12. Подвійність джерел

можна небезпідставно говорити про подвійність джерел між­народного приватного права. Вона полягає в тому, що, з одно­го боку, джерелами права є міжнародні угоди та міжнародні звичаї, а з іншого — норми законодавства та судова практика окремих держав, а також звичаї, що застосовуються у сфері торгівлі та мореплавства. Подвійність джерел указаної галузі права не впливає на єдність предмета регулювання — цивіль­но-правові відносини з "іноземним елементом". Згадана влас­тивість джерел права завжди викликає питання щодо їх юридичної сили. Так, у конституціях держав, інших норма­тивних актах звичайно закріплюється юридична сила нори Основного Закону держави та актів, прийнятих на їхній осно­ві, а також міжнародних угод. Питання щодо примату одних норм перед іншими, їх рівноцінності чи визнання як однієї юридичної системи закріплено в конституціях ФРН, Італії, Франції, Тунісу, Сенегалу, Португалії, Ірландії та ін. У Кон­ституції України вказано, що вона має найвищу юридичну силу, на її основі приймається інше законодавство, а чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства (ч. 1 ст. 9). У Законі "Про дію міжнародних договорів на території України" від 10 грудня 1991 р. вказано, що укладені та належним чином ратифіковані Україною між­народні договори становлять невід'ємну частину національно­го законодавства України і застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Аналогічною є й ч. 1 ст. 17 Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 р. Водночас тут же зазначається, що у випадку, коли міжнародним договором України, укла­дення якого відбулось у формі закону, встановлено інші пра­вила, ніж ті, що передбачені законодавством України, застосо­вуються правила міжнародного договору України (ч. 2 ст. 17). Навряд чи законодавець був послідовним, викладаючи в такий спосіб правові норми. Адже, проголосивши міжнародні дого­вори частиною національного законодавства України, він одночасно закріпив положення про примат (за певних умов) норм міжнародних угод.

13. Міжнародний договір  Практика регулювання правовідносин у договірній формі важлива для держав, оскільки норми міжнародних угод у біль­шості правових систем є основним джерелом регулювання питань, які належать до сфери міжнародного приватного пра­ва. Міжнародні договори (угоди) досягають такого становища тому, що містять уніфіковані норми, які спеціально ство­рюються для врегулювання міжнародних невладних відносин.

Зазначені угоди можна класифікувати за різними критері­ями, зокрема за:

   предметом регулювання (зовнішньоекономічні, шлюбно-сі­мейні відносини, з авторського права тощо);

  видом норм, які містяться у них (колізійні, матеріально-правові, змішані);

• кількістю учасників (дво- та багатосторонні);

• суб'єктами, які створюють їх, чи під егідою яких вони ук­ладаються (держави, їх союзи, міжнародні організації, наприк­лад, Співдружність Незалежних Держав, Міжнародна органі­зація праці, Всесвітня організація охорони здоров'я (далі — відповідно СНД, МОП тощо);

• ступенем потреби їх опосередкованості в законодавстві дер­жав (потребують трансформації в національне законодавство або ж "самовиконувані", тобто такі, що потребують тільки на­ціональної норми-відсилання).

У будь-якій державі більшість норм міжнародного договору застосовують до правовідносин унаслідок трансформації, тоб­то перетворення їх у норми внутрідержавного права. Форми здійснення трансформації передбачаються національним зако­нодавством держав. До них належать, зокрема, ратифікація, прийняття актів про застосування міжнародного договору, ви­дання іншого національного нормативного акта.

14. Органи уніфікації МПрП поділяються на дві групи:

1. Ті, що виникли історично (Гаазька конферекнція з міжнародного приватного права, Міжнародний інститут з уніфікації приватного права);

1. Спеціально створені (спеціалізовані установи ООН).

