Висновки

Критичний аналізу здобутків популярного сьогодні, так званого, когнітивного підходу за допомогою системи понять когітології (теорії змістовного мислення) є такий науковий підхід, який дозволяє студіювати учення про знання та пізнання когнітивізму, за допомогою його визначення в якості об’єкта дослідження.

Враховуючи, що продуктивна та науково обґрунтована об’єктивація інтелектуальної діяльності, яка була досягнута в когнітивних дослідженнях сьогодні супроводжується загостренням проблеми неможливості обмежити надлишкову множину теоретичних моделей, що пропонуються для інтерпретації розумових процесів, розробка адекватного когнітивізму підходу як засобу його дослідження, інструменту вибору кращої моделі з множини існуючих є важливе наукове завдання, яке вирішується в даній монографічній роботі.

Визнаючи, що філософія покликана виявляти питання (та шукати прийнятні відповіді на них) пов’язані з осмисленням відношення людини до світу, “вписуванням” людини в універсум, обґрунтуванням “світоглядного проекту” свідомого (суб’єктивного) існування в світі речей (об’єктів), маємо визнати за її головну функцію досягнення розуміння. Також, стосовно висловленого положення маємо зазначити наступне. Оскільки універсум не може визначатися як наукове (верифіковане, фальсифіковане поняття), що охоплює загальні та одиничні феномени, його визначення може бути тільки філософським. Справа полягає в тому, що, наприклад, міфологія та релігія позитивних визначень, які зрозумілим чином можуть бути включеними в систему понять не мають. Відповідно в межах останніх неможливе доведення. Одночасно треба вирізнювати наукове та філософське доведення, яке полягає в тому, що філософія доводить саму можливість розуміння (створення системи уявлень), а наука несуперечливість загального і одиничного, об’єкта і предмета (можливість верифікації та фальсифікації системи уявлень).

Реалізація концепції когітивності дозволила виявити, що поширений серед філософів науки підхід, який вимагає співставлення структури процеса мислення з процесами практичної діяльності ототожнює предмет думки з предметною реальністю. Таке ототожнення є основоположенням, яке спонукає до визнання тези про несумірність систем наукового знання.

Когітивна рефлексія вимагає спростування обмежень які накладає на теорію методу концептуальний інструментарій “філософії свідомості”, що лежить в основні когнітивоно підходу.

Змістом когітивного відношення до дійсності в межах наукового пізнання є цілеспрямована зміна суб’єктивного уявлення, що завжди відбувається у формі філософської рефлексії. З позицій “філософії самосвідомості” різноманітні наукові принципи, що подекуди можуть розглядатися у якості взаємовиключних, набувають статусу різних засобів цілеспрямовування цілісного суб’єкта пізнання. Наприклад, не зважаючи на систематичну критику субстанціоналізму, ми маємо визнати його позитивну методологічну функцію, яка полягає у тому, щоб цілеспрямовувати наукові дослідження на систематичне виявлення без обмежень властивостей та взаємодій певного роду в усіх сферах даного людині буття.

В цілому, сутність реконструюючої форми рефлексивного полягає у виявленні межі поміж знанням та незнанням, певної системи знань та адекватних для її самореалізації, саморефлексії методів та методологій. Відповідно, предметом когітивного дослідження повиннен бути не процес використання методу, а процес його формування, тому що у останньому виявляють себе необхідні та достатні для його виникнення умови.

Недоцільно обмежувати розгляд методів та форм певної теорії, аналізом тільки методологічних проблем, бо у такому випадку від реальних проблем (епістемологічних, онтологічних) створення методу довільним чином абстрагуються.

Формування в межах індуктивізму методології та логіки науки, теорії істинності систем знання відбулося на основі формального розрізнення з одночасним змістовним ототожненням “науки”, що досліджує взаємозв’язок суб’єкта і об’єкта пізнання з “наукою” про систему методів пізнання. Зазначене ототожнення постало основоположенням визначення теоретичної системи знання предметом емпіричного аналізу. Одночасно, дане ототожнення стало на заваді вирішення проблем аналізу процесів формування, становлення та розвитку теоретичної науки.

Емпірична наочність теоретичних систем знання виявлена філософією логічного аналізу постає основоположенням суто наукового, а не метафізичного дослідження науки. Науковість методологічного дослідження виявляє себе у тому, що зв’язки в системах знання розглядаються в залежності від фактуально наочних емпірично даних систем знання, а не метафізичних настанов, які починають обмежувати вирішенням епістемологічних і онтологічних проблем.

