- •1. Поняття культури: історія терміну і сучасні визначення
- •2.Функції культури
- •3.Структура і типологія культури
- •4. Поділ культури на матеріальну та духовну
- •5. Культура і мистецтво. Види та жанри мистецтва
- •6. Становлення культурологічної думки. Теорії культурних змін
- •7. Первісна епоха та її місце в історії людства
- •8.Основні риси архаїчної культури
- •9. Зародження мистецтва у добу превісного суспільства. Функції мистецтва в архаїчній культурі
- •10.Найдавніші релігійні вірування
- •11. Поняття «народ», «етнос», «етнічна культура»
- •12.Особливості етногенезу українського народу
- •13. Теорії походження українців
- •14. Дослов'янська культурна традиція на теренах України
- •15. Матеріальна і духовна культура східних слов'ян
- •16.Дохристиянські вірування давніх слов´ян
- •17. Особливості прийняття християнства
- •18. Усна народна творчість, писемність, і література Київської Русі. Літературні жанри
- •19. Розвиток освіти і науки у Київській Русі
- •20. Унікальність архітектури й образотворчого мистецтва Київської Русі
- •22. Наука й освіта кінця хiii – xvі ст.
- •23. Роль Галицько-Волинськоїго Князівства у збереженні та розвитку української культури.
- •24. Книжкова справа, літератури, архітектура й образотворче мистецтво кінця хiii – xvі ст.
- •25. Передумови і труднощі культурного піднесення в Україні XVI-XVIII ст.
- •26. Поява і розвиток книгодрукування у кінці XVI – XVIII ст.
- •26. Поява і розвиток книгодрукування у кінці XVI – XVIII ст.
- •27. Характеристика українського Бароко в літературі, музиці,архітектурі і живописі
- •28. Розвиток освіти і науки у хvii – XVIII ст. Роль Києво- Могилянської академії. Г. Сковорода
- •29. Виникнення й розвиток непрофесійного театру у XVII – XVIII ст. Шкільна драма, інтермедії, вертеп.
- •30.Історичні умови розвитку та особливості української культури XIX ст.
- •31. Загальні тенденції розвитку літературного процесу України у XIX ст.
- •32. Філософські засади та розвиток романтизму
- •33. Характеристика реалізму.
- •34. Українське мистецтво на межі XIX –XX ст.
- •35. Історичні умови та основні етапи культурного розвитку України хх ст
- •36. Загальні особливості розвитку української культури XX ст.
- •37. Різноманітність видів та форм художньої культури модернізму
- •38. Національно – культурне піднесення в Україні у 1920-х рр. Літературні угруповання. 20-х рр.
- •39. Трагедія української культури у період сталінізму
- •40. «Розстріляне Відродження» української культури
- •41. Культурний розвиток України у складі срср
- •42. Протиріччя культурного процесу 60-80-х років XX ст.
- •43. Поняття про елітарну і масову культура
- •44.Постмодернізм: поглиблення естетичних експериментів хХст
- •45.Протиріччя культурного розвитку україни за часів незалежності
- •46. Тенденції розвитку сучасної української культури
44.Постмодернізм: поглиблення естетичних експериментів хХст
Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних. Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.). Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Батая, Ж.-Ф. Ліотара, М. Фуко. Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію.. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування. Визначальні риси постмодернізму: - культ незалежної особистості; - потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого; - прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; - бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; - використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; - зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); - суміш багатьох традиційних жанрових різновидів; - сюжети творів — це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох; - запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях; - як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; - іронічність та пародійність. Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985). Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.
Специфіка постмодерністської естетики пов’язана з неокласичним тлумаченням класичних традицій. Дистанціюючись від класичної естетики, постмодернізм не вступає з нею в конфлікт, але прагне залучити її до своєї орбіти на новій теоретичній основі. Естетика постмодернізму висунула низку нових положень, а саме: утвердила плюралістичну естетичну парадигму, що спричинює розхитування і внутрішню деформацію категоріальної системи та понятійного апарату естетики. Постмодерністська естетика принципово антисистематична, адогматична, позбавлена жорсткості та замкненості концептуальних побудов. Її символ — лабіринт. Таке зрушення привело до модифікації основних естетичних категорій. Новий погляд на прекрасне як сплав почуттів концептуального та моральнісного зумовлений його інтелектуалізацією, що спричинена концепцією екологічної та алегоричної краси, орієнтацією на красу асонансів та асиметрії, дисгармонічну цілісність другого порядку як естетичну норму постмодерну, неогедоністичною домінантою, пов’язаною з ідеями текстового задоволення, тілесності, нової фігуративності в мистецтві. Інтерес до жахливого, потворного виливається в його поступове «приручення» шляхом естетизації, що веде до розмивання його характерних ознак та критеріїв. Піднесене замінюється дивовижним, трагічне — парадоксальним. Центральне місце посідає комічне в його іронічній іпостасі: іронізм стає смислоутворюючим принципом мозаїчного постмодерністського мистецтва. Інша особливість постмодерністської естетики — онтологічне тлумачення мистецтва, що відрізняється від класичного відкритістю, спрямованістю на непізнане, невизначеність. Постмодерністські експерименти стимулювали також стирання граней між традиційними видами і жанрами мистецтва. Розвиток тенденцій синтезу поставив під сумнів оригінальність творчості, «чистоту» мистецтва як індивідуального акту творення, призвів до його дизайнізації. Перегляд класичних уявлень про створення та руйнування, порядок та хаос, серйозне та ігрове свідчить про свідому переорієнтацію з класичного розуміння художньої творчості на конструювання артефактів аплікації. Для постмодерну творчість не тотожна творенню. Якщо в домодерних культурах працює система «художник — твір мистецтва», то в постмодерні акцент переноситься на відносини «твір мистецтва — глядач». Це свідчить про принципову зміну самосвідомості художника. Він перестає бути «творцем», оскільки сенс твору народжується безпосередньо в акті його сприйняття. Художній твір має бути обов’язково побаченим, виставленим напоказ, без глядача він не може існувати.