Завдання для самостійної роботи

Визначити ДЄТ, використовуючи дані табл. 3.1, 2, 3. Табличні значення усереднювати за діапазоном. За результатами розрахунку зробити висновок про окремі значення ДЄТ, побудувати гістограму окремих значень ДЄТ, запропонувати шляхи збільшення ДЄТ. В табл. 3.1 прийняті наступні скорочення: РУ – рослинне угруповання; С – степ; ЛС – лісостеп; ШЛ – широколистяні ліси.

Контрольні питання:

1. Розкрити поняття міської системи.

2. Як взаємодіють природна і антропогенна підсистеми на урбанізованих територіях?

3. Дати визначення екологічної ємності території.

4. У чому полягає метод визначення допустимого антропогенного навантаження?

5. Що таке демографічна ємність території?

6. Етапи визначення ДЄТ.

7. Які показники необхідні для оцінки ДЄТ?

8. Як визначається рівень господарської активності жителів населених місць?

9. Структура паливно-енергетичних ресурсів, її вплив на ДЄТ.

10. Назвати шляхи можливого збільшення ДЄТ.

Таблиця 3.3

Варіанти завдання

№ вар.	S, км2	Вид РУ	K1, %	K2, %	K3, %	K4, %	Kакт	tн.о, С	Sросл, км2	kпер1	kпер2	kпер3	Gм, м3/с	Рж, м3/ (осібдобу)	kвитр
1	14000	С	0,3	5	10	10	1,5	-15	11620	0,2	0,6	0,2	12	0,35	1,9
2	16000	ЛС	0,3	6	11	9	1,5	-10	12480	0,1	0,2	0,7	8	0,40	1,8
3	14000	ШЛ	0,3	7	12	8	2,5	-16	8400	0,5	0,1	0,4	14	0,43	1,7
4	20000	С	0,3	5	10	10	2,5	-10	16600	0,1	0,4	0,5	8	0,45	1,9
5	20000	ЛС	0,3	6	11	9	1,5	-10	15600	0,4	0,5	0,1	15	0,50	1,8
6	40000	ШЛ	0,3	7	12	8	2,5	-15	24000	0,3	0,1	0,6	20	0,35	1,7
7	12000	С	0,3	5	10	10	2,0	-10	9960	0,2	0,6	0,2	15	0,40	1,9
8	13000	ЛС	0,3	6	11	9	1,5	-10	10140	0,1	0,2	0,7	10	0,43	1,8
9	12000	ШЛ	0,3	7	12	8	2,0	-14	7200	0,5	0,1	0,4	12	0,45	1,7
10	22000	С	0,3	5	10	10	2,0	-10	18260	0,1	0,4	0,5	8	0,50	1,9
11	22000	ЛС	0,3	6	11	9	1,5	-10	17160	0,4	0,5	0,1	15	0,35	1,8
12	35000	ШЛ	0,3	7	12	8	2,5	-15	21000	0,3	0,1	0,6	16	0,40	1,7
13	10000	С	0,3	5	10	10	2,5	-15	8300	0,2	0,6	0,2	9	0,43	1,9
14	10000	ЛС	0,3	6	11	9	2,5	-15	7800	0,1	0,2	0,7	12	0,45	1,8
15	10000	ШЛ	0,3	7	12	8	1,5	-12	6000	0,5	0,1	0,4	10	0,50	1,7
16	18000	С	0,3	5	10	10	1,5	-8	14940	0,1	0,4	0,5	8	0,35	1,9
17	18000	ЛС	0,3	6	11	9	2,5	-10	14040	0,4	0,5	0,1	14	0,40	1,8
18	28000	ШЛ	0,3	7	12	8	2,5	-15	16800	0,3	0,1	0,6	26	0,43	1,7
19	8000	С	0,3	5	10	10	1,5	-10	6640	0,2	0,6	0,2	5	0,45	1,9
20	7000	ЛС	0,3	6	11	9	2,5	-15	5460	0,1	0,2	0,7	11	0,50	1,8
21	8000	ШЛ	0,3	7	12	8	2,5	-10	4800	0,5	0,1	0,4	7	0,35	1,7
22	30000	С	0,3	5	10	10	1,5	-8	24900	0,1	0,4	0,5	6	0,40	1,9
23	30000	ЛС	0,3	6	11	9	2,5	-15	23400	0,4	0,5	0,1	21	0,43	1,8
24	32000	ШЛ	0,3	7	12	8	2,5	-15	19200	0,3	0,1	0,6	21	0,45	1,7
25	6000	С	0,3	5	10	10	2,0	-20	4980	0,2	0,6	0,2	10	0,50	1,9
26	4000	ЛС	0,3	6	11	9	2,0	-20	3120	0,1	0,2	0,7	12	0,35	1,8
27	6000	ШЛ	0,3	7	12	8	2,0	-8	3600	0,5	0,1	0,4	5	0,40	1,7
28	26000	С	0,3	5	10	10	2,0	-10	21580	0,1	0,4	0,5	20	0,43	1,9
29	26000	ЛС	0,3	6	11	9	2,0	-15	20280	0,4	0,5	0,1	22	0,45	1,8
30	45000	ШЛ	0,3	7	12	8	2,5	-15	27000	0,3	0,1	0,6	26	0,50	1,7

