123 Центральний державний історичний архів ш Литературньїй у Ленінграді, ф. 772, оп. 1, од. Зб. 1954, арк. 1—2. Кн. 1.— с. 105.

124 Київський державний музей т. Г. Шевчен- ш Там же.— с. 107. Ка, а-58, спр. 81, ч. 6, арк. 64. '" Там же.— с. 121.

вестник.— 1902.— Т.

69

стремления й в его словесности, при ко-торнх она, не удовлетворяясь прежними своими формами, является в новьіх». При­страсно відстоюючи ідею спадковості й органічного зв'язку Котляревського та на­ступної літератури початку XIX ст. з по­передніми традиціями народнопоетичної й писемної творчості, Максимович ладен навіть недооцінювати деякі зміни у су­спільному житті українського народу на рубежі двох століть. «То, что написано на малороссийском язнке в ньшешнем столетии,— твердив він,— потому й мо-жет називаться словесностью, что оно єсть продолжение прежней малорусской словесности, которая процветала во всю бнтность УкраиньІ...» ¹²⁸

Проте зовсім ігнорувати суспільні змі­ни в житті українського народу, які зу­мовили й певні зміни в літературі, Мак­симович, звичайно, не міг. Саме тому, з'ясовуючи феномен Котляревського, він писав: «Изустная словесность, достигшая високого совершенства, окончила свой песнопевческий век под конец Екатери-нинского века, когда окончилась прежняя жизнь Малороссии й настал новий ее пе-риод. Тогда же настал новий период й для словесности малороссийской,— пери­од возрастания письменной или книжной словесности, которое началось с ЗнеидьІ Котляревского, написанной 1798 года»¹²⁹. Серед попередників Котляревського Мак­симович називає Головатого з його піс­нею «Ой годі нам журитися, пора пере­стати», Климовського — автора вірша «Всі покою щиро прагнуть, а не в один гуж всі тягнуть». Були прямі посередники й у сатирично-гумористичній стихії. На думку Максимовича, «Енеїда» цілком від­повідала традиціям українського «смехо-творчества», а тому й прийшлася до сма­ку народному читачеві.

Заперечуючи твердження П. Куліша про те, що Котляревський прагнув у ко­мічному вигляді зобразити лише україн­ське простонароддя, Максимович вказу­вав на народну основу гумору Котлярев­ського, що писав «так же точно, как й у нашей народной поззии, которая потеша-лась равно над простолюдьем й над пан-

ством, надо всем, что попадалось ей под веселий час песнетворчества ...Малорос -сияне засмеялись от его позмн совсем не потому, что простой украинский люд явился в ней в забавном виде й столь же забавною представляется в ней й старши­на...». Слушним било зауваження Макси­мовича про те, що «Котляревский порою й сам унимал свой знеический смех вос-поминанием родной стариньї, столь близ-кой к сердцу тогдашнего поколения»^ш. Саме це забезпечило успіх поемі. Сміх, викликаний нею, був не те що не пагуб-ним для молодої літератури, а й «зало-гом живого сочувствия малороссиян к своенародному слову в литературе»^|81.

Підкреслення вже відзначеного тодіш­ньою критикою зв'язку поеми І. Котля­ревського не тільки з бурлескно-траве­стійною традицією, а й з народнопісен­ною було принципово важливим. Котля­ревський, на думку Максимовича, не глу­мився над народом, а заговорив його мовою, використав його манеру, його за­соби відображення навколишнього сві­ту. Визначаючи народну основу сміху в «Енеїді» — за природою таку ж, як у творах М. Гоголя з української темати­ки,— Максимович, певно, не випадково застосовує вираз В. Бєлінського — «сміх крізь сльози», вжитий стосовно М. Го­голя.

Висновок напрошувався сам собою: народ прийняв «Енеїду» не тільки тому, що написана вона рідною йому, зрозумі­лою мовою, а й тому (і це головне!), що рідними і зрозумілими були її зміст, сві­торозуміння, світосприймання та манера його вираження: «...возбужденньїй позмою смех не угрожал ему ни малейшею опас-ностью: зту пробу он со славою вьідер-жал давно, еще в народном песнопении Украинн казацкой» ¹³².

З'ясовуючи успіх «Енеїди», Максимо­вич вказує на те, що для тодішнього чи­тача несподіваними й смішними здалися в цьому творі «классические боги й ге­рой, наряженнне в старосветских украин-цев искусною рукою с верньїм знанием натури й жизни своего народа, й совер-

¹²⁸ Киевская старина.—1888.—Т. 23, №11.— С. 380—381.

^И9 Там же.— С. 382.

¹³⁰ К пятидесятилетию со дня смерти Йвана Петровича Котляревского//Киевская старина.— 1888.— Т. 23, ноябрь.— С. 387, 390.

¹³¹ Там же.—Т. 11.—С. 387.

¹³² Там же.— С. 390.

70

шенно во вкусе народной украинской ка­рикатури». На думку Максимовича, саме це було новиною для читача, що вже досита надивився на Парнас і Гелікон, які витали в творах вихованців Києво-Могилянської академії від часів Петра Могили і аж до кінця XVIII ст. і на які зводилися герої світського й духовного життя — від сановних вельмож до митро­политів і вчених.

Аргументуючи свою оцінку Котлярев­ського як «первоначальника нашей сло-весности», Максимович звертає увагу на те, що «его пародия Виргилиевой ЗнеидьІ бьіла ниспровержением кумиров класси-ческой поззии, от которой остался в ней только гольїй остов» і що письменник своїм твором позначив нову, сторінку в лі­тературі. Позитивний вплив «сміхотвор-чих» традицій Котляревського можна простежити на всій наступній українській літературі.

Історичну проникливість демонструє Максимович, розкриваючи не просто за­кономірність появи в українській літера­турі «Енеїди» Котляревського, а й своє­рідну необхідність цього явища: «Бнл би заметньїй пропуск в новой мало-российской словесности, если бьі в ней при самом начале ее не отозвалось ни-чего от прежней классической, если бьі в самое стихотворное слово наше, так хо-рошо сложившееся в песнопении народ-ном, не прошло через школу четнрех-стопного ямба, сложенного Ломоносовьім для русского стихотворства» ^1з3.

Важливою була вказівка на те, що з ім'ям Котляревського пов'язана не лише сатирично-гумористична, а й лірична тра­диція, втілена, зокрема, у пісні «Віють вітри...», в якій «отозвалась все любящая й тоскующая душа молодой украинки, которая потом явилась в прекрасном об­разе Квиткиной Маруси» ¹³⁴.

Максимович безпосередньо пов'язував з традиціями Котляревського і творчість П. Гулака-Артемовського з його байками «Пан та собака» («превосходной сатирой на панство»), «Солопій та Хівря» («на­родной по содержанию й вираженню») та перекладом з Гете («первьім опьітом

^1М Там же.— С. 387—389.

¹³⁴ Киевская старина.— 1895.— Т. 51, №10.— С. 118.

общения - нашей малороссийской поззии с германскою») ¹³⁵.

Отже, як бачимо, Максимович намагав­ся і в ідейно-змістовому, і в формально­му, і в жанрово-стильовому відношеннях, з урахуванням усіх тенденцій, поставити Котляревського в контекст українського літературного процесу XVIII—XIX ст.

Без правильного ж визначення позитив­них і негативних тенденцій у літературно­му процесі, прогресивних і консерватив­них традицій не можна правильно визна­чати й перспектив дальшого розвитку лі­тератури. У цьому зв'язку принципового значення набували питання, пов'язані зі ставленням до творчості Квітки-Основ'я-ненка.

Як відомо, Куліш і в часи Шевченка та Марка Вовчка беззастережно оголошу­вав Квітку-Основ'яненка найвищим зраз­ком, на який належало орієнтуватися всім письменникам. Ні про які ідейно-художні хиби у творчості письменника, навіть про ті, які вже відзначалися українською і російською критикою, у Куліша не бу­ло й мови. Тенденційний підхід Куліша до творчості видатного українського пи­сьменника не тільки не сприяв критично-об'єктивній його оцінці, ай — що голов­не — дезорієнтував дальший розвиток української літератури.

Проти ідеалізації творчості Квітки-Ос-нов'яненка рішуче виступив Максимович, зокрема у незакінченій і свого часу не-опублікованій статті «Трезвон о Квитки­ной „Марусе"». По суті, він тут доводив не тільки «чрезмерное й несправедливеє пристрастие к Квитке» як «чрезмерное й несправедливеє предубеждение против Го­голя», а й неспроможність «зтнографиче-ской критики» взагалі, безпідставність протиставлення «Марусі» «бурлацкому юродству Котляревского», «сільських дзвонів» земляків — байдужості «столич­них городів і журналів».

З властивою досвідченому вченому сум­лінністю Максимович насамперед звертав

увагу на тенденційне перекручування П. Кулішем фактів. Він доречно нагаду­вав, що «первнй журнальний благовест о Квиткиннх повестях бьіл из Москви», що взагалі першому прозаїку в новому українському письменстві виявлялась

¹³⁵ ЦНБ АН УРСР, ф. 1, од. зб. 560, арк. 16.

71

велика увага і «от журналов петербург-ских, начиная с «Современника», вместив-шего в 1837 его «Солдатский портрет» в русском переводе г. Дали».

