4. Україна в зовнішній політиці європейських країн другої половини 17 ст.

4.1. Утворення Української держави Б. Хмельницького та її геополітичне становище.

На середину XVII ст. політика польського уряду призвела до різкого загострення національно-конфесійних і соціальних суперечностей, що зумовили вибух взимку 1648 року козацького повстання, яке влітку переросло в національну революцію. Вона привела до осені 1676 року й становила складову європейського революційного руху XVI – XVIII ст. Безсумнівно, в середині XVII ст. на Європейському континенті відбувалися дві найвизначніші події: Англійська і Українська революції.

Революція пройшла п’ять періодів:

1) (лютий 1648 – червень 1652рр.) – найбільший розмах боротьби і виборення у червні 1652 року державної незалежності;

2) (червень 1652 – серпень 1657рр.) – погіршення геополітичного становища держави, пошук союзників, створення конфедеративного союзу з Росією;

3) (вересень 1657 – червень 1663рр.) – різке загострення соціально-політичної боротьби, яка вилилася у громадянську війну і розколу України на два гетьманства;

4) (липень 1663 – червень 1668рр.) – прагнення Польщі і Росії поділити Українську державу (Андрусівський договір) і боротьба національно-патріотичних сил за її єдність;

5) (липень 1668 – вересень 1678рр.) – посилене втручання у внутрішні справи України, ліквідація державних інститутів на Правобережжі, що засвідчило поразку революції.

До початку 1649 року українська еліта вбачала сенс боротьби у здобутті Україною статусу рівноправного суб’єкта (поряд з Польщею та Литвою) федеративної Речі Посполитої. Впродовж першої половини 1649 року Б. Хмельницький сформулював принципи державної ідеї:

1) право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

2) незалежність утвореної держави від Речі Посполитої;

3) національна й територіальна соборність України;

4) статус нової держави, як спадкоємиці княжої Русі; Від цього і до XX ст. ця ідея залишалася визначальною метою визвольних змагань українців.

На середину 1650 року завершилося творення держави. Її територія (бл. 180 – 200 тис.кв.км.) – Брацлавське, Київське, Чернігівське воєводства (1,6 – 2 млн.чол.) – у 1657 р. межі держави розширилися на 5 повітів.

Відбулася зміна польського адміністративно-територіального устрою (воєводства і повіти) на полково-сотенний (сформувалося 16 полків – 9 на Правобережжі й 7 на Лівобережжі). До 1657р. виникло ще 6 полків. Від початку становлення держави в ній утвердилася республіканська форма правління. Оскільки розбудова органів влади відбувалася на основі традицій Війська Запорозького, то й держава одержала назву «Військо Запорозьке». З 1654р. в офіційному листуванні вживався термін «Мала Русь». Серед населення поширилася назва Україна.

Міжнародне становище української держави, поява якої змінювала конфігурацію сил у Центрально-Східній Європі визначалась впливом наступних чинників:1) ставлення до факту її виникнення та самостійного існування еліти Речі Посполитої; 2) місцем, яке відводили їй у своїх геополітичних планах сусідні держави; 3) спрямованістю української зовнішньої політики.

Польський уряд із самого початку посів непримиримо-ворожу позицію щодо визвольних змагань українців. Можливість розпаду Речі Посполитої й виокремлення українських земель в самостійну державу вороже сприймалося польською і сполонізованою українською шляхтою як непоправна катастрофа (на зразок гибелі Римської імперії). Ідея недопущення створення українцями своєї держави стала визначальною для польського уряду і в наступні десятиріччя.

Для її реалізації польський уряд постійно ініціював воєнні дії, намагався заручитися підтримкою Франції, Австрії, німецьких князівств, Ватикану, Молдавії, Трансільванії, Росії, Криму, Османської імперії. Країни Центральної і Західної Європи не визнали української держави, а відтак допомагали Польщі.

Іншу позицію зайняли північні держави – революційна Англія та Швеція. Уряд Англії симпатизував визвольній боротьбі українців і намагався зав’язати дипломатичні контакти з Б.Хмельницьким. Але віддаленість від України затрудняла допомогу. Еліта Швеції виношувала плани перетворити Балтійське море на внутрішнє море своїх володінь, реалізувати які можна було лише після розгрому Речі Посполитої. Так інтереси Швеції і України збігалися, влітку 1655р. вони домовилися про спільні дії проти Речі Посполитої. Однак, захопивши Польщу Карл XI відмовився визнати владу гетьмана над західноукраїнськими землями, вважаючи їх володіннями Швеції, що стало на перешкоді українсько-шведського союзу.

Не просто склалися відносини України з країнами Південно-Східної Європи: Молдавією, Валахією і Трансільванією. Хоча православні Молдавія і Валахія входили до складу Османської імперії, Польща мала політичний вплив на їх політичну еліту. Із свого боку Б. Хмельницький намагався їх схилити на свою сторону. Володарі Молдавії і Валахії в цих умовах маневрували, у 1653р. вони з Річчю Посполитою навіть утворили антиукраїнську коаліцію, яку Б. Хмельницький зміг розладнати лише через два роки. Володар Трансільванії Д’єрдь I Ракоці хитрував, намагаючись лише використати козацьке військо у боротьбі за польський престол.

Надзвичайно суперечливий характер мали взаємини України з Кримським ханством. Невиплата польським урядом традиційних упоминків, організація поляками антитатарських походів в 1647р. сприяли зближенню його еліти з керівництвом України. У 1648р. між ними виник військово-політичний союз проти Речі Посполитої. Проте кримські хани бачили для себе загрозу у появі незалежної України і намагалися цього не допустити. Це могло для них унеможливити грабіжницькі походи на Україну, а відтак вони надавали перевагу збереження рівноваги сил в українсько-польській війні. Крім того, кримські хани мали надію приєднати до Криму Астраханське та Казанське ханства, а тому намагалися втягнути Польщу і Україну у війну з Російською державою. 1654р. (Переяслав) вони розцінили, як загрозу, й уклали угоду з Річчю Посполитою проти України. Уряд Османської імперії настирливо домагався від Б. Хмельницького прийняти у 1650р. протекцію султана.

Російська держава прагнула використати визвольну боротьбу українців для дипломатичного тиску на польський уряд, повернути Смоленськ і Сіверщину. Виступаючи противником незалежної України, Москва, як і Кримське ханство, дотримувалися у 1648-1652рр. тактики виснаження козацької держави й Речі Посполитої. Тому й не спішила з допомогою Україні.

Вразливість геополітичного становища України:

1. до міжнародних інтересів жодної з держав Центральної, Східної, Північної, Південно-Східної Європи та Османської імперії не входило визнання незалежності України (пошук союзників - найголовніше);

2. Кримське ханство, Польща й Росія, намагаючись запобігти виборенню Україною незалежності, неодмінно пов’язували надання її військово-політичної допомоги з вимогою прийняття протекції. Козацька держава опинилася в геополітичному “трикутнику смерті”: із Заходу і Півночі – Річ Посполита; із Сходу – Росія; з Півдня – Кримське ханство і Порта.

3. отримати допомогу від вищевказаних держав Україна могла лише втративши суверенітет (йшлося лише про обсяги поступок).

4.2. Боротьба Речі Посполитої за збереження українських земель (1648-1653рр.)

