Митні збори реєстрових полків Лівобережної України

Період	Полки	Карбованці	Копійки
З 1.05. по 1.09.1705 р.	Ніжинський	7685	42
	Київський	847	91
	Чернігівський	264	79
	Стародубський	491	62
	Полтавський	632	66
	Миргородський	1087	20
	Лубенський	995	58
	Гадяцький	814	66 ¾
	Прилуцький	154	33
	Переяславський	92	76
	Разом	13066	93 ¾

У відомостях Малоросійської колегії, направлених у Сенат у 1724 р., загальна сума зібраних податків на Гетьманщині за цей рік становила 114495 крб. 09 коп., в тому числі індуктовий збір – 18697 крб. 62 коп. (російський “рубль” першої чверті XVIII ст. дорівнював 9 – 10 російським рублям кінця ХІХ ст.)⁸.

У перші десятиліття XVIII ст. сума зібраного індуктового збору становила близько 10 000 карбованців. У 1731 р. вона зросла до 20 000 крб., у 1740 р. – до 27 000 крб. на рік⁹. На час скасування російським урядом митних зборів на Гетьманщині, тобто на 1754 р., евекта й індукта, які надходили до військового скарбу з усіх полків, за винятком тих земель, що відійшли до Нової Сербії, становили 48148 крб 85 коп. Ця сума дорівнювала 1/4, а в 1730 – 1740-х рр. – 1/3 – 1/2 гетьманського скарбу¹⁰.

За одиницю оподаткування при стягненні мит з перевозів, мостків та гребель із проїжджих купців брався віз та голова товару (мовиться про худобу), але бралося до уваги, чи легкий віз, чи важкий, іноземний чи тутешній. Так, у Миргородському полку стягували мито з легкого воза в розмірі 15 коп., із воза з рибою – мито в 25 коп., з тютюном – 30 коп., із сіллю – 40 коп., з яйцями – 20 коп., з голови товару (худоби) – 2 коп.; в Лубенському полку з іноземних возів – по 6, 10, 20, 30, 40 та 50 коп. із воза; в Чернігівському полку – по 1, 2, 3, 4 та 6 коп. із воза; в Переяславському полку – по 1, 2, 4 та 8 коп.; в Ніжинському полку “с коломийцев” – з волових важких возів – по 8 коп., з інших важких та легких возів – по 2 коп¹¹.

Вагове разом із круговим (від бочки), помірним та скатним до заснування Малоросійської колегії здавалося в оренду за 200 крб. Після заснування колегії вагове збирали з пуда по 2 коп. в усіх полках, окрім Стародубського, в якому – по 1, 2, 3, 4 та 6 коп. з пуда. У Київському полку за тютюн бралося по 6 коп. з пуда.

Кругове бралося з бочки риби або солі: в Стародубському полку по 2 коп., Київському – по 3 і 5 коп., Переяславському – по 1 коп., Ніжинському – по 1 коп.

З горілки, що йшла на продаж, стягувалось повідерне та скатне. Повідерне бралося також з меду, а скатне – з дьогтю та олії. Повідерне бралось: у Прилуцькому, Миргородському та Гадяцькому полках – по 1 коп., в Лубенському – по 4 коп., у Ніжинському – з горілки по 2 та 4 коп., з меду – по 3 коп., у Полтавському відповідно по 1 та 2 коп., у Переяславському полку по 1 і 2 коп. та по осьмаку, в Стародубському – так само по осьмаку з відра, в Київському – по 2 коп.

Зі збіжжя, що призначалось на продаж, стягували: в Переяславському полку з купецького воза по 6 коп., з продавця – по 2 коп., у Ніжинському – по 2 коп. з ковша. Торгове від воза збиралось під час дрібних торгів у розмірі від 1 до 20 коп., ярмаркове – від 2 до 20 коп¹².

