Тема 15: виникнення і розвиток незалежних держав у центральній та східній європі

План лекції:

ВСТУП

1. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК НЕЗАЛЕЖНОЇ ПОЛЬЩІ.

2. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ.

3. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК ЮГОСЛАВІЇ.

4. РОЗВИТОК І ЗАНЕПАД СРСР. УТВОРЕННЯ СНД.

5. СПІЛЬНЕ У ПОВОЄННОМУ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ.

ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

Мета: з'ясувати перебіг подій та державні форми, що утворилися з розвитком незалежних держав у Центральній та Східній Європі протягом ХХ століття.

ВСТУП

ЗАВДАННЯ ЛЕКЦІЇ:

1. Проаналізувати причини виникнення та основні тенденції розвитку незалежної Польщі.

2. Проаналізувати причини виникнення та основні тенденції розвитку Чехословаччини.

3. Проаналізувати причини виникнення та основні тенденції розвитку Югославії.

4. Проаналізувати причини і занепаду СРСР та утворення СНД.

5. Визначити спільні риси у повоєнному розвитку держави і права центральноєвропейських держав.

1. ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК НЕЗАЛЕЖНОЇ ПОЛЬЩІ.

Незалежні держави у Центральній Європі виникли в результаті 9 поразки у Першій світовій війні Німеччини та Австро-Угорщини та революції 1917 р. в Росії. Ми зупинимося лише на трьох із них -Польщі, Чехословаччині та Югославії, хоч історія держави та права інших новоутворених держав також заслуговує аналізу.

Утворення незалежної Польщі. Її розвиток між двома світовими війнами

Ще під час Першої світової війни австро-німецька адміністрація створила у Польщі уряд, який проводив політику співробітництва у Німеччині та Австро-Угорщині. У Парижі було створено Польський національний комітет, який співробітничав з країнами Антанти (блок Франції, Росії, Англії, США). Після поразки Німеччини і Австро-Угорщини польський уряд і Польський національний комітет виступили за утворення незалежної польської держави. Главою (начальником) держави став Юзеф Пілсудський. Було створено законодавчий орган - Сейм, який затвердив Ю. Пілсудського главою держави і прийняв Тимчасовий закон "Про організацію верховної влади" (Мала конституція).

Основні норми Малої конституції:

1. Законодавча влада в країні належить Сейму;

2. Начальник держави керує міжнародною політикою, виконавчою гілкою влади;

3. Уряд призначається начальником держави за згодою Сейму;

4. Начальник держави і уряд відповідальні перед Сеймом.

Мала конституція Польщі зберігала чинність протягом двох років. У кінці 1919 р. почалася польсько-радянська війна, яка закінчилася перемогою Польщі та укладенням Ризького договору у 1921 р. За цим договором до Польщі відійшли Західна Білорусія і Західна Україна.

Ризький мирний договір 1921 р. підписаний між Польщею/з одного 1 боку, і РСФРР та УСРР, з другого, 18 березня 1921 р. у Ризі (ратифікований у 1921 р.) після завершення польсько-радянської війни 1920 р. Делегація ЗУНР не була допущена на переговори. За умовами договору припинялися військові дії, анульовувався Варшавський договір 1920р. між Польщею та УНР, встановлювався новий кордон, за яким західноукраїнські та західнобілоруські землі запишалися у складі Польщі.

У 1921 р. була затверджена Конституція Польщі. Основні її положення:

1. Польща - республіка, в якій влада належить народові;

2. Законодавча влада належить виключно парламентові, який складається з двох палат (Сенат, Сейм). Парламент обирається на 5 років на основі прямого, загального виборчого права при таємному голосуванні. Активне виборче право належало особам від 21 року, а пасивне - від ЗО років, які прожили в Польщі не менше року.

3. Закони приймаються Сеймом, а затверджуються Сенатом.

4. Виконавча влада належить Президентові та уряду. Президент обирається на 7 років на спільному засіданні обох палат парламенту. Уряд (Кабінет Міністрів) призначався Президентом, але несе відповідальність перед Сеймом. Тільки Президент відає міжнародними відносинами. Для оголошення війни та укладення миру Президент повинен одержати згоду Сейму.

5. Конституція гарантує свободу слова, друку, зборів, об'єднання в спілки, вибору місця проживання, недоторканість особи і помешкання, рівність усіх перед законом, свободу пересування.

6. Введено 8-годинний робочий день. Передбачено забезпечення широких соціальних прав громадян, охорона материнства та дитинства, праці підлітків, безкоштовна освіта.

У грудні 1922 р. було вибрано першого президента - Габріеля Нарутовича, який був убитий через тиждень після прийняття присяги. Ю. Пілсудський і з цієї складної ситуації знайшов вихід - засудив злочин і фактично зійшов з політичної арени до 1926 р. Ю. Пілсудський не був прихильником парламентської системи і у 1922 р. відмовився балотуватися у Президенти Польщі. У 1925 р. він знову виходить на політичну арену. Йому вдається об'єднати довкола себе більшість верств населення. Опираючись на підтримку військових і деяких партій, Ю.Пілсудський у травні 1926 р. здійснив державний переворот. Було реформовано більшість органів влади, здійснено чистку в рядах державних службовців. Новий режим одержав назву "санація" (оздоровлення).

У 1935 р. прийнято нову Конституцію Польщі. Вона відрізнялася від попередньої тим, що основна влада зосереджувалася в руках Президента. Уряд, Сейм, Сенат, суди не ліквідовувалися, але існували під керівництвом Президента. Президент не ніс ніякої юридичної відповідальності за свої дії, а був відповідальний лише "перед Богом та історією".

Права Президента:

* право законодавчого вето;

* призначення міністрів;

* призначення головнокомандувача армією;

* видання декретів;

* вирішення питань війни і миру;

* організація уряду та ін.

Заступником Президента був Голова Сейму (маршал). Під час війни Президент мав право призначити собі наступника.

Ю.Пілсудський заклав основи оздоровлення країни; він жорстко ліквідовував будь-який безлад. Його головною метою було відродження національної незалежності, перетворення Польщі на міцну державу. У зовнішній політиці Ю.Пілсудський орієнтувався на співпрацю з Великобританією і виступав за досягнення порозуміння з Німеччиною, вважаючи головним противником СРСР. Саме він уклав договір про ненапад з СРСР (1932) та Німеччиною (1934). Офіційна національна політика уряду Пілсудського полягала у поступовій асиміляції українців при збереженні обмеженої культурної автономії, що на практиці реалізовувалося з грубим порушенням національних прав українського населення Галичини і Волині, особливо з боку місцевої адміністрації.

