5 Правда, дехто вважає братів Зиморовичів вірменами за походженням.

Якщо не вони самі, то їхні батьки переселилися з Польщі на Західну Україну чи в сусідні з нею регіони. Четверо з них належали до класу міщан — львівських (Бартоломей Зиморович був навіть бургомістром Львова) або, як Кльонович, люблінських. З їхніх творів не видно, щоб вони почувалися етнічно чи релігійно «чужими» у своєму середовищі. За винятком Семпа-Шажинського, всі поети щедро насичували свої «полотна» місцевим колоритом. Вони мали відчуття, що описують свій рідний край і свій народ — свою «руську» (Ruski, Rosiejski) землю, своїх «руських» людей (Russigenae), свою руську столицю — Львів (Leontopolis sacra) чи навіть київські руїни, з чудотворними Лаврськими печерами, оспівані Кльоновичем у близько тисячі восьмистах латиномовних рядків його Роксоланії (Roxolania). У своїх ідиліях, що нерідко були переспівами з Теокріта, із вставками, запозиченими у Вергілія, виступали пастухи чи косарі з українськими іменами (Мілко замість Теокрітового Мілона). Пастухи грали на бандурах і пересипали свою польську мову українізмами: слово «соловій» уживалося із заувагою, що воно «з нашої мови». Збірка Шимона Зиморовича Роксоланки (1629) — це пісні про кохання, де місцевий колорит, місцеві весільні обряди та українізми в лексиці служили рамкою, в яку молодий уродженець Львова, сидячи у польскому столичному Кракові і вправляючись у віршуванні на античну тематику, майстерно вписував свою начитаність.

Релігійна полеміка тих часів не знайшла відображення у поезії цих п’ятьох авторів. Не знаходимо у ній і жодного вияву почуття вищості — не кажучи про антипатію — у відношенні до місцевого населення (єдиним винятком є Кльонович зі своїм ворожим ставленням до євреїв) . Навпаки, одна чи дві ідилії Шимоновича свідчать про явну небайдужість автора до тяжкого соціального становища цього населення. Його поема Женці описує злигодні молодих жінок з українськими іменами, що змушені тяжко працювати на полі під наглядом безжалісного, напасного десятника.

Один із наших поетів, Бартоломей Зиморович, був свідком облоги Львова козаками Богдана Хмельницького та їхніми татарськими союзниками у 1648 р. І одних, і других він описав в ідиліях Козацькі часи та Руська смута. Козаків, щоправда, Зиморович не любив, бо Хмельниччина становила смертельну загрозу для його світу, а крім того облога завдала збитків його заміському маєткові. Проте, знову ж таки, тон, в якому написані обидві ідилії, визначає не національні і навіть не так релігійні, як соціальні мотиви: оповідачі мають українські імена (хоч і не найнижчий соціальний статус), а описують вони, як жорстоко повелися козаки з мешканцями Львова й околиць, дарма що жертви покликалися на єдину з напасниками мову і віру. Тож дізнаємося, як козаки, ще гірше, аніж їхні союзники, невірні татари, спаплюжили Монастирі, церкви, а особливо львівський собор св. Юра 6.

6 Маркіян Шашкевич майже через два століття після Зиморовича, описав облогу Хмельницьким Львова українськими віршами, імітуючи мову і стиль дум XVII ст., але з іншої точки зору: Шашкевич співчуває учасникам облоги; про татар чи про мародерство там немає мови, хоча згадується про викуп.

На відміну від цих п’ятьох видатних поетів, шостий — Ян Домбровський, який писав у XVII ст. про Україну — автор майже невідомий. Усе, що можна про нього сказати напевно — це те, що його польське прізвище і вживання польських слів у латинському тексті свідчать про його польське походження, а також, що його перу належить принаймні ще один другорядний твір. Та оскільки його головний твір цікавий для нашої теми, то ми розглянемо його трохи детальніше.

Невдовзі після 1618 року Домбровський опублікував поему з дев’ятисот латиномовних строф, переважно гексаметрів, під заголовком Дніпрові Музи. Поема мала ознайомити новопризначеного київського католицького єпископа з історією древнього міста, престол якого той збирався посісти, та із землею, сувереном якої Київ був у минулі часи 7.

Домбровський захоплювався давніми русичами, які сповнювали страхом «порфироносних» тиранів — себто, візантійських імператорів. Вихваляв він і своїх сучасників — козаків за їхні подвиги у війні проти татар загалом і проти турків у гирлі Дніпра зокрема, та закликав античних муз оспівати козацьку мужність.