Проблема труднощів при вивченні зовнішньої політики України цього періоду. Знищення архіву центральних і полкових установ держави XVII – поч..XVIII ст.. зумовило ситуацію, за якої не збереглося жодного українського джерела, яке б висвітлювало процес розроблення документів дипломатичного характеру, прийом іноземних послів, перебіг переговорів, укладення договорів, формування посольств тощо. Ю. Мисик – найкращий знавець джерельної бази Національної революції: “Ми не маємо сьогодні жодного програмного документа для внутрішнього вжитку повстанців, жодного протоколу козацьких рад, як генеральних, так і вузького кола членів уряду”. Бракує також звітів посольств, за винятком одного. Є копії дипломатичної кореспонденції гетьманів, членів уряду, але вони потребують критичного ставлення до них.

Метою переговорів було укладення угод і договорів, які складають найважливішу складову дипломатичної документації. Збереглися тексти українсько-польських договорів: Зборівського (1649), Білоцерківського (1651), Гадяцького (1658), Чуднівського (1660), Підгаєцького (1667); українсько-шведських (1657), українсько-російських - переяславського (1658), Московського (1665), Конотопського (1672), Коломацького (1687). Не знайдено текстів українсько-кримського (1648), українсько-молдавського (1656), українсько-турецького (1669), українсько-польського (1708), українсько-шведських (1708-1709рр.). Тільки в чернетках редакціях збереглися “Березневі статті” Б. Хмельницького – найголовніша частина договору 1654р.

Необхідно визнати, що піднявши повстання Б. Хмельницький та його соратники приділяли велику увагу дипломатичній діяльності. Вже у березні 1649р. на Запоріжжі було прийняте посольство М. Потоцького, за визнанням якого повстанці хотіли повної незалежності. Після перемоги під Жовтими водами і Корсунем у травні 1648р. Б. Хмельницький передав полоненому М. Потоцькому вимоги до польського уряду:

1. створення по Б. Церкву й Умань (включно з Лівобережжям) удільної, визначеної кордонами держави;

2. поновлення давніх вольностей;

3. скасування прав воєвод і старост щодо міст і королівських володінь;

4. підпорядкування війська Запорозького лише королю.

Це було зустрінуте польською стороною вкрай негативно. Переговорний процес не відбувся.

Після здобутої 23 вересня 1648р. перемоги під Пилявцями гетьман продовжив похід до Галичини, але він проводився не для досягнення державної незалежності. Мета – звести на трон короля, здатного реформувати устрій Речі Посполитої (Україна – Київське, Чернігівське, Брацлавське, Волинське, Подільське воєводства), повинні отримати статус об’єкта федерації. Б. Хмельницький вирішив підтримати Яна Казимира і 15 листопада 1648р. направив до Варшави посольство. (Вимоги: не порушувати прав православної Церкви; ліквідувати унію; амністувати учасників боротьби; реєстр до 12 тис. осію; дозволити козакам обирати гетьмана й підпорядковуватися лише королю). Б. Хмельницький пішов на перемир’я з польською стороною.

Переосмислення уроків боротьби 1648р. стало для Б. Хмельницького потужним чинником вироблення принципів державної ідеї. Вже на початку 1649р. він та його старшина на переговорах із Польським посольством домагаються визнання новоутвореної держави під протекцією короля.

Не переговорах 20 лютого 1649р. Б. Хмельницький польські пропозиції відхилив і наполягав на визнання незалежної держави в етнічних межах. Поляки домоглися лише укладення перемир’я. Знаменно, що до умов перемир’я, польське посольство вперше визнало існування держави на чолі з гетьманом, до складу якої входила більша частина території України.

Нова позиція української еліти принципово не влаштовувала короля і сейм, які розпочали воєнні дії. 15 серпня 1649р. Б.Хмельницький та його союзник Іслам Гірей завдали поразки королю під Зборовом. Від катастрофи Річ Посполиту врятував хан, який 16 серпня погодився на переговори з Яном Казимиром. Б. Хмельницький – став заложником польсько-кримського порозуміння. Під тиском хана українське посольство на чолі з гетьманом змушено було піти на поступки королю. 18 серпня 1648р. укладено Зборівський договір: - козацька Україна отримала автономію тільки в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств (втрачалася територія 6 полків); на цю територію заборонялося входити польським військам; амністія; державні посади в козацькій Україні мали надаватися православній шляхті; чисельність реєстру 40 тис. чоловік.; скасування унії відкладалося до рішення сейму; шляхта отримала право повернутися у свої маєтки; євреям заборонялося проживати на козацькій території та ін.. Політичні наслідки Зборівського договору засвідчили провал намірів української сторони добитися незалежності і ненадійність кримського союзника. Проте автономія зміцнила статус козацької України як суб’єкта міжнародних відносин.

Повернувшись із походу Б. Хмельницький розгорнув діяльність на реалізацію умов договору. 22 листопада 1649р. польський сейм розпочав роботу і 7 січня 1650р., прийнявши українських послів, ратифікував Зборівський договір. 12 січня король видав так звану “Декларацію ласки”, військового привілею Війську Запорозькому. Впродовж 1650р. у відносинах з Річчю Посполитою українська дипломатія домагалася:

1. виконання поляками умов договору (особливо у релігійній сфері);

1. внесення до його змісту корективів зумовлених потребами України;

2. запобігала втягненню у військові дії проти Порти і Росії;

3. у березні посольство до Варшави у справі повернення уніатами храмів та майна.

Для регулювання польсько-українських стосунків сей вирішив вирядити у лютому 1651р. посольства до Б. Хмельницького. Проте польська армія напала на Східне Поділля:

1. знищити українську державу;

1. ліквідувати козацький стан;

2. зменшити чисельність козаків до 6-8 млн. чоловік;

3. відновити довоєнні соціально-економічні відносини.

Військо Хмельницького у 1651р. зазнало поразки під Берестечком, і він був змушений розпочати переговори з поляками. 28 вересня 1651р. був укладений Білоцерківський договір, який істотно обмежив терени козацької України:

1. вона втрачала Брацлавське і Київське воєводства, що суттєво обмежувало автономію;

1. Гетьман позбавлявся права на міжнародні відносини з іншими державами;

2. розрив відносин з Кримським ханством;

3. реєстр до 20 тис. чоловік;

4. амністія шляхтичам і повернення їх у маєтки;

5. збереження прав і свобод православної Церкви;

6. поновлення оренд євреїв і їхнє проживання.

Польський сейм зимою 1652р. відмовився ратифікувати договір, а блискуча перемога Б. Хмельницького у червні 1652р. над польським військом під Батогом, ознаменувала виборення козацькою Україною незалежності. Б. Хмельницький цим самим призупинив дію Білоцерківського договору. Із свого боку, щоб досягнути компромісу, гетьман погоджувався на поновлення статей Зборівського договору. (У жовтні 1652р. гетьман відхилив вимоги короля задовольнитися Білоцерківським договором; розірвавши союз з Кримом; надіславши сина Юрія заложником до Варшави). Переговори сторони вирішили продовжити у 1653р..

Однак польські війська знову розпочали військові дії, а це розрив дипломатичних відносин. Спроба Б. Хмельницького поновити переговори у липні 1653р. зазнали невдачі (українське посольство А. Ждановича поляки арештували та ув’язнили ). 22серпня 1653р. польська армія перейшла в наступ. Розпочалася Жванецька кампанія (наприкінці 1653р. Б. Хмельницький та Іслам Гірей оточили польську армію під Жванцем). Проте татари знову зрадили, Іслам Гірей уклав усну угоду з польською стороною (отримав велику суму грошей і дозвіл брати ясир та грабувати українські землі (5 грудня) ). Кам’янець–подільська угода передбачала відновлення, відповідно до умов Зборівського договору, лише прав і свобод козацтва. Таким чином ця угода не передбачала навіть в край обмеженої автономії України.