Польща під час Другої світової війни

У 1939 р. Польща була окупована німецькими військами. Значну частину Польщі фашисти

приєднали до Німеччини, а на решті створили генерал-губернаторство. Антифашистські демократичні організації Польщі створили Крайову раду народову - керівний орган, який об'єднував усі антифашистські військові організації і створили Армію людову (народну армію). Були створені підпільні органи влади у вигляді воєводських, повітових, міських, громадських народних рад.

Улітку 1944 р. створено уряд - Польський комітет національного звільнення (ПКНЗ). У вересні 1944 р. уряд провів реформу, за якою близько двох мільйонів осіб отримали землю; були націоналізовані банки, транспорт, промисловість. Починаючи з 1946 р. Польща почала розвиватися по соціалістичному шляху.

Початок виступів за демократизацію Польщі. Діяльність "Солідарності"

"Солідарність " (Незалежна самоуправна профспілка "Солідарність") - це спочатку вільна профспілка, а потім - масовий організований суспільно-політичний рух у

Польщі. Під час робітничих страйків у воєводствах, що прилягають до Балтійського моря. Міжзаводський страйковий комітет і урядова комісія 31 серпня 1980 р. уклали угоду про свободу діяльності незалежних профспілкових об'єднань. Профспілка "Солідарність" була заснована 17 серпня 1980 р. у Ґданську. Керівним органом стала Крайова комісія, головою якої було обрано Л.Валенсу.

Діяльність "Солідарності" у 1980-81 рр. була спрямована на відстоювання соціальних прав робітників (боротьба проти зменшення карткових норм продуктів харчування, право не працювати у суботу), захист членів профспілки від переслідувань. У 1981 р. "Солідарність", до якої вже належало близько 10 млн. осіб, з професійного об'єднання перетворилася у найбільшу опозиційну політичну силу, яка загрожувала існуванню комуністичного режиму у країні. "Солідарність", зокрема, не визнавала "керівної ролі" ПОРП.

Ужовтні 1981 р. з'їзд "Солідарності" у "Зверненні до людей праці Східної Європи " закликав до наслідування прикладу Польщі, що могло привести до розгортання демократичних рухів у інших країнах радянського блоку.

13 грудня 1981 р. новий генеральний секретар ПОРП В.Ярузельський під сильним тиском московського керівництва запровадив у країні воєнний стан і заборонив діяльність "Солідарності". Близько 5 тис. членів профспілки, у тому числі і Лех Валенса, були заарештовані.

Протягом 1981-89 рр. "Солідарність" діяла нелегально: керувала акціями протесту у 1982-83 рр., видавала позацензурну пресу тощо. Страйкова боротьба у травні-серпні 1988 р. змусила уряд піти на переговори з керівництвом "Солідарності". Під час "круглих столів" було досягнуто домовленості про легалізацію "Солідарності", вільні парламентські вибори, запровадження поста президента і створення другої палати парламенту (Сенату).

Перехід Польщі до демократичного розвитку

На червневих виборах 1989 р. "Солідарність" здобула перемогу і після створення парламентської коаліції сформувала перший у повоєнній історії Польщі демократичний уряд на чолі із Т.Мазовецьким. У 1990 р. лідер руху Л.Валенса був обраний Президентом Польщі. Після кількох розколів "Солідарності" її позиції на політичній арені значно послаблюються. На дострокових парламентських виборах 1993 р. "Солідарність" не змогла набрати 5% голосів виборців і не отримала жодного мандату у Сеймі.

Л.Валенса, будучи обраним Президентом Республіки Польща, підтримав план проведення радикальних економічних реформ (т.зв. план Бальцеровича). Під час свого президентства Л.Валенса рішуче виступав за участь Польщі у європейських структурах, зокрема Європейському Союзі та НАТО. Саме уряд Л.Валенси першим з країн світу визнав 2 грудня 1991 р. незалежність України та встановив 4 січня 1992 р. з нею дипломатичні відносини. У травні 1992 р. Л.Валенса та Президент України Л.Кравчук підписали Договір про добросусідство, дружні взаємини і співробітництво між обома країнами. Проблеми періоду реформування планової економіки і переходу до ринку, протиріччя у "Солідарності", викриття причетності деяких політиків з його найближчого оточення до співпраці з комуністичними спецслужбами привели до падіння авторитету Л.Валенси і його поразки від представника соціал-демократичних сил А. Кваснєвського. У 1997 р. Л. Валенса заснував нову партію - Християнська демократія III Речі Посполитої та займається літературною діяльністю.

Під час президентських виборів 1995 р. А. Кваснєвський випередив у другому турі з невеликою перевагою Л.Валенсу; у 2000 р. переобраний на другий термін. А.Кваснєвський продовжує курс на ринкові перетворення та форсовану інтеграцію країни у європейські економічні, політичні та військові структури. За президентства А.Кваснєвського Польща 12березня 1999 р. вступила у НАТО і стала асоційованим членом Європейського Союзу, ввійшла до складу держав, прийняття яких до складу Європейського Союзу очікується у 2004 р. Уряд А.Кваснєвського виступає за підтримку тісних партнерських стосунків із Україною.

2. ВИНЕКНЕННЯ І РОЗВИТОК ЧЕХОСЛОВАЧЧИНИ.

Розвиток Чехословаччини між двома світовими війнами

У листопаді 1818 р. у Празі виник Національний комітет, який взяв владу до своїх рук і проголосив незалежність Чехословаччини. 28 жовтня 1918 р. у Празі була проголошена Чехословацька Республіка, а 14 листопада її президентом було обрано Т.Г.Масарика, який тричі переобирався на цьому посту - у 1920,1927 та 1934 рр.

У лютому 1920 р. було прийнято Конституцію, яку визнали найдемократичнішою у тогочасній Європі.

Норми Конституції Чехословаччини:

1. Чехословаччина - демократична республіка.

2. Законодавча влада належить Національним зборам, депутати яких обиралися на основі загального виборчого права при таємному голосуванні. Національні збори складалися з двох палат - Палати представників і Сенату. Право обирати Палату представників мали громадяни від 21 року, а право обирати Сенат - від 26 років. Палата представників обиралася на б років, а Сенат - на 8 років. Парламент обирався за пропорційною виборчою системою.

3. Главою держави був Президент, який обирався на 7 років кваліфікованою більшістю голосів депутатів парламенту. Він мав право укладати міжнародні договори, вводити військовий МасарИК Т.Г. стан, скликати і розпускати Парламент, повертати на доопрацювання законопроекти, призначати і звільняти міністрів, здійснювати верховне командування армією.

4. Передбачалася велика кількість прав і свобод громадян.

Коли Чехословаччина була окупована Німеччиною, то в країні був встановлений режим відкритого терору. У 1946 р. пройшли вибори до парламенту, більшість депутатів якого були комуністами. Чехословаччина з 1947-1948 рр. пішла по соціалістичному шляху розвитку.