Суттєве значення мало уточнення ха­рактеру й змісту відомого послання Т. Шевченка «До Основ'яненка», безпо­середньо викликаного появою не україн­ської повісті «Маруся», а російського історичного нарису про запорожця Голо­ватого, надрукованого в «Отечественньїх записках» (1839). Звичайно, на витлума­ченні збудників і характеру цього послан­ня молодого Шевченка позначилися про­фесіональні уподобання Максимовича-іс-торика, але об'єктивно воно все ж було ближчим до істини.

Упереджено тенденційним, а тому да­леко не в усьому аргументованим пане­гірикам П. Куліша на адресу «Марусі» Максимович протиставляє історично об'єктивні, обгрунтовані оцінки цього та інших творів Г. Квітки-Основ'яненка, дані свого часу О. Бодянським та М. Косто­маровим. Як відомо, обидва критики не лише віддавали належне повісті та її ге­роїні, а й відзначали суттєві недоліки твору та його персонажів.

Привертає увагу спроба Максимовича історично-соціальними чинниками пояс­нити деякі літературні хиби повісті: «Но в том-то й дело, что Квитка, будучи по своєму роду й жизни совсем не просто­людин, влагает историю своего собствен-ного сердца в сердца простолюдинов ма-лороссийских, которьіе потому й являются у него часто не в подлинной простоте своих нравов й обьічаев, а пристрастньїй к нему г. Кулиш в свою очередь влагает в его повести й видит в них собственнне представлення й мечтн о малорусском простолюдине» ¹³⁶.

Не міг Максимович не заперечити нігі­лістичних Кулішевих оцінок багатовіко­вого історичного життя українського на­роду, а також пройнятих буржуазно-на-' ціоналістичним замилуванням та зверх-ністю характеристик месіанської ролі но­вої української літератури, покликаної нібито для того, «щоб якось інше, не по давнему, людской розум повернути».

Більш близьким і реальним завданням нової української літератури Максимович

¹³⁶ Киевская старина.—1893.—№ 8.—С. 262— 263.

вважав потребу не лише знайти «полное сочувствие й разумение в образованном круту своего народа», ай — що голов­не — «проникнуть в свой простой люд й подействовать на его разум» ^ш. Як видно зі статті Максимовича, ці мрії пов'язу­ються не стільки з творами Г. Квітки-Основ'яненка та ряду тих письменників, що прийшли в українську літературу ра­зом з ним,— Є. Гребінкою, Материнкою (О. Бодянським), В. Забілою, М. Топо­лею, А. Могилою (А. Метлинським), І. Галкою (М. Костомаровим), а тим більше — західноукраїнськими письмен­никами — І. Левицьким, І. Вагилевичем, М. Устияновичем, М. Шашкевичем, А. Могильницьким. (Зауважимо, що Мак­симович дещо грішить перед об'єктив­ністю, ніяк не розрізняючи окремих із названих письменницьких імен!) Справж­ні літературні надії пов'язує він з «но-внм певцом Украйни» «достопамятном Шевченко с своим «Кобзарем» 1840 го-да».

Як відомо, глумом над високою пи­сьменницькою справою («над своїм даром словесним») П. Куліш вважав деякі пи­сання П. Гулака-Артемовського, проти­ставляючи їм поважну й повчальну «Ма­русю». Оперуючи фактами з творчої біо­графії Г. Квітки-Основ'яненка, Максимо­вич нагадує, що свого часу останній не цурався українських анекдотів, опубліку­вавши деякі з них у «Вестнике Европн» (1822) та «Молве» (1833), а крім того, з появою деяких журнальних творів П. Гулака-Артемовського стали поширю­ватись «любовь й вкус ко всему, что со-ставляет нашу малороссийскую народ-ность, й особенно к ее лучшему самови­раженню — к народним песням».

Заслуговує на увагу дана Максимови­чем загальна характеристика основних тенденцій розвитку української літерату­ри в контексті всеслов'янського культур­ного відродження: «Зто сознательное об-ращение к своенародности в литературе, прошедшее сочувственно во всем русском. й славянском мире, составляет знамена-тельннй характер того времени, в кото-рое й 55-летний Квитка стал писать по-малороссийски под именем Основья-ненка».

¹³⁷ Там же.— С. 263—264.

72

Максимович закликає до об'єктивного дослідження і цього загального процесу, і місця й ролі в ньому окремих письмен­ників. Головну заслугу Г. Квітки-Осно-в'яненка він вбачав «не в том, что он со-здал что-то новое, невиданное й несльї-ханное», а насамперед у тому, що він «сумел угадать ато новое, созданное са-мой жизнью, й пойти по тому исполнен-ному правдн й жизни пути в литературе, которьій в конце концов й составил ему

славное имя среди литераторов»

Істо-

ричною заслугою Г. Квітки-Основ'яненка Максимович вважав те, що його твори, витримані в дусі «своенародности», були першими й єдиними аж «до появлення Марка Вовчка, которнй возвнсил мало-российскую повесть на новую ступень ху-дожественного совершенства» ^ш.

Художня досконалість «цветущей про-зьі» Марка Вовчка, на думку Максимо­вича, полягала в «зстетическом виборе слов й оборотов из простонародной укра-инской речи й в художественно стройном их сочетании», в «отборности отделки» ^мо. Як бачимо, вчений обмежується сферою форми, залишаючи поза увагою сферу ідейно-змістову.

Найвищий етап розвитку української літератури Максимович пов'язував із Т. Шевченком, перед яким «все малорос-сийские стихотворцьі... остались назади, как роеіае тіпогез». Розкриваючи зако­номірність появи такого поета, як Шев­ченко, Максимович підкреслював органіч­ний зв'язок його не тільки з народною творчістю, а й з усім історичним життям народу та літературними змаганнями сво­го часу в усій Слов'янщині і на Україні. В такому історичному контексті чіткіше вимальовувались масштаби, характер і місце творчості геніального Кобзаря.^

Не можна відмовити Максимовичу-кри-тику й у слушності його спостережень над типовими жіночими образами в пое­мах Шевченка, особливостями розмірів, ритму, рими, поетичної мови і т. п. Вва­жаючи Шевченка найвищим і незапереч­ним авторитетом у справі художньої творчості, Максимович нерідко звертався до нього за порадами, просив висловити

критичну думку про власні переклади й оригінальні твори ^ш.

У принагідних висловлюваннях про Шевченка, можливо, найяскравіше відби­лося розуміння Максимовичем зростання суспільної ролі української літератури, що було водночас вершиною розвитку вченого як літературного критика й істо­рика літератури. Відзначаючи заслуги Максимовича, М. Драгоманов слушно по­рівнював його з М. Ломоносовим, про­званим колись «першим російським уні­верситетом». «М. О. Максимович,— писав він,— був для Київської Русі цілою істо-рико-філологічною установою і водночас живою народною людиною»¹⁴². На дум­ку Драгоманова, не лише наукове, а й політичне значення мало твердження Мак­симовича про те, що мова й почуття про­стого люду, втілені в фольклорі й пи­семній літературі,— прямі нащадки вели­ких традицій давньої літератури. Заслу­говує на пошану все найкраще з літера­турознавчої спадщини вченого, оскільки «його спроби синтезу в галузі наук фі­лологічних та історичних нерідко набага­то випереджали рівень того часу й ото­чення» ^мз.

73

Білецький Л. Основи української літературно-наукової критики. – С. 76 – 82.

типовіших. В цьому моменті історичний принцип досліду сходиться з принципом порівняльним. Ідео­логом такого синтетичного принципу в науковому досліді був Яків Ґрімм, автор німецької граматики, старовинностей ні­мецького права, міфології та історії німецької мови; озброєний результатами й методою порівняльного мовознавства свого часу, великий прихильник ідеї німецької народності, він почав доказувати глибоку давність німецької народності й її права на самобутність не лише на підставі мови, але археології, права, поезії, стараючись у суцільній картині змалювати побут давньо­го німця, з'ясувати його позитивні риси, цю заховалися донині в його мові, в поезії, в віруваннях, обрядах і ін.*У своїх студіях Ґрімм прийшов до установлення тісного зв'язку між релігією, міфом і їх висловом — поезією первісної людини. Г досліди над цією поезією ведуть до зрозуміння того народного духу, що спочиває в його конкретних основних виявах, у міфах і релігії. Таким чином, історично-порівняльні досліди над най-основнішими культурними виявами народного духу в його міфах, у поезії в напрямі лише історичного студіювання і творили перший етап історичної школи.

Ці наукові принципи та ідеї запанували в літературно-науковій критиці ХІХ ст. всіх культурних народів і дзвінким гомоном одбилися й серед українських учених.

4. Першим яскравим представником цієї школи на Україні був професор Київського університету М. Максимович (1804—1873). У передмові до першого видання збірки українських народних пісень (р. 1827) учений ці ідеї формулює так: «Прийшов, здається, той час, коли пізнають справжню ціну народ-н о с т й; починає вже сповнюватися бажання — хай тво­риться поезія дійсно руська! Ліпші наші поети вже не в основу та зразок своїх творів постачають твори інших племен, але лише засобом до повного розвитку самобутньої поезії, що зародилась на рідному ґрунті, лише її довго приглушували чужоземні пересаджування, через які вона зрідка лише про­бивалася. З цього погляду на велику увагу заслуговують пам'ятки, де повніше виявлялась би народність; це є пісні, де звучить душа, порушувана чуттям, і казки, де відбивається народна фантазія. В них^ часто бачимо міфологію, повір'я, звичаї, обичаї і нерідко дійсні події, що в інших пам'ятках не

доховалися: «сказка ---- складка, а ІгЬсня — бмль», каже

приказка. З цього боку досить визначні, а через те гідні уваги й поваги були б і студії, що вишукували б сліди народної

«Малорусскія гг&сни, издан. М. Максимовичем-ь». М., 1827. (Пе­редмова), або: «Собрание соч. М. Максимовича». Т. II. С. 439—-452.