4.3. Україна у планах Російської держави. Переяславська угода 1654р.

Готуючись до повстання в 1647р. , Б. Хмельницький планував заручитись підтримкою Кримського ханства, особливо татарської кінноти. Адже козаки були чудовими піхотинцями, але поганими кавалеристами. Іслам Гірей спочатку негативно ставився до того. Лише у 1648р. Б. Хмельницький уклав з ханом військово-політичний союз. Але негативні аспекти цього договору стали політичними з літа 1649р.:

1. всупереч договору татари грабували населення, брали ясир, руйнували поселення;

1. кримська еліта проводячи політику “рівноваги сил”, намагалася не допускати розпаду Речі Посполитої й утворення незалежної України;

2. хан та його оточення намагалися використати козаків для реалізації власних планів, приєднання до Криму Козацького та астраханського ханств та досягнення незалежності від Порти.

Постало питання пошуку союзників. Одним з них мала стати Османська імперія, до якої звернувся Б. Хмельницький ще на передодні повстання. Султан Ібрагім вирішив підтримати козаків і дозволив кримському ханові здійснити похід проти Польщі. У липні 1648р. українське посольство Ф. Джеджалія уклало в Стамбулі українсько-турецьку угоду про вільне плавання українських козаків Чорним морем. Проте новий султан Мегмед IV її скасував.

Впродовж весни-літа 1651р. гетьман ухилився від складання присяги султанові, але прихильне ставлення Порти утримувало Кримське ханство від ворожих дій проти України. У вересні 1651р. гетьман попросив у султана допомогу й повідомив про бажання козаків стати його вірнопідданими. Погіршення геополітичного становища України в 1653р. спонукало Б. Хмельницького заявляти про готовність прийняти протекцію султана. Для цього два рази збиралася старшинська рада, але вона відхилила цю пропозицію. Традиційна неприязнь до мусульманського світу призвела до втрати нагоди отримати допомогу від могутнього протектора.

У 1649р. Б. Хмельницький активізував зв’язки з Молдавією, до якої було направлено ряд посольств. Політичним успіхом української дипломатії стало одруження сина Б. Хмельницького Тимоша з дочкою молдавського господаря Лупу Розандою 31 серпня 1652р.. Це сприяло зростанню авторитету України в Придунав’ї. Але з іншого боку цей політичний акт ніс для України й геополітичну загрозу:

1. надіючись на українську допомогу В. Лупул планував захопити Валахію;

1. В. Лупу уклав таємну угоду з Австрією проти Трансільванії;

2. поширювалися чутки про те, що Б. Хмельницький хоче посадити сина на валаський трон;

3. тому М. Басараб (Валахія) Дєрдь II Ракоці (Трансільванія) недоброзичливо поставилися до цього шлюбу;

4. султан і хан негативно сприйняли перспективу зростання ролі України в регіоні.

Взимку 1653р. змова проти в. Лупи Дєрдь II Ракоці та М. Басараба, які пішли на зближення з Річчю Посполитою. Сформувалася антиукраїнська коаліція. Б. Хмельницький направив до Молдавії полки, очолювані Тимошем, який поновив при владі в. Лупу. Останній схилив Тимоша до захоплення Валахії. Ця авантюра закінчилася нещівною поразкою українських військ, а М. Басараб і Дєрдь II Ракоці уклали військово-політичний союз з Річчю Посполитою проти України. Спроби Б. Хмельницького порозумітися з цими володарями були невдалими. Українські війська на чолі з Тимошем у серпні 1653р. були заблоковані в Сучаві. Військові дії закінчилися смертю Тимоша й почесною капітуляцією українців. Це різко погіршило становище козацької України.

Починаючи з 1647р. Б. Хмельницький як потенційного союзника почав розглядати і Московську державу. Весною 1648р. його непокоїла загроза вторгнення в Україну російської армії, яка зосередилась у прикордонних містах. 18 червня 1648р. він послав Олексію Михайловичу листа, пропонуючи йому допомогу у боротьбі за польський трон. Крім того Б. Хмельницький прагнув запобігти зближенню Москви та Речі Посполитої.

На початку січня 1649р. Б. Хмельницький відправив до Москви посольство (С. Мужиловського) з проханням до царя прийняти його з Військом Запорізьким під протекцію. Протягом 1649-1650рр.. українські дипломати намагалися схилити царя до військових дій з Польщею. Але тільки зимою 1651р. переконавшись, що Річ Посполита суттєво ослабла, російський уряд почав демонструвати свою прихильність до боротьби українців. Більше того, в 1653р. Москва навіть зробила невдалу спробу замирити Україну і Польщу на умовах Зборівського договору. Однак цар почав діяти в руслі доктрини, “збирання земель руських” і не хотів допускати, щоб Україна пішла під протекцію Порти чи Криму. 11жовтня 1653р. Земський собор у Москві затвердив ухвалу про прийняття Війська Запорізького під государеву “високу руку”. В Україну виїхало посольство В. Бутурліна.

18 січня 1654р. в Переяславі відбулася козацька рада, яка ухвалили прийняти протекцію царя. Переговори чуть не зірвалися через відмову росіян присягнути від імені царя. В разі відмови прийняти протекцію, Україна залишалася сам на сам з Річчю Посполитою та її союзниками. Польща за Кам’янецьким договором (1653р.) заручилася підтримкою Криму в справі окупації території України.

Після ради український уряд розробив проект договору з Росією – “Прохання” з 23 статей з якими 17 лютого до Москви виїхало посольство С. Богдановича – Зарудного й П. Тертері. Під час переговорів у березні 1654р. до них було внесено поправки й головні з них увійшли до головного документа (11 статей). Цей документ отримав назву “Статі Богдана Хмельницького”.27 березня послам вручили “Статі Богдана Хмельницького”, “Жалувану грамоту” шляхти та інші документи, які склали зміст українсько-російського договору.

За ним: зберігався устрій Української держави, адміністративно-територіальний суд, фінансова, податкова системи, соціальна структура суспільства. Підтверджувалися привілеї шляхти, козацтва, духовенства і міщан, незалежність у проведенні зовнішньої політики. Встановлювався козацький реєстр – 60 тис. осіб. Росія забов’язувалася вступати у війну з Річчю Посполитою й надавати допомогу проти татар. З свого боку, український народ визнав протекцію царя, погодився виплачувати кожного року певну суму податків до російської скарбниці, а також втратив право на самостійні дипломатичні відносини з Портою і Річчю Посполитою.

За своїми формальними ознаками договір, найвірогідніше, передбачав встановлення васальної залежності чи протекторату, а за змістом конфедеративного союзу двох держав під зверхністю Романових. Він юридично оформив факт виходу Української держави із складу Речі Посполитої, слугував правовим визнанням її внутрішнього суверенітету, відкривав шлях до перемоги над Річчю Посполитою, а від так возз’єднання всіх українських земель в межах єдиної держави.

4.4. Боротьба Б.Хмельницького за забезпечення самостійності й незалежності Української козацької держави після Переяславської ради (1654-1657рр.)