"Празька весна''

У 1968 р. було зроблено першу спробу реформувати комуністичну систему - т.зв. Празька весна. На початку січні 1968 р. внутрішньопартійна боротьба у Комуністичній партії Чехословаччини (КПЧ) між консерваторами-сталіністами А.Новотного і ліберальним крилом партії, завершилася перемогою лібералів на чолі із А.Дубчеком, якого 4 січня 1968 р. було обрано Генеральним Секретарем КПЧ. Новий лідер чехословацьких комуністів виступав за формування комуністичної системи та висунув гасло побудови "соціалізму із людським обличчям". Не відмовляючись від своєї керівної ролі у політичній системі, компартія почала здійснення демократичних перетворень, зокрема:

* було скасовано цензуру;

* реабілітовано більшість політв'язнів, засуджених під час процесів 1948-54 рр.;

* реформовано службу безпеки;

* дозволено закордонні поїздки;

* розпочато зміни ринкового характеру в економіці та ін.

Реалізація програми широких політичних і економічних реформ знайшла жвавий відгук у чехословацькому суспільстві, яке активно підтримало ініціативи партійного керівництва. Розпочався процес створення неформальних організацій, виникли Клуб 231, Клуб заангажованих безпартійних (КЗБ) та ін. Поступово в інтелектуальному середовищі з'явилися заклики до поглиблення реформування політичної системи, лібералізації механізмів формування представницьких органів влади, ставилася під сумнів провідна роль компартії у чехословацькому суспільстві.

Розвиток демократичних процесів стривожив як московське керівництво, яке, з одного боку, поділяло занепокоєння ситуацією лідерів комуністичних партій у інших країнах радянського блоку, а з іншого, намагалося запобігти впливові ідей на інтелектуалів в СРСР, передусім, в Україні. Пробуючи вчинити тиск на А.Дубчека і уряд країни, щоб домогтися відходу від реформаторського курсу, 3 липня 1968 р. Л.Брежнєв заявив, що "ми не можемо залишатися байдужими до долі соціалізму в іншій країні".

16 липня 1968 р. на нараді у Варшаві лідери СРСР (Л.Брежнєв), НДР (В. Ульбріхт), Польщі (В.Гомулка), Угорщини (Я.Кадар) і Болгарії (Т.Живков) прийняли документ, який в ультимативній формі застерігав празьке керівництво. Попри всі заяви ЦК КПЧ про контроль над ситуацією в ніч з 20 на 21 серпня 1968р. війська СРСР (170 тис. солдатів), Польщі (40 тис.), НДР (15 тис.), Угорщини (10 тис.), Болгарії (5 тис.)1 здійснили інтервенцію проти Чехословаччини. Лідери "Празької весни" були заарештовані та вивезені до Москви.

Чехословацьке суспільство на військову інтервенцію відповіло масовими акціями громадянської непокори, які, однак, здебільшого, мали ненасильницький характер. Загальний політичний страйк у країні 23 серпня не дав змоги інтервентам сформувати уряд.

26 серпня 1968 р. у Москві чехословацька делегація на чолі із Л.Свободою була вимушена підписати протокол щодо "нормалізації" ситуації в ЧССР, який скасовував рішення нелегального 14-го з'їзду КПЧ, визначив умови перебування радянських військ у країні.

Протягом наступних місяців відбувалися поодинокі акції громадянської непокори, зокрема, у січні 1969 р. вчинив самоспалення у Празі студент Ян Полах, у березні 1969 р. були "хокейні заворушення" (після перемоги збірної Чехословаччини з хокею над збірною СРСР). Партійне керівництво, яке продовжував очолювати А. Дубчек, було змушене йти шляхом політичних поступок прорадянським партійним колам.

Зміцнення антиреформістських сил у керівництві КПЧ дало змогу у квітні 1969 р. усунути з посади А.Дубчека і обрати Генеральним секретарем прихильника тісної співпраці із Москвою та побудови, за висловлюванням В.Гавела "соціалізму з нелюдським обличчям", Г. Гусака, що означало остаточну ліквідацію усіх завоювань "Празької весни".

Г.Гусак підтримував т.зв. політику нормалізації, суть якої полягала у репресивних заходах щодо учасників реформаторського руху та згортанні усіх економічних експериментів. У 1970-80-х рр. він підтримував тоталітарну систему, яка виключала можливість політичного та економічного реформування чехословацького суспільства. Уряд Г.Гусака переслідував учасників дисидентського руху, зокрема членів правозахисної організації "Хартія-77" (про неї - далі). Загальна політична криза поглиблювалася економічною стагнацією, яка охопила всі галузі господарства і викликала незадоволення населення економічною політикою Г.Гусака. Зовнішньополітична діяльність режиму Г.Гусака цілковито відповідала інтересам радянського керівництва. Після початку "перебудови" в СРСР Г.Гусак відмовлявся лібералізувати політичний курс і вступити у діалог із опозицією, що викликало протести громадськості країни та нерозуміння у партійних колах. У 1988 р. Г.Гусак врешті подає у відставку, а у 1990 р. його виключають із КПЧ. На президентському посту його змінив В.Гавел.

Оксамитова революція 1989 р. В.Гавел

Оксамитова революція 1989 р. - назва, яка використовується для позначення подій у листопаді 1989 р., що призвели до ліквідації комуністичного режиму у Чехословаччині.

У середині січня 1989 р. під впливом демократичних процесів у Польщі та Угорщині у Празі розпочалися акції протесту проти комуністичної влади, які брутально розігнала поліція і сили безпеки. Одночасно був заарештований лідер чехословацької опозиції Вацлав Гавел.

Незважаючи на репресії правозахисна організація "Хартія 77" опублікувала кілька звернень, в яких закликала до започаткування в країні процесу демократичних реформ.

"Хартія 77"- правозахисна організація, що діяла у Чехословаччині у 1970-80-х рр. Заснована 1 січня 1977. Декларація про її заснування підписана 243 особами, у т.ч. й В.Гавелом. Мета організації -захист прав І свобод громадян на засадах Заключного акту Наради з питань співробітництва і безпеку у Європі1, одночасно зазначаючи, що "Хартія-77" керується у своїй діяльності не політичними, а гуманітарнб-правовими мотивами. Загальна кількість членів організації бл, 1000 осіб (1980 р,). Провідні діячі "Хартії-77" зазнавали політичних репресій, включно з тюремним ув'язненням. У квітні 1977 р. було створено Комітет захисту безпідставно репресованих людей. "Хартія-77" підтримувала контакти із правозахисники організаціями Центрально-Східної Європи, зокрема, із польською ''Солідарністю". У січні 1989 р. за ініціативою і під керівництвом "Хартії-77" розпочався демократичний рух проти режиму Г.Гусака, який привів згодом до "оксамитової" революції. Офіційно "Хартія-77" припинила свою діяльність у 1992 р.