7 Jan Dąbrowski. Camoenae Borysthenides: Seu, Felicis ad Episcopalem sedem Chiovensem ingressus, Ill(ust)r(iss)imi et Re(vere)ndissimi Domini Boguslai Radoszowski Воха, à Siemicowice, Gratulatio (без місця, 1618[?]). Пор. також: K. Estreicher. Bibliografia polska, ч. l, т. 4 (= 15). Kraków 1897, c. 3-4. Доступом до оригіналу завдячую проф. Єжи Аксерові з Варшави. Я також користувався українським перекладом (нерідко неправильним) Володимира Литвинова у вид.: Українська поезія XVII ст. (перша половина) / упор. В. В. Яременко. Київ 1988, с. 94-199, де цей переклад «друкується вперше» (с. 343). Лишаю на боці питання, чи всі три твори що їх Естрайхер приписує Домбровському, належать перу одного автора. Хронологія цьому суперечить. Про католицького єпископа Київського і Луцького Богуслава Боксу-Радошевського див.: Polski słownik biograficzny, т. 29, 1986, c. 747-748. (автор В. Kumor). За Домбровським, Радошевський був угорського роду, але був пов’язаний з русинами через матір. Під час його єпископату в Києві з’явилися єзуїти у 1620 р.

Домбровський, звісно, знав про релігійні розбіжності, що тоді роздирали руську землю, і був прихильником Західної церкви та унії. Тому він і хвалить Януша Острозького, за те що той відкинувся від «грецького обряду». І все ж називає Софію Київську «шанованим храмом» та бажає, щоб новий єпископ приніс мир своїй пастві. Від імені старця — персоніфікованого Дніпра — наш поет повідомляє єпископа, що кияни й досі дотримуються стародавніх візантійських традицій. Тон, яким ведеться розповідь у Дніпрових Музах, де древні русичі прирівнюються до древніх римлян та до могутніх османців сьогодення, дуже далекий від того презирства, з яким Петро Скарґа говорив про «неписьменних русинів»; вірші Домбровського повні співчуття до української землі та її народу; подібне співчуття знаходимо і в дещо пізніших творах двох Шимонів — Шимоновича та Зиморовича.

Невідомо, чи Домбровський жив в Україні і як довго; невідомо теж, наскільки поширеними були його погляди у ті часи. Однак цих три випадки — Домбровського і Шимоновича з Зиморовичем — дозволяють зробити висновок, що на початку XVII ст. дехто з польської еліти вже дивився на Україну як на свій рідний край і — як невдовзі побачимо — вважав її історію своєю.

Знаменним у поемі Домбровського є її погляд на історію землі, у подорож до якої збирався новопризначений єпископ. Описується історія саме землі, географічним — а колись і політичним — центром якої є Київ. Так, минулі часи, про які говорить Домбровський, є місцевою минувшиною, і старець Дніпро (що називається тут Borysthenius heros) дає стислий виклад початків руської історії, від легендарних князів, що звалися «Kius», «Ascoldus» i «Dirus»; багато що в цій розповіді запозичено з Початкового літопису, але фактично Домбровський спирається на польських істориків, — це видно з коментарів, долучених ним самим. В коментарях він цитує Длуґоша, Кромера і Мацєя Мєховського, та основним джерелом послужив йому Мацєй Стрийковський.

Частково на основі цих джерел, а частково з власної фантазії Домбровський відтворив перебіг подій, і цим багато в чому випередив (і «поправив») історичну концепцію Михайла Грушевського. Спочатку київські «монархи» правили над «сарматами», тримали в покорі північне плем’я мосхів (себто, москвичів) і нападали на Візантійську імперію. Княгиню Ольгу Домбровський порівнює з Жанною д’Арк. Володіння русів простягалися від ріки Віслока на заході до крижаних волзьких вод (Rha gelidus) на сході. Киян перемогли татари, підкоривши собі їхню землю; шлях татарам на захід перепинили поляки. До того ж часу відносяться і першопочатки козацтва. Руські князі повернулися До Києва, найпершим — Данило Галицький, що його папський легат коронував на «короля усіх русів». Тоді з’явилися (зненацька, як на нас) «правдиві нащадки Данила» — Острозькі, та «нащадки героїчних русів» — Заславські, серед них Ігор Рюрикович (пор. давальний відмінок Ihoro). (Це були ті самі Заславські з XVI — початку XVII ст., чиє відступництво від руської віри, як ми пам’ятаємо, оплакував Мелетій Смотрицький у своєму Треносі вісьмома роками раніше; див. також Нарис 9).

Після такого екскурсу, що мав на меті підтримати історичні претензії сучасних авторові місцевих магнатів, поет повертається до Данила Галицького і його сина Лева. Їхній рід правив Києвом близько п’яти десятиріч, аж до захоплення міста литовцями. Захоплення це в поемі приписується Ґедимінові, хоча Домбровський згадує й інших литовських правителів — Ольґерда, Вітовта і Свидриґайла, а також Симеона, останнього князя Київського і Слуцького. Нарешті Київське князівство підкорив польський король Казимир Яґайлович і — як довідуємося з авторського коментаря — перетворив його на воєводство. Історична частина поеми завершується похвалою прихильникам короля — родові Замойських (що теж названі нащадками русів) та великому коронному гетьманові Станіславові Жолкевському.

