Гк: Стаття 187. Укладання господарських договорів за рішенням суду

1. Спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним за¬мовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори мо¬жуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору. 2. День набрання чинності рішенням суду, яким вирішено питання щодо переддоговірного спору, вважається днем укладення відповідного господарського договору, як¬що рішенням суду не визначено інше.

1. У сучасних умовах господарювання значно скорочено чисельність випадків обов'яз¬кового укладення господарських договорів, причому така обов'язковість встановлена лише для певного кола суб'єктів (ними є або виробники продукції (робіт, послуг), або державні ор¬гани чи органи місцевого самоврядування). Споживачам же продукції (робіт, послуг) на¬дається право укладення господарського договору на власний розсуд. Спори, що виникають при укладенні господарських договорів, підвідомчі господарським судам, крім тих, які виникають при погодженні стандартів і технічних умов, та спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), як¬що дані ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін (ст. 12 ГПК України). Спори, що виникають при укладанні господарських договорів, поділяються на: - спори про спонукання до укладення договору, якщо одна із сторін ухиляється від його укладення; - спори з умов договору в разі коли сторони не врегулювали розбіжності щодо його умов і передали спір на розгляд господарського суду. Ці категорії охоплюються поняттям переддоговірних спорів, оскільки виникають з приво¬ду встановлення договірних відносин або щодо окремих умов господарського договору. Спонукання до укладення договору можливе тоді, коли хоча б одна із сторін є зобов'яза¬ною його укласти: — через пряму вказівку закону; — на підставі обов'язкового для виконання акта планування (у тому числі державного за¬мовлення), який видано компетентним органом. У разі ухилення суб'єкта господарювання від оформлення договору, що грунтується на державному замовленні або укладення якого є для нього обов'язковим через пряму вказівку закону, господарський суд за позовом іншої сторони виносить рішення про спонукання до укладення договору чи про його укладення на певних умовах. У тому випадку, коли договір, що укладається, не ґрунтується на обов'язковому для суб'єктів господарювання державному замовленні або не є обов'язковим для укладення че¬рез пряму вказівку закону, спір про спонукання до укладення договору чи з умов договору може бути розглянутий господарським судом тільки за взаємною згодою сторін або якщо сторони зв'язані зобов'язанням укласти договір на підставі існуючого між ними попередньо¬го договору (в межах річного строку, визначеного ч. 1 ст. 182 ГК). 2. У тому разі, коли укладання господарського договору проходить стадію судового рі¬шення, він вважається укладеним з моменту винесення вказаного рішення, яким задоволено позовні вимоги сторони. Чинним законодавством не передбачається, що за наслідками винесення судом рішення з переддоговірного спору сторони зобов'язані зафіксувати всі договірні умови в одному доку¬менті (і ті, щодо яких досягнуто згоди, і ті, що були включені до договору за рішенням господарського суду). Після винесення судового рішення з переддоговірного спору зміст до¬говору фіксується комплектом документів: самим договором, протоколом розбіжностей, протоколом погодження розбіжностей або іншими документами, які підтверджують вжиття сторонами заходів щодо врегулювання розбіжностей, та рішенням господарського суду з переддоговірного спору. Відповідно до статті 84 ГПК України в судовому рішенні зі спору, що виник при укладан¬ні договору, в резолютивній частині вказується рішення з кожної спірної умови договору, а у спорі про спонукання укласти договір - умови, на яких сторони зобов'язані його укласти, з посиланням на поданий позивачем проект договору. Рішення господарського суду з переддоговірного спору (про спонукання до укладення до¬говору або щодо умов договірного зобов'язання), будучи обов'язковим для сторін, поро¬джує правові наслідки, у тому числі й можливість вжиття заходів господарсько-правової відповідальності за неналежне виконання договору.

До господарського суду часто звертаються з позовними вимогами про спонукання укласти договір. Такі спори виникають насамперед внаслідок ухилення однієї зі сторін від укладення відповідного договору. Аналіз законодавства та судової практики дозволяє визначити, у яких випадках та з яких підстав можливо зобов’язати іншу сторону укласти договір за рішенням суду.

