69. Напад Німеччини на срср.

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина несподівано напала на СРСР; притому, найбільша частина німецьких сил (57 дивізій і 13 корпусів) – група “Південь” під командуванням фельдмаршала Карла фон Рундштедта – мала захопити Україну. Через 4 місяці німці окупували майже всю Україну, а до грудня 1941 р. контролювали вже 42%населення СРСР. Завоювання України продовжувалось до 22 липня 1942 р., коли радянські війська залишили м.Свердловськ Ворошиловградської (тепер Луганської) області.

70. Нацистський окупаційний режим на території України.

22 червня 1941 року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. У ході східної кампанії вермахту Україна стала першочерговим і найважли­вішим об'єктом німецької колоніальної експансії. Ще до війни Берлін розробив план її нещадної експлуатації, який став складовою частиною генерального плану «Ост». Згідно з ним передбачалося знищити та депортувати в Сибір 31 млн насе­лення Польщі та західної частини СРСР і переселити сюди 10 млн німців.

На окупованих українських землях упроваджувались заходи для лікві­дації будь-яких ознак державності, насамперед територіальної єдності. Берлін розділив Україну на кілька окремих частин з відмінним окупаційним режи­мом. Львівська, Станіславська, Тернопільська та Дрогобицька області склали дистрикт «Галичина», який було приєднано до Краківського генерального губер­наторства. У перспективі Галичина повинна була стати територією рейху. Утворе­но 20.08.1941 р. рейхскомісаріат «Україна» у складі 12 областей (Волинь, Полісся, Правобережжя, а також Полтавська та Запорізька області).

Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового командування.

Українські землі Закарпаття фюрер подарував Угорщині. Там була утво­рена окрема адміністративна одиниця - «Підкарпатська територія», якою керував угорський регент. На землях південної України між Дністром і Пів­денним Бугом із центром в Одесі утворено «Трансністрію», яку разом із Півні­чними Буковиною та Бессарабією передано Румунії.

Окупаційна влада управляла захопленими територіями Сходу через спеці­ально створене міністерство А. Розенберга і численний адміністративний апа­рат із чіткою структурою. Рейхскомісаріати ділилися на генеральні комісаріати, а ті, у свою чергу, - на генеральні округи, відтак на округи, яким підпорядко­вувались райони, повіти. Усі адміністративні одиниці очолювали німецькі ко­місари, які опиралися на відділення поліції безпеки (Сіпо) і гестапо (СД).

Керівні посади в усіх ланках, як правило, посідали німці. Українці могли займати пости лише в апараті нижчого ешелону - міських та волосних упра­вах, староствах. Із них формувалась «допоміжна українська поліція», яка за­ймалася громадським порядком.

Будь-яка політична діяльність українцям була суворо заборонена. Тіль­ки в генеральному губернаторстві з дозволу властей існував Український Центральний Комітет (УЦК) у Кракові, очолюваний Володимиром Кубійовичем. Комітет був єдиною українською суспільно-громадською установою, яку визнала німецька влада. Діяльність УЦК поширювалася на всі сфери українського життя. окрім політичного. Найголовнішим його завданням була громадська опіка в ши­рокому значенні слова (допомога дітям, хворим, інвалідам, біженцям, боротьба з голодом тощо), а також просвітницька робота.'За підтримки УЦК на Лемківщині, Холмщині, інших українських етнічних землях, що опинилися у складі генераль­ної губернії, відкривались українські школи, освітні товариства, кооперативи, церкви. Подібні структури, створені у Львові та Києві, були невдовзі ліквідовані.

Згідно із планами Гітлера, економіка окупованих територій ставила­ся на службу рейху. Найбільші підприємства України були поділені між німецькими промисловими магнатами.

Окупанти нещадно грабували села, перетворивши колгоспи і радгоспи в «общинні господарства» і запровадивши в них кріпацький режим. Берлін на­магався негайно перетворити українські землі на німецьку колонію, надійний продовольчий резерв рейху. На селянські двори накладалися 12 різних видів податків. Під страхом суворої кари запроваджувалась обов'язкова трудова повинність. Грабунок, свавілля і терор були піднесені до рангу державної полі­тики. Жодних законів на захист населення окупованої України не існувало.

Керівник рейхс комісаріату «Україна» Еріх Кох заявив своїм підлеглим у вересні 1941 року: «Наше завдання полягає в тому, щоб вилучити з України все, до чого дійдуть наші руки, і в цьому ми не звертатимемо жодної уваги на почуття українців чи на права власності. Від вас я чекаю якнайсуворішого ставлення до місцевого населення».

Той же Е. Кох у 1942 р. про політичне становище в Україні висловився однозначно: «Наше завдання полягає в тому, щоб примусити українців працю­вати для Німеччини, а не в тому, щоб українці почувалися щасливими».

На початку 1942 р. Берлін дав вказівки розгорнути вербування та вивіз укра­їнців до Німеччини, де їх використовували на роботах у військовій промисловості, на шахтах, у сільському господарстві. Із семи мільйонів іноземних робітників у Німеччині третину становили українці, так звані «остарбайтери». Щоб приду­шити опір, німці вдалися до тактики масового терору. У ході каральних захо­дів було знищено 215 сіл. А всього в Україні, вбито й закатовано 5,5 млн ци вільного населення і 2,5 млн військовополонених. 150 концентраційних табо­рів, розташованих в Україні були перетворені на «фабрики смерті».

Спираючись на хибну людиноненависницьку расову теорію, нацисти здійснювали політику «голокосту» - поголовного винищення єврейського населення, яке залишилось на окупованих територіях. У 50-ти містах і містеч­ках України були створені «ґето» - ізольовані частини міста, куди поселялись лише євреї. Окрім того, єврейське населення було ув'язнено у 180 концтаборах.

Ізолювавши євреїв, німецькі фашисти розпочали їх масове винищення. Спеціальні каральні загони ліквідували близько 850 тисяч євреїв, у т. ч. старих, жінок, дітей. Символом голокосту в Україні стала околиця Києва - Бабин Яр, де відбувалися масові розстріли євреїв.