Після Переяславської ради 1654р. і входження України до складу Московської держави Польща не відмовилася від претензій на панування над Україною. Вона розпочала активну підготовку до нової війни. У цей же час правова невизначеність характеру відносин між Україною і Московською державою, різне бачення їхніми урядами суті договору 1654р. несли в собі зерна майбутніх суперечностей. Якщо українська сторона розглядала його як військово-політичний союз для перемоги над Річчю Посполитою, то російська – як акт включення України до своїх володінь. Звідси кожна із сторін по своєму визначала пріоритети зовнішньополітичної діяльності.

Перші розбіжності появилися вже весною-літом 1654р. Для утвердження своєї присутності російські воєводи звели у Києві фортецю (не передбачену договором) і почали підготовку до проведення перепису доходів по всіх містах і селах України.

Відрізнялися і стратегічні плани військових дій. Намагаючись оволодіти Білорусією та Литвою і закріпитись у Прибалтиці, російський уряд вирішив діяти у цьому напрямку. Але основну потугу Речі Посполитої становила не литовська, а польська армія, з якою випадало боротися лише українцям. Крім того, після укладення в липні 1654р. польсько-кримського договору про «вічну приязнь» стала реальною небезпека вторгнення в Україну 40-50-тисячної орди. Виникала загроза для Б.Хмельницького війни на двох фронтах (тим більше, що на вимогу царя до Білорусії було відправлено 20тис. козаків).

Відверте ігнорування українських інтересів змусило гетьмана, починаючи з травня 1654р., наполегливо переконувати царя прислати в Україну потужне військо. Довідавшись про наближення польської армії, на початку листопада гетьман відправив до царя посольство Б.Кондратенка з проханням надіслати 20 тис. вояків. У кінці листопада почалися бої, і протягом грудня 1654р. Б.Хмельницький шість раз звертався з проханням про допомогу до російської сторони. На цей час поляки захопили Брацлавщину і на початку 1655р. об’єдналися з татарами. У січні 1655р. дочекавшись російської допомоги (10-12тис) гетьман виступив у похід. Охматівська битва (29 січня – 1 лютого) переможця не виявила, а поляки і татари перетворили Брацлавщину на пустелю.

Перебіг кампанії літа 1654 – зими 1655 рр. змусили Б.Хмельницького переглянути характер відносин з Росією і розпочати пошук нових союзників: 1) під час походу в Галичину (літо-осінь 1655р.) гетьман не приховував невдоволення жорстоким ставленням російських воєначальників до населення Поділля й Галичини, заборонив їм захоплювати Гусятин; 2) під час облоги Львова він відхилив наполягання штурмувати місто, добитися капітуляції міщан і складання ними присяги цареві. Це не було випадковістю, оскільки Б.Хмельницький звільнені землі вважав складовою не Московської , а Української держави, не хотів у цих містах розміщувати російські гарнізони; 3) в 1656р. спалахнула відкрита боротьба України і Росії за вплив на Білорусію. Дії українських полків (І.Золотаренко) в районах де проживали українці, знайшов підтримку не тільки їх, але й частини білорусі. Зайняті землі підпорядковували українській владі, тоді як російський уряд хотів їх включити до своїх володінь. (У вересні титул царя доповнився словами - «великий князь Литовський і Білої Русі, і Волинський, і Подільський»). Це означало обмеження Української держави лише землями Брацлавщини, Київщини і Чернігівщини (вересень 1655р.)

З кінця 1655р. окреслилися контури принципового розходження зовнішньополітичних курсів дво держав: 1) уряд Росії, стурбований успіхами Швеції у Прибалтиці й Литві, вирішив піти на зближення з Річчю Посполитою. Наприкінці травня 1656р. цар не уклавши договору з Річчю Посполитою, оголосив війну Швеції; 2) Б.Хмельницький, довідавшись про зміну напряму російської зовнішньої політики зрозумів, що російсько-польське замирення можливе лише за рахунок України. Тому він в листах до царя радив добиватися від поляків згоди на проходження кордону з Україною вздовж Вісли аж до Угорщини.

Для захисту державних інтересів на польсько-російських переговорах, які розпочалися у серпні 1656р. у Вільно, гетьман відрядив в посольство Р.Гапоненка, яке російські дипломати до переговорів не допустили. Це означало, що Росія відмовляє Україні на права самостійно проводити зовнішню політику. Під час переговорів росіяни пішли на визначення території козацької України у відповідності до Білоцерківського договору, хоча польська делегація мала інструкції погодитися на умови Зборівського. Віленське перемир’я у жовтні 1656р. зафіксувало уряду Росії на залишення козацької України в складі Польщі. ЇЇ статус мав бути визначений у процесі переговорів між російською, польською і українською сторонами.

Відверте нехтування українськими інтересами обурило Б.Хмельницького, який не сприйняв Віленського договору: 1) гетьман зібрав старшинську раду і порушив питання про розрив договору з Москвою (тільки роз’яснення російського посла щодо змісту договору згладило ситуацію. Після цього зовнішня політика України набула незалежного від Москви характеру); 2) гетьман дуже холодно зустрів пропозицію царя зробити Київ другою столицею Росії; 3) він відхилив пропозицію що до створення в Україні солдатських полків під началом російських офіцерів та направлення до українських міст російських воєвод; 4)гетьман висловився про неможливість виплати податків до російської скарбниці та роздачі стрільцям земель у Києві; 5) відхилив вимогу Москви розірвати союзні відносини із Швецією. На середину 1657р. сподівання української держави на возз’єднання земель в межах єдиної Української держави за допомогою союзу з північним сусідом не справдилися.

22 листопада 1655р. – українсько – кримської Озерної угоди: 1) відновлення відносин і визнання Кримом українсько-російської угоди; 2) нейтралітет Криму у війні України та Росії з Річчю Посполитою; 3) заборона татарам здійснювати напади на українські і російські землі. Проте дії хана весною 1657р. на підтримку Яна Казимира призвели до відновлення війни з Україною.

Важливе місце в українській зовнішній політиці Б.Хмельницького займали відносини з Портою. У березні 1654р. він направив до Стамбула посольство, яке мало переконати султана, що царська протекція не скасовує дружніх відносин України до Порти, а також заборонити хану допомагати Польщі. Султан в цілому негативно сприйняв договір, але вирішив не поривати з гетьманом. Оскільки польсько-кримські війська в 1654-55рр. завдали удару не по Росії, а по Україні, турецький уряд занепокоївся можливим посиленням Речі Посполитої, що не входило в його стратегічні плани. Тому у лютому 1655р. ханові було наказано припинити воєнні дії проти України. У березні 1655р. до Чигирина прибуло турецьке посольство з пропозицією до гетьмана прийняти протекцію Порти. Гетьман погоджувався на це, але за умови, що татари не будуть нападати на українські землі. У травні 1655р турецький уряд наказав хану підтримувати дружні стосунки з Україною, а посольство Шагін –аги привезло грамоти Мегмеда IV про встановлення протекції над козацькою державою на умовах, аналогічних, які діяли в Молдавії та Валахії. Б.Хмельницький зустрів його під Львовом, але присягати султану не спішив.

У березні 1657р. до Стамбула прибуло посольство Л.Капусти, щоб засвідчити приязнь України до Порти. Під час переговорів турецькй уряд підтвердив намір тримати гетьмана «під своєю опікою».