76

міфології, обрядів, збірки пісень, приказок і ін. Особливо мова стає краща через досліди останків минулого, де вона ближча до свого коріння, а тим самим чистіша структурою і дужча силою. Це особливо можна віднести до пісень слов'янських, які наочно визначаються своєю артистичністю. Ця їхня артистичність може послужити яскравим доказом на те, що поезія — вроджена прикмета людського духу, що лише справжня поезія може бути його властивим твором.

З такими думками я звернув увагу на ці речі на Україні, й на перший раз видаю вибір пісень цього краю, гадаючи, що вони будуть цікаві й навіть із багатьох поглядів корисні для нашої словесності — маючи ту цілковиту певність, що вони мають безсумнівну вартість і між піснями слов'янських племен займають одне з перших місць...» у

Далі Максимович порівнює українські пісні з московськими щодо їхнього змісту, тону й форми і приходить до таких висновків:

«Сутня різниця між ними полягає ось у чому. У мос­ковських^ піснях виявляється дух, покірний своїй долі і під­леглий її волі. Росіянин не звик брати діяльної участі в переворотах життя, бо він сприятелився з природою І любить її змальовувати підмальованою, адже ж тут його душа може свобідно виявитися. Він не силкується в пісні висловити об­ставини дійсного життя; зате бажає немов одділитися від усього того, що існує, й, закривши рукою вухо, хоче начебто загубитися у згуку. Через те московські пісні визначаються глибокою тугою, безнадійним забуттям, якоюсь розкішливістю і плавкою протяглістю. В українських — менше такої розкоші (за винятком обрядових пісень, де часто вони сходяться з московськими і ін., через що так — видно з попереднього) і протяглості; вони, виявляючи боротьбу духу з долею, від­різняються поривами пристрасті, збитою (сжатой) твердістю й силою почуття, але і природністю вислову. В них бачимо не забуття й не безнадійний сум, але більше досаду й тугу; в них більше дії. Отже, ця дія відбилась і в наступних піснях драматичною формою»...

«Туга, що становить найважнішу прикмету українських пісень, не прикриває їх, але пронизує. Відгук її чується в усіх піснях; навіть іронія, до якої дуже схильні українці, часто переплутується з нею, й через те постає цілком особливий, дуже гарний ряд пісень.

Ніжні пісні визначаються незрівнянною простодушністю і природністю, якій зовсім не заважають безпереривні порів­няння. Дух, не знаходячи ще в собі самому особливих форм задля повного вияву почуття, що зароджується в його глибині, мимоволі звертається до природи, з якою він, через своє дитинство, ще приятелює, і в її предметах бачить, одчуває щось

77

подібне до себе яскравіше і правдивіше. Через те то ви знаходите тілько порівнянь із непідмальованою зокільною при­родою, тілько розмов із буйним вітром, дрібним дощем, чор­ними хмарами. Тужлива, віща зозуля, самітний явір, плакучі

іви та гнучкі лози, сумна калина, хрещатий барвінок ---- ці

емблеми окремих станів духу мимоволі нагадують йому його самого, і він висловлюється за допомогою їх, немов тому, що інакше не може; зате в метафорах московських пісень ми помічаємо більше штучності, щось наче самоволю і бажання прикрас...

Щодо співу, то в росіян далеко ліпше співають чоловіки — це начеб до них належало; на Україні цією здібністю й часто в високій мірі наділені •— жінки.

Сама мелодія або музика, коли вона однаково гарна й у московських і українських піснях, то треба признатися, що в останніх вона без порівняння різноманітніша...»

Щодо форми, то, на думку Максимовича, форма україн­ських пісень займає посереднє місце між московськими та польськими; з першими лучить їх тонічний розмір (силабічні лише пісні, складені для співу бандуристів); з польськими вони споріднені тим, що римовані, або хоч мають співзвучність, що в них є дзвінкі й часто здрібнілі ймення, від чого в них ніжність і гармонія, і тим вони перевищують пісні московські.

Від 1834 р. Максимович — професор Київського універ­ситету, де перед ним розкривається широке поле наукової праці з історії літератури, переважно української. І на цьому ста­новищі перше, що наш учений опрацьовує, це найвидатніший український твір: «Слово о полку Ігоревім» . Треба сказати, що до тридцятих років XIX ст. наукова думка про цей твір була в самому зародні. Відкриття такого твору в одному та ще й попсованому списку поставило вчених у трудне становище. Вони станули не лише перед проблемою виправлення незрозу­мілого в багатьох місцях його тексту, але перед ще більшою проблемою: чи дійсно цей твір — витвір ЛІ І ст., а чи не якийсь бува фальсифікат. І над цими питаннями переважно й змагалась наукова думка. Вони постали від того, що взагалі літературно-наукова критика стояла дуже низько, і в учених не було методологічних засобів, щоб доказувати свої твердження. Р. 1835 до цього твору підходить і Максимович. З'ясувавши історію праць над цим твором, сконстатувавши найрізно­манітніші проблеми, які вчені вже були поставили, але не

Максимович М. ГГЬснь о полку Игорев-Ь. / Изь лекцій о Русск. слов., читан. в* 1835 г. вт> Университеть св. Владим. Собр. соч. Т. ПІ.

78

вирішили остаточно, проф. Максимович цілком логічно пере­ходить до вирішення найспірнішої справи — справи оригі­нальності і давності «Слова». Вчений стає на бік позитивного твердження й доказує його безперечними фактами, навівши повість із XIV ст., знайдену Тимковським¹², «Сказаніє о побоїщі», де відгук «Слова» відчувається на кожному рядкові, навівши за Калайдовичем й уривок із «Апостола» з І307 р., що духом теж наближається до «Слова», й не лише сам переконується, але переконує й деяких скептиків, що ці й ціла низка інших фактів є якнайліпший доказ стародавності цього твору, а далі стверджує, що «Слово», як історична поема, не знає подробиць подій, та зате повне історичної правди свого часу. Далі, подавши зміст твору, радить іншим ученим під­ходити до нього не з погляду теорії критики, але виходити з основ самого твору; а текст «Слова» після аналізи нашого вченого свідчить про те, що цей твір є виявом тодішнього життя в дусі тодішньої, з одного боку, літературної поезії, а з другого — народної поетичної творчості. Цим кінчається перша частина студії.

В другій частині вчений підходить до з'ясування і світо­гляду, і тих поетичних рефлексів автора «Слова», що ховають­ся в його пісні; тут він аналізує самий «дух» поетичного твору й констатує вияв у ньому духа любові взагалі, воєвничого духу любові автора до минулого і скорботність над сучасним йому; аналізує картини бою і смерті, і талановито, великою кількістю паралелей із української народної поезії, переконує нас, що ці моменти автор розгорнув лише в дусі нашої народної пісні. З цього вчений виводить велику любов автора «Слова» до пісні, з ясовує змагання поета змалювати любов жінки («Плач Ярос-лавни») і, нарешті, спиняється над виявом великого духа віри поета.

Третя частина студії — видатний для того часу аналіз вислову у «Слові» й поетичної мови, цебто вчений аналізує поетичні засоби малювання. Він пише: «І в попередньому викладі я показав, яким чином із співчуття співця до природи постає спосіб вислову його думок через предмети природи: його метафоризм конечний і природний, а не вигадуваний і штуч­ний». 'Через те порівняння в його поезії є головний спосіб малювати дії, головний образ вислову, що становить справжню красу, а не лише оздобу. І вчений розглядає різні типи порівнянь у «Слові» й доказує їх народність на основі великої кількості прикладів із української народної поезії [1) порівняння позитивне, 2) негативне й позитивно-негативне; потім ці типи порівнянь збираються в цілі складні картини, що вже є алегоріями]. Далі автор з'ясовує народно-поетичну символіку птиць і звірів: сокіл — символ хоробрості, лебідь —

79

символ співу і звуку взагалі, як і в думі про Коновченка, соловей — емблема співця, орел — символ лету поетичної фантазії, зозуля — символ сирітства і туги, протилежні остан­ньому символові галки й сороки — символи недоброї прикмети — смерті, вовк — символ швидкого бігу землею, тур — символ сили й хоообрості. Після цієї символіки (об'єктивної. —Л. Б.) учений з ясовує суб'єктивні засоби малювання — повто­рення. Отже, й тут, а також і в мові — дві стихії: літературна й народна. Все це й інші дані свідчать, що поет був українець.