Першим органом уніфікації була Гаазька конференція з міжнародного права, заснована урядом Нідерландів у 1893 р. У 1955 році прийнятий Статут конференції, і вона отримала статус міжурядової організації. Україна стала її членом в 2003 р. Конференцією розроблено 35 конвенції у сферах:

• міжнародна купівля-продаж товарів;

• сімейні відносини;

• регулювання проблем спадщини;

• проблеми міжнародного цивільного процесу

Другий орган – Міжнародний інститут з уніфікації приватного права (УНІДРУА) 1926). В 1940 році прийнятий Статут інституту. Україна не бере участі. Документи:

• Гаазька конвенція про одноманітний закон про укладення договорів міжнародної купівлі-продажу товарів (1964);

• Міжнародна конвенція про туристичний контракт (1970);

• Конвенція про міжнародний фінансовий лізинг (1988, Оттава);

• Конвенція про міжнародний факторинг (1988).

Спеціалізовані установи ООН:

Комісія ООН з права міжнародної торгівлі UNCITRAL було створено у 1966 році й одним із завданням цієї організації є те, що вона повинна сприяти прогресивній гармонізації права міжнародної торгівлі. На виконання цього зобов’язання в рамках UNCITRAL були розроблені такі конвенції:

• Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (1974, Нью-Йорк);

• Конвенція ООН про морське перевезення вантажівок (1973);

• Віденська конвенція про міжнародну купівлю-продаж товарів (1980);

• Конвенція ООН про міжнародні перевідні й прості векселя (1988) – стаття 1 Конвенції: “держави-учасниці у разі ратифікації Конвенції у незмінному вигляді відтворюють цей закон у своєму законодавстві”.

Спеціалізовані установи ООН, які займаються уніфікацією у галузі МПрП є UNCTAD, ІКАО, ІМО, ВОІВ, МОП тагрупа Світового Банку.

15. Термін внутрішнє законодавство вживається у широкому розумінні, мається на увазі не тільки закони, але й підзаконні акти. Належність норм внутрішнього законодавства до джерел МПрП залежить від змісту предмета цієї галузі права у конкретній правовій системі.

Для МПрП України значення мають деякі норми Конституції. Україна гарантує захист своїх громадян за кордоном. Конституції іноземних держав можуть мати інші норми для регулювання приватно-правових відносин з іноземним елементом.

Закони і нормативно-правові акти поділяються а:

1) повністю регулюють відносини цієї галузі права або

2) певна частина норм яких регулюють ці відносини.

1) належать: Закон України „Про зовнішньоекономічну діяльність”, про форму зовнішньоекономічних договорів.

В державах „сім”ї континентального права” практикують прийняття законів МПрП, які діють і сьогодні.

До нової кодифікації МПрП „закон про МПрП Венесуели 1998р” – чи не найуспішніший акт 20ст.

Закони з МПрП є комплексними актами, бо містять систему матеріально правових і колізійних норм, регулюють: кваліфікацію, зворотнє відсилання тощо. Але переважно норми цих законів регламентують правовий статус фіз.. чи юридичної особи, право власності, шлюбно-сімейні, трудові відносини. Але є й інші нормативні акти, спеціально прийняті для регулювання відносин з іноземним елементом, вони доповнюють закони чи замінюють їх. Приймаються інвестиційні закони та кодекси (праове положення змішаних підпр.).

У державах сім”ї загального права нормативних актів, щодо регулювання відносин у МПрП мало. 9закони про імунітет) але приймаються частіше.

2) другу групу законодавства становлять юридичні акти, у яких тільки окремі норми чи спеціальні розділи регламентують правовідносини з іноземним елементом України: колізійні норми, які містяться в останніх розділах кодифікованих актів: Правоздатність окремих громадян та осіб без громадянства”.

16.

