В) Милорад Павич .Біографія - життєвий і творчій шлях
МИЛОРАД ПАВИЧ
(народився 1929)
Народився майбутній письменник у Белграді (Сербія), на березі Дунаю, 15 жовтня 1929 року. В автобіографічному нарисі Павич, описуючи своє народження, особливо підкреслював те, що він з'явився на світ під знаком Терезів (додатковий знак - Скорпіон).
Його батько був скульптором, а мати - вчителькою у гімназії (викладала філософію). Їх поєднала любов до спорту, особливо закохані захоплювалися лижами й вправами на гімнастичних снарядах. Перші дитячі спогади маленького Милорада пов'язані з материними родичами, які жили на протилежному боці Дунаю, на березі річки Тамиш, у місті Панчево. У них був там свій будинок, а в околицях Панчева - хутір з кіньми, коровами, стайнями, колодязем і виноградниками. Батько з матір'ю, прихопивши Милорада та його старшу сестричку, частенько каталися човном по Тамишу й гостювали в маминих родичів. Найчастіше бували в діда Аца, який мав великий баштан, де вся сім'я ласувала кавунами. Багато чого з цього зачарованого світу Панчева пізніше потрапило в прозу письменника. Всім цим Павич дуже нагадує українського письменника й кінорежисера О. Довженка: те ж саме відчуття рідної землі та природи, той самий дух і світосприйняття, що й у автора "Зачарованої Десни".
Учився Милорад Павич в школі імені Карагеоргія в Белграді. З першого класу до школи ходив самостійно. Батько лише одного разу відвів хлопчика до школи, оформив документи й сказав, що тепер він буде самостійно кожного дня о восьмій годині приходити на уроки. "Я так і робив, адже школа була поруч з будинком, і все це не здавалося мені дивним,- згадував пізніше Павич.- Узагалі ж, ще до того, як я почав учитися, я ходив у якийсь французький дитячий садок, що знаходився в тім же дворі, що й школа, я пам'ятаю смішну француженку, що ми називали її "тітка Дроль"".
У 1949 році М. Павич вступив до Белградського університету, а в 1954 році закінчив відділення літератури філософського факультету. Це були значущі роки в житті майбутнього письменника: він отримує різноманітні знання, йде формування світогляду й його особистого світосприйняття. Саме тут, в університеті, Павич починає писати, відпрацьовуючи свій оригінальний стиль. "Тоді я був здатний писати в будь-яку годину дня або ночі,- згадував письменник.- Сьогодні пишу тільки вечорами або з ранку".
Треба відзначити, що в родині Павичів Милорад був не першим і не єдиним письменником: у родоводі по батьківській лінії письменники були ще в XVIII столітті. У цій славетній родині завжди хтось займався літературою. Так, наприклад, Емерик Павич ще в 176-8році опублікував у Будиме книгу віршів, він писав десятистопним віршем народного епосу. Сам Милорад Павич ще з дитинства хотів бути схожим на дядька по батьківській лінії, Миколу Павича, який у той час, у середині XX століття, був відомим письменником. Милорад хотів продовжити літературні традиції своєї родини й був дуже радий, що йому вдалося зробити це. "Я завжди любив слухати, як мій дядько Микола, який був блискучим оповідачем, мій дід Аца та моя тітка по матері Емілія згадували випадки з історії нашої родини,- напише у своїх автобіографічних нарисах вже всесвітньо відомий письменник.- При цьому я мимоволі навчався майстерності усного оповідання. У Панчеві в мене було чотири бабці. Одна з них - Козара - була красунею й залишалася нею до глибокої старості. Вона краще з інших її сестер уміла вчинити тісто й могла заспівати пісню про кожен знак Зодіаку, я потім знаходив ці пісні в старовинних календарях XVIII і початку XIX століття."
Тісний зв'язок з народними витоками, фольклорною літературою призвели до появи оригінальної поезії і прози Милорада Павича. Він - автор декількох поетичних збірок і численних романів. Добре володіючи російською та англійською мовами, Павич проявив себе й як видатний перекладач творів Пушкіна та Байрона. Професор Павич є дійсним членом Сербської Академії наук і мистецтва (1991), регулярно читає лекції у Белграді, Сорбонні, Регенбурзі, Відні. Твори Милорада Павича - найбільш популярні у сучасного читача. "Вашингтон таймс" вважає його "оповідачем, який дорівнює Гомеру", південноамериканська критика характеризує Павича, як "найвидатнішого письменника сучасності" ("Веха", Сан-Пауло), а в Іспанії він визнаний "однією з найвеличніших особистостей світової літератури" ("Темпо", Мадрид).