Тут Максимович переходить до з'ясування форми «Слова». «Українські думи, — пише він, — бандуристи співають мішано: то свобідними реченнями або речитативом, то певним співом або голосами, вони складені з віршів (стихів) різної довготи й різноманітного розміру». «Слово» могло було бути складене з таких віршів, і не для співу, і навпаки, могло бути співане, хоч і не було все віршованим твором. Тут учений подає історію поглядів на «Слово» його попередників: Восто-ков¹ (1817 р.) гадав, що воно написано прозою; Дубенський¹⁵ (1828 р.) уважав, що «Слово» — правильний вірш, гекза­метр. Максимович того переконання, що «гармонійний вільний рух мови «Слова» відбувається, так би мовити, окремими різноманітно-згідними хвилями, які п. Востоков називає періо­дами або віршами, і що з середини їх вириваються справжні вірші, інколи навіть однакової міри, а інколи навіть між собою згармонізовані, й об єднуються по кілька на одну риму. А ці вірші взагалі не такого визначеного ладу й одноманітного розміру, як народні московські, але такі різноманітні й вільні, як вірші українські, особливо в думах. ^Справедливо, що «Пісня Ігоря» інколи збивається на казковий московський лад; але ще більше наближаються до неї українські думи, особливо старовинні, через невизначену інколи велику кількість стіп у своїх віршах, що звучать рівномірною, вільною гар­монією... через те лад у «Пісні» цій правдивіше назвати стародавнім повістярським руським ладом, що попереджував такий самий лад української й московської поезії й ховав у собі зародень одної і другої».

Як бачимо, багато нового і свіжого має в собі ця незвичайна для тих часів праця Максимовича. Не кажу вже про новий погляд на «Слово», як на старовинну українську думу, погляд, що дав привід до створення цілої школи українських учених в особі Ю. Тиховського¹⁶, Антоновича і Драгоманова*, Ф. Колесси і багато ін. аж до сучасних днів, а внаслідок

народа.

Колесса Ф. Про генезу укр. _дум. Л., 1922.

80

ія п*сни малорусскоп,

цього і до постання перекладів його розміром української думи (П. Мирний); не кажу про нове для того часу й талановите з'ясування символіки «Слова», чим причинився вчений до постання цілої, спеціально української, символічної школи вчених (Костомаров, Потебня й ін.), про що будемо говорити далі; не кажу про нове з'ясування поетичного стилю «Слова», що дало привід іншим ученим (Потебня й ін.) до поглиблення цієї проблеми, — ця праця Максимовича надзвичайно цінна своїм методологічним розробленням, тою системою незвичайно послідовною, а не випадковою, тим незвичайно об'єктивним обґрунтуванням кожної нової проб­леми, кожного нового висновку, тим-то й тепер вона не втратила своєї вартості. А ця система її, так би мовити, органічна і збудована не на теоретичних міркуваннях, а на самому творі. Текст, символіка, стиль і форма твору — ось підвалини й фактори, що потребують якнайдокладнішого розроблення. Як побачимо далі, ці методологічні основи досліду й до сьогоднішнього дня не втратили своєї науково-методологічної вартості. Над розбором «Слова о полку Ігоревім» вчений працював і після і у свойому житті не раз повертався до з'ясування різних його деталей.

В інших працях Максимович не раз зачіпав такі питання, що мають і методологічне значення. Так, учений уперше підіймає методологічне питання про те, яке місце займає народний твір (дума, історична пісня) як історичне джерело; він з'ясовує, що образи-посилання на Дій, Дунай і ін. (істо­рична пісня про Харка) в народних піснях не треба розуміти буквально, як це робить Куліш у «Зап. о Южн. Руси», а лише як певні символи народної поетичної фантазії, й тим роз'яснює, яке мусить бути відношення дослідника до самих народних творів і до тих образів-символів, про які наш учений писав іще в передмові до збірки українських пісень 1827 р. і в студії про «Слово о полку Ігоревім» 1835 р. Далі вчений доказує Пого-дінові споконвічність українських народних пісень, і те, що мова й література київського періоду споконвіку українська. Таким чином, Максимович, уперше виступивши на українське наукове поле, мусив не лише самостійно протоптувати стежку через це пустинне поле, але й прочищувати його від тих некритичних поглядів, шо попадалися йому на дорозі. В цьому величезне значення Максимовича, як першого глибокого й оригінального українського вченого, для якого поетичний твір, хоч і був вартий не сам про себе, а швидше як об'єкт досліду ідеї народності, народного духа, досліду певних історично-культурних моментів, бо учений був передусім істориком, все ж таки твір був цікавий для нього і своєю символікою як такою та структурою своєї форми.

81

І форма його наукових статей була оригінальна. Більшість його студій викладено в формі епістолярній до вчених, архео­логів, письменників українських і неукраїнських (Погодін, гр. Уваров, Куліш, Ґалаґан¹⁹ і ін.). Крім своїх студій над окремими науково-літературними й історичними питаннями, Максимович р. 1839 робить спробу розробити курс історії руської літератури. В цьому курсі вчений цілком стоїть на культурно-історичному становищі й будує його у зв'язку з історією мови в дусі теорії Ґрімма. Тут літературу він визначає так: «Іменем словесності визначають цілокупність па-м яток, де виявилась душа й життя народу за допомогою мови, усно або писано»; тут також учений розрізняє усну поезію й називає її словесністю, писану, яку зве «сочиненіями» (творами).

Цінною рисою в цій будівлі історії літератури є змагання накреслити органічний розвиток; Максимович, як природник, робить першу спробу еволюційного розробу свого курсу історії літератури, як «поступеневого розвитку в узаєм-ному зв'язку зі всім життям народу».

82

Максимович М. Передмова до збірки "Малоссийские песни" // Історія української літер. критики та літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 1. – С. 111 – 115.

М и х а и л о М а кс и м о в и ч

ПЕРЕДМОВА ДО ЗБ1РКИ «МАЛОРОССИЙСКИЕ ПЕСНИ»

Наступило, кажется, то время, когда познают истинную цену народности; начинает уже сбываться желание— да создастся поэзия истинно русская! Лучшие наши поэты уже не в основу и образец своих творений поставляют произ­ведения иноплеменные, но только средством к полнейшему развитию самобытной поэзии, которая зачалась на роди­мой почве, долго была заглушаема пересадками иностран­ными и только изредка сквозь них пробивалась.

В сем отношении большое внимание заслуживают па­мятники, в коих полнее выражалась бы народность: это суть песни — где звучит душа, движимая чувством, и сказки — где отсвечивается фантазия народная. В них часто видим баснословия, поверья, обычаи, нравы и нередко события действительные, кои в других памятниках не сохранились: «сказка — сладка, а песня — быль», говорит пословица. В сем смысле весьма значительны, а потому достойны вни­мания и уважения были бы разыскания ел едов, народной ,. мифологии, обрядов, собрание пеёен, пословиц и т. д. Осо­бенно язык совершенствуется исследованиями остатков от прошедшего, в коих он ближе к своему корню, следователь­но чище в составе и крепче в силе. Это можно бтнес'тй в особенности к песням славянским, кои видимо отличаются своим изяществом. Сие изящество их может послужить яс-

111

ным доказательством, что поэзия есть врожденное качест­во духа человеческого, что истинная поэзия может быть его собственным произведением *.

С таким образом мыслей я обратил внимание на сии предметы в Малороссии и на первый раз издаю выбор пе­сен сей страны, полагая, что они будут любопытны и даже во многих отношениях полезны для нашей словесности — будучи совершенно уверен, что они имеют несомненное.до­стоинство и между песнями племен славянских занимают одно из первых мест. .

...Скоропостижное соединение трех первоначальных об­разов жизни—некогда наезднической, буйной, беззабот­ной, с ленивым однообразием и скудостию жизни пасту­шеской и оседлостию земледельческой — вот что состави­ло потом особенность малороссиян, заметную еще и доныне, по причине малолюдскости. Из сего очерка может сде­латься несколько понятным и содержание и характер их песен.

Во-первых, представляются песни, содержанием своим имеющие смерть Козаков, отъезд их на чужбину, тоску по родине, иль схватки боевые, а потом воспоминание об них. Здесь всегда почти находите тоску матери о сыне или се­стры о брате; любовь отцовскую едва ли где встретите. Находите также песни о гайдамаках, столь же удалые, как и самый предмет. Особенно замечательны думы** — герои­ческие песнопения о былинах, относящихся преимуществен­но ко временам гетманства — до Скоропадского. Их и ныне еще поют слепцы-бандуристы, коих можно назвать мало­российскими рапсодами.

Восемь таковых дум издал князь Цертелев под назва­нием «Опыт собрания старинных малороссийских песней». Каждая дума 'посвящалась какому-нибудь историческому случаю либо лицу — в особенности Хмельницкому или Па­лею, Мазепе и другим.

Сказания о частных домашних событиях у Козаков со­ставляют переход от дум к повествованиям вымышленным или балладам, каковы, например, песнь о Твардовском, песнь о построении Киева, кои поют также старики-банду-

* В статье г. Бродзинского «О. народных песнях славян» (пер'еве-денной в «Вестнике Европы» 1826 года № 13) много сказано весьма хорошего о сем предмете; он говорит: «Славяне остаются ныне народом единственным, которого вкус, обычаи и песни напоминают нам карти­ну Греции древней» (стр. 47).

** Малороссийские думы известнее сербских песней. В них гораздо ; более сладкой меланхолии; в песнях же военных более силы и картин пиитических.— Бродзинский, см. «Вестник Европы»* 1826, № 13, с. 52.

112

ристы. Желательно, чтобы кто-нибудь из земляков моих, в Полтавской губернии или близ Киева живущих, поспе­шил сохранить для словесности сии памятники.