За загальним правилом під час укладання господарських договорів діє принцип диспозитивності, який передбачає перш за все свободу волевиявлення сторін щодо укладення договорів. Це випливає з положень ст. 627 Цивільного кодексу України, згідно з якою під поняттям «свобода договору» розуміється, що сторони є вільними: 1) в укладенні договору, 2) у виборі контрагента, 3) у визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Однак виходячи з меж здійснення цивільних прав (ст. 13 ЦКУ) у випадках, передбачених законом, реалізація абсолютного права на свободу волевиявлення щодо укладення господарського договору може бути обмежена іншим суб’єктивним правом – вимагати укладення такого договору.

 

Спонукання до укладення договору

Відносини, пов’язані зі спонуканням до укладення господарських договорів, належать до категорії тих, які складаються на ранніх стадіях розвитку майнових відносин. Вони є предметом цивільного права, а тому відповідні права суб’єктів підлягають захисту шляхом звернення до суду в порядку, передбаченому для захисту цивільних прав.

Слід зазначити, що згідно зі ст. 16 ЦКУ кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. ЦКУ, на відміну від Господарського кодексу України, не містить такого способу захисту права, як спонукання до укладення договору. Хоча законодавець зазначає, що перелік способів захисту не є вичерпним, адже суд може захистити цивільне право та інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Чіткіше це питання окреслене у ст. 20 ГКУ, яка передбачає такий спосіб захисту прав, як установлення господарських правовідносин. Оскільки однією із підстав виникнення цивільних прав та обов’язків є договори та інші правочини (ст. 11 ЦКУ), цей спосіб захисту опосередковує позовні вимоги про зобов’язання укласти договір.

Як же захистити права особи, якщо одна зі сторін зобов’язання ухиляється від укладення договору? Вирішуючи це питання, необхідно виходити з положень ст. 648, 649, 635 ЦКУ та ст. 179, 180, 182, 183, 187 ГКУ.

Згідно з чч. 3, 6 ст. 179 ГКУ укладення господарського договору є обов’язковим для сторін, якщо він ґрунтований на державному замовленні, виконання якого є обов’язком для суб’єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов’язковості укладення договору для певних категорій суб’єктів господарювання, органів державної влади чи органів місцевого самоврядування. Суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів, зазначених у ч. 1 цієї статті, електроенергією, зв’язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавство може передбачати обов’язкові умови таких договорів.

Згідно зі ст. 187 ГКУ спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону, і в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду, якщо це передбачене угодою сторін або якщо сторони зобов’язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору.

Отже, за законом можливе спонукання до укладення договору за рішенням суду за умови виникнення переддоговірного спору з таких підстав:

• укладення договору необхідне у сфері державних закупівель;

• обов’язковість укладення договору прямо передбачена законом;

• укладення договору випливає з попереднього договору;

• укладення договору передбачене будь-яким іншим договором;

• укладення договору випливає з умов мирової угоди, затвердженої судом.

 

Укладення договору за рішенням суду

Розглянемо детальніше укладення договору за рішенням суду, якщо це прямо передбачене законом. Під укладенням договору на підставі закону розуміється імперативне застереження про це в законі (що охоплює і підзаконні нормативно-правові акти). Відсутність такого застереження зумовлює відмову в задоволенні позовних вимог про зобов’язання укласти договір з огляду на порушення ст. 19 Конституції, згідно з якою ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачене законом.

Важливо, що така обумовленість у законі має бути виписна в імперативній формі з прямою вказівкою на обов’язок відповідної сторони укласти договір. Відповідно до ст. 179, 187 ГКУ не є достатньою підставою для спонукання до укладення договору загальне посилання в законі на договірну форму регулювання тих чи інших правовідносин. Так, у постанові Вищого господарського суду України від 15.01.2008 р. у справі № 20/175 відмовлено в задоволенні позовних вимог про зобов’язання укласти договір, оскільки ст. 5 Закону «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», на яку посилався позивач, не містить вказівок на обов’язковість укладення відповідних угод. Зокрема, ч. 1 ст. 5 зазначеного Закону визначає, що порядок фінансування ЗМІ по висвітленню діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, засновниками чи співзасновниками яких є ці органи, визначається в договорах між органами державної влади та органами місцевого самоврядування і редакції ЗМІ.