"Хазарський словник"
Роман "Хазарський словник" - це своєрідний сплав історичного дослідження, художнього тексту, енциклопедичного довідника. Твір має підзаголовок - "роман-лексикон у 100 000 слів", а також цікавий епіграф: "На цьому місці лежить читач, який ніколи не відкриє цю книгу. Тут він спить вічним сном". Оригінальність роману полягає ще й в тому, що він існує у двох іпостасях: жіночої і чоловічої версії. Роман являє собою стилізацію давніх наукових трактатів і досліджень - сучасну версію нібито колись існуючого "Хазарського словника" 1691 року.
Твір має всі атрибути наукового дослідження: зміст, попередні відомості про видання (передмова до сучасного видання, історію написання "Хазарського словника", склад словника, статті про те; як користуватися словником, фрагменти передмови знищеного видання 1691 року), основний зміст словника, що передає історію хазар через три види джерел: християнські (Червона книга), ісламські (Зелена книга) і єврейські (Жовта книга). Крім цього, додаються так звані Appendix І та Appendix II, а також заключні примітки. Цікаво, що в Червоній, Зеленій і Жовтій книгах йдеться майже про одні і ті самі події, але подані з різних точок зору. У кожній з книг фігурує багато персонажів, але деякі з них представлені у всіх трьох книгах. Це принцеса Атех і Каган, а також статті "Хазарська полеміка" та "Хазари".
ОСНОВНІ ТВОРИ:
"Хазарський словник", "Залізна завіса", "Внутрішня сторона вітру", "Ліжко на троїх", "Кохання у Константинополі", "Російський хорт", "Скляний равлик".
-Ae-lib.narod.ru-ось тут можна тексти шукати……..це елект.бібліотек
Тема: Роман П. Зюскінда "Запахи. Історія одного вбивці" — класичний взірець постмодерністськоі прози. Мета: розкрити образну систему роману, підґрунтям якої є метафора запаху з прихованим значенням духовного стану суспільства; символічний зміст детективної лінії сюжету, пов'язаний з мистецьким "генієм" Гренуя, який здатний створити дивопарфуми, надіючись цей "сморідний" світ перетворити на запашне царство краси та гармонії.
Обладнання: портрет П. Зюскінда. Літературознавчий термін: метафора. Метафора (гр. — перенесення, уподібнення) — вживання слів у переносному значенні на підставі подібності ознак зображуваних предметів чи явищ. Метафора запаху — приховане значення. У метафорі запаху проглядається приховане значення духовного життя, тобто морального стану суспільства. Епіграф: "Злетіти — з цим проблем не було. Проте як можна було спуститися додолу?" П. ЗюскіндХід уроку І. Мотивація навчальної діяльності Вступне слово вчителя. Вивчаючи творчість Й. Бродського, Е. Йонеско, ми ознайомилися з таким літературознавчим терміном, як постмодернізм. Для постмодерністськоі' літератури характерне відображення розриву моральних, духовних і культурних зв'язків у суспільстві. Як Е. Йонеско, У. Еко, Гарсіа Маркес, Патрік Зюскінд створив постмодерністський роман "Запахи. Історія одного вбивці", який теж тяжіє до фантастичного перетворення реальності, яка несподівано вибухає абсурдом, до сюжетів, що ґрунтуються на екзистенційних запитаннях. Художній світ Зюскінда зведений на підвалинах постмодерністськоі естетики.