17. Однією з головних умов застосування іноземного права є дотримання публічного порядку країни, де це право підля­гає застосуванню. При цьому застереження про публічний порядок можна поділити на дві категорії: одні вимагають, щоб саме застосовуване іноземне право було суголосним з вимогами публічного порядку (наприклад, у Ту­реччини), інші приписують не застосовувати іноземне пра­во, якщо наслідки такого застосування суперечили б осно­вам оrdrе рublіс (наприклад, у Швейцарії). На мій погляд, останній підхід є доцільнішим, оскільки навіть у випадку несумісності іноземної норми з місцевим порядком, наслідки її застосування можуть і не порушувати оrdrе рublіс. Це, зокрема, залежить від того, в якій країні підлягатиме виконанню відповідне судове рішен­ня. В цьому зв'язку закон Угорщини містить логічну норму (ч. 2 ст. 7), яка говорить, що не слід не застосовувати інозем­ний закон лише тому, що суспільно-економічна система іно­земної держави відрізняється від угорської.

Застереження про публічний порядок у тій чи іншій формі містять усі закони про міжнародне приватне право. Серед інших умов незастосування іноземного права вказується на зворотне відсилання, застосування lех fоrі на прохання сторін або lех voluntatis, якщо це дозволяє закон, немож­ливість встановлення змісту іноземного права. Ст. 6 закону Румунії передбачає застосування іноземного права на умові взаємності, а ст. 8 вказує на не­обхідність дотримання публічного порядку й забороняє шахрайський обхід закону.

В першу чергу слід згадати Закон про міжнародне приватне право Австрії 1978 р. Цей законодавчий акт характеризується тим, що має досить детальну систему колізійних норм з питань, пов’язаних з регулюванням договірних відносин. Він вперше ввів таке поняття “найбільш тісного правового зв’язку”. Нерідко в праві використовують таке явище, як “обійти закон”. Мова не йде про порушення закону, а про створення можливості обійти діючої норми права задля отримання вигоди.

Справа в тому, що для настання цивільно-правової відповідальності необхідно наявність порушення, наявність спричиненої шкоди, зв’язок між цією особою та спричиненою шкодою, а також про відношення людини до цієї шкоди.

Уявімо, що є колізійна норма, яка говорить, що якщо заподіяна шкода при виконанні договору, то необхідно застосовувати право країни місця укладання угоди.

Угорщина. Закон 1979 р. Фактично регулює колізії в усіх сферах – від особистого приватного стану людини і закінчуючи процесуальними нормами.

Китай. В 1985 р. був прийнятий Закон про міжнародні господарські договори. В 1986 р. був прийнятий документ “Загальні положення цивільного права Китаю”.

Сьогодні у цій країні виникають дуже складні колізії у зв’язку з тим, що до Китаю приєднаний Гонконг, де ведеться найбільш активний бізнес у Південно-Східній Азії. Спочатку було домовлено, що там залишатиметься незмінна система (і не вводитиметься китайська планова система). Тому в Китаї виникають колізії всередині держави. Тому, укладаючи угоди з китайськими контрагентами, слід брати до уваги його місцезнаходження.

Польща. Ще в 1965 р. в Польщі був прийнятий Закон про міжнародне приватне право. Найбільша його особливість – цей закон при вирішенні всіх особисто-правових відносин людей (питання авторського права, шлюбно-сімейні відносини) використовує принцип громадянства особи, що ставить питання особисто-правового статусу (тобто сюжди не відносяться майнові відносини).

Чехословаччина. Закон про міжнародне право і процес 1963 р. Цей закон повністю діє в Чехії та з невеликими змінами і корективами – у Словаччині. Головною його ознакою є те, що він регулює не лише колізійні питання, але й процесуальні.

Югославія. У 1982 р. був прийнятий закон про вирішення колізій між законами і нормами іноземного права. Цей закон складається з 309 детальний статей. Цей закон діє в Сербії, Чорногорії, Словенії, та з невеликими змінами – в Хорватії.