Рекомендована література

1. Градостроительная экология: Учебное пособие для строительных вузов / Н.В. Маслов; Под ред. М.С. Шумилова. – М.: Высшая школа, 2002. – 284 с.: ил.

2. Кучерявий В.П. Урбоекологія. – Львів: Світ, 1999. – 360 с.

Заняття 5, 6

Визначення зон регіональної системі розселення

Мета заняття: познайомитися з принципами формування територіальної структури розселення і методикою розрахунку зон регіональної системи розселення.

Завдання заняття:

1. Вивчити структуру локального і регіонального рівня розселення.

2. Засвоїти методику розрахунку і визначення зон регіональної системи розселення.

3. Графічно зобразити схему співвідношення зон регіональної системи розселення.

Урбоекологічні принципи формування територіальної структури розселення

Оптимізація взаємодії розселення і довкілля великою мірою залежить від характеру організації систем розселення, співвідношення в конкретних умовах зон з різним екологічним і господарським режимом, т. є. від територіальної структури розселення, яка утворює просторову структуру екологічного каркасу.

Екологічний (природний) каркас території – це сукупність найбільш активних і взаємозв’язаних в екологічному відношенні просторових елементів (річки і річкові долини, лісові масиви, степові ділянки території і т. д.), від яких залежить життєстійкість природної середи для даної території. Або екологічний каркас території – це система перехідних одну в одну ділянок природи, нерозривний взаємозв’язок яких дає передумови для формування природної екологічної рівноваги, здатної протистояти антропогенним діям.

Виділяють локальний і регіональний рівень просторової організації розселення.

Схема екологічного каркасу просторової організації розселення будується шляхом розгляду структурних елементів розселення від локального рівня до регіонального.

На локальному рівні системи розселення, до якого відносять агломерацію і групові системи населених місць, виділяють структурні елементи розселення, представлені на рис. 5.1:

• центральне ядро;

• зону обмеженого розвитку;

• зону переважного розвитку населених місць.

Рис. 5.1. Система розселення локального рівня

Центральне ядро включає власне місто-центр системи розселення, необхідні резервні території для його подальшого розвитку (з врахуванням збільшення забезпеченості населення житловою площею в перспективі), лісопарковий захисний пояс.

Зона обмеженого розвитку має внутрішню границю по границі лісопаркового поясу. За шириною вона має бути достатньою для того, щоб стати надійним захистом проти зрощення населених місць системи розселення в агломерацію і одночасно служити базою приміського сільського господарства і короткочасного відпочинку населення.

Для запобігання зростанню населених місць ширина зони обмеженого розвитку має бути прямо пропорційна чисельності населення центрального міста і обернено пропорційна числу головних напрямів найбільш інтенсивного зростання центрального ядра, а також питомій вазі приросту населення міст супутників в сумарному зростанні населення системи.

На регіональному рівні виділяють просторову структуру екологічного каркасу, який, виходячи із стратегічних завдань урбоекології, повинен забезпечити екологічну рівновагу. У регіональних системах розселення виділяють зони, представлені на рис. 5.2:

• зону найбільшої господарської активності;

• зону екологічної рівноваги;

• буферну і компенсаційну зону.

Рис. 5.2. Система розселення регіонального рівня

Зона найбільшої господарської активності включає території систем розселення і найбільш крупних автономно розташованих міст. Це найбільш щільно заселені території і тому техногенна дія на природне середовище тут велика.

В середніх умовах в межах зони найбільшої господарської активності щільність населення, як правило, неповинна перевищувати 50 – 60 осіб/км². Режим в розглянутій зоні визначається сукупністю економічних, соціальних і екологічних потреб регіональної системи розселення, але встановлюється диференційовано залежно від функціонального зонування територій групових систем населених місць і інших районів, що входять в регіональну систему.