Пеени женские, во-первых, суть выражение тоски по> родине, от которой были отлучаемы девы обманами коза-ков; некоторые, как бы повествовательные (каковы: о Ле-меривне, о Бондаривне), показывают притеснения и неис­товства, какие терпела действительно Малороссия от Ка-ньовских и Других панов. Песни любовные принадлежали,. кажется, сперва собственно женскому полу, вместе с са­мым чувством. Они исполнены пылкой страсти. Измены ча­сты: они либо были сносимы с безнадежным отчаянием, ли­бо отмщаемы были чарами, что следовательно встречает­ся нередко; вера в чарованья осталась и поныне у женщин. Песий мужчин, г"де видна нежность чувства любви, принад­лежат, кажется, к последующему времени.

К песням женским можно отнести песни праздничные и обрядные, ков-* носят на себе иногда*.печать древней сла­вянской мифологии; но вообще, показывая приверженность к удовольствиям земледельческой и семейственной жизни, представляют собой образцы весьма изящной, естествен­ной идиллии (таковы веснянки, троицкие, свадебные, на обжинки и другие песни — смотри книга четвертая). В сем отношении едва ли какая страна может назваться столь песенною, как Малороссия: там каждое время года, каж­дое занятие, к сельскому быту и жизни семейственной отно­сящееся, сопровождаются особенными песнями. Сюда же можно причислить и песни заклинательные *, подобные скандинавским.

Наконец должно сказать, что у них находится очень много песен веселых и карикатурных, иногда весьма забав­ных,, но наиболее таких, при конце коих всегда покраснеет стыдливость и которые большею частью составляют изуст­ную собственность народа, а не принадлежность поэзии. Веселость у них не такова, как в песнях Краковяков,— она превращается либо в грубое, либо в непристойное. Их во­ображение, от досуга или с горя разгулявшееся, не знаег себе меры. Сии песни, по веселому, резвому напеву и мер­ному, складу, наиболее суть плясовые и употребляются не столько по словам своим, сколько по музыке, часто весьма-хорошей, каковы, например, известные: «Метелиця», «Гор-лиця», «I шумить, 1 гуде». Есть русская пословица: «слова

* Образцы таковых мне показывал покойный Зориан Ходаковский после которого остался знатный запас для издания малороссийских пе-'

С6Н* I -I

113

из песни не выкидать», посему я и не помещал их, и для образца предложил несколько: «Била жШка мужика», «Чи я в мужа не жона». Должно сказать однако ж правду^ что многие из них весьма остроумны и забавны, таковы, напри­мер, «Мужик каже ячмШь, жшка каже гречка»..

Что касается до характера песен малорорсийских, то сей вопрос отношу только к тем, в коих видно главное стремление поэзии народной. Я их сравнивать могу в осо­бенности только с русскими, ибо песни прочих племен сла­вянских мне не столько известны.

...Существенное их различие, по моему мнению, состоит в следующем. В русских песнях выражается дух, покорный своей судьбе и готово повинующийся ее велениям. Русский не привык брать деятельного участия в переворотах жиз­ни, потому он сдружился с природою и любит живописать ее, часто прикрашивая, ибо здесь только может свободно излиться его душа. Он не ищет выразить в песне обстоя­тельства жизни действительной, но напротив, желает как >бы отделиться от всего существующего и, закрыв ухо ру­кою, хочет, кажется, потеряться в звуке* Посему русские песни отличаются глубокою унылостью, отчаянным забве­нием, каким-то раздольем и плавною протяженностью. В малороссийских меньше такой роскоши и протяженнос­ти; они, будучи выражением борьбы, духа с судьбок», от­личаются порывами страсти, сжатою твердостию и силою чувства, а равно и естественностию выражения. В них ви­дим не забывчивость и не унылость, но более досаду и тос­ку; в них больше действия. Сие-то действие отпечаталось и в последующих песнях драматическою формою, и князь Цертелев справедливо замечает *,. что в русских превосход­нее описательная поэзия, что в них встречаем рассказ со­чинителя, между тем, как в песнях малороссийских находим драматическое изложение предмета. Сила их много зависит от лаконизма самого их языка.

Тоска, которая составляет важнейшее свойство мало­российских песней, не прикрывает их, но проницает. Она отзывается во всех песнях; даже ирония, к коей весьма склонны малороссияне, часто смешивается с оною, из чего происходит совсем особенный, отлично хороший род песен. Образцы таковых элегико-иронических песен помещены в третьей книге моего собрания, например, «Летать орел по-над морем», «Ой козаче, козаче! мелодий бурлаче!», «Да оре Семен, оре» и проч.

Песни нежные отличаются неподражаемым простоду-

* «Вестник Европы», 1827, № 12, с. 276.

114

шием и естественностию, которой нимало не противоречат беспрерывные сравнения. Дух, не находя еще в себе самом особенных форм для полного выражения в его глубине зарождающихся чувств, невольно обращается к природе, с которою он, по своему младенчеству, еще дружен, и в ее предметах видит,. чувствует подобие своего гораздо явст­веннее и вернее. Посему-то находите столь частые сравне­ния с окружающею безукрашенною природою, столь'час­тые беседы с буйным ветром, др1бним дождем, черными тучами. Унылая, вещая зозуля, одинокий явор, плакучие ивы и гибкие лозы, печальная калина, крещатый барвинок—• сии эмблемы отдельных состояний духа невольно ему на­поминают его самого, и он выражается ими как бы потому, что не может иначе *; когда, напротив, в метафорах рус­ских песен замечаем больше искусственности, некоторого рода произвол и желание прикрас. Если, сравнения отри­цательные составляют, по мнению г.г. Глаголева ** и Гне-дича ***, отличительное свойство народной поэзии русской, то малороссийские будут отличаться положательностию своих сравнений...

115

Максимович М. Трезвон о Квиткиной "Марусе" // Історія укр. літер. критики та літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 1. – С. 124 – 131.

ТРЕЗВОН О КВИТКИНОЙ МАРУСЕ

Мы заглянули в Квиткины повести, по приглашению г. Кулиша, и нашли в них ясную улику его этнографической критике—в столь же чрезмерном и несправедливом при­страстии к Квитке, как чрезмерно и несправедливо нынеш-

124

нее предубеждение его против Гоголя. Посмотрим,еще наг величание Квиткиной повести Маруси, превозносимой г. Ку-лишем выше всех повестей, являвшихся в литературном мире. В «Переднем Слове до Громады», (в «Хате» 1860 го­да) сказано: «Охотнейше почали наши хлопята слухати Оурлацьке юродство Котляревського, анеж чепурхувату карамзинщину. Я^к же появив Квитка на свет свою Мару? сю, то вже хиба щири паненята — таки, що и няньки були в них немкени — од ней одвертались. Що вже там ни дру-ковано ^печатано) по столицях — ничем так нашему бра­ту не догоджено. Те мы читали смакуючи, а Марусю пла-чучи; так тут уже хоть и не кажи, що нам роднейше» (с. VIII).

От чего же: хготь и не кажи? Разве Квиткина Маруся от того нам родне&, что мы ее читали плачучи? Много слез было пролито и в Малороссии — от чувствительных повес­тей Карамзина, от .разных трогательных сцен из театра Ко-адебу; но через эти на ши слезы — шг карамзинщина, ни ко-цебятина не сделал; ись нам роднее нашей смехотворной Котляревщины, которую и теперь еще помнят наизусть старосветские украинцы и даже украинки. Квиткина Миг-руся так прекрасна, что не с чего было отвертаться от нее и самым благовоспитанным малороссиянкам: им то собст­венно и читать ее, смакуючи и плачучи. Но я не знаю ни­кого кроме г. Кулиша, кому бы эта Квиткина повесть ка­залась лучше всего, что напечатано в столицах!

В том же «Переднем Слове» сказано: «Добре ж, и ен (т. е. Марусю) замляки приветали! Дяковав (т. е. благо-.дарил) Квитце не один пан по-приятельски, що вон скомпо­новав книжку понятну для их лакеев. Той чистий, сельский крин, той высокий поэтичный образ нашои юности ясной, любячои, здався им, як то кажуть, тривиальным; бо. про Квитку задзвоне но только в сельски дозвоны; городам и журналам було про его байдуже» (с. XIX).

Во-первых: зачем же ставить перед громадою на первом плане только те приятельские остроты, которыми дразнили Квитку некоторые харьковские сверстники его, по старой памяти о похождениях его коловратной молодости и о тех литературных проказах, в которых он упражнялся с 1816 года? Ведь были лее другие земляки, которые говорили ему, •что для него не нужно другой эпитафий: «Он написал Ма­русю!» Притом же Маруся вышла в свете не в одиночку: перед нею, Солдсщкий партрет, за нею Мертвецкий велик-,«Эе«ь; а в этих .двух смехотворных рассказах некоторые мес­та весьма могли для многих читателей показаться триви­альными/ когда и сам г. Кулиш, в Эпилоге своем, ука-

125

зывает на те некоторые места — как на «безобразные карикатуры действительности»; когда он в своем издании этих повестей пробовал закрашивать своими примечаниями некоторые слишком резкие черты авторовой кисти. Но пре­красный образ Маруси — кому же мог показаться триви­альным? За что взводить эту напраслину на Квиткиных одноземцев?.. .

