2. Природно-ресурсний потенціал як чинник регіонального розвитку

Природні умови і ресурси належать до базових чинників, що обумовлюють особливості господарського розвитку територій, характер територіального поділу праці, спеціалізацію регіональ­них господарських комплексів. Врахування природних особливо­стей є необхідною умовою реалізації стратегії сталого розвитку регіонів, вибору найбільш ефективних шляхів комплексного вико­ристання наявних природних ресурсів, вирішення питань раціо­нального природокористування, охорони і відновлення оточуючо­го середовища.

За взаємодії суспільства і природи природа є важливою ос­новою розвитку суспільства і використовується передусім у ви­гляді природних ресурсів. Природні ресурси - це всі ті еле­менти, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива-енергії, продоволь­ства тощо. Крім того, на соціально-економічні системи впливають і природні умови, які хоч не використовуються безпосередньо у виробництві, але можуть полегшувати або ускладнювати функ­ціонування господарства. У зв'язку з розвитком науки і техніки дедалі більше природних умов отримують економічну оцінку та переходять до розряду природних ресурсів¹⁴.

Природні ресурси поділяють на мінеральні, кліматичні, зе­мельні, водні, біологічні, рекреаційні тощо.

Україна має значний природно-ресурсний потенціал і сприятливі природно-кліматичні умови для проживання та господарської діяльності населення на всій тери­торії держави. Головними складовими природно-ресурсного по­тенціалу нашої держави, тобто сукупності природних ресурсів те­риторії, що можуть використовуватися в господарській діяльності відповідно до тенденцій науково-технічного прогресу, є земельні, мінерально-сировинні та рекреаційні ресурси. Але це не знижує економічного та екологічного значення водних, лісових та інших видів ресурсів, які відіграють важливу роль у нинішньому та пер­спективному розвитку окремих регіонів. Значна кількість природ­них та рекреаційних ресурсів України є унікальними.

Мінерально-сировинна база України включає близько 20010 родовищ і проявів 113 корисних копалин, з яких 7829 родо­вищ 97-ми видів мінеральної сировини мають промислове зна­чення та враховуються Державним балансом України. У вартіс­ному виразі розвідані протягом другої половини XX сторіччя запаси цих родовищ оцінюються у 7,5 трлн дол. СІЛА. До про­мислового освоєння залучено 40 % - 75 % розвіданих запасів ос­новних видів корисних копалин. Запаси залізних руд склада­ють понад 14 % загальносвітових запасів цих мінералів, марган­цевих - понад 43 %. Україна посідає провідні місця за запасами титану, цирконію, урану, літію, графіту, каоліну, вогнетривких глин, сірки, калійних солей, декоративного каменю тощо. Україні належать і провідні позиції у світі з видобутку багатьох видів мінеральної сировини: вугілля, марганцевих і залізних руд, титану, графіту, каоліну тощо. Водночас недостатніми є власні запаси і видобуток нафти і газу, які забезпечують потреби еко­номіки відповідно на 10 % і 20 %.

Створений на такій сировинній базі мінерально-сировинний комплекс України є однією з найвагоміших складових націо­нальної економіки. В Україні видобувається близько 5 % світо­вого обсягу мінерально-сировинних ресурсів, гірничовидобувна промисловість щороку випускає продукції на 25-28 млрд дол. СІА (за світовими цінами)¹⁵.

Запаси паливних ресурсів характеризуються різким перева­жанням у їхній структурі твердих видів палива: кам'яного вугілля, горючих сланців і торфу та дефіцитом рідких і газо­подібних вуглеводнів. Вугілля видобувається у трьох вугільних басейнах - у Донецькому, Львівсько-Волинському (кам'яне ву­гілля) і Дніпровському буровугільному. Відсутність достатньої кількості нафти і природного газу створює значні труднощі для розвитку економіки.