Постмодерним є головний герой роману Жан-Батіст Гренуй — одинак, чужинець, маргінал, який перебуває у стані непоборної ізоляції від світу. А відсутність власного запаху є ознакою приреченості і його прагнень, і самого героя. Гренуй прагне влаштовувати своє життя незалежно від людської спільності, змінити її за власним мистецьким витвором, який докорінно відрізняється від загальноприйнятих життєвих цінностей. Його приваблює ідея опанувати світом і мистецтвом, яка набуває хворобливоабсурдних форм через створення дивопарфумів, запах яких мав би знищити цей "сморідний" світ (за висловом Гренуя) і перетворити на запашне царство краси і гармонії. Через свою модерністську ідею Гренуй бажає досягти "абсолютного стану" чи то у мистецтві, чи то у житті. Патрік Зюскінд у своєму романі критично досліджує це явище духовного життя і демонструє його катастрофічні наслідки.Коли питання етики, естетики, філософії вступають у протиріччя одне до одного, людина приречена на загибель. За допомогою іронії, підкресленої театральності, метафоричності світу, елементів детективного жанру, фантастики Зюскінд розкриває трагізм становища постмодерного героя, стверджуючи прописні істини, які проголошують, що людина не може існувати без інших людей, що головною рушійною силою мистецтва є любов, що досягнути "абсолютного стану" через ідею створення дивопарфумів на основі запахів вбитих двадцяти п'яти красунь є абсурдною і неможливою. У постмодерністському романі Зюскінда порушується зовсім нова тема: тема духовних розчарувань і пошуків ізольованої від суспільства особистості, тобто, Гренуй прагне стати "надлюдиною" — "по той бік добра і зла", інакомовність роману розкривається через метафору запаху, яка має приховане значення — це моральний стан суспільства. іі. Робота з текстом1. Як характеризується головний герой у перших рядках роману, щойно народившись? (Ненажерливе, ссе за двох, забирає молоко у решти дітей.) 2. Чим дивує читача опис Парижа? Чому, на вашу думку, автор обрав саме такий ракурс зображення міста? Здивовує своєю мерзенністю і огидністю. Саме в такому сморідному місті мав народитися Гренуй, який своєю з'явою уXVIII ст. повинен був запитати цивілізований світXXст.: чи стали ви кращими, благороднішими, чи стали ваші міста і села більш чистими і запашними? (Згадаємо Неаполь в Італії, перетворений на сміттєзвалище, не менш смердючий, ніж ПарижXVIII ст.). Чи вирішені у вас питання духовності, моральності в XX ст. ?Описуючи Париж, у якому "вулиці смерділи гноєм, задвірки — сечею, коридори — гнилим деревом і щурами, кухні — затхлою пилюкою" (далі за текстом), автор намагається через такий ракурс зображення міста зосередитись на подіях, які розгортатимуться перед читачем, задумуючись, чи все гаразд з нами, якщо з 'являються злі генії, щоб змінити посвоєму наше життя.Вчитель. Як ви гадаєте, ми зобов'язані відгукнутися на виклик, який кидає нам Гренуй? (Так, зобов'язані, якщо письменник створює образ злого "генія" в романі, який прагне змінити наше суспільство дивопарфумами, це говорить про тривожні тенденції у суспільстві, закликає нас, щоб ми своєю байдужістю не допустили народження "надлюдини", якій вдасться здійснити злі наміри).Вчитель. "Злі генії" просто не з'являються. Згадаймо новелу австрійського письменника Ф.Кафки "Перевтілення", написану на початку XX ст., в якій порушена тема дегуманізованого суспільства. Розкриваючи образ Грегора Замзи, автор підкреслює відчуженість його від суспільства, приреченість на самотність, і врештірешт герой гине. Характерною ознакою дегуманізованого суспільства є відсутність любові, доброти, милосердя. Тема конформізму звучить у п'єсі французького письменника Є. Йонеско "Носороги", написаній після Другої світової війни. Автор загострює увагу на тому, що байдужість, віддаленість від духовних, моральних, релігійних цінностей, небажання щось змінити на краще у суспільстві приводить людей на шлях "оносороження" (омасовлення). Французький письменник Альбер Камю в романі "Чума" засуджує таку деградацію суспільства, заявляючи, що "всяка байдужість злочинна". Своїм романом Зюскінд запитує у людства: чи віддамо свій світ злим "геніям", які будуть вирішувати за нас, як нам жити? Самогубство Гренуя — це добрий знак для суспільства, але чи зрозуміє людство, що само винно у народженні таких злих геніїв, як Гренуй? Отже, з цих позицій знову повертаємося до тексту, щоб проаналізувати образ злого "генія" і зробити належні висновки.За яких обставин Гренуй з'явився на світ? (... у найсмердючішому місці всього королівства, 17 липня 1738 року народився Жан-Батіст Гренуй. То був один із найспекотніших днів року. Спека, мов олово, висіла над цвинтарем..., тлінний чад, що віддавав гнилими кавунами та обвугленими ратицями. Коли почалися перейми, Гренуєва мати стояла біля рибної ятки... і чистила рибу... але вона смерділа так, що її запах перевершував трупний... Гренуєва мати присіла під своїм складаним столом і народила тамтаки..."