Розділ 4 Сутність більшовизму

Далі слід конкретно розглянути більшовицьку партію як специфічну ліворадикальну організацію сектантського типу. Французький історик Едгар Морен, сам колишній французький комуніст, дає її таку загальну характеристику: «ставши фракцією в 1903 році, в 1912 більшовизм розколює РСДРП. З моменту свого виникнення це партія активістів... [Це] означає, як і в ордені єзуїтів, квазі-воєнну дисципліну, впевненість у володінні Істиною і наявності Моралі, що служить Верховному Благу. Дисципліна партії передбачала абсолютне підкорення прийнятим рішенням; її впевненість полягала у вираженні революційної свідомості пролетаріату і здійсненні історичної Місії, встановленою марксистською наукою; мораль підкорює всі засоби революційній цілі. Але якщо єзуїтам для своєї діяльності потрібна була папська легітимізація, то більшовики черпали її в собі, володіючи безпосередньо і монопольно марксистською наукою і революційною свідомістю».⁵⁸ Величезну роль в успіхах більшовицької партії грав її лідер, Ленін, що, за висловом А. Авторханова, «був не просто більшовиком, а незвичайним більшовиком, що в одній руці тримав Маркса, в іншій – Ніцше, а в голові – Макіавеллі».⁵⁹ Він своїм видатним відчуттям моменту, тактики боротьби зумів у ключових моментах боротьби вибороти успіх і захопити владу. Саме він створив партійно-адміністративні передумови для створення тоталітарного суспільства. Коли в ході революції було наочно виявлено банкротство (чи хоча б несвоєчасність) як утопічної теорії Маркса і Енгельса про відмирання держави, так і доктрини про «диктатуру пролетаріату», Ленін був змушений сформулювати нову теорію про природу радянської влади і про її суверена. Починаючи з 1919 року, в ряді робіт (відповідь кадетській партії, дискусія про профспілки, дискусія з «Робітничою опозицією», доповіді на ІІ Конгресі Комінтерну і на Х з‘їзді партії, у книзі «Дитяча хвороба «лівизни» в комунізмі»), Ленін інтерпретує «диктатуру пролетаріату» як диктатуру однієї лише більшовицької партії. Основоположні тези Леніна на цей рахунок такі: «Неможливо здійснювати диктатуру пролетаріату через поголовно організований пролетаріат… Партія, так би мовити, вбирає в себе авангард пролетаріату, і цей авангард здійснює диктатуру», «Коли нам роблять докори в диктатурі однієї партії, ми відповідаємо: «Так, диктатура однієї партії! На ній ми стоїмо і з неї зійти не можемо!», «Ми маємо пам‘ятати і знати, що вся юридична і фактична конституція радянської республіки будується на тому, що партія все виправляє, призначає і будує по одному принципу».⁶⁰

Щоправда, «диктатура партії» – така ж фікція, як і «диктатура пролетаріату». Ленін щодо цього прямо вказує: «Партією керує… ЦК із 19 осіб, і Політбюро». І якщо в ході Громадянської війни надцентралізація управління були значною мірою виправданими в очах прибічників більшовиків, то в 1920 р., коли Радянська Росія вже фактично виграла війну і лише добивала рештки ворогів, відбувається невиправдана подальша концентрація влади в руках партійного апарату – офіційні заборона фракцій, що змусило замовчати «Робітничу опозицію», що вимагала внутрішньої демократії; водночас профспілкам було остаточно відмовлено в автономії. Подібна централізація, непотрібна і абсурдна для партії старого типу, саме в ці роки стає «візитною карткою» тоталітарних партій світу. І якщо з точки зору раціоналізму і поглядів на більшовиків як на звичайну партію це виглядає дійсно нелогічно, то погляд на неї як на тоталітарну секту дозволяють зрозуміти витоки і механізми функціонування тоталітаризму.

