Висновки

Меркантилісти виступали як невизнані пророки буржуазного суспільства в його зародковій формі.

Вони обґрунтували теорію буржуазного виробництва, його повне підпорядкування мінової вартості. Їхні погляди утворюють передісторію буржуазної політичної економії, тому що головну увага меркантилісти приділили сфері обігу.

Економічна політика меркантилізму (протекціонізм) сприяла первісному нагромадженню, скорочуючи перехід від феодалізму до капіталізму.

Разом з тим, прогресивність меркантилізму вже на першому щаблі розвитку буржуазного суспільства відображала його антагоністичний характер. Буржуазія в особі меркантилістів зажадала в інтересах нагромадження із самого початку обмеження споживання широких мас населення. Меркантилісти доводили вигоду підвищення цін на внутрішньому ринку, щоб збільшити експорт, а політика протекціонізму ознаменувалася також експропріацією незалежних робітників, кривавим законодавством проти експропрійованих і пограбуванням колоній.

Меркантилісти застосували політику протекціонізму й тим самим спробували захистити інтереси національних виробників і підняти статус вітчизняної торгівлі й товарів над імпортними.

Вся сукупність заходів економічної політики була спрямована до того, щоб залучити в країну якнайбільше грошей.

Меркантелызм виявив передумови для зародження класичної політичної економії і являє собою предісторію політичної економії. Він виріс безпосередньо із практичної діяльності торговельного капіталу у формі торговельних монополій XVII ст. і відбиває їхню економічну діяльність. Тому меркантилізм є не стільки економічною теорією, скільки економічною політикою.

У питаннях теоретичного обґрунтування цієї політики він не піднімається над поданнями, що випливають із процесу обігу торговельного капіталу.

Для торговельного капіталу джерело капіталістичного прибутку представляється як результат процесу обігу, продажу товарів вище їхньої вартості або купівлі товарів нижче їхньої вартості.

Меркантилізм не доходить до розуміння виробництва, як дійсного джерела прибавочної вартості. Перехід до виробництва, як джерелу прибавочної вартості, є дійсною передумовою наукової політичної економії.

Меркантилізм у своєму розумінні багатства як грошей безпосередньо примикає до теорії грошового балансу, але на відміну від неї вважає коштами збільшення грошового багатства країни не регулювання руху (вивозу) грошей, а регулювання торгівлі. Регламентація торгівлі, щонайкраще забезпечувана торговельними монополіями, регулювання ввозу й вивозу товарів, може дати активний торговельний баланс. У росту treasure (грошового запасу країни) меркантилізм бачить ріст буржуазного багатства, створення й збільшення прибавочної вартості.

Меркантилізму властив фетишизація грошей, як виняткової форми буржуазного багатства, але фетишизація грошей неминуче веде до регламентації зовнішньої торгівлі, що (регламентація) є гальмом для промислового капіталу, який розвивається.

При аналізі меркантилізму видна спроба порушити питання про ролі виробництва, про значення розмірів товарного виробництва. При цьому, однак, меркантилісти поставили проблему багатства в його речовинній формі і його джерелах: землі й праці. Однак у постановці цієї проблеми меркантилізмом виробництво відіграє підсобну роль для торговельного капіталу. Не виробництво саме по собі - джерело буржуазного багатства, а лише остільки, оскільки його продукція може забезпечити при належній регламентації активний торговельний баланс. Виробництво розглядається меркантилізмом тільки із цього погляду. При переході через розкладання меркантилізму до класичної політичної економії відношення зовнішньої торгівлі й виробництва змінюється в діаметрально протилежному напрямку: не виробництво для цілей активної зовнішньої торгівлі, а зовнішня торгівля (однаково - з активним або пасивним торговельним балансом), як одні з коштів реалізації заробленої прибавочної вартості.