Взагалі в МПрП існує проблема визнання і виконання іноземного судового рішення. Уявімо, таку ситуацію. Сім’я проживала на території України. Мати з дітьми залишилася в Україні, а батько поїхав на заробітки до Чехії. Батько попрацювавши 3 місяці, вирішив одружитися другий раз і там залишився. Суд в Чехії виніс рішення про стягнення з нього аліментів. Однак чоловік гроші не перераховує. Якби рішення було прийняте на Україні, то існують способи його впровадження примусово. Але у Франції, де цей чоловік зараз знаходиться, немає правових способів це зробити.

Головна заслуга закону Югославії в тому, що детально розписано, як повинні визнаватися і виконуватись іноземні рішення на території Югославії і навпаки.

1986 р. в Німеччині був прийнятий закон “Про нове регулювання міжнародного приватного права”. До цього часу в Німеччині діяв вводний закон до BGB (1896 р.). Справа в тому, що німецька правова система досить довго дотримувалася принципу нерівності між чоловіками і жінками в сфері особистих відносин. І зараз відбувається реформа цього принципу.

Закон про міжнародне приватне право Швейцарії (1987 р.). Цей закон врахував основні правові засади континентальної і англо-американської систем права.

18. Звичай — це правило, яке склалося давно, систематично застосовується, хоч і не вимагає своєї фіксації у певній право­вій формі. Звичаї поділяються на міжнародні й торговельні.

Міжнародні звичаї засновані на послідовному й тривалому застосуванні певних правил. Обумовлені суверенітетом і рів­ністю держав, міжнародні звичаї стають обов'язковими для них. Тому в міжнародному приватному праві застосовується принцип: "рівний над рівним не має юрисдикції"; заборонено дискримінацію іноземних громадян тощо.

Якщо міжнародний звичай не грунтується на засадах суве­ренітету й незалежності держав, але спрямований на регулю­вання окремих питань, наприклад, колізій між законами, то він обов'язковий для держави тільки в таких випадках: по-перше, якщо такий звичай застосовується у практиці дер­жави; по-друге, якщо держава прямо визнала його в законі чи дипломатичному акті. Тобто, міжнародний звичай повинен бути визнаний державою у певній формі.

Різновидом міжнародних звичаїв є звичаї торговельні, які широко використовуються у міжнародній торгівлі й торго­вельному мореплавстві. Вони є обов'язковими для застосуван­ня, якщо: 1) норми законодавства безпосередньо відсилають до них; 2) сторони під час укладення контракту дійшли згоди регулювати свої відносини певним звичаєм. Якщо ж відно­сини між сторонами не врегульовані законодавством та умо­вами контракту, суд, вирішуючи спірне питання, може також застосовувати торговельні звичаї. Зазначене закріплено, зок­рема, в ч. 4 ст. 28 Закону України "Про міжнародний комер­ційний арбітраж" від 24 лютого 1994 р.

Застосування міжнародних звичаїв іноді викликає питання про те, чи є вони джерелом колізійного права. Ті з них, що грунтуються на принципі суверенітету та рівності державі мають значення для колізійного права. Інші тільки у небага­тьох випадках колізій законів можна вважати джерелом права. Наприклад, принцип місцезнаходження речі, особливо неру­хомої, є загальновизнаним та застосовуваним у міжнародній практиці.

Від міжнародних звичаїв слід відрізняти узвичаєння, зокре­ма міжнародного торговельного обігу, тобто практику міжна­родної торгівлі. Ці правила хоч і виражають волю учасників правовідносин та використовуються у міжнародній торгівлі, банківській справі, в морських перевезеннях, у морських пор­тах, проте вони не є правовими нормами. Узвичаєння можуть регулювати взаємовідносини лише в тих випадках, коли сто­рони в якійсь формі визнали за необхідне застосувати певне правило поведінки. Вони можуть використовуватися для тлумачення юридичних угод. Загалом, узвичаєння не є джерелом міжнародного приватного права.

