-66.

НАРИС 6

ПОЛІТИКА ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ У СХІДНІЙ ЄВРОПІ В XIV СТ. *

I

Якщо досліджувати взаємини Візантії з її сусідами в рамках реальної політики, то проглядається одна константа — з часом візантійська територія все дальше зменшувалася. Під натиском варварів — семітів, слов’ян, урало-алтайців, тюрків — це зменшування помітне впродовж усієї тисячолітньої історії імперії, хоча траплялися періоди стабілізації чи навіть відвоювання раніше втрачених земель. Якщо ж розглядати ці взаємини в рамках політичної теорії, то й тут знайдемо константу, а саме політичну програму, з орієнтально-елліністичним корінням, що її Візантія перейняла як спадкоємниця східної частини Римської імперії.

Згідно з християнським варіантом цієї програми, Візантія була всесвітньою державою, а імператор на її чолі був представником Господа на землі. Простори цієї всесвітньої держави були не безмежні: її межі збігалися з краєм цивілізованого світу й охоплювали територію, на якій власні релігійно-культурні ідеали вважалися непорушною істиною. В ролі всесвітнього правителя візантійський імператор, як заступник Христа, увінчував собою ієрархію держав, у яких жили всі на світі християни.

* Раніше не публіковано. Перший варіант цього Нарису написано задовго до появи статті Ф. Тіннефельда, змістовних монографій о. Йоанна Меєндорфа, сера Димитрія Оболенського і підставових «Реґестів» о. Ж Даррузеса (див. нижче список літератури). Нарис був пізніше поновлений, але надалі розглядає події із загальної перспективи нашої книжки. Відповідності між патріаршими грамотами, згаданими в Нарисі за роками, і числами «Реґестів» о. Ж Даррузеса такі: грамота 1354 р. = Даррузес № 2363; гр. 1361 р. = Д. №№ 2434, 2435; гр. 1370 р. = Д. №№ 2578, 2579, 2581, 2582; гр. 1371 р. = Д. №№ 2626, 2627, 2635, 2636; гр. 1380 р. = Д. № 2705; гр. 1387 р. = Д. № 2822; гр. 1389 р. = Д. №2847; гр. 1393 р. = Д. № 2931; гр. 1400 р. =Д. №3112.

Цими державами керували місцеві володарі (μερικοί τοπάρχαι, αυθένται τόπων, τοπάρχαι), до яких належав, серед інших, і московський князь. Ці володарі вважалися духовними синами чи небожами імператора, а то й просто підлеглими або ж союзниками.

Теза про те, що візантійський імператор і його Церква правлять над цілим православно-християнським світом, проголошувалася незалежно від реальної політичної дійсності; тому й уся ця ідеальна система могла залишатися незмінною майже до самого кінця імперії. Під кінець XIV ст. вона знайшла вираз у листі царгородського патріарха Антонія IV (1389-1390; 1391-1397) до московського князя Василія Дмитрієвича (1389-1425) 1. Цей документ, написаний 1393 року, є одним із найпромовистіших доказів, що Візантія претендувала на світове панування, навіть при тому, що з Москвою вона на той час, як видно, не мала жодних політичних стосунків.

Такі грандіозні претензії не могли не зіткнутися з гіркою політичною дійсністю, перед якою стояла Візантія у XIV ст. Що особливо цікаве, крім настирливості, з якою висувалися ці претензії, то це прийняття їх тими балканськими народами, які виходили переможцями з битв із Візантією, а тим більше північними чи іншими далекими народами візантійської християнської спільноти, які зовсім не мусили оглядатися на підупалий візантійський авторитет. Як ми вже знаємо з Нарису 2, балканські правителі мріяли про імперський титул василевса. Наймогужніший з усіх балканських володарів XIV ст., сербський король Стефан Душан (1331-1355), бачив себе імператором сербів, албанців і «ромеїв», себто візантійців. Ольґерд (1345-1377) у тодішній Литві величав себе βασιλεύς Λιτβων, хоча таким титулом самі візантійські греки його не наділяли. І навіть у 1560 чи 1561 р. Іван IV Грозний усе ще намагався роздобути в царгородського патріарха Йоасафа II спеціальну грамоту, яка б узаконила його царський титул. Усі політичні заворушення в регіонах, що перебували під культурним впливом Візантії, приводили до виникнення нових політичних ідеологій, відлитих, так би мовити, з візантійської форми, хоча в процесі відлиття ця форма могла отримувати дещо відмінний кшталт. Питання, чому культурні сателіти Візантії так повільно звільнялися від її чарів, особливо інтригує істориків культури. Візантійські впливи протримались так довго не стільки завдяки перемогам меча, скільки пануванню над умами.