Політичні маніфестації, місцем проведення яких була площа Вацлава у центрі столиці, продовжувалися у червні та у кінці жовтня 1989 р., але були знову розігнані владою, а кілька сотень учасників акції заарештовано. 17 листопада 1989 р. офіційно дозволена демонстрація чисельністю близько 50 тис. осіб на вшанування пам'яті загиблих учасників студентського опору під час Другої світової війни була знову розігнана поліцією, а 150 осіб, у тому числі О.Дубчек, були заарештовані.

Ці події викликали вибух незадоволення у всьому чехословацькому суспільстві. Стихійно розпочалися безперервні масові політичні акції, які охопили всю країну й увійшли в історію як "оксамитова " революція.

19 листопада 1989 р. у Празі виникло об'єднання опозиційних сил "Громадянський форум" (на. чолі із "Хартією 77") і його словацький аналог - "Суспільство проти насильства" (Братислава). Політичні маніфестації набували дедалі більшого розмаху і 21 листопада в акції протесту проти комуністичного режиму взяли участь 200 тис. осіб. Масовий демократичний рух і відсутність підтримки жорстких дій комуністичного уряду з боку Москви2 змусив керівництво країни піти на переговори з лідерами опозиції. 24 листопада подало у відставку керівництво Комуністичної партії Чехословаччини на чолі із Генеральним секретарем Мілошем Якішем, було звільнено із ув'язнення більшість учасників опозиційного руху. 25 листопада у Празі на підтримку демократичних процесів відбулася найбільша в історії Чехословаччини маніфестація за участю 800 тис. осіб.

28 грудня 1989 р. під час засідання "круглого столу" прем'єр-міністр Надіслав Адамец погодився на формування нового уряду за участю представників найбільших опозиційних сил країни. 10 грудня 1989 р. подав у відставку з поста президента багаторічний комуністичний лідер Г.Гусак.

У кінці грудня 1989 р. спікером парламенту було обрано А.Дубчека, а президентом - В. Гавела. У червні 1990 р. у країні відбулися парламентські вибори, внаслідок яких у Чехословаччині закладено підвалини для демократичного розвитку країни. Мирний і цивілізований крах комуністичного режиму у Чехословаччині дав підстави назвати період радикальних політичних перетворень в країні "оксамитовою" або "ніжною" революцією.

Сучасний етап розвитку Чеської Республіки

Вацлав Гавел був прихильником збереження існуючого державного устрою країни, намагався зберегти єдність чехословацької федерації, а коли цього не вдалося зробити, подав у відставку. Після розпаду Чехословаччини на дві держави - Чехію та Словаччину (1 січня 1993 р.) В.Гавел був обраний першим президентом Чеської республіки (26.01.1993 р.). За його президентства Чехія перетворилася в одну із найблагополучніших в економічному аспекті країн Центрально-Східної Європи. Політична стабільність та економічні успіхи урядів В.Гавела сприяли вступу Чехії до НАТО (12 березня 1999 р.) і поступовій інтеграції до структур Європейського Союзу. Як президент країни з парламентською формою правління Гавел намагався бути швидше моральним авторитетом і символом держави, ніж політичним лідером. Високий авторитет і популярність президента Чехії | привели до його повторного обрання у 1998 р. на президентський пост. У 2002 р. В.Гавел залишався єдиним постійно діючим керівником держави, який розпочинав демократичні зміни у країнах колишнього комуністичного блоку. Цей авторитетний діяч уміло веде свою державу у Європейський Союз. Він на високому рівні зумів організувати проведення у листопаді 2002 р. доленосного для багатьох держав самміт НАТО.

У червні 2002 р. до 200-членної нижньої палати парламенту Чеської Республіки — палати депутатів - було проведено вибори, 5 % бар'єр на яких подолало лише чотири політичні суб'єкти (Чеська соціал-демократична партія, Громадянська демократична партія. Комуністична партія Чехії та Моравії, Коаліція християнських соціалів та лібералів. Ця передвиборча кампанія уже набула рис, характерних для політичної арени демократичних держав. Верхня палата парламенту - Сенат - складається з 81 сенатора, що обираються на 6 років. Кожні два роки в рамках часткових сенаторських виборів замінюється третина сенаторів (27 із 81). Для кандидатів у сенатори мінімальний вік -40.

Чеська Республіка є одним із перших кандидатів на вступ до Європейського Союзу. Роком вступу, очевидно, стане 2004-й. До кінця 2002 р. проводилися переговори з найбільш успішними кандидатами щодо прийняття та підписання відповідних документів. Протягом 2003 р. відбуватиметься ратифікація прийняття нових кандидатів у всіх країнах-членах ЄС, а в першій половині 2004 р., після проведення необхідного загальнодержавного референдуму. Чеська Республіка може стати членом ЄС.

3. ВИНЕКНЕННЯ І РОЗВИТОК ЮГОСЛАВІЇ.

Як держава виникла у жовтні 1918р., коли у м. Загребі було скликане Центральне народне віче словенців, хорватів та сербів. Ці народи прийняли постанову про утворення нової держави - Королівства сербів, хорватів і словенців. У 1921 р. прийнята Конституція, за якою законодавча влада належала королеві та парламенту (Народній скупщині), а виконавча влада - королю. "Народна скупщина" обиралася громадянами від 21 року. Жінки та військовослужбовці не мали права голосу. Були гарантовані права та свободи громадян.

Югославія з'явилася у 1929 р. з Королівства сербів, хорватів і словенців. У 1931 р. було прийнято нову конституцію, яка значно обмежила права громадян.

На початку квітня 1941 р. Югославія була окупована Німеччиною. Під час народно-визвольної війни виникали комітети, які надавали допомогу партизанським загонам. Поступово ці комітети перетворилися в органи влади. У листопаді 1942 р. було скликано з'їзд народних комітетів -Антифашистське віче народного звільнення Югославії. Після звільнення Югославії від фашистів було відмінено монархічну форму правління і проголошено республіку. Після завершення Другої світової війни до Югославії приєдналася Боснія-Герцеговина, Македонія і Чорногорія. Першими союзну державу залишили Словенія та Хорватія, а потім відокремилися Боснія та Македонія, на чому зупинимося детальніше.

Югославська криза 1991-92 рр.

Рішення почати переговори про зміну відносин у югославській федерації було прийнято на засіданні Президії СФРЮ у грудні 1990 р. У січні-березні 1991 р. відбулися три засідання Президії СФРЮ з представниками республік, а також одинадцять двосторонніх зустрічей керівників республік. Ці зустрічі виявили непримиренність позицій прихильників збереження федерації (Сербія, Чорногорія) та її противників (Словенія, Хорватія), які наполягали на конфедеративному устрої Югославії.