Переказана Домбровським історія була історією однієї території _ не однієї династії, яка у певний час вибралася з Києва куди-інде, і влада якої кочувала з місця на місце; таку теорію вигадали і на той час уже цілком розробили московські книжники (див. Нарис 5). В історії Домбровського немає ні Владимира-на-Клязьмі, ні Суздаля, ні Москви, _ інакше кажучи, немає кочування «уявної» Русі з одного політичного центру в інший. Мосхи у ній — просто сусіди (vicini) русів, чужаки з похмурими обличчями і жорстокою вдачею. Домбровський писав усе це близько 1618 р., у час польського походу проти Москви і Деулінського перемир’я — подій, знаменних для Речі Посполитої у виборюванні її переваги над Москвою; тож автор описує ще й десяток походів, в яких брали участь його герої, серед них і Константин Острозький-старший.

Як ми побачимо в Нарисах 9 та 11, ідея, що Київ початку XVII ст. був продовженням Києва Володимира Великого, побутувала й серед самих киян, представників головної течії православної інтелігенції. Те, що і освічені українці, й поляки, які писали про Україну, дотримувалися одного й того ж погляду на історичне минуле Київської землі, могло б прислужитися до мирного вирішення «українського питання». Та сталося інакше (не без участі поляків), і через якихось півстоліття після Домбровського спільне для нього і його українських колег переконання про тяглість місцевої традиції упало під натиском історичної побудови, вже раніше розробленої московськими книжниками. Щоб прислужитися цареві — новому господареві свого міста — цю теорію засвоїли собі й київські письменники. Промовистим свідченням такої зміни поглядів став твір під назвою Синопсис (див. Нарис 12).

У добу романтизму в польському письменстві виникла ціла «українська школа», видатними представниками якої були Антоній Мальчевський (автор поеми Марія), Северин Ґощинський, Юзеф Богдан Залеський та Михайло Чайковський (Садик Паша). Всі вони були уродженцями України, а троє з них емігрувало за кордон після повстання 1831 р., забравши з собою ностальгію за українськими піснями, козаками і насамперед, краєвидами, — усе це озвалося в їхній творчості. У своїй байронівській поемі Беньовський великий польський поет-романтик Юліуш Словацький порівнював польську мову до співучого українського степу, і співчував тим, кому не довелося відчути Божу присутність на «блакитних» полях України. Трохи пізніше (у 1804 р.) класицизуючий письменник Станіслав Трембецький, беручись описувати сад у Софіївці — маєтку польської аристократки Софії Потоцької в Тульчині під Вінницею, — назвав Україну, в біблійному дусі, «краєм, що спливає молоком і медом». Те ж саме означення дав їй двома століття раніше Бартоломей Зиморович.

Поляки XIX ст., та й читачі XX ст., виховані на трилогії Генрика Сєнкєвіча, бачили Україну частиною польського літературного пейзажу. Приходить на думку паралель: відношення таких англійських письменників як Радьярд Кіплінґ та Едвард М. Форстер до Індії під британським пануванням.

IV

Дехто з українських істориків вважає, що польське панування мало позначилося на долі України. З таким висновком важко погодитися, особливо коли говорити про формування національно-культурної свідомості. Насамперед, завдяки польському пануванню українська еліта мала можливість прилучитися до змін, що відбувалися у західній культурі в XVI-XVII ст. — інакше ці західні течії могли й не дійти до України. З усіх земель православних слов’ян лише українсько-білоруські перейшли добу Ренесансу (в загальноприйнятому значенні цього слова) і передусім добу бароко та Контрреформації. Лише на цих землях вищі верстви православного суспільства мали тісні зв’язки з протестантами, хоча ні селяни, ні прості козаки з цього майже не скористали. Протягом тривалого часу — де одне століття, а де чотири, залежно від території — українці жили життям нецентралізованої держави, в якій шанувалися свобода і привілеї, щоправда тільки вищого класу. Спочатку козацька верхівка доби Гетьманату орієнтувалася на цю польську модель. В основу сучасної літературної української мови, звісно, лягла полтавська, себто лівобережна, говірка однак українська літературна мова XVI-XVII ст. була сильно сполонізована, та ще й нині частина української кодифікованої лексики й фразеології виказує польські впливи. Нарешті, Берестейська унія спричинила релігійний поділ серед української нації. Це розділення поглибилося через наслідки першого поділу Польщі, проте закорінене воно ще в тих часах, коли після введення Люблінської унії польська експансія на Україну набрала сили.

Література

Baron S. W. A Social and Religious History of the Jews, т. 16: Poland-Lithuania 1500-1650, 2nd ed. New York — London 1976.

Beauvois D. La bataille de la terre en Ukraine 1863-1914. Les Polonais et les conflits socio-ethniques. Lilie 1993.