Дуже гострими нині є складні проблеми екологічної рекуль­тивації більшості гірничодобувних районів, сформованих вна­слідок попереднього екстенсивного розвитку галузей промисло­вості та ресурсомістких технологій. Екологічні проблеми, зу­мовлені застарілими технологіями та критично зношеними ос­новними фондами, пов'язані з у накопиченням величезних об­сягів виробничих відходів, що перетворюються на техногенний ресурс, значними втратами мінеральної сировини (у надрах за­лишається до 70 % запасів нафти, до 50 % солей, до 28 % ву­гілля, до 25 % металів), значним антропогенним навантаженням на навколишнє природне середовище, порушенням стійкості ге­ологічного середовища, гідрогеологічних та гідрологічних умов за досить обмежених водних ресурсів.

Мінерально-сировинна база України має значний економіч­ний потенціал, спроможний забезпечити дальший розвиток на­ціональної економіки в ринкових умовах. Найважливішим за­вданням на цьому шляху є забезпечення розвитку геологорозві­дувальних робіт, збалансованої реструктуризації розвинених гірничодобувних регіонів та формування нових підходів з вико­ристанням новітніх геолого-економічних моделей та комплекс­ного моніторингу надр.

Найбільшим природним багатством нашої країни є земельні ресурси. Земля - один з найбільш універсальних природних ре­сурсів, необхідний для всіх галузей господарства. Особливості земельних ресурсів полягають у тому, що їх не можуть заміни­ти жодні інші ресурси, і вони повинні використовуватися там, де знаходяться. У цьому розумінні про землю можна говорити як про територіальний ресурс - базу розвитку суспільства. Зе­мельний фонд України характеризується високими біопродук-тивними властивостями. Масиви українських чорноземних ґрунтів складають понад 20 % світових ресурсів. На початок 2003 р. земельний фонд України становив 60,4 млн га, з яких 41,8 млн га - сільськогосподарські угіддя. Водночас незбалансо-вана сільськогосподарська діяльність, зокрема надзвичайно ви­сокий рівень розораності земель, використання недосконалих технологій, негативний вплив промисловості та транспорту, за­бруднення радіонуклідами внаслідок Чорнобильської катастро­фи формують стійку тенденцію деградації земельних ресурсів.

За запасами водних ресурсів з розрахунку на одиницю площі й на одного жителя Україна посідає одне з останніх місць у Європі, до того ж територією республіки розподіляються вони дуже нерівномірно. Найкраще забезпечені водними ресурсами Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська області, найгірше -південні області України. На півдні та сході країни проблеми водопостачання вирішуються за рахунок використання транзит­ного стоку, але це вимагає величезних коштів на будівництво каналів і водогонів, попередню очистку і перекидання води.

Україна належить до малолісних і лісодефіцитних країн. Пло­ща лісів на її території становить 10,8 млн га, у т. ч. землі, вкриті лісовою рослинністю - 9,4 млн га із загальним запасом деревини 1,74 млрд м³. У національному еквіваленті ресурси деревини оцінюються приблизно у 3,4 млрд дол., а за світовими цінами -27 млрд дол. СІА. За останнє десятиріччя спостерігається по­зитивна динаміка зростання площі земель лісового фонду. По­рівняно з 1996 р. вона зросла на 45,5 тис. га.

Найбільші лісові масиви сконцентровані у Поліссі (Житомирсь­ка, Рівненська, Київська, Чернігівська, Волинська області) та Ук­раїнських Карпатах (Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області). Вкрай недостатня площа лісових угідь у Ми­колаївській, Запорізькій, Херсонській, Дніпропетровській, Одесь­кій, Кіровоградській, Донецькій та Полтавській областях.