У березні-червні 1991 р. відбулося шість зустрічей керівників республік («самміт шестірки»). Предметом обговорення на останньому самміті стала пропозиція президентів Республіки Македонії К.Глігорова та Республіки Боснії та Герцеговини А.Ізетбеговича про перетворення Югославії у союз суверенних республік, які мають державно-правовий статус. Але жодні кроки, зроблені для збереження Югославії, ні до чого не привели.

Першими про свою незалежність заявили Словенія і Хорватія. Скупщина Республіки Словенія у червні 1991 р. затвердила акти про вихід із Югославії і проголошення державної незалежності на основі результатів всенародного плебісциту у грудні 1990 р., на якому абсолютна більшість громадян республіки висловилася за відокремлення від Югославії.Тоді ж Сабор Республіки Хорватія одноголосне прийняв Декларацію про проголошення самостійної та суверенної республіки Хорватія. Делегати зі Словенії та Хорватії покинули Скупщину СФРЮ. На розпорядження Союзного виконавчого віче. Югославська народна армія спробувала зайняти прикордонні пункти, які охоронялися словенськими прикордонними органами. У результаті відбулися зіткнення Югославської народної армії з силами територіальної оборони Словенії. Домовленість про припинення бойових дій (у яких за даними Червоного Хреста загинуло 49 осіб) була досягнута у червні 1991 р. між головою Союзного виконавчого віче і урядом Словенії. У липні 1991 р. члени Президії СФРЮ, керівники Словенії та Хорватії, а також міністри закордонних справ Голландії, Люксембургу, Португалії (уповноважені Європейського Союзу) прийняли спільну декларацію про мирне розв'язання югославської кризи (т.зв. Бріочська декларація}. Після завершення тримісячного мораторію на вихід із Югославії, передбачений Бріонською декларацією, Словенія та Хорватія у жовтні 1991р. оголосили про свій суверенітет.

Дії Хорватії щодо досягнення самостійності супроводжувалися протидією з боку сербського населення республіки. Розпочаті навесні 1991 р. сутички сербських загонів територіальної самооборони з хорватською поліцією і військовими формуваннями вже наприкінці серпня переросли у великомасштабний збройний конфлікт. Спроби врегулювати його виявилися марними. Було прийнято рішення перейти до прагматичної політики "малих кроків", яка передбачала, зокрема, залучення військ 00Н. Вони були введені у Хорватію у лютому 1992 р. Прихід "блакитних шоломів" багато у чому завершив процес збройного протистояння у Хорватії.

Наступний етап поглиблення югославської кризи розпочався з проголошенням суверенітету та державної незалежності Боснії та Герцеговини у жовтні 1991 р. Причиною збройних зіткнень стала, насамперед, неможливість домовитися щодо майбутнього устрою Боснії та Герцеговини, що має змішаний склад населення (мусульмани, серби, хорвати). У січні 1992 р. була проголошена Сербська республіка Боснії та Герцеговини, а у липні 1992 р. - Хорватська держава Герцег-Боснія. Бої йшли на стику національних анклавів. Після серії безрезультатних переговорів на Мирній конференції з Боснії та Герцеговини (відкрилася у лютому 1992 р. у Ліссабоні) світова громадськість спробувала зупинити війну в республіці проголошенням її незалежності, а також введенням у травні 1992 р. санкції проти Сербії та Чорногорії.

Опинившись майже у повній міжнародній ізоляції, у квітні 1992 р. Народна скупщина Республіки Сербії і Скупщина Республіки Чорногорії проголосили продовження державного, правого і політичного суб'єктивітету СФРЮ у новій спільній державі - Союзній Республіці Югославії (СРЮ). Тоді ж відбулося прийняття конституції СРЮ, яка передбачає суверенітет і самостійність Сербії та Чорногорії у складі демократичної держави з єдиним економічним простором. У результаті виникла третя Югославія, у складі двох республік, зі столицею у Белграді і державною сербською мовою. Продовженням югославської кризи стала Боснійська криза 1992-95 рр.

Боснійська криза 1992-1995 рр.

29 лютого -1 березня 1992 р. відбувся референдум про незалежність республіки Боснія і Герцеговина. 63% виборців висловилися за створення незалежної держави. Сербське населення республіки бойкотувало референдум. 8 квітня 1992 р. представники сербської общини проголосили Сербську республіку в Боснії та Герцеговині у складі Югославії. Хорвати оголосили про створення "Хорватської спільноти Герцег-Босна". У розпочатому збройному конфлікті серби, хорвати і мусульмани боролися між собою, укладаючи інколи тимчасові перемир'я (хорвати із сербами проти мусульман, хорвати з мусульманами проти сербів).

Воєнні дії проходили спочатку особливо успішно для сербів, яким вдалося оточити м. Сараєво і завоювати значні території. Це викликало незадоволення країн ЄС та США, які звинуватили сербів в етнічних чистках, обстрілах мирного населення Сараєво та інших міст. Були накладені економічні санкції на Югославію, армію якої звинуватили у прямому втручанні в конфлікт на стороні боснійських сербів. Упродовж 1993-94 рр. під егідою 00Н неодноразово проводилися мирні переговори між ворогуючими сторонами, які не дали результату. Рада Безпеки 00Н оголосила про створення повітряних зон безпеки. У Боснію були введені війська 00Н. Спостереження за безпекою повітряного простору взяли на себе війська НАТО, які збивали сербські літаки. Найбільша акція такого роду - бомбардування аеродрому Удбіна в Республіці Сербська Країна на території Хорватії. Серби, проте, продовжували наступати, розгромивши 27 листопада 1954р. 5-й корпус боснійської армії в районі анклаву Біхач, взявши в облогу м. Горажде, захопивши м.Сребряници (1995 р.). Проте хорватській армії вдалося у серпні 1995 р. за дві доби зайняти територію самопроголошеної республіки Сербська Країна, яка проіснувала чотири роки. Одночасно НАТО проводило жорстку політику щодо боснійських сербів, неодноразово наносячи удари з повітря по сербських позиціях.

Уряд Сербії під тиском світової спільноти також припинив підтримку боснійських сербів. 14 грудня 1995 р. у Парижі був підписаний мирний договір між Сербією, Хорватією та Боснією і Герцеговиною. Гарантами виступили США, Франція, ФРН, Великобританія, Росія.

4. РОЗВИТОК І ЗАНЕПАД СРСР. УТВОРЕННЯ СНД.

Міжнародні відносини у другій половині ХХ ст.

Розкол світу, започаткований Жовтневим переворотом 1917 р., поглибився після закінчення другої світової війни. Орієнтація на блокову політику і конфронтація колишніх союзників по антигітлерівській коаліції СРСР і США призвели до утворення двох таборів – так званою соціалістичного і капіталістичного, розколу Німеччини, Європи і світу в цілому.

