31. М.Фридмен - об инфляции и безработице

Особливе місце з-поміж неоліберальних моделей належить американському неолібералізму (монетаризму). Формування цієї моделі почалося в межах неокласичної школи на базі кількіс­ної теорії грошей. Саме грошова теорія є засадничою для всіх неоліберальних моделей: їй приділяють виняткову увагу пред­ставники різних течій неолібералізму, указуючи на грошову при­роду економічних циклів.

Проте значних успіхів досягла група американських теорети­ків на чолі з І. Фішером, котра так само, як і Кейнс, доводила, що поступальний розвиток залежить від грошового чинника, але за­перечувала кейнсіанські методи регулювання, що базувались на розширювальній грошовій політиці (дефіциті бюджету).

Послідовником цієї школи, а також засновником «нової шко­ли монетаризму» став М. Фрідмен (н. 1912).

Монетарну доктрину Фрідмена варто проаналізувати, порів­нюючи її з теоретичною моделлю Хайєка, оскільки за неокласич­ним спрямуванням вони дуже подібні. Проте Фрідмен пропонує модель, основою якої є стабілізація економіки державою монета­рними засобами (у Хайєка — створення державою умов для вільного функціонування економіки). Вона спирається, по-перше, на особливу грошову теорію, згідно з якою грошова сфера визнає­ться важелем державного регулювання економіки (моделі Хайєка будується на маржиналістській теорії вартості, крім то­го, він пропонує демонополізувати грошову емісію, позбавив державу можливості втручання в цю сферу); по-друге, відкри­тість економіки розглядається Фрідменом як можливий чинним грошової дестабілізації; по-третє, Фрідмен пропонує державі маніпулювати соціальними витратами залежно від стану розвитку економіки (Хайєк розглядає соціальні витрати як дестабілі­зуючий чинник та такий, що підриває основи ринкових відно­син). Ці основні відмінності двох неоліберальних теорій зумов­лені тим, що модель Фрідмена формувалась багато пізніше мо­делі Хайєка, була реакцією на активне використання кейнсіанства та його негативні наслідки.

Під час вивчення доктрини Фрідмена треба передовсім з'ясувати для себе засадничі її принципи, а для цього:

— простежити логіку монетаризму як форми вияву неокласи­цизму й визначити, у чому полягає абсолютизація Фрідменом ефективності ринкових механізмів;

— знайти теоретичне підтвердження того, що економічна зба­лансованість досягається за умови, коли кількість грошей в обігу відповідає створеній суспільній вартості;

— знайти докази того, що баланс бюджетних доходів і ви­трат — умова та вияв економічної збалансованості, а отже, необ­хідний державний контроль грошової емісії;

— проаналізувати докази Фрідмена на користь того, що наці­ональну економіку слід розглядати як ланку світової господарсь­кої системи, а тому для внутрішньої збалансованості важливе значення мають міжнародні валютні відносини та контроль за цією сферою.

Зосереджуючись на теоретичному обґрунтуванні основних положень теорії М. Фрідмена, варто пам'ятати, що в її основу по­кладено історичний метод дослідження. Головна його праця так і називається: «Монетарна історія США». Проте важливий внесок у монетарну теорію було зроблено на основі неокласичних під­ходів — у книжці «Інфляція і грошові системи».

Фрідмен, спираючись на базу даних з економічної історії США, доводить, що циклічність економічного розвитку має гро­шову природу: зростання грошової маси в обігу провокує інфля­цію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основ­ними об'єктами державного контролю.

Держава, яка має на меті сприяння ринковій стабілізації, на ду­мку Фрідмена, може скористатись лише одним інструментом впливу на економіку — грошовою емісією, виходячи з того, що недостатня кількість грошей в обігу призводить до кризи вироб­ництва, а надлишкова — до інфляції, Фрідмен запропонував ви­значення оптимально необхідної кількості грошей для нормально­го функціонування економічної системи за допомогою «рівняння обміну», відповідно до якого загальна ціна створеного в межах країни продукту має дорівнювати величині грошової маси з ураху­ванням швидкості обороту грошей. Грошова емісія має бути оріє­нтованою на приріст ВНП. Фрідмен пропонує підтримувати темп приросту готівки на рівні 3 % на рік, а з урахуванням потенційних грошей (строкових вкладів і облігацій державних позик) — на 1 %. У цілому приріст не може бути більшим за 4—5 % щорічно.

Фрідмен піддає гострій критиці політику незбалансованого державного бюджету, визнаючи її однією з причин розбалансування механізмів ринкового саморегулювання. Збалансованість бюджету, скорочення дефіциту державного бюджету можна за­безпечити за рахунок регульованої грошової емісії і зменшення державних витрат. Соціальна сфера, за Фрідменом, не мусить бу­ти пріоритетним напрямом діяльності держави.

Отже, підбиваючи підсумок, слід наголосити, що монетаризм, продовжуючи традиції класичного ринкового лібералізму, відки­нув гасла соціальної справедливості як такі, що не можуть бути проблемою держави, оскільки їх реалізацію пов'язано з дестабі­лізацією економіки.