Во-вторых: на что было говорить перед громадою, буд­то про Квитку зазвонено только в сельские колокола, а го­родам и журналам не было до него и нужды? Ведь это •сущая небылица! Известно всякому, как нескоро и теперь распространяются новые книги по малороссийским селам; а за четверть века это происходило еще медленнее. Сам т. Кулиш свидетельствует о том в своей критике, говоря: «Библиотека для чтения явилась позже Вечеров на хуто­ре, но в Украине, в нашем малокнижном затишье, в ОДНО время с ними». То есть не в Украине, а в Новогород-Север-•ской стороне, г. Кулиш узнал Вечера на Хуторе через три еода по выходе их в свет. Первый том Квиткиных. Мало? российских повестей вышел в Москве, из типографии Ла­заревых, осенью 1834 г. — и через несколько же недель, в журнале Московского Университета (в ноябрьской книжке Ученых Записок) явился разбор этих повестей, написан­ных земляком нашим И. Мастаком (псевдоним О. М. Бе­лявского). Отчетливо изложил он свое мнение о достоин­ствах и недостатках этих трех повестей, и воздал Квитке достойную хвалу, как первому прозаику в новой словеснос­ти малороссийской. И'так первый журнальный благовесть о Квиткиных повестях был из Москвы; а вслед затем за-.звенела слава об них в Киеве, в Харькове и по другим го­родам. К чему же и эти жалобы г. Кулиша перед грома­дою на журнальные насмешки над Квиткою? Гораздо ярежде тех насмешек журнального смехотворца Брамбеу-са было Квитке великое внимание и от журналов пе­тербургских, начиная с Современника, поместившего в 1837 году его Солдатский портрет в русском переводе т. Даля.,

Квитка был уже на верху своей литературной славы, «когда в малороссийской словесности явился достопамят-яый Шевченко, с своим Кобзарем 1840 года. Перед этим _;новым певцом Украины все малороссийские стихотворцы, возникшие вместе с Квиткою—Гребенка, Матерынка, За­вела, Тополя, Могила, Галка и прочие, остались назади, как рое!ае гшпогез. Не говорю о нашей Заднестровской -братии того времени — Левицком, Вагилевиче, Устианови-че, Шашкевиче, Могильницком... Запевы юной червонорус-

126 , - ,

ской Музы' были слабы в сравнении с хором вышепомя­нутых певцов Малороссийбких.

Очарованный Квиткиною Марусею г. Кулиш обращает в ее пользу даже послание Шевченка до Основьяненка,. продолжая свое «Передне Слово» так: «А проте, знайшли' ся люде, котори просту селючку Марусю, як родну сестру,, до серця пригорнули; и сам Шевченко, объявившись ми-рови Кобзарем своим, напечатав до Квитки величию, го­лосну оду ^а.

Чи так, батьку отамане, • Чи правду спеваю?

пытався в его наш кобзарь, и перве месце оддав перед себе автору Маруси, заохочуючи его до новых творов:

Утни, батьку, щоб нехотя На ввесь свет почули!

В.его повестях-поэмах знаходив наш кобзарь на чужой стороне Украину зо всеми ей вечными дивами» (с. XIX).

Здесь для умножения Квиткиной хвалы г. Кулиш дал несвойственный толк даже знаменитому посланию. Шев~ ченко написал это послание к Квитке, будучи воодушевлен совсем не Марусею и не другими его малороссийскими по­вестями, он воодушевился историческим очерком запорож­ца ГолОватоёо, который написан был Квиткою по-русск» и напечатан 1839 года в Отечественных записках.

Бьют пороги, месяц сходит, Як и перше сходив; Нема Сечи; пропав и той, Хто всем верховодив...

т. е. Потемкин. А далее сказано:

Наш завзятый Головатый, Не вире, не загине!

Для нового певца Украины был особливый смысл в том запорожце и черноморце, как в последнем певце Украины старокозацкой,— и мне жаль, что знаменательный для це­лого послания стих о Головатом отменен в третьем изда­нии Кобзаря, и поставлено так:

_; Наша дума, наша песня —

Не вмре, не загине.

Не в Марусе и не в других малороссийских повестях Квиткиных находил Шевченко «Украину со всеми ея веч-

¹ См. мою статью «О стихотворениях Червонорусских» — в Киев­лянине, кн. 2, 1841 г.

² Зачем называть одою это послание, коТДа в нем нет того, что со­ставляет отличие оды от прочих лирических стихотворений,

127

йьши дивами», и не таких новых повестей от Квитки желал украинский певец, чтобы ему заплакать от них на дальнем севере и увидеть в них свою Украину...

Спевай же им, мой голубе, Утни, батьку, щоб нехотя

Про Сеч, про могилы, На ввесь свит почули,

Коли яку насыпалы, Що деялось в Украине,

Кого положили; За що погибала,

Про старину, про те диво, За що слава козацькая

Що було, минуло... На всем свете стала...

Вот чего хотел Украинский певец,— того именно, чего эне было в малороссийских повестях Квитки, к чему не бы­ло и призвания у нашего старого повествователя '. На этот поэтический зов молодого кобзаря^Шевченка, что он напи­сал еще по-малороссийски? Две или три стихотворные по-брехеньки... А за послание он не сказал и спасибо поэту, даже не вспомянул о нем в своем письме, написанном по получении Кобзаря (см. это письмо в 7 книжке Основы).

А у г. Кулиша в виду все Квиткина Маруся\ В «Слове ра новый выход Квиткиных повестей» он говорит: «Обой-шла нас чарами Квитчина Маруся, з нею мы почали жити тим идеальным счастием чистого сердца, которого нихто з нас не дознав самим делом.., (с. XXII). Но и здесь — толь­ко личное впечатление г. Кулиша. Тысяча других малорос­сиян начинали жить идеальным счастием сердца, конечно, •не от Квиткиной Маруси! Да и не все же малороссияне одинакового мнения о ея безусловном превосходстве перед прочими повестями Квитки. Ссылаюсь на вышепомянутый разбор г. Бодянского, где и Солдатский Портрет и Мерт­вецкий Великдень предпочтены Марусе за то, что «она чре­звычайно растянута и загромождена описаниями». Ссыла­юсь и на Обзор, написанный И. Галкою (псевдоним Н. И. Костомарова) и напечатанный в Молодике 1843 го­да; там сказано: «В отделке нет художественности; иное растянуто, другое недосказано; повесть Козырь-Дивка по отделке гораздо лучше Маруси».

В эпилоге к Черной Раде г. Кулиш говорит, что Мару­ся — «до сих пор не оценена по достоинству... упустили из виду, что еще ни в одном литературном произведении про­столюдин-малороссиянин не является в столь величествен­ной простоте нравов, как в этой повести (с. 242). Нет, не упустили из;.виду этой величественной простоты нравов, а только не вменили ее изображения в особенное достоинст-

¹ Был слух, что Квитка з последнее время, по совету преосвященна о. Иннокентия, который и погребал его, написал краткую- Священную Историю на малороссийском языке... Но это не относится к вопросу о послании Шевченковом.

128

во этой повести. В помянутом «Обзоре* сочинений, писан­ных «а малороссийском языке, г. Костомаров, объяснив характер самой Маруси, и сказав, что она «ничуть не иде­ал», что она «обыкновенна в быте Малороссийском»; вот что говорит о всей повести: «При всех неотъемлемых ее достоинствах, мы должны заметить, что она имеет большие недостатки. Характер Василя не ясен и даже не естествен; в нем не видно такого простодушного чувства, как в Мару­се, он сентиментален, и самое удаление его в монастырь не производит сильного эффекта. Характеры Наума, отца Маруси, и матери ея, тоже не отличаются резкими черта­ми (см. 173). Справедливость этого замечания — оправда­лась на самом г. Кулише, который в своем представлении Наума и Насти при похоронах их дочери — перемешал их роли¹.

И вслед затем у него сказано: «Так создав Квитка свою повесть-поэму Марусю. Вложив вон сюды ввесь дар свой промовляти серцем до серця. Тут розумный вбачае всю его веру и всю историю его власного серця»! Но в том и дело, что Квитка, будучи по своему роду и жизни совсем не простолюдин, влагает историю своего собственного серд­ца— в сердца простолюдинов малороссийских, которые потому и являются у него часто не в подлинной простоте своих нравов и обычаев; а пристрастный к нему г. Кулиш,

¹ На отдельном листочке в рукописной статье есть объяснение это­го места. А именно:

В Слове на выход он (Кулиш) говорит: «Тут перед нами немичь и сила души людской, тут им упадок и торжество; тут горе естества зем­ного пиднялось до поэзии — и вже маты не тужит по дочци, а мов поэт, воспивае пышну ии красу, чисту ии душу, высоку ии долю небес­ную; уже батько не вбывается перед домовыною, а, мов який пророк, мов не своею силою, прорицав людям Божи замогильны тайны». Но в Квиткиной повести — говорит Максимович — тут перед нами совсем не то. Старуха Настя до того затужила об умершей дочери, что сперва лежала безчувственная,- а когда нарядили и положили на лаве покой­ницу,- тогда она все сидела возле нее — «и вже не плакала, бо и слиз не стало, а тилько тяжко здыхала и не пивслова не здужала голосячи приговорюваты». Три коротеньких ответа, совсем непоэтических, и то более об себе, чем о Марусе, проговорила она мужу, когда тот стал разгонять ее печаль своими многословными речами, какие любой сель­ский духовник скажет при подобном случае. На другой уже день, ког­да вывели Настю совсем немошную, чтобы раздавать по обычаю по­дарки и свечи девушкам, она проговорила к ним небольшое слово о своем осиротении на старости, а после того, обнявши крепко и целуя Василя, подоспевшего на самые похороны своей невесты, ему прогово­рила она с плачем небольшое слово. Что касается до старика Наума, то он у Квитки именно убивается над умершею дочерью, с теми по­этическими причитаниями, какие на самом деле произносятся обыкно­венно осиротелыми матерьми, которые г. Кулиш и перелагает в уста Осиротелой Насти и тем невзначай подправляет Квиткину картину.