В Україні звичай не є джерелом права. У статті 7 нового Цивільного Кодексу звичай, записаний як джерело права лише у одному випадку – звичай ділового обороту. Звичай – правила поведінки, які не передбачені актами законодавства, але є усталеним, тобто такими, що широко застосовуються у певній сфері підприємництва.

Звичай може бути джерелом права за таких умов:

 звичай повинен бути кодифікованим під егідою певної міжнародної організації;

 ця кодифікація повинна бути офіційно надрукованою міжнародною організацією – повинна бути видана з реєстраційним номером цієї організації;

 офіційна кодифікація повинна вводитися в дію на території відповідної держави певним правовим актом.

Остання редакція правил Інкотермс від 1990 року. Указом президента №567 від 4 жовтня 1994 року правила Інкотермс уведені на території України і є обов’язковими для підприємців усіх форм власності.

Правила щодо загального права від 1865 року, у редакції 1994 року.

Варшавсько-Оксфордські правила щодо угод CIF від 1932 року.

19. Судова та арбітражна практика — це погляди суддів на певне питання, зафіксовані у рішеннях суду (судові преце­денти). Вони мають вирішальне значення для вирішення су­дами аналогічних питань у майбутньому. Судова та арбітраж­на практика є джерелом права у державах "сім’ї загального права". Розгорнута система судових прецедентів склалася у Великобританії. Менше застосовується це джерело права у США. Англійські прецеденти суттєво вплинули на формуван­ня прецедентних правил Австралії, Канади, ПАРГ Ізраїлю, Японії, Таїланду та деяких інших країн. Але, хоча судові пре­цеденти і є джерелом права в цих правових системах, їхня питома вага порівняно з прецедентною системою Великобри­танії чи США є значно меншою. Керівні судові рішення вияв­ляють чинне право, формулюють його. Переважно це рішення у справах з іноземними фірмами та іноземними особами, які стосуються питань власності, капіталу, інвестицій. У країнах, де судова та арбітражна практика є джерелом права, спостері­гається тенденція до регулювання правовідносин з "іноземним елементом" через застосування саме судових прецедентів, а не законодавчими нормами. Це пояснюється, зокрема, тим, що судовим прецедентам легше, ніж нормам права, дати різне тлумачення.

Дещо іншим є характер судової та арбітражної практики в державах "сім'ї континентального права". Тут вона може здійснювати суттєвий вплив на правотворчість тлумаченням зако­нів, як це є у Франції; або ж рішення суду розглядаються як додаткове джерело права, як це є у Скандинавських країнах. У більшості з цих держав значення мають не стільки судові рішення з окремих справ, скільки узагальнення судової прак­тики з певних категорій таких справ.

В Україні судова та арбітражна практика не визнається джерелом права, в т. ч. міжнародного приватного. Проте тлу­мачення правових норм із допомогою судової практики має місце і в зазначеній галузі права.

20-21.

Колізійна норма — це норма, яка визначає, право якої країни необхідно застосовувати при вирішенні питання прав і обов’язків сторін у правовідносинах, ускладнених іноземним елементом. Сукупність колізійних норм є колізійним правом конкретної країни. Колізійні норми є найскладнішою і найбільш об’ємною частиною МПрП.

Колізійна норма — це інструмент, за допомогою якого вирішується проблема, право якої країни підлягає застосуванню в даному випадку. Колізійна норма не відсилає до конкретної правової норми в іноземному праві, вона лише визначає певний правопорядок, до якого необхідно звернутись. Конкретну норму вже потім потрібно відшукати в іноземному праві.

Виникнення колізії означає конфлікт між системами права в цілому. Для вирішення конфлікту сторони зобов’язані застосовувати колізійну норму, оскільки вона була спеціально для цього створена.