Від сплати індукти й евекти звільнялись генеральна, полкова, сотенна старшина, монастирі, церкви, військові товариші, заможні козаки. Так, у 1732 р. гетьман Апостол відправляє з Глухова на продаж 200 волів до Гданська. У паспорті, виданому гетьманському шафареві Костенецькому, було занотовано заборону брати від нього “взятки” від цих волів на перевозах та греблях, а також заборона екзаторам та їх факторам брати індукту, “бо воли – гетьманські”. Але, тут слід зазначити, що на Гетьманщині міста були ізольовані від українського життя магдебурзьким правом. У містах, на які поширювалося магдебурзьке право, діяло дві влади: козацького сотника та міщанська. Козацька влада мало уваги приділяла містам, і тому вони охоче приймали московську опіку. Брюховецький навіть сам пропонував московському цареві прийняти міста під своє управління “зо всіма доходами”. За Самойловича і особливо за Мазепи міста почали втягуватися в загальне життя: Мазепа запрошував міські делегації на засідання старшинських з’їздів. Структура міської влади залишалася тією, що була раніше, тобто за польського панування: великі міста мали магдебурзьке право і магістрати з війтами та лавниками, бурмістрами та райцями; дрібні міста мали не магістрати, а ратуші, виборний персонал яких залежав від міського отамана.

У першій половині XVIII ст. магдебурзьке право мали такі міста: Київ, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Новгород-Сіверський, Погар, Почеп, Глухів, Мена, Короп, Кролевець, Остер, Козелець, Березне, Полтава, Гадяч, Батурин. Московські царі, а потім і російські імператори надавали Києву жалувані грамоти, якими підтверджували його права і привілеї, зокрема в такі роки: 1656, 1660, 1661, 1679, 1689, 1699, 1700, 1710, 1730¹³.

Гетьмани, особливо Самойлович і Мазепа, намагались приєднати Київ до Гетьманщини, та поширити на нього, як і на решту українських міст, що користувалися магдебурзьким правом, загальногетьманське законодавство, у тому числі й митне. Гетьман Мазепа, не дивлячись на жалувані грамоти московських царів Києву, проводив політику поширення митного законодавства на всю територію Гетьманщини. У той же час російський уряд для закріплення свого впливу на населення українських міст використовував верховенство влади й обмежував поширення гетьманських митних законів на міщан. Так, згідно з жалуваною грамотою 1710 р. київські міщани звільнялися від сплати індукти при в’їзді з товарами до свого міста. Перевізне мито на Дніпрі з суден мали збирати, як і раніше, міщани і половину цього збору віддавати до російського скарбу, а мостове – повністю збиралося до російського скарбу, оскільки за рахунок останнього цей міст ремонтувався. У жалуваній грамоті імператриці Анни Іоаннівни від 5 червня 1730 р. київським міщанам дозволялось вести роздрібну торгівлю. Іноземні купці, які привозили товари в Україну, на відміну від Росії, сплативши індукту, могли вільно продавати свої товари у будь-якому місті і на будь-якому ярмарку. Проте іноземним купцям в Україні, як і в Росії, дозволялось вести тільки оптову торгівлю.

Гетьманський уряд, який був зацікавлений у розвитку зовнішньої торгівлі Гетьманщини, намагався надавати певні пільги для іноземців. Гетьман І. Виговський своїми універсалами від 9 лютого 1658 р. та 3 травня 1659 р. дозволив грекам вести на території Гетьманщини безмитну торгівлю, сплачуючи лише зовнішні мита: індукту та евекту¹⁴. Всі наступні гетьмани також підтверджували своїми універсалами право грецьких купців вести вільну торгівлю на Гетьманщині, сплачуючи тільки зовнішні мита. Зокрема, такі універсали видав І. Брюховецький від 16 березня 1659 р. та від 1 березня 1666 р. Тут слід відзначити ще й релігійний момент, який відіграв не останню роль при наданні пільг грецьким купцям: греки в очах українських гетьманів і духовенства були мучениками, страждальцями за віру.