129

в свою очередь, влагает в его повести и видит в «их соб­ственные представления и мечты о малороссийском прос­толюдине. Потому-то ему и кажется, что у Квитки — «вез­де проходит, в более или менее выразительных чертах, ве­личавый образ малороссийского простолюдина — это глу­боко-нравственное лицо, которое ведет свое происхожде­ние от неизвестного нам общества... Пораженный этим явлением ум читает в нем деяние истории гораздо серьез­нейшей, нежели козачество, гайдамачество и все, чем на­полнены наши исторические сочинения» (Эпилог, стр. 242). А в «Слове на новый выход квиткиных повестей» сказано: «Озвалась дитина своим словом, почала розумни речи гла-голати; и от, 'теперь только начинается настоящая жизнь южного русского племя; од нашого только часу пойде на-стояща его история помеж народами, а то все була детска казка» (см, IV). Удивительный взгляд на историческую тысячелетнюю жизнь южнорусского народа; у него настоя­щая история — или в том, что было во времена доистори­ческие, или в том что еще будет\.. Но назвать детскою сказ­кою можно не тысячелетнюю историческую жизнь нашего малороссийского 'народа, а разве ту краткую его историю или повесть, которую сочинил г. Кулиш для звезды г-жи Шимовой. У него, конечно, на этом понятии об истории ос­новано и то понятие, о словесности малороссийской, какое высказано в его «Переднем Слове» до Громады: «Украин-ска словесность — дело велике; се — нове слово меж наро­дами, которе на те и явилось, щоб якось инше, не по-дав­нему, людский розум повернути». Откуда же видно такое ее предназначение? Если она успела повернуть как-то ина­че, не по-прежнему, чей-нибудь личный разум, то это не может еще служить показателем, что она должна произвес­ти тоже действие и на весь человеческий разум, что она для того и явилась в мире. Если она не нашла еще, как говорит г. Кулиш, полного сочувствия и разумения в обра­зованном кругу своего народа; если она не успела еще проникнуть в свой простой люд и 'подействовать на его разум: как же предназначать ее уже для поворота всесвет­ного разума между народами?... Не будет ли. это также только детская сказка?.. Относительно Квиткиных повес­тей, в «Слове на новый их выход» г. Кулиш возглашает так: «Тым-то и не хочу я без потребы перегортовати всего Квитку по листочку, а глашу про его перед громадою свое слово огулом, в интересе всенароднему, выступивши напе­ред своей лавы и чуючи за собою тысячи, котори мовчки слухають готового, а думають душею по-моему!» (с. XXXII).

130

Но эти безмолвные тысячи — не более, как самолюби­вая мечта оратора. Эти тысячи ничего не думают и даже не ведают о повестях Квиткиных; их читают и знают преи­мущественно те украинские горожане и паны, против кото­рых так горячо и напрасно— ратует оратор перед грома­дою!

131

питання 4

Шевченко Т.

Передмова до поеми "Гайдамаки",

Передмова до нездійсненого видання "Кобзаря" 1847 р.

// Історія укр. літ. критики та літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 1. – С. 344 – 347.

Тарас Шевченко

ПЕРЕДМОВА

(до поеми «Гайдамаки»)

По мові — передмова. Можна і без неї, так ось бачте що: все що я бачив надрукованого,— тільки бачив, а прочи­тав дуже небагато, всюди є передслово, а в мене нема. Якби я не друкував своїх «Гайдамаків», то воно б не тре­ба і передмови. А коли вже пускаю в люди,.то треба і з чим, щоб не сміялись на обірванців, щоб не сказали: «От якийі хіба діди та батьки дурніші були, що не пускали в люди .навіть граматки без предисловія». Так, далебі, так, ви­бачайте, треба преднсловіє. Так як же його скомпоновать? щоб, знаєте, не було і кривди, щоб не було і правди, а, так, як всі предисловія компонуються. Хоч убий, не вмію: треба б хвалить, так сором, а гудить не хочеться. Начнем же уже начало книги сице: весело подивиться на сліпого кобзаря, як він сидить собі з хлопцем, сліпли, під тином, і весело слухать його, як він заспіває думу про те, що давно діялось, як боролися ляхи з. козаками; вееело... а все-таки скажеш: «Слава богу, що минуло»,— а надто як згадаєш, що ми одної матері діти, що всі ми слав'яне. Сер­це болить, а розказувать треба: нехай бачать сини 1 Внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову з своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом покрита, не розмежованою останеться навіки од мори і до моря — слав'я'неькая земля. Про те, що діялось на Україні 1768 року, розказую так, як чув од старих людей; надруковано­го і критикованого нічого не читав, бо, здається, і нема ні­чого. Галайда вполовину видуманий, а смерть вільшанеє кого титаря правдива, бо ще є люди, которі його знали. Гонта і Залізняк, отамани того кровавого діла, може, ви­ведені <в мене не так, як вони були,— за це не ручаюсь. Дід мій, нехай здоров буде, коли зачина розказувать що-небудь таке, що не сам бачив, а чув, то спершу скаже: «Коли старі люди брешуть, то й я з ними».

ПАНОВЕ СУБСКРИБЕНТИ!

«Бачимо, бачимо, що одурив, та ще хоче і одбрехать­ся!» Отак ви вслух подумаєте, як прочитаєте мої «Гайда­маки». Панове громадо! далебі, не брешу. Ось бачите що! Я думав, і дуже хотілось мені надрукувать ваші козацькі імена рядочком гарненько; уже, було, і найшлося їх десят-344

ків зо два, зо три. Слухаю, виходить разномова: один ка­же — «треба», другий каже -*- «не треба», третій — нічого не каже, Я думав: «Що тут робить на світі?» Взяв та й про­циндрив гарненько ті гроші, що треба було заплатить за аркуш надрукованого паперу, а до вас і ну писать оцю ци­дулу! Все б то це нічого! Чого не трапляється на віку! все буває, я/к иа довгій ниві. Та ось лихо мені на безголов'я! Єсть ще і такі паничі, що соромились свою благородну фа­мілію (Кирпа-Гнучкошиєнков-в) і надрукувать в мужиць­кій «нижці. Далебі, правда!

[ПЕРЕДМОВА ДО НЕЗДІЙСНЕНОГО ВИДАННЯ «КОБЗАРЯ» 1847 р.]

Воскреснем ли когда от чужевластья мод?

Чтоб умньїй^ добрий наш народ

Хотя по язику нас не счнтал за немцев.

А. Грибоедов

Випускаю оце в люде другого «Кобзаря» Ісвого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм. До вас Слово Імоє, о братія моя українськая возлюбленная.

Великая туга осіла мою душу. Чую, а іноді і читаю: ля­хи друкують, чехи, серби, болгаре, чорногори, москалі — всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви, так, братія моя? Може злякались нашествія іноплемен-них журналістів? Не бійтесь, собака: лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо? А чом москалі самі нічого не пишуть по-своєму, а тільки переводять, та й то чорт-ІЗна по-якому. Натовкмачать якихось і н д й в і-д у а л і з м і в тощо, так що аж язик отерпне, поки вимовиш. Кричать о братстві, а гризуться, мов скажені собаки. Кри­чать о единой славянской литературе, а не хотягь і загля­нуть, що робиться у слов'ян!

Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чесь­ку, сербську або хоч і нашу? Бо і ми таки, слава богу, не німці! Не розібрали. Чом? Тим, що не тямлять. Наша книж­ка як попадеться у їх руки, то вони аж репетують та хва­лять, те, що найпоганше. А наші патріоти-хуторяни й собі за ними, Преочаровательно в чарах тих ось що: жиди, пшики, свині і п'яні баби. Може це по їх у т о н ч е н-ной натурі і справді добре. А на наші мужицькі очі, то дуже погано. Воно й то правда, що і ми самі тут трохи вин­ні. Бо ми не. бачили нашого народу — так, як його бог со­творив. У, шинку і наш, і москаль, і навіть німець — всі

345

похожі на свиню, а на панщині, то ще поганше. У хату прий­ти до його або до себе покликать по-братерській не можна, не можна, бо він злякається, та може ще й те, що він пізнає дурня у жупані.

Прочитали собі по складах «Енеїду» та потинялись ко­до шинку, та. й думають, що от коли вже ми розпізнали своїх мужиків. Е, ні, братики, прочитайте ви думи, пісні, дослухайте, як вони співають, як вони говорять меж собою шапок не скидаючи, або иа дружньому бенкеті як вони згадують старовину і як вони плачуть, неначе справді в турецькій неволі або у польського магнатства кайдани во­лочать,—то тойді і.скажете, що «Енеїда» добра, а все-таки сміховина на московський шталт.

Отак-то братія моя возлюбленная. Щоб знать людей, то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила І паперу. Отойді пишіть і друкуйте, і труд ваш буде трудом чесним.

А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер-Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає; аі В [альтер;] С [когг] в Едемборге, а не в Шотландії — а може і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Ско­ворода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім московщина.