Природні ресурси, особливо мінерально-сировинні, мають ду­же високий ступінь територіальної локалізації, що обумовлює сут­тєві відмінності між регіонами як за потужністю, так і за струк­турою природно-ресурсного потенціалу. Зокрема мінерально-си­ровинні ресурси є визначальними чинниками господарського роз­витку насамперед в Донецькій, Луганській, Дніпропетровській, Запорізькій, Львівській, Кіровоградській, Полтавській областях. Лісові ресурси визначають виробничий профіль областей Кар­патського та Поліського регіонів. Рекреаційні ресурси - Карпатсь­кого регіону та АР Крим. Відповідно проблеми ресурсокористу-вання і екології є регіональними проблемами.

Україна має потужний рекреаційний потенціал. Сприятливі природно-кліматичні умови та природні об'єкти лікувально-рекре-ацйного значення (мінеральні води, лікувальні грязі, ропи тощо наявні у більшості регіонів. Значним рекреаційним потенціалом володіють також окремі сільськогосподарські ареали зі збереже­ними природними ландшафтами та можливостями виробництва екологічно чистих продуктів харчування. Ці ареали можуть стати територіями розвитку так званого сільського туризму, який сьо­годні користується популярністю в європейських країнах.

Отже, Україна має значні можливості для динамічного роз­витку туристичної та рекреаційної галузі, розширення міжна­родного співробітництва в цій сфері, надання туристично-рекре­аційних послуг громадянам своєї та інших країн. Наявність значної кількості історико-культурних об'єктів є основою для розвитку міжнародного туризму. Однак наявний потенціал ре­алізується недостатньо, донині немає повноцінної, адаптованої до ринкових умов державної політики розвитку вітчизняного туризму, підвищення його економічної ефективності та пізна­вальної цінності тощо.

Водночас більша частина території країни внаслідок інтен­сивного і нераціонального природокористування характеризує­ться складною екологічною ситуацією. Залежно від ступеня за­брудненості повітря, води і землі можна виділити такі терито­рії: екологічного лиха, надзвичайно забруднені, дуже забрудне­ні, забруднені, помірно забруднені й умовно чисті.

Умовно чистих територій залишилося дуже мало. До них нале­жать майже весь північний макросхил Українських Карпат, Шацьке поозер'я, південна Волинь на межі Рівненщини і Тернопільщини, Придніпров'я на межі Черкаської і Полтавської областей, північ Сум­щини та Чернігівщини, центральне Поділля й деякі ареали у гірсько­му Криму, загалом приблизно 50 тис. км², тобто 8,3 % площі України.

Помірно-забрудненими є території заходу України (без Поліс­ся) та майже весь північний схід держави, де забруднені й дуже за­бруднені території вкраплюються в зонах дії великих і середніх міст. Помірно-забруднені території становлять майже 150 тис. км², тобто близько 24 % площі України. Таким чином, умовно чисті та помірно забруднені ареали становлять разом дещо менше третини території країни. Решта - це території забруднені, дуже забруднені, надзвичайно забруднені та території екологічного лиха.

Дуже забруднені (117 тис км²) і надзвичайно забруднені (61 тис. км²) території разом становлять теж майже третину площі держави (29,5 %). Виділяються чотири великі ареали забруднення: Полісся, Середнє Придніпров'я, Донбас та Південь (крім півден­ного заходу Одещини та Запорізько-Донецького Приазов'я), а та­кож кілька середніх: північна Буковина (без гірської частини), пів­денно-східне Поділля, південна Київщина і Черкащина, централь­на Полтавщина. Малими ареалами з цим ступенем забрудненості є багато центрів гірничодобувної промисловості в усій Україні.

Нарешті до території екологічного лиха і екологічної катаст­рофи, яка становить 7,4 тис. км² (понад 1 % площі України) зараховують тридцятикілометрову зону Чорнобильської АЕС та причорноморські райони інтенсивного зрошення. В останніх за­бруднення вод перевищує нормативні показники у 5-45, а грун­тів - у 10 і більше разів. Це райони півдня Херсонської області й північної смуги Криму.