Іноді колізійні норми можуть зтикатись з проблемою дії законів у часі. Автоматично постає питання зворотньої сили: застосовувати право, яке існувало в момент укладення договору, наприклад, чи нове законодавство? Найчастіше практика вирішує це питання шляхом застосування норм, що існували на той період (час укладення угоди). Також практикуються спеціальні застереження щодо зворотньої сили, в яких сторони висловлюють свою волю щодо дії договору в часі.

Спеціальні норми не застосовуються навіть в тому випадку, коли є відсилання до іншої правової системи (наприклад, щодо статусу суб’єкта), оскільки в них є спеціальний адресат.

Колізійна норма — це правило, яке визначає, право якої країни має бути застосоване до відповідних цивільно-правових відносин. Поява колізійних норм викликала інтенсифікацією м/н співробітництва та глобалізацією світових господарських зв’язків.

Сама по собі колізія може виникнути в будь-якій сфері права.

Склад і види колізійних норм.

Колізійна норма складається з двох частин:

a)  об’єм або обсяг колізійної норми — це визначення комплексу відносин, до яких дана колізійна норма застосовується;

b)  прив’язка — вказівка на той правопорядок, що має бути застосований до відповідного комплексу відносин.

Існує наступна класифікація колізійних норм:

 такі, що в односторонньому порядку визначають межі застосування свого власного права до відносин, ускладнених іноземним елементом. Відсилають тільки до свого права;

 двосторонні. Містять загальне правило, на основі якого можна застосовувати норми іноземного чи вітчизняного права. Прив’язка в двосторонній колізійній нормі отримала назву “формула прикріплення”.

Колізійні норми можна розділити на:

 імперативні. Носять незаперечний характер, відхід від них карається відповідальністю.

 диспозитивні. Надають учасникам правовідносин можливість самостійно врегулювати свої відносини, в разі відсутності подібного врегулювання, визначають певні обов’язкові для виконання правила поведінки.

 альтернативні. Визначають декілька варіантів вирішення колізії, сторони можуть обрати один з них.

 комулятивні. Відсилають до декількох правопорядків за раз.

22. Колізійне право - особливий вид правових норм, що є характерною специфічною рисою МПрП. Колізійні норми застосовуються в тих випадках, коли мова йде про регулювання відносин, що виникають у сфері міжнародного господарського (цивільного) обороту в широкому змісті слова, і саме в умовах, коли на регламентацію конкретних суспільних відносин претендують два або більше правопорядки різних держав. Колізійна норма по своїй сутності являє собою відсильну норму, за допомогою якої можливо обумовити право, що виступає компетентним правопорядком стосовно до даного конкретного відношення й містить необхідні відповіді на питання, що стосуються його суті. Колізійна норма, таким чином, сама по собі не регулює відношення як таке, а діє в сполученні з матеріально-правовою нормою відповідної правової системи (національного права певної визначеної держави або міжнародного договору).

Колізійні норми традиційно виступають основою МПрП й складають його ядро. Найменування колізійної норми буквально означає "конфлікт, зіткнення ". Так званий конфлікт між законами різних держав, що претендують на регулювання даного відношення, і призначені дозволити розв'язати колізійні норми, що забезпечують вибір відповідного правопорядку й кінцеве рішення питання по суті, тобто відшукання необхідної матеріально-правової норми.

Колізійні норми складаються із двох структурних елементів - об'єму й прив'язки. Об'єм вказує на коло суспільних відносин в, що підпадають під регулювання, і умови, при яких діє дана колізійна норма. Прив'язка "прикріплює", "прив'язує" розглянуті суспільні відносини до конкретного правопорядку.

