- •1.Пізнання як соціально опосередковане відношення людини до світу
- •2. Діяльність як специфічний спосіб існування суспільного.Структура діяльності людини
- •3. Філософія Марксизму
- •4. Наука, ее сущность, функции, закономерности развития.
- •5. Філософія класичного періоду Греції
- •6.Культура і цивілізація
- •7. Філософське вчення Канта.
- •8. Сутність філософії та її головні проблеми
- •9. Проблема людини у філософії Французського Просвітництва (фп).
- •10.Людина як головний суб’єкт історії
- •11. Сутність суспільства та його головні ознаки
- •12. Роль Києво-Могилянської академії у розвитку української філософії.
- •13. Філософія екзистенціалізму (е) – історія та проблеми.
- •14. Діалектика протилежност.Єдність і боротьба протилежностей
- •15 Філософська думка в Україні в 19-20 столітті
- •16. Причина й наслідок. Випадковість і необхідність
- •17. Міф як перший тип світогляду.
- •18. Універсальні зв’язки буття. Категорії діалектики
- •19.Філософське вчення Платона.
- •20. Свідомість як вища форма відображення дійсності.
- •21. Специфика средневековой философии.
- •22. Універсальні зв’язки буття.Категорії діалектики
- •23. Поняття світогляду,його типи та рівні
- •24. Діалектика як вчення про універсальні зв’язки,зміни,розвиток
- •25. Загальна характеристика философии Нового Времени
- •26.Філософія Стародавньої Греції.
- •27. Поняття свідомості, її структури та функції
- •28. Одиничне та загальне. Явище і сутність
- •29 Натурфілософія доби Відродження.
- •30.Форма і зміст. Поняття системи.
- •31.Філософські погляди г.Сковороди.
- •32, Закони діалектики: принципи, категорії
- •34. Природні передумови виникнення людини. Проблеми антропосоціогенезу
- •35. Проблеми походження людини
- •36. Філософська думка Київської Русі.
- •38. Проблеми пізнання філософії
- •39. Філософське вчення Гегеля. Суперечність між його методом та системою.
- •40. Культура и цивилизация
- •41. Позитивізм, Неопозитивізм,постпозитивізм
- •42. Біологічне і соціальне в людині. Природа і суспільство.
- •43. Сучасна наука про рівні організації матерії. Рух, простір і час,як атрибути матерії
- •44. Сутність суспільства та його головні ознаки
- •45. Роль географічних ,демографічних та інших чинників у розвитку суспільства
- •46. Вчення про світ та підстави його існування.Поблема субстанції
- •47. Истина абсолютная и относительная
- •48. Структура знання.Чуттєве та раціональне в пізнанні
- •49. Истина абсолютная и относительная
- •50. Людина, як індивід, індувідуальність, особа та особистість.
29 Натурфілософія доби Відродження.
15-16 ст. в історії філософської думки прийнято називати епохою Відродження, Ренесансу. Цей термін вживається на означення періоду Відродження античної культури під впливом суттєвих перемін с соц-екон.
та духовно-мц житті Зах.Європи. Філософія Відродження не відмовляєтьсятакож і від філософії Аристотеля, але оригінальної, очищеної відсередньовічних напластувань, а то й спотворень. Прибічники аристотелізмупрагнули розвивати його матеріалістичні тенденції, запозичивши багато щоу натурфілософів, стихійних діалектів та етичних вчень епікурейськоїшколи і стоїцизму. Та особливий вплив мала східна, зокрема, арабська
філософія, для якої характерна сильна матеріалістична тенденція, а також наукові досягнення арабів у галузі природознавства, щопоширювались в Зах.Європі в 12-13 ст.
Поряд з цим передумовами розвиткові своєрідної філософії Відродження сприяли також і великі відкриття та винаходи, які були зроблені на той
час. Потреба розвитку нових галузей промисловості спричиняла якісно новий поступ у природознавстві – астрономії, механіці, географії та ін.науках.
Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, у центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно-космічному житті, а в середині віку в основу брався Бог та пов’язана з ним ідея спасіння. Звідси – характерна
риса епохи Відродження: орієнтація на мистецтво. Відродження – епоха художньо-естетична.
Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився в поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та Джордано Бруно(1548-1600). Геліоцентрична теорія створена і обгрунтована Коперніком.Повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку
природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д.Бруно розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, “розсередивши” Бога в усій природі. Він вважав, що природа і Бог є в речах. Д.Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, безкінечний, він не породжується і не знищується, не може знищуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт
нерухомий, але і його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частками Всесвіту.
30.Форма і зміст. Поняття системи.
Філософія історії донедавна залишалася в Україні поза увагою суспільствознавців-дослідників та освітян. І не випадково, адже з ортодоксально марксистських позицій вона тлумачилась як донаукова спекулятивна галузь знань про розвиток людського суспільства. Як така вона або ж була приречена (з виникненням "наукового розуміння" історії) припинити своє існування, або ж мала б перетворитися на такий собі закут людських уявлень про історичний процес (теоретично неспроможний і ідеологічно реакційний).
Реальний перебіг процесів як самого суспільного життя та його осягнення і справді довів недолугість, проте не філософії історії, а подібного однобічного її розуміння.
Названі категорії відображають об'єктивний світ, оскільки всі предмети, процеси і явища природи та суспільства мають свій зміст і свою форму.
Зміст - це сукупність елементів, процесів, зв'язків, які становлять даний предмет чи явище. Ця визначеність майже ідентична поняттю "сутність", і тісно пов'язана з ним. Проте сутність абстрактніша, ширша, ніж категорія "зміст". Нею визначають головний, вирішальний, глибинніший внутрішній зв'язок предметів, які становлять його основу. Поняття "зміст" дещо вужче. Воно також відображає внутрішній і вирішальний зв'язок. Проте не в його найзагальнішому вигляді, а в такому, що реалізується в кожному окремому предметі (групі предметів) на певному етапі розвитку, за певних умов. Наприклад, сутністю життя у найзагальнішому вигляді є процес обміну речовий у білковому тілі. Конкретний прояв цього зв'язку в будь-якій клітині чи організмі буде різним. У даному випадку зміст є проявом сутності в даній специфіці, внутрішнім зв'язком в окремому.
Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня і зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність.
Форма нерозривно пов'язана зі змістом, а через нього - з сутністю. Підкреслюючи це, В.І Ленін у свій час писав: "форма істотна. Сутність формована. Так чи інакше в залежності і відсутності..."1
Згідно з діалектикою "зміст" і "форма" знаходяться в органічній єдності, є співвідносними поняттями, які відображають дві взаємозалежні, суперечливі сторони буття предмета, явища, процесу. Наприклад, кожен атом речовини має своїм змістом деяку кількість елементарних частинок, що взаємодіють одна з одною і розташовані в певному порядку. Внаслідок цього формується структура - форма атома, характерна для певного хімічного елемента.
В живій природі форма і зміст проявляються як єдність функції і органа. Коли характеризується тіло в статиці, в Його просторових зв'язках, категорія "форма" виражається поняттями "структура", "будова" тощо. Найближчим до цих категорій є поняття "організація" (спосіб зв'язку елементів змісту в Його русі Й розвитку).