Вчитель. Те, що Гренуй народжується серед смороду, не випадковість. Таке народження провіщає перегляд непорушних постулатів на питання становлення громадянського суспільства, європейської історії та культури, одне слово, чи не дали визнані загальнолюдські цінності, які проголосила Велика французька революція, тріщини. Може, вже настав час відкрито обговорювати філософські, моральноетичні, естетичні питання, які набувають глобального характеру. І якщо в Європі з'являється роман П. Зюскінда "Запахи, історія одного вбивці", то я думаю, що цей час настав. Добре було б, щоб, крім гуманітаріїв, на семінари збиралися політики, депутати, впливові люди країни, на яких фахівці б доносили думку про удосконалення системи виховання в сім'ях, школах, навчальних закладах, про тривожні тенденції в системі загальнолюдських цінностей. Насамперед хочу звернути увагу, що в образі Гренуя викристалізовується злий "геній": зростаючи у смороді при певній відсутності у нього власного запаху, він поступово перетворюється в одинака, маргінала, чужинця, відокремленого від "духу" людського життя, щоб розпочати вбивати невинних дівчат. Вони йому потрібні для висмоктування із їхніх тіл запахів для виготовлення дивопарфумів і з їх допомогою позбутися смороду і наповнити світ найкращими пахощами.Тут не йдеться про звичайний злочин, наприклад, між Сальєрі та Моцартом. Ці речі у Зюскінда несумісні: саме Гренуй виконує роль злого "генія", а не метр Бальдіні, який був дилетантом у галузі парфумерії. Зюскінд загострює нашу увагу на тому, що потрібно чітко осмислювати поняття "геній". Адже за "геніальністю" Гренуя приховується філософія "надлюдини": своїми чарівними пахощами змінити "сморідний" світ на запашне царство краси і гармонії. А відтак встановити своє особисте панування над людством.1. Яке ключове слово виділяємо в романі? Пояснити його метафоричне значення.(Запах. Це слово має приховане метафоричне значення; у ньому проглядається духовний стан суспільства. "Сморід" навколишнього світу є символом катастрофічного духовного стану суспільства нашого часу.)Хто в романі прагне змінити "сморідний" світ на запашне царство краси і гармонії?(ЖанБатіст Гренуй, який згодом матиме флакон парфумів і вже бачитиме себе античним Прометеем, хоча порівняння подвигу Прометея, який викрадає вогонь у Зевса, щоб віддати його людям, просто абсурдна. Гренуєва мета позбавлена гуманізму. То він бачить себе Великим Імператором, Творцем і Богом, перед яким будуть схилятися всі. По суті, він прагне влади "надлюдини". Вчитель. Як бачимо, облагородити та виправити цей світ Гренуй прагне через власну велич, а загальнолюдські цінності для нього не мають жодного значення.Чи можна на мить уявити собі, що перед нами стоїть Гренуй з дивопарфумами в руках? Не тільки уявити, але і допустити не маємо права появи Гренуя. Адже коли закінчаться дивопарфуми, то йому знадобиться знову вбити двадцять п'ять красунь, і так буде безкінечно. Жахлива картина.Якщо ми живемо на цій землі, то тільки нам, цивілізованим людям, під силу творити добро, боротися зі злом, утверджувати загальнолюдські цінності, не бути байдужими.) Вчитель. Все це так. Ніхто не заперечує падіння моральності і духовності в суспільстві. Але питання в тому, щоб ми не запізнилися. Автор своїм романом попереджає людство, що наша цивілізація уже дає духовні тріщини, через які може пролізти Гренуй із власним флаконом парфумів у руках. Не випадково автор, використовуючи елементи детективного жанру, розпочинає розповідь про злого "генія", звертаючись не до сучасності, а до віддаленої історичної доби — XVIII ст. Дія в романі відбувається у Франції — столиці французької революції. Випадковості тут нема.1. Як називалася історична доба XVIII ст.? (Доба Просвітництва.) 2. Назвіть імена представників доби Просвітництва. (Вольтер, Руссо, Дідро, Гете, Шиллер.) Яка ідея володіла просвітителями? Ідея створення "царства розуму". Виховані на ідеях Великої французької революції, просвітителі мріяли за допомогою освіти, розумового начала, побудувати гуманне суспільство. Революція мала катастрофічні наслідки, але прагнення до свободи, до держання прав людини, до гуманних цінностей як пріоритетів розвитку людської цивілізації вона пробудила. Однак в Європі не були створені політичні системи, основою яких би стали гуманні та загальнолюдські цінності в єдності із соціальноекономічним розвитком країн.Згадаймо "Людську комедію" О.Бальзака, який звернув увагу на розвиток капіталістичних відносин у XIXст., на посилення "влади золота". Саме вони спричинили духовну кризу. У XX ст. з'являється Ф.Кафка з новелою "Перевтілення", Є.