Протилежні підходи до повоєнного устрою світу та світових проблем, намагання СРСР і США мати перевагу у повоєнному потенціалі, знайшли оформлення у Північно - атлантичному пакті 1949 року (НАТО) й Варшавському договорі 1955 р. воєнно-політичні блоки під егідою США або Великобританії, направлені проти СРСР його союзників та національно-визвольних рухів, виникли і в Азії. Це були АНЗЮС (1951 р.), СЕАТО (1954 р.). багдадський пакт (1955 р.), СЕНТО (1957 р.). така політика значно посилювала міжнародну напруженість відносин повоєнного протистояння, ідеологічного протиборства, взаємних звинувачень і психологічної нетерпимості супроводжувались локальними воєнними конфліктами (Корея, В’єтнам, Близький Схід і т. п.), гонкою ядерних і звичайних озброєнь, що ставило світ на грань термоядерної війни.

На початку 70-х рр. у міжнародній політиці почали відбуватися важливі зміни. Головною тенденцією того часу стало подолання міжнародних і міждержавних спірних проблем мирним шляхом, за допомогою переговорних процесів. Співвідношення сил на міжнародній арені змінювалось на користь миру, надавало можливість переходу від “холодної війни” до міжнародної розрядки. Пристосовуючись до нових історичних умов, керівництво СРСР та США змушене було прислуховуватися один до одного, дотримуючись в міжнародних відносин отримав назву “розрядка міжнародної напруженості”. Ключем до неї стали женевська нарада та припинення війни в Індокитаї, а також укладення різного роду договорів і угод між СРСР і Францією 1971 р., договори СРСР і Польщі з ФРГ 1970 р., НДР з ФРН 1972 р., ЧССР з ФРН 1973 р., а також чотиристороння угода 1971 р. СРСР, США, Великобританії і Франції по Західному Берліну та інші.

Безумовно, ключовим моментом у справі розрядки стало позитивне зрушення у відносинах між СРСР і США. Міжнародно-правові основи відносин між цими та іншими країнами світу заклав документ “Основи взаємовідносин між СРСР і США” 1972 р. кульмінацією розрядки стали підготовка і проведення у серпні 1975 р. лідерами 35 держав Європи, США і Канади Хельсінської наради та підписання її основного документу – Заключного Акту з питань безпеки і співробітництва в Європі. Цей документ заклав основи взаємовідносин між провідними країнами. Серед них – повага до незалежності й суверенітету, територіальної цілісності і непорушності кордонів, відмова від застосування сили і загрози її використання, невтручання у внутрішні справи один одного.

Наприкінці 70-х – початку 80-х рр. відбулося загострення міжнародної ситуації та відносин між СРСР і США. Причиною цього явища стало радянське вторгнення до Афганістану в грудні 1979 р., та явно конфронтаційний новий курс нової американської адміністрації на чолі з Р. Рейганом (з 1981 р.). міжнародні відносини знову набули характеру протиборства “двох систем” на міжнародній арені.

Лише з середини 80-х рр. розпочалося звільнення зовнішньої політики СРСР від деформованої ідеології та її постулатів. Відносини між “двома таборами” почали набирати нового характеру, який відповідав сучасним цивілізованим нормам. Цьому сприяла політика нового політичного мислення у міжнародних відносинах радянського керівництва на чолі з М. Горбачовим, яка набула поширення після ХХVІІ з’їзду КПРС. Її основними елементами були: надання пріоритету загальнолюдським цінностям і інтересам перед класовими, залучення СРСР до Гельсінського процесу захисту прав людини, обмеження виробництва ядерної зброї та її випробування, скорочення ряду звичайних видів озброєнь, недопустимість вирішення міжнародних конфліктів за допомогою сили, а лише врегулювання їх політичними засобами тощо.

Між СРСР і США встановились постійні і міцні контакти на найвищому рівні. У 1990 р. фактично закінчилась епоха “холодної війни”. 19-21 листопада 1990 р. відбулася загальноєвропейська зустріч за участю представників 34 держав. На зустрічі було прийнято Паризьку хартію для нової Європи – документ великого міжнародно-правового значення. Він проголосив закінчення ери конфронтації і розколу Європи та початок епохи демократії, миру і єдності на континенті. Учасники зустрічі декларували відмову використовувати ідеологічні постулати у міжнародних відносинах.

Після розвалу СРСР у світі сталося зрушення балансу сил. На перші позиції у світовій політиці вийшли США. У зв’язку з тим, що ні Європа в цілому, ні Росія не могли протистояти американській експансії, то це стало підгрунттям для майбутніх конфліктів. Тому європейські країни разом з Росією на даному етапі міжнародних відносин об’єднували свої зусилля для створення відповідного балансу сил на світовій арені.

З початку 90-х рр. все більшу роль в міжнародній політиці почала відігравати Україна. Великого резонансу у світі набуло добровільне ядерне роззброєння України, прийняття нею статусу без’ядерної, позаблокової держави та надання їй політичних гарантій безпеки з боку США, Великобританії, Росії.

Таким чином, міжнародні відносини після другої світової війни були дуже складними. Вони обумовлювалися політичним та військовим суперництвом між провідними державами світу, насамперед СРСР і США. Таке протистояння не тільки поділило світ на ворогуючі табори, а й зробило людство заложником загрози нової світової війни. Але політичним лідерам вдалося знайти шляхи послаблення конфронтації і це відкрило нові перспективи для подальшого розвитку світового суспільства.

СРСР у другій половині 80-х – на початку 90-х років.

У 1985 р. політичне керівництво СРСР очолив М.С. Горбачов. Його прихід до влади відбувся в умовах глибокої економічної і політичної кризи суспільства. Для нового політичного керівництва стало очевидним, що треба кінчати з утопічним соціально-економічним експериментом. На квітневому 1985 р. пленумі ЦК КПРС М. Горбачов виступив з доповіддю, в якій проаналізував становище країни і проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку (таку політику стали називати “перебудовою”). Характерною ознакою нової політики стала так звана “гласність”. Засоби масової інформації стали висвітлювати заборонені раніше теми.

У червні 1987 р. була здійснена спроба розпочати економічну реформу на основі госпрозрахунку та самофінансування. Але знову, як і в 60-ті роки, проти такої реформи виступила командно-бюрократична верхівка. Тоді нове політичне керівництво на чолі з М. Горбачовим започаткувало реформування самої політичної системи. Про це було офіційно сказано М. Горбачовим на ХІХ партійній конференції у 1988 р. реформа політичної системи передбачала розподіл функцій партійних і державних органів. Державні органи повинні були зосередити у своїх руках важелі адміністративного управління, а партійні органи мали займатися лише політико-виховною роботою (в радянській державі партійна і державна влада зрослися ще у 30-ті роки). Подальша демократизація радянського суспільства позначалася на виборах народних депутатів, які почали проводитися на альтернативній основі. Стали виникати нові політичні партії та рухи. Криза політичної влади поглибилася міжнаціональними конфліктами, робітничим рухом, страйками шахтарів і т. п.