Ще одним вагомим ресурсом регіонального розвитку є геополі-тичний ресурс. З 25 регіонів України 15 мають сухопутний кордон із сусідніми країнами. Географічне розташування України обумови­ло проходження її територією великої кількості транзитних потоків у напрямах захід-схід та північ-південь та наявність відповідним чином розвиненої транспортної інфраструктури. Це створює спри­ятливі умови для розвитку прикордонного співробітництва.

У зв'язку із локальним, або природно-зональним, розміщен­ням різних видів природних ресурсів регіони України суттєво відрізняються між собою за потужністю і структурою природно-ресурсного потенціалу. Компонентна структура природно-ресурс­ного потенціалу регіонів, розрахована за даними вартісної оцінки основних шести видів природних ресурсів¹⁶, наведена в табл. 3.1. Оскільки дані розрахунки мають єдине методологічне й методич­не підгрунтя, вони створюють доволі чітке уявлення про основні компоненти природних багатств кожного з регіонів.

Отже, можна виділити регіони, де наявність значних природ­них ресурсів і їх специфічне поєднання є базою економічного розвитку сьогодні, матиме суттєву вагу в перспективі.

A. Найзабезпеченішим природними ресурсами регіонами є Донбас і Придніпров'я у складі Дніпропетровської, Донецької, Луганської та Запорізької областей. На їхній території зосеред- жені значні запаси мінеральних ресурсів (енергетичних, рудних і нерудних), які є основним природним багатством. Це позна- чається на особливостях виробничої діяльності у цих регіонах. Одночасно ці області мають дуже складну екологічну ситуацію.

Б. Специфічний регіональний тип природно-ресурсного по­тенціалу (ПРП) Закарпатської, Львівської й Івано-Франківсь­кої областей. Три карпатських регіони мають вищий від серед-ньоукраїнського рівень забезпеченості природними ресурсами, серед яких значні водні, лісові й рекреаційні ресурси і обмежені запаси земельних ресурсів. Львівська область має значні міне­рально-сировинні ресурси. Нераціональне використання лісо­вих ресурсів, надмірні вирубки лісу в цих регіонах протягом ос­танніх років спричинили порушення природно-екологічного ба­лансу, наслідком якого є численні природні катастрофи.

B. АР Крим має унікальні рекреаційні, кліматичні, морські ресурси, що є основою розвитку морегосподарського і рекре- аційного комплексів. Саме ці ресурси мають визначати перспек- тивний розвиток регіону з метою перетворення його на курорт- но-рекреаційний регіон міжнародного значення.

Г. Найбіднішими на природні ресурси регіонами є Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська, Сумська області. Най­більше у цих регіонах лісових і земельних ресурсів.

Для всіх інших регіонів, що мають середній рівень забезпеченості природними ресурсами, головним природним ресурсом є земля.

Для забезпечення раціонального і ощадливого використання природних ресурсів, перетворення природно-ресурсного потен­ціалу на дієвий чинник регіонального розвитку регіональним і місцевим органам виконавчої влади потрібно зосередити увагу на реалізації насамперед таких заходів:

- інвентаризація мінерально-сировинних та інших природних ресурсів і їх оцінювання з точки зору нинішнього та перспек­тивного використання;

• запровадження механізмів щодо забезпечення комплексно­го використання мінеральної сировини;

• виведення з експлуатації або забезпечення належного рівня безпеки особливо екологічно небезпечних об'єктів;

• запровадження екологічно чистих і ресурсозберігальних тех­нологій;

• запровадження економічних важелів щодо зменшення нега­тивного впливу виробничих об'єктів на забруднення оточую­чого середовища, запровадження екологічних стандартів;

• законодавчо-нормативне впорядкування майнових питань і господарської діяльності, пов'язаних з використанням землі;

• сприяння розвитку рекреаційно-оздоровчої та туристичної інф­раструктур, відновлення пам'яток історико-культурного значення;

• розвиток прикордонної співпраці, в тому числі у сфері при­родоохоронної діяльності з вирішення транскордонних еко­логічних проблем тощо.