Йонеско з "драмою абсурду" "Носороги", Ф.Дюрренматт з твором "Гостина старої дами", в творчості яких відображена духовна криза, яка стає загрозливою. Отже, Зюскінд повертає нас в епоху Просвітництва, щоб підкреслити, що вона представлена не тільки світлими, а й "темними геніями",'відомими своєю аморальністю (де Сада, СенЖюста, Фуше, Бонапарта). Поява таких страшних постатей, як Гітлера і Сталіна, тільки підтверджує позицію Зюскінда, що гренуї народжуються не на пустому місці. Породження Гренуя — це вже наслідки духовної кризи, яка стає загрозливою, і якщо людство не виробить нові правила громадянського суспільства, буде мовчки спостерігати негативні явища, то своєю байдужістю і потягом до матеріального народить нових злих "геніїв". Отже, зображуючи Гренуя, автор на рівні смислового підтексту сюжету порушує складні моральнофілософські проблеми, пов 'язані із сучасністю. І цене може не викликати тривогу. А все починається з почуттів дитини і середовища, в якому вона зростає.)1. Як почував себе хлопчик у пансіоні мадам Гайяр? ("... У зв'язку з цілою низкою труднощів, бюрократичного й технічного характеру", як з іронією зауважує автор, нарешті "дитину без запаху" видали до пансіону мадам Гайяр". Саме тут він почувався добре. Йому повезло, що мадам Гайяр втратила нюх і будьяке чуття тепла й людського холоду. Це була безживна жінка. Єдине, чим вона переймалася, це мати досить грошей, щоб померти вдома. Тому половину грошей мадам Гайяр витрачала на вихованців, а половину залишала собі. Очевидно, що діти недоїдали.) (Для малого Гренуя установа мадам Гайяр була просто благодаттю. Тут він процвітав. Гренуй був живучий, як витривала бактерія, і невибагливий. Затишок, прихильність, ласка, любов — без них він спокійнісінько обходився. Хлопчик став кліщем, який жив у власній оболонці, чекаючи на кращі часи. Він не дав світові ні усмішки, ні крику, ні блиску очей, ані власного запаху. Тільки мадам Гайяр могла годувати це потворне дитя, бо не відчувала, що дитя не має запаху, її власна душа була на замку.)2. Чим пояснюється відраза інших дітей до малого Гренуя? (Якщо з мадам Гайяр у "дитини без запаху" була повна гармонія, то з дітьми у хлопчика виникають проблеми. Діти відчули, що з Тренуєм щось не так. Він наганяв на них страх. Старші змовилися задушити Гренуя. Діти гидували ним, як гладким павуком, якого ніхто не хоче розчавити власними руками. Не відчуваючи його запаху, вони боялися Гренуя.) 3. Яким було перше слово Гренуя? Як ви гадаєте, чому саме воно стало першим? У три роки Гренуй став на обидві ноги, перше слово, яке він промовив, було "риба". Чому? Тому що під час пологів його мати чистила рибу, стоячи біля рибної ятки, і тут, під столом, де лежали рибні тельбухи, народилося немовля.Він вимовляв тільки іменники, власне, тільки назви конкретних речей, рослин, тварин і людей, та й то лише тоді, коли його раптом вражав запах цих речей, рослин чи людей! Вчитель. Щодо формування Гренуєвого світобачення поміркуємо над авторським коментарем. За текстом: "З назвами предметів, що не мали запаху, тобто з абстрактними поняттями, насамперед етичного та морального характеру, у нього було найбільше прикрощів. Він ніяк не міг їх запам'ятати, плутав і, навіть коли виріс, вживав неохоче й часто неправильно: право, совість, Бог, радість, відповідальність, покірність, вдячність і таке інше. Що це все означало для нього — завжди залишалося туманним". З прочитаного уривка виникає питання: як обставини вплинули на розвиток особистості Гренуя? (Вплинули надзвичайно негативно. Згадаймо мадам Гайяр, яка зовсім не володіла ніяким інтелектом: "... у неї було легеньке затуманення розуму, коли наближався ще один напад мігрені, й таке саме легеньке просвітлення розуму, коли мігрень минала...)(У мадам Гайяр, де проходило його дитинство, взагалі не йшлося про якесь виховання і навчання. За текстом: "Цілими днями він міг їсти тільки водяні супи, обходився найрідкішим молоком, перетравлював найгниліші овочі і найзіпсованіше м'ясо. За своє дитинство він пережив кір, дизентерію, вітряну віспу, холеру, шестиметрове падіння в криницю і опік грудей кип'ятком").Гренуй зростав без затишку, прихильності, ласки, любові. Він виживав у найжорсткішій ситуації, в якій перебував. Слова "право", "совість", "Бог", "радість", "відповідальність", "покірність", "вдячність"не мали запаху. А ось дерево мало запах, який його не задушив, і він ще кілька днів ходив у полоні цього міцного запаху!Вчитель. Ми переконуємося, що Гренуй зростав в середовищі, в якому були відсутні моральні цінності. Для тіла хлопчик потребував лише трохи їжі та одягу. Для душі йому не треба було нічого, тому що в цю саму душу нікому було закладати моральні слова та ще й без запаху. Ось чому слова зі смисловим моральним навантаженням для нього залишалися туманними.
