2. Передньоазіатські нагір’я

Передньоазіатські нагір’я поєднують три нагір’я, кожне з яких розглядається як окрема фізико-географічна країна: Малоазійського, Вірменського та Іранського. Загальною рисою всіх нагір’їв є аридність клімату. Проте по мірі просування на схід і осушення повітряних мас з Атлантики, кількість опадів зменшується і середземноморські ландшафти, що характерні для Малоазійського нагір’я уступають місце субтропічним пустельним ландшафтам.

Малоазійське нагір’я. Малоазійське нагір’я займає півострів Мала Азія. На сході воно межує з Вірменським нагір’ям. На півночі і півдні нагір’я здіймаються високі Понтійські і Таврські гори, що облямовують велике внутрішнє плоскогір’я, що має назву Анатолійського. Понтійські гори складені в основному докембрійськими і палеозойськими кристалічними породами, так як гороутворенням в цьому районі була охоплена окраїна давнього масиву. Гори Тавр складені в основному мезозойськими вапняками. З поширенням вапняків пов’язаний широкий розвиток карстових процесів. Анатолійське плоскогір’я являє собою сукупність плато, складених вапняками, що залягають на кристалічному фундаменті. Тому важливу роль у рельєфі грають карстові процеси. Висота плоскогір’я коливається від 800 до 1500 м.

На навітряних схилах гір на заході і півдні півострова випадає понад 1000 мм опадів на рік з різко вираженим середземноморським зимово-весняним максимумом. По мірі просування на схід вміст вологи в атлантичних повітряних масах зменшується і кількість опадів помітно зменшується. В центральних і східних районах Анатолійського плоскогір’я кількість опадів не перевищує 200 мм і ландшафти несуть риси аридності. Річки Малої Азії маловодні і мають нерівномірний режим. Найдовша річка – Кизил-Ірмак має довжину 1151 км і впадає в Чорне море. Найбільшим з озер є Туз, що розміщується у центральній частині Анатолійського плоскогір’я.

На бурих грунтах напівпустель розвивається дуже розрізнений рослинний покрив – ксерофітні чагарники і злаки (ковила, полин). Землеробство можливе лише в оазисах.

Вірменське нагір’я. Вірменське нагір’я на заході межує з Малоазійським нагір’ям, на сході – з Іранським, на півночі з Кавказом, на півдні з Месопотамською низовиною. Від Малої Азії країна відрізняється більшою абсолютною висотою (в середньому 2000 м), широким проявом вулканізму, більшою континентальністю клімату і значним послабленням впливу атлантичного океану. У Вірменському нагір’ї відсутній єдиний жорсткий серединний масив, тому немає і великих внутрішніх плоскогір’їв, як в інших двох Середньоазіатських нагір’ях. Майже вся поверхня нагір’я вкрита базальтовими лавами, які утворюють ряд плато і гігантських вулканічних конусів в декілька тисяч метрів висоти. Вулкани то утворюють лінійно витягнуті вулканічні хребти, то здіймаються серед плато окремими величними конусами (Арарат). Плато розділяють численні улоговини, в межах яких сконцентроване населення і його господарська діяльність.

Клімат Вірменського нагір’я континентальний суворий, з тривалою холодною зимою і помірно-теплим літом. Морози сягають – 15⁰С. В літній час середня температура складає +15…+20⁰С. Найбільш високі вершини гір протягом всього року вкриті шапками снігу і льоду. Річки нагір’я численні, але маловодні. Більшість озер не мають стоку в океан і є солоними. Найбільші із них – Резайє (Урмія) і Ван. Солоність першого сягає 220-230 ‰, другого – 20 ‰.

Більша частина Вірменського нагір’я позбавлена лісів. Ліси ростуть тільки на добре зрошуваних навітряних схилах гір на висотах понад 2000 м. Міжгірні улоговини розорані або вкриті сухими степами на світло-каштанових, бурих і сіро-коричневих грунтах або напівпустельною рослинністю на сіроземах.

Іранське нагір’я. Іранське нагір’я – найбільше і найсухіше з усіх Передньоазійських нагір’їв. Для природних умов нагір’я характерне чергування гірських хребтів і великих плоскогір’їв та западин, панування сухого клімату і переважання пустельних і напівпустельних ландшафтів. З усіх боків воно оточене високими окраїнними хребтами, відділяючими внутрішні плоскогір’я від прибережних низовин. З півночі нагір’я облямовують гори Ельбурс з найвищою точкою вулканом Демавенд (5604 м) і Туркмено-Хорасанські гори (Копет-Даг і Нішапурські гори), зі сходу – Сулейманови гори, З півдня – Мекранські гори, що простягнулися вздовж узбережжя Оманської затоки, із заходу – гори Загрос. Більша частина внутрішніх рівнин плоскогір’я зайнята піщаними і щебенистими пустелями. Найбільшими з них є Деште-Кевір і Деште-Лут. Слово “деште” перекладається як пустеля, слово “кевір” – як “соляна”, слово “лут” – як “піщана”. Звідси назва Деште-Кевір перекладається як соляна пустеля, а Деште-Лут – піщана пустеля.

Клімат нагір’я характеризується високою аридністю і різкими амплітудами температур повітря, які можуть сягати 90⁰ (від – 40⁰ до + 50⁰С). Взимку на більшій частині регіону холодно. Тільки на Південно-Каспійський низовині і на узбережжі Перської і Оманської затоки середня температура січня набагато вища за 0⁰ (+10⁰С на Каспійському узбережжі і до +15⁰С на півдня країни. Проте при вторгненні на Іранське нагір’я холодного помірного, а іноді і арктичного повітря температура може падати до – 25⁰С і більше. Країна бідна на воду. Найдовшою річкою є Гільменд (1110 км), що бере початок з Гіндукушу і губиться у пісках внутрішнього басейну. Озера мілководні і сильно засолені, змінюють свої розміри і обриси в залежності від кількості опадів. Природна рослинність нагір’я в основному пустельна і напівпустельна.