Фізіократи

Фізіократи — течія серед французьких економістів другої половини XVIII ст. — часів першої буржуазної революції у Франції. Фізіократія (від. грец. «фізіс» — природа і «кратос» — влада) означає «влада природи». Головною заслугою фізіократів є те, що на відміну від меркантилістів джерелом багатства вони вважали не торгівлю, а виробництво. Тож вони досліджували не сферу обігу, а сферу виробництва, але обмежились лише сільським господарством. Франсуа Кене — визнаний лідер і основоположник школи фізіократів (до неї входили А. Тюрго, В. Мірабо, В. Дюпон де Немур, Г. Летрон та ін.) яка проіснувала всього 20 років, але специфічна течія в рамках класичної політичної економії поширилася майже по всьому континенту, особливо в країнах з переважним аграрним розвитком. Слово "фізіократія" має грецьке походження і в перекладі означає "влада природи". В цьому розумінні представники фізіократизму виходили з визначної ролі в економіці землі, сільськогосподарського виробництва. За словами Ф. Кене, "постійно відтворюване багатство сільського господарства служить основою для всіх професій, сприяє розквіту торгівлі, добробуту населення, приводить у рух промисловість і підтримує процвітання нації... .Воно (землеробство) служить основою для всієї економіки держави".

У творах Ф. Кене рішуче засуджуються погляди меркантилістів на економічні проблеми, що, по суті, було відображенням незадовільного становища сільського господарства, до якого призвів так званий кольбертизм часів короля Людовіка XIV (це відзначав і Адам Сміт, характеризуючи фізіократію як реакцію на меркантилістську політику Ж. Б. Кольбера). В них відбита його переконаність у необхідності переходу до фермерського господарства як основи вільного (ринкового) механізму господарювання на принципах повної свободи ціноутворення в країні та вивезення за кордон сільськогосподарської продукції. Представники: Франсуа Кене, А.Тюрго, В.Мірабо, Д.Норе. Положення про капітал, гроші і торгівлю

Ф. Кене перший в теорії економічної думки досить глибоко обґрунтував положення про капітал. Якщо меркантилісти ототожнювали капітал, як правило, з грішми, то Ф. Кене вважав, що гроші є самі по собі безплідне багатство, яке нічого не виробляє. За його термінологією, сільськогосподарські знаряддя, будови, тварини і все те, що використовується у землеробстві протягом декількох виробничих циклів, є "початкові аванси" (за сучасною термінологією — основний капітал). Витрати на насіння, корми, оплату робітників та інше, які здійснюються протягом одного виробничого циклу, він відносив до "щорічних авансів" (за сучасною термінологією — оборотний капітал). Але заслуга Ф. Кене не лише в розподілі капіталу на основний та оборотний за його виробничою ознакою. Він зміг переконливо довести, що разом з оборотним у русі перебуває основний капітал.

Ф. Кене висловив низку цікавих неординарних думок щодо торгівлі. Так, визнаючи, що торгівля є "безплідним заняттям", він водночас застерігав від помилкового враження, нібито завдяки загальній конкуренції вона стала шкідливою — "адже іноземні купці вивозять та отримують на своїй батьківщині ту винагороду, яку ми сплачуємо їм за надані нам послуги; таким чином, цією винагородою ми збагачуємо інші нації". Не погоджуючись з таким судженням, Ф. Кене твердив, що необхідна тільки "абсолютна свобода торгівлі" як умова її розширення, усунення монополії та скорочення торговельних витрат.

Капіталі́зм

— суспільний лад, економічна система виробництва та розподілу, заснована на принципах приватної власності, особистої ініціативності, раціональності та ефективності використання наявних ресурсах, максимізації прибутку (капіталу).

В іншому визначенні під капіталізмом розуміється суспільство, в якому існують такі риси, що виступають всеохопним принципом не тільки економічних, але і політичних та інших вимірів суспільних відносин: наявність приватної власності (включно на засоби виробництва); метою господарювання є максимізація доходів і користі; господарська діяльність здійснюється завдяки ринкам і системі цін. Мануфактури, поділ праці, машинне виробництво є похідними від капіталізму формами і не відображають його сутність[1].

Сутність капіталізму в економічному примусі до праці — кожна людина має право продавати роботодавцю свою робочу силу. В ідеалі основний принцип капіталізму — laissez-faire (дозвольте робити), хоча чистого капіталістичного суспільства ніколи не існувало — держава завжди накладала обмеження на ринок і зберігала за собою право як накладати обмеження на виробничі відносини, так і застосовувати неекономічний примус. В сучасних капіталістичних країнах держава бачить свою роль у встановленні законодавчої бази та юридичних рамок, в яких здійснюється виробництво і торгівля.

Капіталізм заснований на способі розподілу, при якому продукт виробництва належить капіталісту — власнику засобів виробництва.

Капіталізм протиставляється централізовано планованій економіці. Історично, капіталізм, як спосіб виробництва, прийшов на заміну феодалізму.