ЛІТЕРАТУРА ПОСТМОДЕРНІЗМУПостмодернізмЗакінчення II світової війни ознаменувало важливий поворот у світосприйнятті західної цивілізації. Війна була не тільки зіткненням держав, а й зіткненням ідей, кожна з яких обіцяла зробити світ ідеальним, а натомість принесла ріки крові. Звідси — відчуття кризи ідеї, тобто зневіра у можливість будь-якої ідеї зробити світ кращим. Виникла також і криза ідеї мистецтва. З іншого боку, кількість літературних творів досягла такої кількості, що склалося враження, ніби все вже написано, кожен текст містить посилання на попередні тексти, тобто є метатекстом.У ході розвитку літературного процесу розрив між елітарною і поп-культурою став надто глибоким, з'явився феномен «твору для філологів», для прочитання і розуміння якого потрібно мати дуже ґрунтовну філологічну освіту. Постмодернізм став реакцією на цей розкол, поєднавши обидві сфери багатошаровістю твору. Наприклад, «Парфумер» Зюскінда може бути прочитаний як детектив, а може — як філософський роман, що розкриває питання геніальності, митця і мистецтва.
Модернізм, що досліджував світ як реалізацію певних абсолютів, вічних істин, поступився постмодерну, для якого весь світ — гра без щасливого, завершення. Як філософська категорія, термін «постмодернізм» поширився завдяки творам філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко й особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан постмодерну» (1979).
Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування.
Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:
1. Культ незалежної особистості.
2. Потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого.
3. Прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій, бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу.
4. Використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, не справжності, протиприродності панівного в реальності способу життя.
5. Зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо).
6. Суміш багатьох традиційних жанрових різновидів.
7. Сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох.
8. Запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях.
9. Як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача.
10. Іронічність та пародійність.
Основними рисами поетики постмодернізму є інтертекстуальність (творення свого тексту з чужих); колаж і монтаж («склеювання» різнорідних фрагментів); використання алюзій; тяжіння до прози ускладненої форми, зокрема, з вільною композицією; бриколаж (непряме досягнення авторського задуму); насичення тексту іронією.
Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури.
Першим постмодерністом вважається Гюнтер Грасс («Бляшаний барабан», 1959 p.). Визначні представники постмодерної літератури: У. Еко, Х.-Л. Борхес, М. Павич, М. Кундера, П. Зюскінд, В. Пелєвін, Й. Бродський, Ф. Бегбедер.
У другій половині XX ст. активізується жанр наукової фантастики, який у своїх найкращих зразках поєднується з прогностикою (прогнозами на майбутнє) та антиутопією.
У передвоєнний час виникає, а після Другої світової війни активно розвивається екзистенціалізм. Екзистенціалізм (лат. existentiel — існування) — напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі. Джерела екзистенціалізму містились у працях німецького мислителя XIX ст. С К'єркегора.
Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі.
Екзистенціалізм поширюється у французькій (А. Камю,Ж.-П. Сартр та ін.), німецькій (Е. Носсак, А. Деблін), англійській (А. Мердок, В.Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н. Мейлер, Дж. Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах.
У другій половині XX ст. розвивається «новий роман» («антироман») — жанровий різновид французького модерного роману 1940-1970-х рр., який виникає як заперечення екзистенціалізму. Представники цього жанру — Н. Саррот, А. Роб-Грійє, М. Бютор, К. Симон та ін.
Значним явищем театрального авангарду другої половини XX ст. є так званий «театр абсурду». Для драматургії цього напряму характерні відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. Найталановитішими представниками «театру абсурду» є С. Беккет, Е. Йонеско, Е. Олбі, М. Фріш та ін.
Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX ст. став «магічний реалізм» — напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Найбільшого розвитку він набув у латиноамериканській літературі (А. Карпент'єр, Ж. Амаду, Г. Гарсіа Маркес, М. Варгас Льоса, М. Астуріас та ін.). Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою твору. Класичним зразком магічного реалізму є роман Г. Гарсіа Маркеса «Сто років самотності» (1967), де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки.
У другій половині XX ст. розвивається і традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Зображення індивідуального буття поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів (Г. Белль, Е.-М. Ремарк, В. Биков, Н. Думбадзе та ін.).
Літературний процес другої половини XX ст. визначається передовсім переходом від модернізму до постмодернізму, а також потужним розвитком інтелектуальної тенденції, наукової фантастики, «магічного реалізму», авангардистських явищ тощо.