Залежно від форми вираження прив'язки розрізняють двосторонні й односторонні колізійні норми. Односторонні колізійні норми відсилають регулювання відносин до безперечно позначеного правопорядку - як правило, національному, що відповідає державі. Двосторонні колізійні норми не називають компетентне право безпосередньо, а лише вказують на ознаку, за допомогою якого таке можна відшукати. Вибір відповідного матеріального права, що буде регулювати розглянуте відношення по суті, залежить від фактичних обставин, що характеризують дане відношення. Прив'язки двосторонніх колізійних норм оперують різними критеріями визначення компетентного правопорядку. Серед них найбільше поширення в міжнародній і національній практиці одержали громадянство фізичної особи, місце її постійного проживання або переважного проживання, місце укладання договору, здійснення виконання дії (акту), місце знаходження речі (внесення її до реєстру), місце заподіяння шкоди, місце розгляду суперечки й ін., що йменується "формулами прикріплення", або колізійними принципами.

23. особистий закон фізичної особи (“lex personalis”) - визначає дієздатність фізичної особи, має два види:

• Закон громадянства (“lex patria”) – застосовується у більшості держав континентальної Європи;

• Закон постійного місця проживання (“lex domicilii”) – у державах загального права, у Швейцарії, Норвегії, Данії, Німеччині, при чому саме поняття доміцілю має власний зміст укожній державі. В Англії виділяють доміциль за походженням (набувається за народженням), за вибором (особа набуває його самостійно у випадку постійного проживання), за залежністю (мають залежні особи, наприклад, діти до16 років).

• Кожна із зазначених вище різновидів прив'язки lex personalis має свої переваги і недоліки. Так, наприклад, закон доміцілія, тобто місця проживання, у більшості випадків здатний досить ефективно забезпечити єдність застосовуваного права у родині. Однак якщо члени цієї родини мають різне громадянство, то він виявляється вже недостатнім для повноцінного регулювання їх взаємовідносин. Крім того, встановлення змісту елементів, складових домицилий, саме по собі може стати серйозною колізійної проблемою, так як його визначення різному в різних країнах.

Можна вказати на певну географічну сферу переважного поширення зазначених різновидів колізійної прив'язки особистого закону.Так, принципу громадянства дотримується більшість арабських, латиноамериканських та європейських країн континентальної системи права (крім таких, наприклад, як Норвегія, Данія, Ісландія). У свою чергу, прив'язка місця проживання поширена в країнах «загального права», а також у таких латиноамериканських державах, як Аргентина і Бразилія. Змішаний підхід до вирішення даної проблеми можна зустріти в законодавстві Росії, Австрії, Швейцарії, Мексики, Венесуели і деяких інших країн. З нього виходить і ст. 7 Кодексу Бустаманте. Ця класифікація, однак, є багато в чому умовним, тому що мова тут йде про вибір колізійного принципу, що має не імперативне, а переважне застосування.

24. Особистий закон юридичної особи (“Lex sociatatis”) дозволяє вирішити питання, які мають відношення до Статуту цієї особи й до її правосуб’єктності, зокрема:

1) чи є певне утворення юридичною особою

2) як виникає й у який засіб припиняє свою діяльність юридична особа;

3) яка її організаційно-правова форма;

4) який обсяг правоздатності;

5) яким чином будуються внутрішні відносини між засновниками і учасниками;

6) яким чином здійснюється ліквідація та реорганізація юридичної особи;

7) вирішення долі ліквідаційного залишку;

8) правове положення філій й представництв.

Даний тип колізійної прив'язки обумовлює застосування права тієї держави, до якого належить юридична особа (в якій вона має статус, який підлягає визнанню за кордоном). Вона використовується головним чином при визначенні цивільно-правового статусу іноземних юридичних осіб.

Ситуація тут ускладнюється тим, що право різних держав по-різному вирішує питання про спосіб визначення національної приналежності юридичної особи, використовуючи такі, наприклад, неспівпадаючі критерії, як місце реєстрації (інкорпорації) юридичної особи; місце знаходження його адміністративного центру; місце здійснення основної діяльності юридичної особи та ін Відповідно до законодавства Росії (п. 1 ст.1202 ЦК України) «Особистим законом юридичної особи вважається право країни, де заснована юридична особа».