Зона екологічної рівноваги призначена для відтворення найважливіших природних ресурсів в регіональних системах розселення і забезпечення екологічної рівноваги. Розміри цієї зони визначають розрахунком.

В зоні екологічної рівноваги мають бути вставлені найбільш строгий господарський і екологічний режим, які повинні передбачати проведення наступних найбільш важливих заходів:

• обмеження розміщення нових промислових виробництв;

• заборона зростання міст;

• обмеження нового транспортного будівництва;

• заборона всіх вирубувань лісу, окрім санітарних;

• розширення мережі природних парків, заповідників, заказників, ландшафтів, які охороняються;

• підтримка лісистості на рівні не менше 40 – 50 %;

• проведення комплексу заходів щодо біохімічного очищення виробничих і комунально-побутових стоків і всемірне збереження чистоти малих річок;

• відновлення популяцій тварин і птиць рідкісних видів, або які мають господарське значення;

• заборона всіх видів полювання, окрім необхідних для підтримки фауни в стані рівноваги;

• цілеспрямоване проведення заходів щодо інженерної підготовки і захисту території (в першу чергу в зелених і приміських зонах міст);

• обмеження вживання інсектицидів, пестицидів і гербіцидів у поєднанні з впровадженням біологічних методів боротьби з шкідниками сільського і лісового господарства.

У всіх можливих випадках на стику границь регіональних систем розселення передбачаються буферні і компенсаційні зони.

Буферні зони наділені функціями компенсації екологічної неповноцінності регіональних систем розселення в найбільш заселених районах країни і забезпечення екологічної рівноваги в перспективі при подальшому господарському розвитку регіонів.

Буферні зони ув’язують із зовнішніми границями регіональних систем розселення, утворюючи екологічні «шви» між регіональними системами. Ширину таких зон, доцільно приймати не менше 100 – 150 км.

У буферних зонах забезпечують розширене відтворення лісового фонду з доведенням лісистості не менше чим 30 %, забороняють суцільні і умовно-суцільні вирубування лісу, відновлюють популяції тварин і птиць та обмежують їх відстріл в рамках спортивного полювання в спеціальних мисливських господарствах, розвивають мережу заповідників, заказників, природних парків та ландшафтів, які охороняються.

З розвитком регіональних систем розселення режим зон екологічної рівноваги слід розповсюдити і на частину буферної зони. В межах найбільш крупних регіональних систем такий режим доцільно встановити вже зараз в приміських зонах міст, зонах активного живлення річок і в перспективних районах розвитку відпочинку і туризму, які не входять в зони екологічної рівноваги.

Компенсаційні зони призначені для компенсування вилучення природних ресурсів системами розселення в масштабі країни. Для цієї мети використовують найменш освоєні території країни з низькою щільністю населення, які мають значний екологічний потенціал.

При формуванні просторового екологічного каркасу розселення необхідно враховувати не лише регіональні соціально економічні особливості, але і відмінності в стійкості екосистем різних природних зон. Наприклад, в арктичній і тундровій зонах природні екосистеми повинні займати не менше 98 % території, в північній зоні тайги і гірських тайгових районах – від 80 до 90 %, південної тайги – не менш 50 %, у зоні широколистяних лісів і лісостеповій зоні – від 30 до 35 %, у степовій зоні залежно від конкретних умов – від 20 до 40 %. Особливо обережно треба підходити до цього питання в напівпустинних і пустинних зонах. Практично всі ці території мають бути зосереджені в компенсаційних і буферних зонах та зонах екологічної рівноваги. В ряді випадків і в зонах інтенсивної господарської активності одну третину території повинні займати природні парки, лісопаркові зони масового відпочинку, заповідники, заказники, ландшафти, які охороняються і т. д.

Розглянута просторова структура екологічного каркасу розселення, звичайно, сильно формалізована і спрощена. Вона ілюструє просторовий принцип екологічного підходу до містобудівних структур вищого порядку. В конкретних умовах неминуча сильна деформація каркаса на всіх його територіальних рівнях, у тому числі ексцентричне розміщення центрів систем розселення і розглянутих вище зон, повна відсутність у ряді випадків буферних зон, несиметричність зони екологічної рівноваги і планувальної структури систем розселення різного територіального рівня. Урбоекологічне зонування в конкретних умовах слід вести відповідно до загальної територіальної структури «екологічного каркасу» країни, вузлів і осей зосередження найбільшої екологічної активності, екологічного потенціалу природних зон, регіонів і окремих ареалів, характеру розміщення і режиму природних територій, які особливо охороняються і т. д.