Про постмодернізм на Заході широко заговорили на початку 1980-х років. Одні дослідники вважають початком постмодернізму роман Джойса «Поминки по Фіннегану» (1939), інші — попередній Джойсів роман «Улісс», треті — американську «нову поезію» 40-50-х років, четверті гадають, що постмодернізм — це не «фіксоване хронологічне явище», а духовний стан і «у будь-якій добі є власний постмодернізм» (У, Еко), п'яті взагалі висловлюються про постмодернізм як про «одну з інтелектуальних фікцій нашого часу» (Ю. Андрухович). Проте більшість науковців вважає, що перехід від модернізму до постмодернізму припав на середину 1950-х років. У 60-70-ті роки постмодернізм охоплює різні національні літератури, а у 80-ті він стає домінуючим напрямом сучасної літератури і культури.
Першими проявами постмодернізму можна вважати такі течії, як американська школа «чорного гумору» (В. Берроуз, Д. Варт, Д. Бартелм, Д. Донліві, К. Кізі, К. Воннегут, Д. Хеллер тощо), французький «новий роман» (А. Роб-Грійє, Н. Саррот, М. Бютор, К. Сімон тощо), «театр абсурду» (Е. Йонеско, С Беккет, Ж. Жене, Ф. Аррабаль тощо).
До найвизначніших письменників-постмодерністів належать англійці Джон Фаулз («Колекціонер», «Жінка французького лейтенанта»), Джуліан Барнз («Історія світу в дев'яти з половиною розділах») і Пітер Акройд («Мільтон в Америці»), німець Патрік Зюскінд («Парфумер»), австрієць Карл Рансмайр («Останній світ»), італійці Італо Кальвіно («Неспішність»)і Умберто Еко («Ім'я троянди», «Маятник Фуко»), американці Томас Пінчон («Ентропія», «Продається № 49») і Володимир Набоков (англомовні романи «Блідий вогонь» тощо), аргентинці Хорхе Луїс Борхес (новели і есе) і Хуліо Кортасар («Гра у класики»).
Визначне місце в історії новітнього постмодерністського роману посідають і його слов'янські представники, зокрема чех Мілан Кундера і серб Милорад Павич.
Специфічним явищем є російський постмодернізм, презентований як авторами метрополії (А. Бітов, В. Єрофєєв, Вен. Єрофєєв, Л. Петрушевська, Д. Прігов, Т. Толстая, В. Сорокін, В. Пелєвін), так і представниками літературної еміграції (В. Аксьонов, Й. Бродський, Саша Соколов).
Постмодернізм претендує на вираження загальної теоретичної «надбудови» сучасного мистецтва, філософії, науки, політики, економіки, моди. Сьогодні говорять не лише про «постмодерністську творчість», але й про «постмодерністську свідомість», «постмодерністський менталітет», «постмодерністський умонастрій» тощо.
Постмодерністська творчість передбачає естетичний плюралізм на всіх рівнях (сюжетному, композиційному, образному, характерологічному, хронотопному тощо), повноту уявлення без оцінок, прочитання тексту в культурологічному контексті, співтворчість читача й письменника, міфологізми мислення, поєднання історичних і позачасових категорій, діалогізм, іронію.
Провідними ознаками постмодерністської літератури є іронія, «цитатне мислення», інтертекстуальність, пастіш, колаж, принцип гри.
У постмодернізмі панує тотальна іронія, загальне осміяння і глузування з усього. Численні постмодерністські художні твори характеризуються свідомою настановою на іронічне зіставлення різних жанрів, стилів, художніх течій. Твір постмодернізму — це завжди висміювання попередніх і неприйнятних форм естетичного досвіду: реалізму, модернізму, масової культури. Так, іронія перемагає серйозний модерністський трагізм, притаманний, наприклад, творам Ф. Кафки.
Одним з головних принципів постмодернізму є цитата, а для представників цього напряму притаманне цитатне мислення. Американський дослідник Б. Морріссетт назвав постмодерністську прозу «цитатною літературою». Тотальна постмодерністська цитата приходить на зміну витонченій модерністській ремінісценції. Цілком постмодерністським є американський студентський анекдот про те, як студент-філолог вперше прочитав «Гамлета» й був розчарований: нічого особливого, зібрання поширених крилатих слів і виразів. Деякі твори постмодернізму перетворюються на книги-цитати. Так, роман французького письменника Жака Ріве «Панночки з А.» являє собою збірку 750 цитат з 408 авторів.