Покійний Основ'яненко дуже добре приглядався на на­род, та не прислухався до язика, бо може його не чув у ко­лисці од матері, а Г [улак] -Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним і богупротившш панством. Нехай би вже оті К'ирпи-гнучкошиєнки сутяги — їх бог, за тяж-кіє гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Промі­няли свою добру, рідну матір — на п'яницю непотребную, а в придаток ще і &ь додали.

Чому В. С. Караджич, Шафарик і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слав'янами, щи­рими синам'И матерей своїх, і славу добру стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь богу і работайте разумно, во ім'я матері нашої України безталан­ної. Амінь.

А щоб ви знали, що труд ваш не мимо іде — і щоб не

346

дуже чванилась московская братія своєю Ростопчиною — то от вам Свяченая вода; написано панночкою, та ще й хорошою, тілько не скажу якою, бо воно ще молоде, боязливе.

А переверніть пудові журнали та пошукайте, чи нема там чого-небудь такого, як С [в я ч е н а я] в [о д а] — і не тур­буйтесь, бо, їй богу, не найдете.

347

Шевченко Т. Уривки зі щоденника // Історія укр. літ. критики та літературознавства. Хрестоматія. – Кн. 1. – С. 347 – 350.

ЩОДЕННИК

(уривки за 1857 р.)

26 (июня) [...] Из всех изящных искусств мне теперь бо­лее всего нравится гравюра. И не без основания; Быть хорошим гравером, значит быть распространителем прекрас* ного и поучительного в обществе. Значит быть распростра­нителем овета истины. Значит быть полезным людям и угодным богу. Прекраснейшее, благороднейшее призвание гравера. Сколько изящнейших .произведений, доступных только богачам, коптилось бы в мрачных галереях без тво­его чудотворного резца? Божественное призвание гравера!

Кфоме копий с мастерских произведений, я думаю со временем выпустить в свет в гравюре акватинта и собствен­ное чадо — «Притчу о блудном- сыне», приноровленную к современным нравам купеческого сословия. Я разделил эту поучительную притчу на двенадцать рисунков, они уже почти все сделаны на бумаге.' Но над ними еще долго и прилежно «ужно работать, чтобы привести их в состояние, в котором они могут быть переданы, меди. Общая мысль до­вольно удачно приноровлена к грубому нашему купечеству. Но исполнение ее оказалось для меня не по силе. Нужна лов­кая, меткая, верная, а главное — не карикатурная, скорее драматический сарказм, нежели насмешка. А для этого нужно прилежно поработать. И с людьми сведущими посо­ветоваться. Жаль, что покойник Федотов не наткнулся на эту богатую идею, он бы из нее выработал изящнейшую са­тиру в лицах для нашего темного полутатарского купече­ства.

Мне кажется, что для нашего времени и для нашего среднего полуграмотного сословия необходима сатира, ,только сатира умная, благородная. Такая, например, как «Жених» Федотова или «Свои люди — сочтемся» Островс­кого и «Ревизор» Гоголя. Наше' юное среднее общество, подобно ленивому школьнику, на складах остановилось и без понуканья учителя не хочет и не может перешагнуть

347

через эту бестолковую т м у-м н у. На пороки и недостатки нашего высшего общества не стоит обращать внимания. Во-первых, по малочисленности этого общества, а во-вто­рых, по застарелости нравственных недугов, а застарелые болезни если и излечиваются, то только героическими сред­ствами. Кроткий способ сатиры тут недействителен. Да и имеет ли какое-нибудь значение наше маленькое высшее общество в смысле национальности? Кажется, никакого, А средний класс — это огромная и, к несчастию, полугра­мотная масса, это половина народа, это сердце нашей на­циональности, ему-то и необходима теперь не суздальская лубошная притча о блудном сыне, а благородная, изйщная и меткая сатира. Я считал бы себя счастливейшим в мире человеком, если бы удался мне так искренно, чистосердеч­но задуманный мой бессознательный негодяй, мой блуд­ный сын...

Свежо предание, а верится с трудом. Мне здесь года два тому назад говорил Н. Данилевский, человек, стоящий веры, что будто бы комедия Островского «Свои люди — соч­темся» запрещена на сцене по просьбе московского купе­чества. Если это правда, то сатира, как нельзя более, достиг­ла своей цели. Но я не могу понять, что за расчет прави­тельства покровительствовать невежество и мошенничество Странная мера! <...>

5 (июля) [...] Прихожу в ротную канцелярию, смотрю, на столе рядом с образцовыми сапогами лежат три доволь­но плотные книги в серой подержанной обертке. Читаю за­главие. И что же я прочитал? «Е${е1у1са схуН итпЩЪчго р!'екпе рггег Каго1а ЫЬеНа». В казармах! Эстетика!

[...] С Либельтом я немного знаком по его «Деве Ор­леанской» и по его критике и философии. На первый взгляд он /мне показался мистиком и непрактиком -в искусствах. Посмотрим, что дале будет. Боюсь, как бы вовсе не раз­знакомиться.

10 (июля) [...] Либельт, он только пишет по-польски, а чувствует (в чем я сомневаюсь) и думает по-немецки. Или, по крайней мере, пропитан немецким идеализмом (бывшим, не знаю как теперь?). Он смахивает на нашего В. А. Жуков­ского в прозе. Он так же верит в безжизненную прелесть немецкого тощего, длинного идеала, как и покойный В. А. Жуковский.

В 1839 году Жуковский, возвратившись из Германии с огром[ною] портфелью, начиненною произведениями Кор-нелиуса, Гессе и других светил мюнхенской школы живопи­си, нашел Брюллова произведения слишком материальны­ми, прида'вляющими к грешной земле божественное, высп-

348 ' -

реннее искусство. И обращаясь ко мне и покойному Штерн­бергу, случившемуся в мастерской Брюллова, предложил зайти «нему полюбоваться и поучиться от великих учите­лей Германии. Мы не преминули воспользоваться сим счастливым случаем. И на другой же день явилвся в каби­нете германофила. Но боже! Что мы увидели в этой огром­ной развернувшейся перед нами портфели. Длинных б&з-жизненных мадонн, окруженных готическими тощими херувимами, и прочих настоящих мучеников и мучеников; живого, улыбающегося искусства.

11 («юля), [...] Возвратившись на огород, я по обыкнове­нию до обеда лежал под своею любимою вербою и читйл Либельта. Сегодня и Либельт мне показался умеренным идеалистом и более похожим на человека с телом, нежели на бесплотного немца. В одном месте он (разумеется, осто­рожно) доказывает, что воля ,и сила духа не может про­явиться без материи. Либельт решительно похорошел в моих глазах. Но он все-таки школяр. Он пренаивно дока­зывает присутствие всемогущего творца вселенной во всш видимом и не видимом нами мире, И так хлопочет об этой. Старой, как свет, истине, как будто это его собственное-открытие.

12 (июля) [...] самодовольно успокоился под своей фа­вориткою вербою и принялся за Либельта. Он сегодня мне-решительно нравится. Или он в самом деле хорош, или он мне только кажется таким потому, что мне вот уже другой день даже вовсе непривлекательные предметы кажутся^ привлекательными. Блаженное состояние. Либельт, напри­мер, весьма справедливо замечает и высказывает эту, правда, не совсем моложавую истину, коротко, изящно и ясно, что религия и древних и новых народов всегда была источником и двигателем изящных искусств. Это верно. А вот это так не совсем. Он, например, человека-творца в деле изящных искусств вообще, в том числе и в живопиш, ставит выше натуры. Потому, дескать, что природа дейст­вует в указанных ей неизменных пределах, а человек-творец ничем не ограничен в своем создании. Так ли это? Мне кажется, что свободный художник настолько же ограничен окружающею его пр,иродою, насколько природа ограниче­на своими вечными, неизменными законами. А попробуй* этот свободный творец на волос отступить от вечной краса­вицы природы, он делается богоотступником, нравственным уродом, подобным Корнелиусу и Бруни, Я не говорю о да-геррошпном подражании природе. Тогда бы не было искус­ства, не было бы творчества, не было бы истинных худож­ников, а были бы только портретисты вроде Зарянка.

349

Великий Брюллов черты одной не позволял себе провес­ти без модели, а ему, как исполненному силою творчества, казалось бы это позволительным. Но он, как пламенный -поэт и глубокий мудрец-сердцеведец, облекал свои выс­пренные светлые фантазии в формы непорочной вечной истины. И потому-то его идеалы, полные красоты и жизни, кажутся нам такими милыми, такими близкими, родными.

Либельт сегодня мне решительно нравится. В продол­жение десяти лет я, кроме степи и казармы, ничего не видел и, кроме солдатской рабской речи, ничего не слышал. Страшная, убийственная проза. И теперь случайный собе­седник Либельт — самый очаровательный мой собеседник.

23 (июля) [...] Для человека-материалиста, которому •бог отказал в святом, радостном чувстве понимания его благодати, его нетленной красоты; для такого получело­века всякая теория прекрасного ничего больше, как пустая болтовня. Для человека же, одаренного этим божествен­ным разумом-чувством, подобная теория также пустая болтовня, и еще хуже — шарлатанство. Если бы эти без­жизненные ученые эстетики, эти хирурги прекрасного, вместо теории писали историю изящных искусств, тут бы­ла бы очевидная польза. Вазари переживет целые легионы Либельтов.

350