49. Початок інформаційних обмінів у людському суспільстві. Усні і писемні форми інформації.

Первинні форми збору, поширення інформації та її коментування дослідники пов’язують з історією Давнього Єгипту. у Луврській колекції папірусів знайдено документ, датований 1750 р. до н. е. (епоха фараона Тутмоса III), в якому міністр Размара коментує кілька статей якогось офіційного органу єгипетського уряду. Тобто можливе існування рукописного єгипетського Палацового журналу.Усі пражурналістські явища за формою можна розподілити на усні, знакові і письмові. До усних відносимо діяльність гомеродромів, ораторство, спілкування в людних місцях. З давніх часів представники державної влади розсилали з наказами та повідомленнями гінців: глашатаїв, дяків, герольдів.. Це й був головний інститут некоментованого інформування в античному світі. Головним інститутом впливу та переконання, обміну думок, а також головним каналом масової комунікації античності було ораторство. Воно, як стрижень, пронизує всю античну цивілізацію від її витоків до самого руйнування. Явищем, що межує між усною та знаковою пражурналістикою, є театральна вистава – одна з найважливіших форм масової комунікації та управління соціальними процесами у стародавній полісній Греції. Давньогрецький театр був масовим явищем: його могли відвідувати одночасно приблизно 20 тис. людей, знаходячись там цілий день. Головними письмовими КМК античності були різноманітні об’яви, надписи на п’єдесталах епонімів, стінах і т.д. та римські прагазети “Acta senatus” та “Acta diurna”. Аннали та приватне інформування також виконували функції комунікції, але все ж таки не масової [11:25–27].

Стосовно до історіографії, в усній культурі функцію комунікації виконували лише ті тексти, що читалися вголос, наприклад, тексти логографів (VІІ–VІ ст. до н.е.), які тяжіли, з одного боку, до документалізму, а з іншого – до цікавості. Логоси дали поштовх для розвитку історіографії і письмової публіцистики.

50. Пошукова журналістика і журналістика розслідування .

Французька традиція трактує розслідування як особливий жанр, що "грає" на всіх регістрах сприйняття: і аналітичному, і емоційному. Він поєднує елементи інтерв'ю, портрета, репортажу, хроніки, аналізу, синтезу. Ж.-Ф. Дюпак'є вважає, що цей жанр з'явився наприкінці XIX ст., коли розпочалася конкуренція між приватними виданнями. Поява залізниці й океанських лайнерів давала змогу вміщувати інформацію з усього світу. Тому в основі перших матеріалів журналістських розслідувань були події колоніальної епохи.

На думку російського журналіста А. Константінова, серед першовідкривачів журналістського розслідування, був С. Клеменс – Марк Твен (1835-1910). Але тріумф жанру відбувся пізніше.

Д. Рендал наводить три функціональні особливості, які відрізняють журналістське розслідування від інших жанрів. По-перше, це проведення первинного розслідування, наслідком якого є встановлення таких взаємозв'язків у матеріалі, яких перед тим ніхто не помічав. По-друге, з'ясування того факту, що обрана тема, за певними припущеннями, може бути пов'язана із сумнівними справами або недбалістю, але доказів ще немає. Але якщо тема важлива для читачів, за неї варто братися. По-третє, журналістське розслідування розпочинається там, де закінчується повсякденна робота. Отримання інформації, в розголошенні якої хтось не зацікавлений, але яка становить громадський інтерес, - ось його мета.

Для того, щоб проводити розслідування, журналіст повинен мати такі елементарні вміння і навички:

• знати закони своєї країни про вільний доступ до інформації;

• вміти користуватися звичайними довідниками;

• послуговуватися особистими контактами і зв'язками;

• спиратися на необхідну комп'ютерну грамотність.

Д. Рендал пропонує власний алгоритм журналістського розслідування:

1. Намагайтеся дістати якомога більше документів і нічого не викидайте.

2. Записуйте кожне інтерв'ю і підшивайте замітки.

3. Будьте наполегливими.

4. Повертайтеся до "старих джерел".

5. Оберігайте джерела, яким справді багато відомо.

6. Потрібно домогтися підтримки керівництва редакції.

7. Підпільна робота. На неї можна зважуватися, якщо тема справді становить значний громадський інтерес.