Нові політичні сили демократичного напрямку виступали за скасування шостої статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС в радянському суспільстві. У березні 1990 р. на ІІІ з’їзді народних депутатів СРСР цю статтю Конституції скасували, було введено інститут президентства і першим президентом СРСР став М. Горбачов. Але економічна і політична криза поглиблювалася і республіки стали шукати свій власний шлях виходу із скрутного становища. У цей час політичні сили в Прибалтійських республіках виступили за відокремлення від СРСР. Посилювався національно-демократичний рух в Україні, Білорусії та інших республіках. 11 березня 1990 р. Литва заявила про свій державний суверенітет, згодом на цей шлях стали інші республіки Союзу. Почався розвал СРСР. М. Горбачов намагався припинити цей процес. У квітні 1991 р. він підписав угоду з керівниками дев’яти республік про підготовку нового союзного договору. Одночасно консервативні сили, що спиралися на партапарат, верхівку армії та КГБ стали готувати заколот. Заколот розпочався 19 серпня 1991 р. путчисти захопили владу, ізолювали М. Горбачова і створили керівний орган – Державний комітет по надзвичайному стану (ДКНС).

Однак путчисти не до оцінили демократичні сили, які очолив майбутній президент Росії Б. Єльцин. На бік демократів перейшла переважна частина армії, заколотники потерпіли поразку і згодом були заарештовані. Наслідком заколоту стала заборона діяльності КПРС, прискорився розпад СРСР, республіки почали проголошувати свою незалежність.

Суттєві зрушення відбулися і у зовнішній політиці СРСР. Вона проводилася у контексті нового політичного мислення, яке базувалося на реаліях внутрішнього і міжнародного життя, її складовими були: право вибору кожним народом свого власного шляху розвитку, визнання різноманітності світу, неможливість у сучасних умовах вирішувати міжнародні проблеми збройним шляхом.

Зовнішньополітична програма нового політичного керівництва СРСР була позитивно сприйнята міжнародним суспільством. Розпочався поворот до розрядки міжнародної напруженості. Покращилися відносини СРСР з Китаєм. Скоротилися військові контингенти на кордонах цих країн, збільшилися обсяги торгівлі, посилювалися контакти політиків, вчених, діячів культури. Радянське керівництво підписало Делійську декларацію 1966 р. про принципи звільнення світу від ядерної зброї і насильства.

Набирали стабільності і відносини між СРСР і США. Нове радянське політичне керівництво будувало свої відносини із США на засадах нормалізації міжнародного клімату, на принципах міжнародного права. Розпочався процес ліквідації окремих видів зброї. У лютому 1989 р. СРСР вивів із Афганістану свої війська.

Під новим кутом зору радянське керівництво стало розглядати міжнародні гуманітарні проблеми, визначаючи пріоритети міжнародних угод, у тому числі Загальну декларацію прав людини.

Таким чином, у другій половині 80-х – на початку 90-х років сталися серйозні зрушення як у внутрішній, так і у зовнішній політиці СРСР. Під тиском об’єктивних законів розвитку суспільства радянське керівництво відмовилося від утопічних соціально-економічних експирементів і перейшло до пошуку цивілізованих шляхів виходу з кризи. Перебудова економічного і суспільно-політичного життя зумовила зміну зовнішньої політики СРСР. Вона проводилася у контексті нового політичного мислення, що послабило міжнародну напруженість і створило сприятливі умови для відносин між провідними державами світу.

Розпад СРСР. Співдружність незалежних держав.

Основними причинами розпаду СРСР були:

1) над монополізація державної економіки та неможливість її реформування в умовах командно-адміністративної системи (радянській економіці був притаманний екстенсивний шлях розвитку, затратний механізм і т. п.).

2) криза влади партійно-державної верхівки (монополія КПРС на політичну і державну владу, формування мафіозних структур).

3) Загострення національних проблем. Відбувалася підміна політики інтернаціоналізму, русифікація. Офіційна пропаганда декларувала ідеї “єдності народів”, “нової історичної спільності – радянського народу” тощо. Планомірно і послідовно проводилося нівелювання національних культур, традицій, звичаїв.

Після поразки серпневого заколоту (1991 р.) в СРСР була заборонена діяльність КПРС, республіки стали проголошувати свою незалежність, розпад СРСР набирав силу. М. Горбачов намагався стабілізувати політичну ситуацію і відновити Союз. 14 листопада у Ново-Огарьово 7 республік (Росія, Білорусія, Казахстан, Киргизстан, Туркменія, Таджикистан, Азербайджан) домовилися про створення Союзу Суверенних Держав. Але далі справа не йшла. 8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі під Брестом керівники Російської федерації, України та Білорусії – Б. Єльцин, Л. Кравчук, С. Шушкевич підписали угоду про створення Співдружності незалежних держав (СНД). 21 грудня 1991 р. в Алма-Аті до цієї угоди приєдналося 8 республік колишнього СРСР. Засновники нового об’єднання підкреслили, що СНД не є державою, або наддержавним утворенням. Країни співдружності домовилися зберігати об’єднане командування військово-стратегічними силами та єдиний контроль над ядерною зброєю. Члени СНД гарантували дотримання міжнародних зобов’язань колишнього СРСР. 25 грудня 1991 р. М. Горбачов склав повноваження Президента СРСР.

Спочатку держави СНД намагалися зберегти об’єднанні збройні сили, але згодом кожна республіка почала створювати власну армію. Почався розподіл військового майна, що призвело до загострення відносин між державами СНД. Найбільш гострого характеру набрали суперечності між Росією і Україною, зокрема щодо розподілу Чорноморського флоту, військово-морської бази Севастополь, Криму тощо. Після розпаду СРСР Росія зберегла статус ядерної держави. Україна, Білорусія, Казахстан, на території яких була ядерна зброя погодилися передати її Росії за умов міжнародної гарантії безпеки. Республіки Балтії відмовилися від вступу до СНД і поставили питання про виведення російських військ зі своєї території, що зрештою сталося в 1994 р.

Внаслідок розвалу СРСР республіки отримали зруйновану економіку, їх розбудова відбувалася в умовах занепаду виробництва, гіперінфляції, зростання безробіття. Ставши незалежними, республіки проголошували курс на ринкові реформи. Найбільш вагомих здобутків на цьому шляху досягли Балтійські республіки, їм вдалося створити стабільну валюту, призупинити інфляцію, а з 1994 р. в них намітилася економічна стабілізація. Україна, Казахстан, Білорусія здійснюючи ринкові реформи не змогли добитися призупинення спаду виробництва, тут залишилися висока інфляція та падіння життєвого рівня населення. В Туркменістані і Узбекистані зберігався державний контроль над економікою.