Наостанок у питанні про витоки тоталітарної системи хотілося б підняти інше питання, що непрямо підтверджує сектантський характер більшовицької партії – це використання нею досвіду релігійних об‘єднань, визнаних наукою саме як секти, а саме старообрядців. Як показує нам російський дослідник Шахназаров, перейняття «передового досвіду» мало несподівано значні масштаби. Перш за все, Ради, за вплив у яких так затято боролися більшовики свого часу, були новацією старовірів-безпоповців, які з XVII століття перестали будувати храми і утримувати клір. Замість цього їх общини обирали Ради (рос. - Советы), і духовних пастирів із числа найбільш поважних її членів. Ради могли знаходитися будь-де, включаючи і заводські цехи, причому найбільш зручним місцем для Ради були саме промислові підприємства. Перш за все, вони намагалися йти на роботу до єдиновірців (найвідомішим промисловцем-старовіром був Рябушинський), по друге, їх було дійсно багато в ряді регіонів серед робітників, та й сама по собі фабрика чи завод могли надати їм в користування необхідні великі приміщення. В своїй діяльності Ради суміщали функції ідеологічні та адміністративно-господарські. Принцип заводських організацій старообрядців ліг у основу утворення організацій РСДРП(б). Соціал-демократичні організації зазвичай мали іншу – суто територіальну структуру.

Ради на масовому рівні проявили себе в роки першої російської революції, причому дослідники відмічають, що частина з них була скоріше зародками профспілок, а частина – саме майбутніх адміністративних одиниць, основи радянської влади. Останні, що вийшли за межі промислових підприємств і стали органами місцевого самоуправління, були сконцентровані переважно в поселеннях з переважанням старовірів в центральній і північній Росії, в Заволжі і по Уралу до Алтаю, де вплив старообрядців був особливо сильним.⁶¹ Дослідник Чагін повідомляє цікаву деталь – коли лідер общини заходив до кантори, його зустрічали там стоячи.

Але більшовики не просто переймали досвід старообрядців, вони активно з ними співпрацювали. Це, зокрема, окремо обговорювалося на ІІ з‘їзді РСДРП. Неодноразово мав контакти із старообрядцями сам Ленін – взимку 1889-1890 рр., 1900 року у Пскові. Він окремо говорив про необхідність розповсюдження «Іскри» серед старообрядців.⁶² Якщо вдуматися в ці факти, то виходить, що пропаганда більшовиків була ефективною серед сектантів, що говорить про те, що сама вона недалеко пішла від суті їх ідеології. Не слід забувати, що велика кількість більшовиків походила зі старовірів – із відомих, зокрема, Риков, наполовину старовіром був Молотов, Суслов походив зі спасовців. Вони співвідносили свої світоглядні орієнтири з ліво радикалізмом і більшовизмом зокрема, і, вихідці із сектантського соціуму особливих розходжень загалом не знаходили. Спеціаліст з даної теми може заперечити – найбільш популярними серед старообрядців довгий час були есери, а не більшовики, але у Шахназарова можемо знайти опис процесу переходу їх симпатій на бік більшовиків. Це було пов’язано із перенесенням столиці із ненависного старовірам Петрограду до Москви, значний відгук знайде в серцях старовірів концепція побудови соціалізму в одній державі, співзвучна для них із концепцією «Москва – Третій Рим».⁶³

Таким чином, нам вдалося виявити сутність більшовицької партії, тих сил і процесів, що започаткували рух до тоталітарного суспільства. Як було показано, ті тенденції зародилися ще до появи СРСР і будуть, як буде показано автором нижче, лише реалізовані Сталіним для укріплення своєї влади режиму партії. По-суті, тут можна згодитися із Авторхановим, що сказав: «розгадку успіхів Сталіна я бачу в тому, що він інструментами ленінізму володів краще за їх творця. До ленінського арсеналу зброї він не додав жодного нового, але при… використанні ленінської зброї він відкрив епоху в історії більшовизму тим, що в «технологію влади» більшовиків вніс дійсно новий компонент: кримінальний метод сходження до влади і кримінальний метод управління нею». По-суті, якщо однією з характеристик секти дослідники визначили харизматичного лідера, то Сталін був, на відміну від Леніна, просто більшим бандитом, але значною мірою повторював останнього по своїй сутності – сутності харизматичного лідера на чолі секти.