У самій же Росії до середини XVIII ст. існували митні порядки, запроваджені Торговим статутом 1654 р. та Новоторговим статутом 1667 р., указами Петра І першої чверті XVIII ст. та митними тарифами 1724 і 1731 рр. Відповідно до Новоторгового статуту, зовнішні митні збори поділялися на ввізні та вивізні, внутрішні – на “рублеве” (проїждже, торгове), перекупне та збори приватно-правового характеру (амбарне, аршинне). “Рублеве” мито істотно відрізнялося від зовнішніх мит тим, що воно стягувалося за умови, по-перше, коли товари призначались на продаж, по-друге, коли вони привозилися з міста, де існували митниці. Тому купець міг проїхати через всю Росію і везти із собою різні припаси для власного споживання. З іншого боку, в місцях, де не було митниць, місцеві виробники продавали свої товари вільно, і місцеві купці, купуючи товар у своєму місті, не платили ніяких мит. Основна маса дрібних купців і виробників, які купляли сировину та продавали готову продукцію в своєму місті, була вільна від сплати мит. Але якщо вони везли свій товар в інше місто для продажу, то даний товар ставав об’єктом торгівлі і підлягав сплаті мита у місці майбутнього продажу ¹⁵.

“Рублеве” мито стягувалось у вигляді певного процента з продажної ціни товару. Розмір цього мита дорівнював 10 % із солі; 2,5 % з сибірських соболів, що привозились до Москви, і 5 % – від усіх інших товарів. За загальним правилом це мито стягувалось під час продажу товарів. Проте й покупець міг “явити” в митниці кошти, що призначалися для закупівлі товарів, і сплатити мито в розмірі 2,5 % з цих коштів. Покупцеві видавався випис із митниці, після отримання якого під час купівлі товарів на заявлені кошти продавець звільнявся від сплати тієї частини “рублевого” мита, яка була сплачена при оголошенні коштів: при п’ятивідсотковому миту з нього добиралось 2,5 %, при десятивідсотковому – 7,5 %.

На початку XVIII ст. Петро І запровадив ряд нових митних зборів для внутрішньої торгівлі Росії відповідно до указу від 1 березня 1704 р. За продаж з возів на території торговельних майданчиків міст і повітів почали стягувати “поземельний оброк”. Крім цих мит, тим же указом від 1 березня 1704 р. було введено мита з продажу коней, великої та дрібної худоби, сирих телячих шкур та овечих шкур. У 1705 р. Петро І видав указ про введення нового зрівнювального мита. Введення нового мита було спробою Петра І ліквідувати різницю в оподаткуванні між іноземним та повітовим купецтвом. У 1714 р. нове мито з купівлі товарів було відмінено, і знову, як і раніше, почали стягувати мито на підставі Новоторгового статуту. Нове мито 1704 р. виявилось неприбутковим для російського скарбу, оскільки торговий люд у містах досить легко міг від нього ухилятися, видаючи товари, які купувалися для крамниць, за товари, призначені для власного вжитку. У 1711 р. в Москві було введено поворотне мито, яке стягувалося з підвод при в’їзді в Земляне місто. Розмір мита в кожному випадку був різний залежно від цінності товару¹⁶. Указом 1724 р. мита з хліба та інших припасів, що привозились до Петербурга на продаж для внутрішнього споживання, було скасовано. Сума цих мит була розподілена на решту російських міст.

Нові мита, введені за Петра І, разом із тими, що лишались чинними від XVII ст.: проїжджими, кінськими, перекупними та оброчними митами – утворили в першій чверті XVIII ст. особливу групу мит, що отримали назву канцелярських ¹⁷.

Починаючи з 1720 р. в Росії працювала комісія над виробленням тарифу, остаточний текст якого було підписано 31 січня 1724 р. Тариф передбачав установлення заборонних мит на товари, що вироблялися на металургійних заводах, шовкових, полотняних, суконних та парусних мануфактурах, хімічних заводах, гудзиковій та голковій мануфактурах. За своїм спрямуванням тариф 1724 р. був протекціоністським, проте не зачіпав митних порядків України. Високі митні тарифи було накладено на товари, що завозились до Росії. На ті товари, які, на думку авторів тарифу, в достатній кількості вироблялися в Росії, мито було досить високим – 75 %. До таких товарів було зараховано: скатерті, серветки, парусину, шовкову парчу, стрічки, крохмаль, поташ, купорос, очищений віск, скипидарну олію, залізо, голки, пергамент, тютюнові люльки. Мита в розмірі 50 % з ціни товару було накладено на такі товари: голландські полотна, оксамити, тонкі види байки, срібло, мапи.

