8.4. Культура спілкування та культура управління.

У наш час велика увага приділяється таким поняттям, як «культура мови», «культура мовлення», «культура спілкування», «культура управління», які є синонімами.

Культура мови — розділ мовознавчої науки, що вивчає нормативність мови, її відповідність вимогам, які ставить перед нею суспільство; уміння правильно добирати мовно-виражальні засоби мовлення відповідно до мети, змісту й обставин спілкування.

Норми культури мови:

— лексичні (розрізнення значень і семантичних відтінків слів, закономірності лексичної сполучуваності);

— граматичні (використання правильної граматичної форми);

— стилістичні (доцільність використання мовно-виражальних засобів у певному мовному оточенні);

— орфоепічні (правильна вимова);

— орфографічні (правильне написання).

Отже, культура мовлення — досконале володіння мовою, ефективне дотримання її норм у процесі спілкування.

Основні ознаки культури мовлення: змістовність, точність, доречність, логічність, послідовність, правильність, виразність, нормативність.

Культура спілкування — сукупність загальновизнаних норм і правил спілкування людей, стиль використання мовних засобів людьми відповідно до ситуації спілкування.

Усі працівники повинні мати загальну культуру, інтелект, порядність. Проте особливе значення має їхній моральний потенціал. Основною етичною вимогою, якої слід дотримуватись у службових взаєминах, є збереження гідності людини незалежно від того, яке місце вона посідає в службовій ієрархії.

Культура управління — це сукупність вимог, що виникають перед зовнішньою стороною процесу управління, — вимог, зумовлених нормами й принципами загальнолюдської та професійної моралі й естетики, принципами ефективної організації та методик управління.

Вона складний і багатогранний комплекс проблем, що стоять перед адміністративно-управлінським апаратом. Зокрема, вона органічно включає в себе і уважне, зацікавлене, дбайливе ставлення до потреб і проблем працівників, оперативний розгляд їх звернень і прохань. Саме спрямованість на іншу людину надає спілкуванню гуманного забарвлення, тобто є свідченням наявності певного етикету, тобто в нашому випадку — професійного.

Слово «етикет» прийшло до нас із французької мови через посередництво російської та польської — etiquette — ярлик, етикетка з написом, а у XVIII ст. — церемоніал. На початку XX ст. це слово на слов'янському ґрунті знову набуває первісного значення «ярлик», «наклейка».

Доцільно розрізняти три близькі, але не однакові за обсягом і змістом поняття — «мовний етикет», «мовленнєвий етикет», «спілкувальний етикет».

Мовний етикет — загальномовне явище, яке характерне для усіх стильових різновидів будь-якої мови.

Мовленнєвий етикет — це національно специфічні правила мовної поведінки, що реалізуються в системі стійких правил і висловів, рекомендованих для використання в різних ситуаціях ввічливого спілкування зі співрозмовником (зокрема, під час вітання, висловлення подяки, звертання, знайомства, прощання тощо).

Отже, якщо мовний етикет — це набір засобів вираження, то мовленнєвий етикет — це вибір цих засобів, використання засобів у процесі спілкування. Відмінність між мовним і мовленнєвим етикетом можна зрозуміти за допомогою порівняння, відомого ще з часів Фердинанда де Соссюра: одна річ ноти музичного твору, інша — його виконання. У другому випадку важливим є і вибір самого твору, і манера його виконання, і майстерність виконавця.

Мовний і мовленнєвий етикети можна розглядати як єдиний феномен — лінгвоетикет лише в тому випадку, якщо немає потреби протиставляти ці явища. Етикетне ж використання мовних і поза мовних засобів спілкування можна назвати спілкувальним етикетом Отже, спілкувальний етикет убирає в себе лінгвоетикет (мовний і мовленнєвий).

Правила етикету залежать від змісту моральної культури особистості. Вони значною мірою відбивають її суть, тобто мотиви, потреби, цілі, цінності, настанови тощо. Щоб уникати непорозумінь, прикрих випадків, для користування повагою серед колег потрібно не забувати (і навчитися ними користатися) про такі формальні, але обов'язкові для всіх моральні основи, як ввічливість, тактовність, коректність (делікатність), вихованість, толерантність. Ці основи, вироблені історією людського спілкування, не втрачають своєї актуальності і мають під собою мудрі підстави.

Ввічливість — форма культури поведінки особи, для якої повага до людей стала звичною нормою спілкування.

Брутальність — зневажливе ставлення до оточуючих у процесі взаємодії.

Тактовність — це здатність людини знаходити оптимальну й толерантну форму спілкування з іншими людьми залежно від конкретних обставин, ситуації.

Особливий відтінок тактовної поведінки — делікатність. Це вміння витончено відчувати й реагувати на емоційний стан людини, коли вона (знайома чи близька людина) виявилася в скрутному (як говорять, «делікатному») становищі.

Інтелігентність — це категорія моральна, рівень якої визначається не освітою, а культурою мислення, поведінки та діяльності.

Звичайно, критерії поведінки, спілкування та діяльності людини закладаються в певному середовищі, залежать від способу її життя. Проте більшість норм і правил сучасного етикету мають універсальний, загальнолюдський характер, поширюються на всі соціальні групи й прошарки суспільства. Водночас будь-яка професійна діяльність передбачає обов'язкове дотримання кожним працівником правил і норм поведінки й діяльності, які зумовлені особливостями цієї діяльності.