Провал воєнних кампаній 1654-1655рр., назрівання конфлікту з Швецією, спонукало польський уряд у травні 1655р. відновити дипломатичні контакти з Україною. Король звернувся до Війська Запорізького з універсалом, в якому за умови повернення у підданство короні обіцяв амністію, реєстр 40 тис., надання шляхетства 6 тис. козаків, гарантувати права православної Церкви. Однак король відмовлявся визнати з Україною відповідний політичний статус. Тому зрозуміло, що українських уряд не міг на це погодитися.

Другу спробу порозумітися з Б.Хмельницьким король зробив у жовтні 1655р. Польське посольство С.Лубовіцького прохало гетьмана повернутися у підданство Польщі. У відповідь гетьман заявив, що готовий укласти з Річчю Посполитою угоду, якщо її уряд відмовиться від претензій до «всього Руського князівства» й визнає за козаками кордон по Володимир, Львів, Ярослав і Перемишль. З лютого 1656р. українсько-польські контакти набули постійного характеру. Польська сторона пропонувала розпочати переговори про мир і розірвати договір з Росією, надіслати допомогу до Польщі 10 тис. козаків. Проте рада старшин у травні 1656р. ухвалила рішення припинити відносини з Річчю Посполитою. Згодом Польща навіть звернулася до австрійського імператора посприяти укладенню угоди з Б.Хмельницьким.

Звідси можна зробити висновок, українська дипломатія прагнула забезпечити дружні відносини з Кримом і Портою та захистити національні інтереси на переговорах з Річчю Посполитою. Одним із основних завдань зовнішньої політики Б.Хмельницького було також відновлення союзницьких відносин з Трансільванією і Молдавією. На початку липня 1654р. гетьман урочисто зустрів посольство Швеції, яке запропонувало розпочати переговори про спільні воєнні дії проти Речі Посполитої. Б.Хмельницький погодився і відправив до Стокгольма посольство І.Макарова. Водночас гетьман пробував схилити до союзу з Швецією царя Олексія Михайловича.

Весною-літом 1655р український уряд активно зайнявся створенням антипольської коаліції. У травні 1655р. гетьман отримав листа від шведського короля Карла Х Густава про готовність розпочати війну проти Речі Посполитої. У серпні цього ж року під Кам’янцем-Подільським укладається українсько-шведська угода про спільні дії. Ця угода створювала умови для поширення влади гетьмана на західноукраїнські землі. Однак перемігши Польщу Карл Х втратив інтереси до України, вирішив приєднати до своїх володінь Белзьке, Волинське, Подільське й Руське воєводства. Тому він звернувся до Б.Хмельницького зняти облогу Львова і відступити в козацьку Україну. Окупація шведами Польщі підштовхнула придунайські князівства до зближення з Україною.

За таких обставин гетьман уважно свідкував за тим, щоб у текстах договорів із союзниками було зафіксовано їх відмову від західноукраїнських земель. На основі цього вдалося порозумітися з Трансільванією, з якою в жовтні 1656р. було ратифіковано договір про союз і взаємодопомогу. Згідно з договором, на Д’єрдю ІІ Ракоці на початку січня 1657р. гетьман направив корпус А.Ждановича. Складніше було з Швецією, яка претендувала на західноукраїнські землі. Під час переговорів у червні 1657р. шведському послу Г.Лілієнкрону було повідомлено, що український уряд хоче «отримати всю країну між Віслою і тутешніми місцями». Трансільванському послу Ф.Шебеші заявили, що не може бути й мови про передачу українських земель на схід від Вісли. Тільки смерть Б.Хмельницького 6 серпня 1657р. внесла корективи у зовнішню політику України.

Українська дипломатія 1648-1657рр. функціонувала на рівні тогочасних європейських дипломатій, й відіграла важливу роль в утвердженні козацької України як впливового суб’єкта міжнародних відносин в Європі.

4.5. Українська дипломатія пошуку оптимального варіанту протекції та її провал (осінь 1657р.-січень 1667р.)

Протягом 60 років Росія, Піч Посполита і Крим вели жорстоку боротьбу (дипломатичну, збройну, політичну) за вплив на Україну, формуючи з української еліти групи на свою підтримку. Козацька старшина більше надій покладала на допомогу ззовні, а відтак ставала заручником урядів цих країн, котрі вміло нею маніпулювали. Правлячі кола Росії, які шукали порозуміння з Польщею, висунули ідею поділу України по Дніпру, яку успішно реалізували. В червні 1663р. Ніжинська чорна рада обрала першого лівобережного гетьмана – І.Брюховецького. Восени 1665р. йому було нав’язано «Московські статті», які позбавили Лівобережне гетьманство права на зовнішньополітичну діяльність і суттєво обмежували політичну автономію.

Невдача Польщі відновити владу над Лівобережжям змусила її поновити переговори з Росією, які увінчалися укладенням Андрусівського договору (1667р.). Він започаткував перший подів України: за Росією визнавалися Сіверщина, Лівобережжя та на два роки Київ, за Польщею – Правобережжя козацької держави. Договір не лише закріпив політичну роздробленість держави, але й зробив примарною перспективу на возз’єднання, розколював національно – патріотичні сили та відкрив широкі можливості для втручання у внутрішні справи, обмежував автономію. Правлячі еліти Росії і Польщі були зацікавлені у підтриманні існуючого поділу й боротьби за владу між старшинськими угрупуваннями.

Гетьманування І.Виговського (1657-1659рр.) ознаменувалася кількома негативними тенденціями у політичному устрої України, що позначилося на її зовнішній політиці. Послаблення центральної влади, виокремлення Запоріжжя в окрему структуру, започаткування окремішності Лівобережжя зумовили в 1663р. перетворення унітарної держави на конфедерацію трьох державних утворень: Правобережного і Лівобережного гетьманств і Запоріжжя. Кожне з цих утворень розробляло власний зовнішньополітичний курс, що різко послаблювало міжнародне становище України і створювало можливості для урядів інших країн використовувати ситуацію у своїх цілях. Найбільш самостійною і ефективною була зовнішня політика уряду П.Дорошенка (1666-1676рр.).

Трагізм України посилювався й тим, що Лівобережний, правобережний гетьмани, кошовий Січі мали різні зовнішньополітичні орієнтації, що призводило до міжусобної не лише політичної, але й дипломатичної боротьби. Парадокс ситуації полягав ще й в тому, що переважна більшість з них домагалися однієї мети – припинення воєнних дій, єдності козацької України, збереження максимуму політичних прав. Ще одна особливість зовнішньої політики полягала в тому, що з 1660р. стали необхідними дипломатичні відносини між Гетьманщиною і Запоріжжям, спрямовані на досягнення порозуміння і відновлення територіальної цілісності держави. Особливу активність у цьому проявляв П.Дорошенко, якому вдавалося, хоча й ненадовго домовлятися з лівобережними гетьманами І.Брюховецьким та Д.Многогрішним, кошовим І.Сірком. Остання особливість української зовнішньої політики стосувалася її стратегічної мети. Якщо в 1649-1657рр. вона спрямовувалася на досягнення незалежності й возз’єднанні всіх земель то з 1660р головним стає збереження територіальної цілісності козацької України і збереження територіальної цілісності козацької України і збереження її внутрішнього і зовнішнього суверенітету. Після Андрусівського договору 1667р. основні зусилля направлялися на возз’єднання обох гетьманств та Запоріжжя, а після ліквідації Правобережного гетьманства – на утримання його земель в складі Української держави.

