3. Зовнішньополітичні наслідки Тридцятилітньої війни для європейських держав та становлення Вестфальської система міжнародних відносин

Священна Римська імперія та Франція підписали Мюнстерський договір. Швеція, Імперія та німецькі протестанти уклали Оснабрюцький договір (іспано-французька війна ще тривала до 1659 р., коли був укладений т.зв. Піренейський мир).

Відповідно до Мюнстерського та Оснабрюцького договорів державами-переможці отримали значні територіальні здобутки.

Швеція отримала значні території на Балтиці – західну Померанію, м. Вісмар, секуляризовані архієпископство Бременське та єпископство Верденське. Таким чином, Швеція встановила свій контроль над гилами найважливіших судноплавних річок Німеччини – Одеру, Ельби та Везеру. Кірм того, вона отримала велику контрибуцію.

Франція отримала Ельзас, більшу частину Лотарингії, а також право тримати гарнізон у Філіппсбурзі, на правому березі Рейну.

Бранденбург отримав Східну Померанію з єпископством Каммін, архієпископство Магдебургське, єпископства Хальберштадтське і Мінденське. Такі значні територіальні здобутки Бранденбургу неспіврозмірні з внеском у перемогу) пояснюються прагненням Франції створити на майбутнє противагу Швеції.

Спадкоємці курфюрста Фрідріха Пфальцьського отримали назад разом з титулом курфюрста тільки частину його володінь – Нижній, чи Рейнський Пфальц. Верхній Пфальц залишався за Баварією. Максиміліан Баварський зберігав за собою і титул курфюрства. Таким, чином кількість курфюрств Священої Римської імперії тепер досягнула восьми.

Загалом, після 1648 р. імперія перетворилася на строкатий конгломерат народів та релігій, до якого входило 300 світських духовних князівств, 51 імперське місто та 1475 імперських рицарських володінь. Наприклад, у Вестфалії нараховувалося 52 самостійних володіння. Вестфальський мир давав можливість князям повістю відокремитися у межах своїх володінь, а органи теритоірального станового представництва (ландтаги) втратили будь-яке значення.

Імперія також визнавала суверенітет і незалежність Швейцарського Союзу та Нідерландів.

Щодо релігійних аспектів договору, то Імперія визнавала рівні права за католицькими і протестантськими князівствами, а церковне майно, яке було привласнене протестантськими володарями до 1624 р. (для Пфальцу та його союзників було встановлено дату 1619 р.), було залишено у їх розпорядженні. Проте надалі такі захоплення заборонялися.

Гарантами Мюнстерського і Оснабрюцького договорів виступали Франція та Швеція.

Домінуючими суб’єктами Вестфальської системи міжнародних відносин стають суверенні держави. Ця система вперше санкціонувала принцип територіального суверенітету у міждержавних відносинах.

Серед принципових характеристик Вестфальської системи можна назвати такі:

• стабільність кордонів (встановлення меж європейських держав);

• національний суверенітет (головний принцип міжнародних відносин);

• ієрархічність і суперництво (між слабшими та могутнішими державами;

• коаліційність (політична рівновага).

Завдяки Вестфальській системі фактично було покінчено з багаторівневою феодальною системою, де підданство існувало на кількох рівнях політичної суб’єктності як об’єкт влади: сеньйора, короля, глави церкви, імператора. На зміну численим центрам впливу прийшла вертикальна структура, у якій усе суспільство пронизане політичним впливов єдиної (державної) влади. Вищі органи державного управління демонструють суверенність влади у межах кордонів країни і могутність у міжнародних відносинах.

Принцип коаліційності – компроміс між принципами суверенної рівності і спільного інтересу – визначається як визначальний для цієї міжнародної системи. У процесі свого функціонування дана система примушує кожного із акторів обмежувати свої прагнення, пов’язані з експансією, щоб не виявитись у ситуації, коли подібне обмеження буде нав’язане йому іншими. Серед засобів дотримання рівноваги на міжнародній арені домінує принцип коаліції, тобто певного об’єднаня держав з метою задоволення спільних інтересів, або – їх захисту. Коаліція спрямована на залякування держави, яка порушує політичну рівновагу. У випадку не виконання державою вимог коаліції, проти неї може бути застосована військова сила. Як відзначає С. Хоффман, у системі політичної рівноваги одностороннє використання сили є фактором створення безладу або анархії в міжнародних відносинах, а колективне використання розглядається як інструмент підтримання порядку.

Поступово, з розвитком держав і розширенням міжнародних взаємодій, поняття політичної рівноваги отримало більш широкий зміст і стало означати:

• будь-який розподіл сил;

• політику будь-якої держави або групи держав, яка спрямована на те, щоб надмірні амбіції іншої держави були приборкані за допомогою узгодженої позиції тих, хто ризикує стати жертвою цих амбіцій;

• багатополярну сукупність, у яку час від часу об’єднуються великі держави з метою обмеження надмірних амбіцій однієї з них.

Принцип політичної рівноваги як ідея і практика міжнародного життя проіснував з 1648 по 1815 р.