Республіки колишнього СРСР відрізнялися між собою і за політичним устроєм. В балтійських республіках склалися стійкі демократичні системи. В Азербайджані, Вірменії, Білорусії, Грузії, Казахстані і Киргизії здійснювалася розбудова демократизації суспільства. В Туркменістані та Узбекистані владу зосередили в своїх руках компартійні політичні сили. Для багатьох республік проблеми суспільно-політичного життя поглиблювалися міжнаціональними протиріччями. В деяких республіках виникли сепаратиські рухи. Зокрема, Абхазія – автономна республіка у складі Грузії – проголосила свою незалежність. Придніпровська республіка була проголошена в Молдові. Не вичерпаною для Вірменії і Азербайджану залишається проблема Карабаху. В Таджикистані опозиційні до уряду сили вдалися до збройної боротьби. Разом з тим національно-державне розмежування республік СНД не змогло повністю знищити тих зв’язків, що склалися у попередні десятиріччя, а то й сторіччя. Все більше набирала сили тенденція до співробітництва серед республік СНД (між ними було створено Міжпарламентську Асамблею). В 1996 р. було підписано договір про поглиблення інтеграції в економічній і гуманітарній галузях між Білорусією, Казахстаном, Киргизією, Росією. Значним кроком у розбудові відносин між Україною і Росією стала ратифікація у 1998 р. широкомасштабного договору між ними про дружбу і співробітництво. Інтеграційні процеси між республіками СНД в кінці 90-х років стали звичайним явищем, вони значною мірою сприяли поглибленню і розбудові добрих відносин між сусідніми народами.

Таким чином, розпад СРСР – закономірне явище, оскільки то була тоталітарна держава, яка існувала не на принципах економічних законів, а на підпорядкуванні суспільства інтересам партійно-державної верхівки. Існування такої держави за умов демократизації стало неможливим, а зберігання тоталітаризму було безперспективним, оскільки СРСР втрачав свої позиції і став неконкурентноспроможним у цивілізованому світовому суспільстві. На уламках СРСР створились незалежні республіки і вони знаходяться зараз на різних рівнях економічного і політичного розвитку.

5. СПІЛЬНЕ У ПОВОЄННОМУ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ.

1. В усіх країнах розгорнулася національно-визвольна боротьба проти фашизму. Її, переважно, очолювали комуністи. Вони створювали Народні національні фронти, які ставали органами влади.

2. Після перемоги у Другій світовій війні комуністи, опираючись на радянську армію, і вдаючись до насильства, захопили владу в свої руки, почали будівництво соціалізму.

3. Законодавство було спрямоване на зміцнення соціалістичної власності й захист тоталітарного режиму. Конституційне, цивільне, трудове законодавство передбачало різні права, свободи, зокрема - право на працю, соціальний захист, а кримінальне право мало яскраво виражений репресивний характер. Воно було спрямоване на переслідування за реальні чи вигадані замахи на новий економічний та політичний лад, на суспільну власність, проти спекуляції. Для кримінального права була характерна жорсткість покарань, хоча водночас воно переслідувало за мету перевиховання особи. Тому воно передбачало такі покарання, як: виправні роботи без позбавлення волі, громадський осуд, умовне засудження тощо.

4. Було знищено демократичні судові установи. Структура судових органів була спрощена. Формально існував принцип виборності суддів, але фактично вони призначалися правлячою комуністичною чи соціалістичною партією.

5. Функція прокуратури обмежувалася тільки функцією підтримання державного обвинувачення, хоча пізніше їй було надано право нагляду за дотриманням законності.

6. Кримінальний процес формально базувався на принципах законності, публічності, гласності, права звинуваченого на захист, презумпції невинності, але на практиці органи слідства та суду їх не дотримувалися.

ВИСНОВКИ

Незалежні держави у Центральній Європі виникли в результаті поразки у Першій світовій війні Німеччини та Австро-Угорщини та революції 1917р. в Росії.

Конституція Польщі 1921 р.: республіканська форма правління, двопалатний парламент, зосередження виконавчої влади в руках Президента та уряду, гарантування основних прав та свобод особи, восьмигодинний робочий день.

Конституція Польщі 1935р.: концентрація основної влади в руках Президента, існування уряду. Сенату, Сейму під фактичним керівництвом Президента, відсутність будь-якої відповідальності Президента за свої дії.

"Солідарність" - спочатку вільна профспілка, а потім масовий організований суспільно-політичний рух у Польщі; керувала акціями протесту, видавала позацензурну пресу.

Конституція Чехословаччини 1920р. республіканська форма правління, двопалатний парламент (Палата представників і Сенат), обрання Президента парламентом терміном на сім років, закріплення великої кількості прав та свобод громадян.

"Празька весна" - спроба реформування комуністичної системи, зроблена у 1968р.; була придушена в ніч з 20 на 21 серпня, коли війська країн соцтабору здійснили інтервенцію проти Чехословаччини.

"Оксамитова революція" - термін, який використовується для позначення подій 1989р., які призвели до ліквідації комуністичного режиму в країнах Центральної Європи.

Утворення Югославії: виникла у жовтні 1918р., коли у м. Загребі було скликане Центральне народне віче словенців, хорватів та сербів. Ці народи прийняли постанову про утворення нової держави - Королівства сербів, хорватів і словенців. Югославія з'явилася у 1929 р. з Королівства сербів, хорватів і словенців.

Югославська криза 1991-92 рр.: це період дискусій щодо майбутнього югославської федерації та її поступовий розпад з проголошенням суверенітету Словенці Хорватії (жовтень, 1991р.), Боснії та Герцеговини (жовтень 1991р.), утворення Союзної республіки Югославії (квітень, 1992р.) у складі Республіки Сербії та Республіки Чорногорії.

Основними причинами розпаду СРСР були:

4) над монополізація державної економіки та неможливість її реформування в умовах командно-адміністративної системи (радянській економіці був притаманний екстенсивний шлях розвитку, затратний механізм і т. п.).

5) криза влади партійно-державної верхівки (монополія КПРС на політичну і державну владу, формування мафіозних структур).

6) Загострення національних проблем. Відбувалася підміна політики інтернаціоналізму, русифікація. Офіційна пропаганда декларувала ідеї “єдності народів”, “нової історичної спільності – радянського народу” тощо. Планомірно і послідовно проводилося нівелювання національних культур, традицій, звичаїв.

ЛІТЕРАТУРА

1. Черниловский З.М. Всеобщая история государства и права. – М., 1995.

2. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. – К., 2001. - с.348-403

3. Страхов М.М. Історія держави і права зарубіжних країн. – Харків, 1999. - с.311-366

4. Федоров К.Г. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 1994. - с.346-441

5. Шевченко О.О. Історія держави і права зарубіжних країн. – К., 1994. - с.224-277