Основні напрямки зовнішньої політики України того часу:

1. основна увага на зіштовхування інтересів Речі Посполитої, Росії, Криму, Порти й використання суперечностей між ними;

2. постійний пошук оптимальної протекції для козацької України, яка розглядалася не як самоціль, а як засіб для збереження держави та возз’єднання всіх земель; З цих міркувань практикувалася часта зміна зовнішньополітичної орієнтації, що викликало обурення політичних еліт інших держав;

3. обстоювання на переговорах з Річчю Посполитою, Росією і Портою внутрішнього суверенітету та права на міжнародні відносини;

4. захист інтересів не лише держави й окремих соціальних груп (козацтва), а й українського населення, яке жило за межами козацької України. Особливо виразно це проявлялося з Річчю Посполитою, оскільки більшість українських земель залишалося в її складі.

Прийшовши до влади І.Виговський зберіг зовнішньополітичний курс Б.Хмельницького. У жовтні 1657р. було завершено укладення із Швецією договору який передбачав створення оборонного союзу.

Українська дипломатія активізувала пошук укладення нового договору з Кримом і домоглася підписання перемир’я з Польщею, яке передбачало проходження кордону по р. Горинь. Водночас українська сторона відмовилася обговорювати російські вимоги на впровадження до міст російських воєвод. Це дозволило приєднати до держави Південно – Східну Волинь і Північно – Східне Поділля. Однак на початку 1658р. в діяльності української дипломатії появилися й негативні тенденції. Зіткнувшись із активністю політичної опозиції, яку підтримувала Москва, І.Виговський почав виявляти неоправдану послушливість, сподіваючись у такий спосіб заручитися підтримкою царя. Під час переговорів у лютому 1658р. з російським послом Б.Хитровим він погодився на прибуття до Чернігова, Переяслава і Ніжина російських воєвод, передав росіянам у Білорусії Старий Бихов і Чаусів. У березні 1658р. гетьман вирядив до Москви посольство, яке мало: 1) клопотатися про надання І.Виговському допомоги в його боротьбі із Запоріжжям та Полтавським полком, надіслання комісарів для складання козацького реєстру, перепису міщан, млинів і оренд для налагодження збирання податків і погодження на прибуття воєвод до шести міст. Росія поступки реалізувала, а допомогу гетьману (проти опозиції М.Бушкаря та Я.Барабаша) на надала. Позитивним доробком української зовнішньої політики лише стало укладання в лютому – березні 1658р. договору з Кримським ханством про поновлення військово – політичного союзу 1648р. Щоправда, одна із статей угоди передбачала надання гетьману допомоги проти опозиції, що відкривало для Криму можливість впливати на позицію українських правлячих кіл.

І.Виговський сприяв пожвавленню контактів з Польщею: 1) в умовах переростання конфлікту в Україні в громадянську війну, посиленням втручання Росії, серед старшини формується угрупування соратника гетьмана Ю.Немирича, яке схилялося до порозуміння з Польщею; 2) у свою чергу серед польської еліти виникло угрупування, яке допускало можливість визнання за козацькою Україною статусу державного утворення в складі Польщі. В результаті у липні 1658р. в Межиріччі між П.Тетерею і С.Беневським було ухвалено проект договору, який для України був невигідний (передбачав умови гірші від Зборівських).

Заключний етап переговорів проходив біля Гадяча у вересні 1658р., де були й російські посли. На раді 16 вересня окреслилися відмінності у позиціях сторін: 1) Українці домагалися створення в межах Речі посполитої окремішнього Руського князівства (в складі Белзького, Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського, Чернігівського воєводств, Пінського та Метиславського повітів Литовського князівства); скасування унії; повернення православній церкві майна. Козацька Україна як Руське князівство поверталося на правах суб’єкта до Речі Посполитої, але не як державна одиниця, а в абстрактній формулі «руського народу». Очолював її не князь, а гетьман, який водночас виступав київським воєводою і першим сенатором. Його влада визначалася по життєво, а після його смерті українські стани обирали чотирьох претендентів, з – поміж яких король визначав володаря. Відновлювалися дореволюційні органи влади, суд, дозволялося карбувати гроші із зображенням короля. Князівство мало військо – 60 тис. козаків і 10 тис. найманців, але позбавлялося прав суб’єкта міжнародних відносин. Дозволялося відкрити дві академії (з правами Краківської). І.Виговський погодився підписати «Декларацію з певних пунктів», в якій зазначалося, що після війни з Росією число козаків зменшиться з 60 до 30 тис. осіб, а також про виведення українських військ з Білорусії.

Гадяцький договір по суті був розривом конфедеративного союзу з Росією. Він ліквідовував зовнішній суверенітет України, скасовував більшість завоювань революції. Українська еліта усвідомлювала хибність зроблених поступок, а тому намагалася уникнути війни з Росією. У жовтні гетьман навіть розпустив війська, чим скористалася Росія. Спалахнула українсько – російська війна. У січні 1659р. І.Виговський прийняв російське посольство і розкритикував політику Москви. Він направив А Ждановича до Варшави за допомогою, а І.Грушу до Криму. Одночасно у березні 1659р. старшинська рада вирішила послати до Варшави посольство Т.Носача, з вимогами, щоб сейм не тільки ратифікував договір, але й доповнив його «Новими пунктами» (гетьманство спадкоємне; обмеження прав князів; скасування без згоди гетьмана наданих посад і володінь; реєстр 60 тис.). Не вірячи про готовність Польщі погодитися на це, І.Виговський направив до Стамбула посольство з повідомленням про те, що він готовий прийняти протекцію султана.

Польща відкинула «Нові пункти» й стала на шлях перегляду умов Гадяцького договору, ущемляючи інтереси України. Переважна більшість старшин не приховувала невдоволення політикою гетьмана, становище якого не врятувала перемога над російськими військами під Конотопом 9 липня 1959р. У вересні козацька рада позбавила гетьмана влади, яку передали сину Б.Хмельницького Юрію.

У жовтні 1595р. був розроблений проект нового договору з Росією «Жердівські статті » (усунення з міст російських воєвод крім Києва; вільне обрання козаками гетьмана; вся повнота влади на місцях за полковниками; приєднання до козацької України теренів північної Чернігівщини і частини Білорусії; підтвердження прав і вольностей; право на незалежну зовнішню палітику; підлеглість київської метрополії константинопольському патріархові і т.д.). З цим проектом почалися переговори з командувачем російських військ князем О.Трубецьким, який був у Переяславі. 7 правобережних полковників відмовилися приїхати на раду у Переяслав, оточений російськими військами. 27 жовтня 1659р. рада обрала гетьманом Юрія, а також ухвалила російський варіант (сфальшований) статей 1654р. і 18 нових статей, які склали зміст Переяславського договору 1659р. Старшина не проявила твердості у відстоюванні інтересів України.

Договір передбачав (обирали гетьмана з дозволу царя, від якого він у Москві мав отримати клейноди; гетьман не міг призначати і звільняти полковників без царського дозволу; виступати у похід без дозволу; держава втрачала право на проведення зовнішньої політики; додатково ще в 5 містах воєводи з гарнізонами; київська метрополія мала підпорядковуватися московському патріарху; каральні санкції до І.Виговського і його родини, прихильників; смертна кара для тих , хто відмовиться прийняти присягу цареві; реєстр 60 тис.; зберігалися козацькі вольності). Зміст договору і близько не був подібний до договору 1654р. Україна перестала бути суб’єктом конфедержавного союзу з Росією, а перетворилася на автономну одиницю, позбавлену зовнішнього суверенітету.