З постмодерністський цитатним мисленням пов'язане й таке поняття, як інтертекстуальність. Французька дослідниця Юлія Крістєва, що вводить цей термін у літературознавчий обіг, зазначала: «Будь-який текст будується як мозаїка цитацій, будь-який текст є продуктом всотування і трансформації якогось іншого тексту». Французький семіотик Ролан Варт писав: «Кожний текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш в пізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти оточуючої культури. Кожний текст є новою тканиною, зітканою зі старих цитат». Інтертекст у мистецтві постмодернізму є основним способом побудови тексту і полягає в тому, що текст будується з цитат з інших текстів.
Якщо інтертекстуальними були і численні модерністські романи («Улісс» Дж, Джойса, «Майстер і Маргарита» Булгакова, «Доктор Фаустус» Т. Манна, «Гра в бісер» Г. Гессе) і навіть реалістичні твори (як довів Ю. Тинянов, роман Достоєвського «Село Степанчиково та його мешканці» є пародією на Гоголя та його твори), то здобутком саме постмодернізму с гіпертекст. Це текст, побудований таким чином, що він перетворюється на систему, ієрархію текстів, водночас становлячи єдність і численність текстів. Його прикладом є будь-який словник чи енциклопедія, де кожна стаття відсилає до інших статей цього ж видання. Читати такий текст можна по-різному: від однієї статті до іншої, ігноруючи гіпертекстові посилання; читати всі статті поспіль або ж рухаючись від одного посилання до іншого, здійснюючи «гіпертекстове плавання». Отже, таким гнучким пристосуванням, як гіпертекст, можна маніпулювати на свій розсуд. 1976 року американський письменник Реймон Федерман опублікував роман, що так і називається — «На ваш розсуд». Його можна читати за бажанням читача, з будь-якого місця, тасуючи не пронумеровані і не зброшуровані сторінки. Поняття гіпертексту пов'язано і з комп'ютерними віртуальними реальностями. Сьогоднішніми гіпертекстами є комп'ютерна література, яку можна читати лише на моніторі: натискаючи одну клавішу, переносишся у передісторію героя, натискаючи іншу — змінюєш поганий кінець на добрий і т. д.
Ознакою постмодерністської літератури є так званий пастіш (від італ. pasbiccio — опера, складена з уривків інших опер, суміш, попурі, стилізація). Він є специфічним варіантом пародії, яка у постмодернізмі змінює свої функції. Від пародії пастіш відрізняється тим, що тепер нема що пародіювати, немає серйозного об'єкта, який можна піддати висміюванню. О. М. Фройденберг писала, що пародіюватися може тільки те, що «живе і святе». За доби не постмодернізму ніщо не «живе», а тим більше не «святе». Пастіш розуміють також як само пародіювання.
Мистецтво постмодерну за своєю природою є фрагментарним, дискретним, еклектичним. Звідси така його ознака, як колаж. Постмодерністський колаж може здатися новою формою модерністського монтажу, однак він суттєво відрізняється від нього. У модернізмі монтаж, хоча й був складений з не зіставних образів, був усе-таки об'єднаний у певне ціле єдністю стилю, техніки. У постмодерністському колажі, навпаки, різні фрагменти зібраних предметів залишаються незмінними, нетрансформованими в єдине ціле, кожен з них зберігає свою відокремленість.
Важливим для постмодернізму с принцип гри. Класичні морально-етичні цінності переводяться в ігрову площину, як зауважує М. Ігнатенко, «учорашня класична культура й духовні цінності живуть у постмодерні мертвими — його епоха ними не живе, вона ними грає, вона у них грає, вона їх знедійснює».
Серед інших характеристик постмодернізму — невизначеність, деканонізація, кариавалізація, театральність, гібридизація жанрів, співтворчість читача, насиченість культурними реаліями, «розчинення характеру» (повна деструкція персонажа як психологічно й соціальне детермінованого характеру), ставлення до літератури як до «першої реальності» (текст не відображає дійсність, а творить нову реальність, навіть багато реальностей, часто незалежних одна від одної). А найпоширенішими образами-метафорами постмодернізму є кентавр, карнавал, лабіринт, бібліотека, божевілля.
Феноменом сучасної літератури й культури є також мультикультуралізм, через який багатоскладова американська нація природно реалізувала хистку невизначеність постмодернізму. Більш «заземлений» мультикульт) раніше «озвучив» тисячі різноманітних неповторних живих американських голосів представників різних расових, етнічних, тендерних, локальних та інших конкретних струменів. Література мультикультуралізму включає афроамериканську, індіанську, «чиканос» (мексиканців та інших латиноамериканців, значна кількість яких мешкає у США), літературу різних етносів, що населяють Америку (зокрема, й українців), американських нащадків вихідців з Азії, Європи, літературу меншостей всіх ґатунків.