Адекватність системи знання і властивостей об’єктивної дійсності забезпечується не методологією, як це визнається когнітивізмом, а дотриманням та удосконаленням епістемологічних понять та принципів. Дотриманням вимог методологічних принципів забезпечує злагодженість людини з усталеними та інституціоналізованими концептуальними каркасами, суб’єкта пізнання із самим собою (прийнятими епістемологічними принципами). Гносеологічна істинність (відповідність знання об’єктивній дійсності) є опосередковуючє знання, що здійснює свій вплив зовнішнім чином по відношенню до теоретико-методологічної та логічної істинності (несуперечлива єдність знання). Так, основоположення методології класифікуючих систем обгрунтувують, що інтуїція в межах теоретичної науки має форму раціонально здійснюваної логіко-методологічної процедури рефлексивної зміни смислів і значень систем наукового знання. Основоположення методології фальсифікаціонізму виявляють, що методологія та логіка науки, теорія методів пізнання, гносеологічні теорії є допоміжне та альтернативне знання для створення умов теоретико-когнітивної еволюції. Вони можуть розглядатися лише як знання про знання, а не складова знань про властивості об’єктивної дійсності.

Рефлексія виявила, що когнітивне моделювання історії науки постає у функції формоутворення еволюціонуючої системи наукового знання, що здійснює примусовий, наративний вплив на людину як на об’єкта.

Методологічні системи, що досліджуються в межах філософії науки можуть змістовно класифікуватися наступним чином: індуктивізм – “як діяти у сфері наукових фактів, щоб теоретична система знання була істинною?”; конвенціоналізм - “як створювати різні істинні теорії щодо одного й того предмету пізнання?”; фальсифікаціонізм – “що треба робити з теорією, коли вона зустрічається з альтернативною гіпотезою?”; історизм – “як різноякісні, альтернативні теорії можуть становити єдину науку?”.

Розглядаючи гносеологічний зміст методів, відокремлено від методологічного та онтологічного аспектів, виявляємо, що удосконалення системи методів на підставі онтологічної орієнтації принципово самообмежена у своїх можливостях. Методологічна новація цілеспрямовано здійснюється у процесі вирішення усвідомлених методологічних проблем. У свою чергу, науковий аналіз емпіричних даних здійснюється після емпіричного їх виявлення, що потребує від науковця актуалізації образів необхідних моментів емпірично даних взаємодій в пам’яті. Тому знання методу в емпіричних дослідженнях постає як наслідок вже реалізованих актів пізнання, що виявляє себе у доведеннях тези про теоретичну навантаженість фактів. Таке знання методів абстрагується від аналізу методу, оскільки при актуалізації образів вже наявних у пам’яті не має практичного значення, чи є вони наслідком випадково відкритої взаємодії, чи є наслідок багатолітніх цілеспрямованих наукових досліджень. Проте, теорія “практичності знання” при вирішенні проблеми формування нового методу стикається з суперечністю, яка полягає у принциповій недостатності емпіричного рівня пізнання для виникнення ряду вже існуючих відомих методів науки.

Таким чином, аналіз методологічних проблем неможливо обмежити розглядом процесів застосування методів, бо від реальних проблем створення методу в процесі його застосування абстрагуються. Предметом методологічного дослідження повиннен бути не процес застосування методу, а процес його формування, необхідні та достатні для його виникнення основоположення. Знання властивостей об’єктивної дійсності, онтологія, наукова картина світу безпосередньо не використовуються в процесі реалізації методу. В процесі реалізації методів та їх систем використовуються лише знання способів пізнавальної діяльності. Особливість даного процесу полягає у тому, що знання властивостей дійсності використовуються тільки як онтологічна та гносеологічна підстава для внесення змін у суб’єктивно існуючу модель пізнавальної діяльності.

Знання про властивості об’єктивної дійсності мають зв’язок зі знанням методу тільки в реалізації окремого процесу опосередкування знання про форми діяльності зі знаннями про дійсність. Оскільки цілеспрямована діяльність людини опосередкована процесом мислення воно складає здатність поєднувати форми уявлення дійсності з формами уявлення діяльності. Створення моделі способу досягнення свідомо визначеної мети відбувається як внесення змін в існуючі уявлення про можливі методи діяльності в межах відомої об’єктивно існуючої реальності. Таким чином, знання нової, раніше невідомої властивості дійсності використовується, у першу чергу, мисленням. Вони становлять необхідну умову існування мислення, цілеспрямовано шукаються для задоволення потреби мислення у знанні методу вирішення усвідомленого питання, проблеми, завдання.

Загальнопоширене визначення мислення за допомогою терміну “процес” незалежно від бажання автора цього слова не враховує, що мислення можна розглядати як структурно складне існування здатне змінюватися за певних обставин. Однією з таких обставин є рефлексія, здатність мислення перетворювати себе на предмет своєї уваги. Відповідно в межах когітології мова не може йти про вкорінені в психіку гештальт структури, які визначають інтелектуальні, розумові властивості людини. Мислення як властивість людини протиставляється їм. Іншими словами, філософія яка запечує властивість людини бути суб’єктом описує існування без мислення.