Старшина Правобережжя висловила гостре невдоволення договором. На раді в Чигирині було вирішено послати посольство (П.Дорошенко) до царя з вимогою скасувати особливо дискримінаційні статті про підпорядкованість київської метрополії, дозволу відносин з Молдавією і Валахією, послати посланців на Віленський сейм. На початку березня 1660р цар дав дозвіл на участь української делегації в російсько - польський переговорах. Через опір поляків українські посланці не могли взяти участь у цих переговорах в Мінську. У червні Польща, підтримувана Кримом, розпочала війну з Росією.

Київський воєвода розробив план воєнних дій (В.Шереметєв), який мав хиби, українське військо розподілялося за територіальною ознакою. У вересні 1660р. поляки і татари під Чудновим оточили Шереметєва. Ю.Хмельницький вирушив на допомогу (7 жовтня битва рід Слободищами), але група старшин (П.Тетеря, Т.Носач) схилили його до переговорів про замирення (посольство П.Дорошенка). Отримавши повідомлення про невдалу спробу Шереметєва прорвати оточення, старшина вимагала у гетьмана продовження переговорів. 17 жовтня 1660р. було укладено Чуднівський договір, що передбачав поновлення Гадяцького договору (виняток – вилучення пункту про утворення Руського князівства). Після капітуляції Шереметєва, польське командування за лишило війська на правобережних теренах, що означало по суті їх окупацію.

Укладення Чуднівського договору приховувало небезпеку: 1) лівобережні старшини не взяли участі в його підписанні, а відтак не були зобов’язані його виконувати; (вони відмовилися визнати владу гетьмана й звернулися про допомогу до Росії); 2) окупація Правобережжя викликала невдоволення населення поновленням тут польського панування.

4.6. Україна у планах зарубіжних країн у час гетьманства П. Дорошенка (1667-1676 рр.).

Вже зміст Андріївського договору переконав П.Дорошенка в доцільності курсу на зближення з Кримом і Портою. З їх допомогою він мав наміри об’єднати не лише козацьку Україну, але і всі українські землі. П.Дорошенко почав готовити похід на західноукраїнські землі, а тому вирядив посольство до Стамбула про готовність прийняти протекцію Порти. Проте похід П.Дорошенка в Західну Україну не відбувся. Восени 1667р. кошовий Ж.Ріг і харківський полковник І.Сірко організували похід козаків у Крим. Це ускладнило українсько-кримські відносини і змусило гетьмана прохати Туреччину про допомогу.

Розраховуючи на допомогу татар П.Дорошенко переходить на Лівобережжя, домагається возз’єднання козацької України та обирається гетьманом. Проти цього різко виступили не лише Росія і Польща, але й Кримське ханство, яке не приховувало невдоволення прийняття Україною протекції Стамбула та урівняння її в міжнародно-правовому статусі з ханством.

Гетьман П.Дорошенко пригрозив ханові виступити проти нього і направив до султана посольство (писар Л.Бужкевич , полковник Г.Білогруд ) із проектом договору (17 статей ) про прийняття протекції. Передбачалося:

1. об’єднання всіх українських земель в єдиній державі;

2. довічне обрання гетьмана;

3. збільшення українського населення від данини й сплати податків;

4. автономія православної церкви під константинопольським патріархом;

5. заборона туркам і татарам в Україні будувати лечеті, брати ясир ;

6. укладення Портою з Росією і Польщею тільки з відома гетьмана ;

7. визнання протекції султана й згодом брати участь у воєнних кампаніях Порти.

Правлячі кола Порти вирішили погодитися і направили в Україну посольство для прийняття присяги від гетьмана і старшин. 21 березня 1669р. розширена старшинська рада вирішила ухвалити вибір гетьмана, але у присязі султану відмовити (церемонія відбулася у грудні 1670р.). Турецький посол обрадував гетьмана, підтвердив права і вольності Війська Запорізького, запропонував організувати посольство до Стамбула. До Мегмеда IV вирушило посольство С.Пертянки. В результаті за допомогою Порти та сприяння Білгородської орди П.Дорошенко до кінця 1669р. розгромив П.Суховія і його союзників. В липні 1670р.він отримав від султана клейноди (символ влади), але не перервав відносин з Росією і Польщею.

Ігнорування турецьким урядом умов договору щодо протекції привило до охолодження відносин з Портою і Кримом. П.Дорошенко у 1673р. активізував пошук нових зовнішньополітичних комбінацій з Росією та Польщею. Наступ російських лівобережних полків змушував його вибрати цей напрямок діяльності. Проте каральний характер воєнної кампанії турецько-кримських військ влітку 1674р. призвів до страшної руйнації та обезлюднення України. Гетьман втратив підтримку серед населення. Розчарувавшись у турецькій протекції, влітку 1675р. гетьман і його соратники вирішили визнати протекцію російського царя. Однак зробили це 20 жовтня 1675р. не перед повноважними російського уряду,а представником Запоріжжя І.Сірком, з яким домовилися весною 1676р. на військовій раді обрати єдиного в Україні гетьмана. На жаль порозуміння між цими визначними діячами відбулося надто пізно, ситуація вийшла з-під їхнього контролю. Росія не визнала цього акту, а гетьман зимою-літом 1676р. підтримував стосунки з Портою і Кримом. Вони припинилися після його капітуляції у вересні 1676р. Про турецька орієнтація частини української еліти не призвела до реалізації політичних планів –возз’єднання українських земель в єдиній державі.

Антикримська політика Запоріжжя стала причиною зриву походу українського війська на західноукраїнські землі. Поставлений перед фактом гетьман був змушений (як свого часу Б.Хмельницький під Зборовом ) підписали 19 жовтня 1667р. Підгаєцький трактат (Передбачав: визнання Військом Запорозьким підданства короля; дозвіл шляхті повернутися у маєтки; заборону жовнірам вступати міста, де жили козаки; надіслання посольства у сейм з вимогами козаків і т.д. З цього часу П.Дорошенко поновлює постійні контакти з коронним гетьманом Я.Собецьким. У березні 1668р. король затвердив П.Дорошенка на посаді гетьмана.

В умовах боротьби з опозицією (П.Суховієм), гетьман, щоб запобігти ускладненню відносин з Польщею, влітку 1669р. пішов на розширення з нею дипломатичних відносин. Одночасно він відправив у сейм посольство І.Демиденка та І.Ковальського (мета: знищення унії; права православної Церкви; підтвердження статей “правдивої Гадяцької комісії”; визнання як державно у канцеляріях Польщі і Литви “руської мови”; визнання удільності Правобережного гетьманства у складі Подільського, Брацлавського, Київського воєводств, Пінського, Мозирського і Річицького повітів Литовського князівства. У листі від 29 жовтня 1669р. до новообраного короля Міхала Вишневецького гетьман прямо писав про те, що пішов під турецьку протекцію лише для того, щоб зберегти єдність України. Хоча ці вимоги були відхилені контакти тривали.