Митом дещо меншого розміру – 25 % – було обкладено: всі вовняні тканини, окрім сукна, напівшовкові тканини, вичинена шкіра, панчохи, бахрома, залізна зброя, скляні пляшки.

10 %-ним митом було оподатковано товари, що вживалися в повсякденному побуті. До таких товарів тариф зараховував: мідний та олов’яний посуд, віконне скло, гребінці, тростину, прості дешеві тканини. 4 – 6 % мито накладалось на хутра, вина, рибу, сукна. На дерево мито було зменшено до 1,5 %. Безмитно дозволялося ввозити вироби з дорогоцінних металів, овочеве насіння, цитрусові, будівельні матеріали. Що стосується товарів, які вивозилися за межі Росії, то мито на них залишалося в такому ж самому розмірі – близько 3 % з ціни товару. Тарифні ставки було збільшено тільки на ті товари, щодо яких Росія мала монополію вивезення, – це деякі види хутра, ікра та ін.

У зв’язку з тим, що уряд намагався спрямувати потік товарів не через Архангельськ, а через Петербург, у тарифі було встановлено, щоб з товарів, які будуть увозитися і вивозитися через Архангельську митницю (окрім місцевих товарів), стягувалось мито з надбавкою 25 % до митних ставок, встановлених тарифом¹⁸. Даний тариф проіснував до 1731 р., потім було прийнято новий тариф. Мито на товари, що були оподатковані за тарифом 1724 р. заборонними митами в розмірі 75 і 50 %, було зменшено в 7,5 і 5 разів, і навпаки, товари, які за тарифом 1724 р. оподатковувалися митом у розмірі 4 – 6 % з ціни товару, у 1731 р. було обкладено більш високим митом. Відпускні мита скасували майже за всіма статтям тарифу, окрім рибного клею, прядив’яних виробів, міді, заліза.

Даний тариф знову ж таки, як і тариф 1724 р., не поширювався на Гетьманщину і проіснував у Росії до 1757 р., доки не було прийнято новий тариф, який і став завершальним етапом у ліквідації митних порядків на Гетьманщині. Але для того, щоб узяти під контроль українську зовнішню торгівлю і мита з цієї торгівлі, та власне і митну справу на Гетьманщині, російському уряду знадобилося ціле століття. Гостра необхідність у людських ресурсах для оборони південних рубежів Російської держави примушувала російську владу довгий час стримуватися й не порушувати права і привілеї української старшини та місцевого купецтва. Проте російський уряд не полишав жодної можливості втрутитись у митні порядки Гетьманщини.

Така нагода з’явилась після невдалого виступу гетьмана І. Мазепи проти Петра І під час Північної війни 1700 – 1721 рр. Починаючи з 1701 р. Петро І видає ряд указів, де примушує українських купців змінювати напрямки своїх давніх торговельних шляхів, якими вони користувалися для контактів із Західною Європою, і намагається скерувати їхній торговельний рух через північні порти Росії. Видаються “заборонні укази”, якими не дозволялося вивозити товари з України за кордон іншим шляхом, крім російських портів. Це такі товари, як прядиво, поташ, віск, конопляна олія, овечі та козячі шкури, вовна, бобровий пух, клей, ревінь, смола, ікра. Щодо клею, ревеню, смоли та ікри, то українські купці взагалі позбавлялися можливості вивозити їх за кордон, оскільки торгівля цими товарами становила монополію російського скарбу¹⁹. Тому й не дивно, коли ми порівняємо кількість товарів, що були вивезені з України до Москви у 1693 – 1694 рр. з кількістю товарів, які було вивезено у червні 1720 р. також з України до Росії через Курську митницю, то матимемо беззаперечну перевагу кількості вивезених українських товарів до Росії у червні 1720 р. Якщо за 1693 – 1694 рр. в книзі Московської митниці були зареєстровані українські купці, міщани і козаки з 13 міст, які за цей час завезли до Москви 55 партій товарів на загальну суму 19 799 крб., то тільки за червень 1720 р. на Курській митниці було зареєстровано 173 партії товарів на суму 29 439 крб., з яких 118 партій товарів на суму 21 447 крб. завезли в Курськ з України²⁰. Загальні показники зовнішньої торгівлі Гетьманщини зазначено в табл. 4.2.

Таблиця 4.2.