Українська сторона обстоювала: 1) перетворення Речі Посполитої на триєдину федерацію Польщі, Литви і України; 2) повторювалися попередні вимоги. Оскільки поляки відмовлялися дати заручників, переговори затяглися. Тоді Варшава вирішила укласти угоду з противником П.Дорошенка – кошовим гетьманом Ханенком, який домагався визнання з боку польського уряду. Посольство М.Ханенка, очолюване С.Богаченком (запорозьке посольство), прибувши до Острога, дуже швидко прийняло польські умови і 2 вересня 1670р. підписало угоду. (Її умови передбачали скасування Правобережного гетьманства, визнання козацьких привілеїв, амністію учасникам боротьби, підтвердження королем новообраного гетьмана (М.Ханенка), заборону козакам провадити відносини з іншими державами. П.Дорошенко рішуче осудив дії польської еліти, спрямовані на розкол козацтва, протиставлення Правобережного гетьманства і Запоріжжя.

Проте П.Дорошенко підтримував стосунки з Варшавою і в Жовтні 1670р. направив туди посольство, яке мало засвідчити його згоду визнати владу короля, але за умови прийняття вимог минулого року. Попри чергове відхилення пропозицій гетьмана стосунки не було розірвано. Лише у серпні 1672 під час польсько-турецької війни вони були згорнуті. За ініціативою польської сторони вони були поновлені, але згоди не досягнули. Гетьман вперто наполягав на визнанні Польщею умов Гадяцького договору. У 1675р. король не захотів прийняти вимоги П.Дорошенка (про удільність Української держави; скасування унії; права і вольності для Війська Запорозького), що поклало край дипломатичним контактам.

Весною 1667р. П.Дорошенко звернувся до лівобережного козацтва з пропозицією обрати єдиного гетьмана. Але І.Брюховецький та його старшина пропозицію відхилили. Одночасно гетьман розпочав на початку 1668р. переговори з російським послом В.Тяпкіним. погоджуючись визнавати протекцію царя П.Дорошенко ставив вимоги: 1) возз’єднання не тільки Правобережжя і Лівобережжя, але й всіх українських земель (включно з Перемишлем, Ярославом, Львовом, Галичем і Володимиром); 2) вивести з українських міст воєвод і гарнізони; 3) з міщан і селян не збирали податки; 4) гетьманом возз’єднаної України має стати П.Дорошенко. Російська сторона відмовилася прийняти ці вимоги.

Лівобережний гетьман пішов назустріч П.Дорошенку. У червні 1668р. відбулося возз’єднання України, гетьманом став П.Дорошенко. восени цього ж року російські війська перейшли в наступ і проросійсько настроєні старшини засвідчили готовність визнати владу царя. У березні 1669р. було знову обрано Д.Многогрішного гетьманом Лівобережжя, який уклав з Росією “Глухівські статті”, що передбачали автономію Лівобережжя. П.Дорошенко розпочав з ним переговори, намагаючись зберегти єдність України. Весною 1671р. обидва гетьмани порозумілися в тому, щоб не роз’єднувати України, запобігати міжусобицям. На жаль, цей процес був призупинений у кінці 1672р., коли Дем’ян Многогрішний був зміщений з посади, а гетьманом був обраний І.Самойлович.

На початку 1673р. російський уряд доручив І.Самойловичу вести переговори з П.Дорошенком про російську протекцію. Однак побоючись втратити булаву І.Самойлович зірвав переговорний процес. Цей процес поновився лише в липні 1673р. П.Дорошенко погодився на переговори, але при умові: 1) переговори будуть таємними; 2) гетьман відмовився від протекції Порти тоді, коли Росія укладе договір з ним і Правобережне гетьманство отримає від неї військову допомогу; 3) на обох берегах Дніпра має бути один гетьман; 4) цар має присягнути на статтях укладеного договору: проте Росія відхилила вимоги про об‘єднання обох гетьманств і складення присяги царем. Потім Дорошенко свої вимоги добавив: виведенням з Києва російської залоги, усунення від влади І.Самойловича. У відповідь у грудні 1673р. цар наказав готовити похід на Правобережжя.

Внаслідок успішних дій російсько-українських військ під їх контроль потрапило майже все Правобережжя. У березні 1674р. в Переяславі козацька рада обрала гетьманом возз’єднаної України І.Самойловича. У листах до І.Самойловича П.Дорошенко просив його припинити напади на Правобережжя і не руйнувати край. У жовтні 1675р. він зрікся турецької протекції і засвідчив своє підданство цареві і клопотався про залишення його на посаді правобережного гетьмана, домагатися від Польщі визнання кордону з Правобережжям. Російський уряд вітав його розрив з Портою, але відмовив у збереженні Правобережного гетьманства. У вересні 1676р. він був змушений капітулювати. Таким чином зусилля уряду П.Дорошенка, спрямовані на порозуміння з Лівобережним гетьманством і досягнення визнання Росією возз’єднаної України удільною державою зазнали невдачі.

ЛІТЕРАТУРА

1. Василенко С. Д. Козацько-гетьманська держава в другій половині XVII-на початку XVIII століття. Політика Івана Мазепи : [навчальний посібник] / С.Д. Василенко, Ю.Т. Чечітко . – Одеса : [ВидавІнформ], 2008.

2. Дорошенко Д.І. Нарис історії України /Д. І. Дорошенко. – Львів: В-во “Світ”,1991. – 576 с.

3. Історія сучасного світу: соціально-політична історія XV-XX ст.: Навч. посібник / За ред. Ю. А. Горбаня. – Київ: Вікар, 2003. - 435 с.

4. История дипломатии: в 5 т. / [Бахрушин С.В., Ефимов А.В., Потемкин В.П. и др.] ; под ред. В.П. Потемкина. − Т. I. − М.: Политиздат, 1959. − 806 с.

5. Коваленко Г. М. Русско-шведские отношения в ХVII веке. Учеб. пособие по спецкурсу для студентов историко-филологических факультетом / Г.М. Коваленко. – Петрозаводск: ПГУ, 1982. – 95 с.

6. Кравченко В.Я. Козацька доба в історії української державності : тріумф і трагедія / В.Я. Кравченко. – Харків : УІПА, 2008. – 178 с.

7. Кузьмін О. С. Нова історія країн Західної Європи та Північної Америки : навчальний посібник для студентів історичних спеціальностей вищих навчальних закладів / О.С. Кузьмін. / Житомир : Видавництво ЖДУ ім. І. Франка, 2011. – 455с.

8. Люблинская А. Д. Франция при Ришелье (французский абсолютизм в 1630-1642 гг.) / А.Д. Люблинская – Москва: Наука, 1982. – 275 с.

9. Махун С. Густав ІІ Адольф – «батько сучасної стратегії» / С. Махун // Дзеркало тижня. – 2009. - № 26-27. – С. 21.

10. Моціяка П. П. Нова історія країн Європи і Америки. – Ч. 1. – XVII-XVIII ст.:Курс лекцій / П.П. Моціяка. – Ніжин: Видавництво НДУ ім. М. Гоголя, 2005. – 221 с.

11. Нариси з історії дипломатії України / [Галенко С.І., Камінський Є.Є., Кульчицький С.В. та ін.] ; за ред. В.А. Смолія. – К.: Видавничий дім "Альтер­нативи", 2001. – 736 с.

12. Поршнев Б. Ф. Тридцатилетняя война и вступление в нее Швеции и Московского государства / Б.Ф.Поршнев. – Москва: Наука, 1976. – 435 с.