Обов’язковість укладення договорів встановлюють, зокрема, закони «Про оренду державного та комунального майна», «Про житлово-комунальні послуги», «Про теплопостачання» тощо. Так, згідно зі ст. 26 Закону «Про теплопостачання», п/п 1 п. 9.2 Правил користування електричною енергією, затверджених постановою Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України від 31.07.1996 р., постачальник електричної енергії зобов’язаний за нерегульованим тарифом укласти з електропередавальною організацією відповідний договір щодо передачі електричної енергії до мереж споживача, з яким укладено договір про купівлю-продаж такої енергії. Згідно з ч. 8 ст. 9 Закону «Про оренду державного та комунального майна» в разі відмови в укладенні договору оренди, а також неодержання відповіді у встановлений термін заінтересовані особи мають право звернутися за захистом своїх інтересів до суду. Крім того, орендарю належить переважне право продовження договору оренди на новий термін. Тому крім вимоги про спонукання до укладення договору оренди майна орендар може заявити вимогу про спонукання орендодавця до продовження дії договору на новий термін та визнання договору з новим орендарем недійсним, якщо після закінчення строку дії договору оренди орендодавець передав спірне майно іншій особі (п. 4.3, п. 12 роз’яснення президії Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про оренду державного та комунального майна» від 25.05.2000 р. № 02-5/237).

 

Договори оренди землі

Як свідчить судова практика, більшість позовів про спонукання до укладення договорів складають саме позови про зобов’язання укласти договір оренди земельної ділянки. Правова позиція ВГСУ при вирішенні таких справ зводиться до того, що Суд не застосовує до спірних правовідносин ст. 179, 187 ГКУ, оскільки ні Земельний кодекс України, ні Закон «Про оренду землі» не передбачає обов’язок власника земельної ділянки (органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування ) прийняти рішення про укладення договору оренди землі. Така позиція є цілком обґрунтованою та відповідає чинному законодавству.

Стаття 116 ЗКУ визначає, що громадяни та юридичні особи набувають право власності та право користування земельними ділянками із земель державної та комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органу місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом. Відповідно до ст. 124 ЗКУ передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Згідно з п. 34 ст. 26, п. 2 ст. 77 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» питання надання земельної ділянки в оренду вирішується на пленарному засіданні ради – сесії, а спори про поновлення порушених прав юридичних і фізичних осіб, що виникають у результаті рішень, дій чи бездіяльності органів або посадових осіб місцевого самоврядування, вирішуються в судовому порядку. Тобто мається на увазі, що прийняття рішення про надання в оренду земельної ділянки із земель державної та комунальної власності є не обов’язком органів державної влади чи місцевого самоврядування, а їхнім правом. Іншими словами, це прояв вільного волевиявлення власника щодо реалізації свого права на розпорядження своїм майном, яке гарантується законом та випливає з принципу диспозитивності при укладенні господарських договорів.

Винятками є випадки, коли власник вже прийняв відповідне рішення про надання земельної ділянки в оренду, але ухиляється від укладення договору. Це зумовлене тим, що законодавство не передбачає підстав для відмови уповноваженого органу від укладення такого договору за наявності чинного рішення цього ж органу про надання земельної ділянки в оренду. Позиція ВГСУ щодо цього викладена, зокрема, в постанові від 22.05.2008 р. у справі № 39/146. Крім того, при вирішенні подібного спору, що має на меті захист порушених чи оспорюваних прав та інтересів позивача судом, підлягає встановленню, у чому саме полягає порушення прав позивача відповідачем: чи звертався позивач до власника з відповідною пропозицією та які наслідки цього звернення.

Однак не завжди практика ВГСУ при вирішенні переддоговірних земельних спорів була однозначною. Приблизно до 2008 р. ВГСУ виносив протилежні рішення: задовольняв позовні вимоги про спонукання до укладення договору оренди за умови встановлення судом відсутності підстав для відмови позивачу в наданні земельної ділянки у строкове користування. Це пов’язане з прийняттям ВГСУ оглядового листа від 30.11.2007 р., де було чітко окреслено, що необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває в державній або комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки в оренду. Тому зобов’язання цього органу надати земельну ділянку в користування на підставі договору оренди за відсутності відповідного рішення є порушенням його виключного, передбаченого ст. 13, 41 Конституції права на здійснення права власності від імені українського народу та управління землями.

 

Пролонгація строків оренди

Не менш цікавим у контексті повноважень суду щодо вирішення земельних переддоговірних спорів є продовження строків договору оренди земельної ділянки на підставі ст. 33 Закону «Про оренду землі». Згідно із цією статтею після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, що належно виконував обов’язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. Якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом місяця після закінчення строку договору він підлягає поновленню на той самий строк. Тобто фактично йдеться про переважне право орендаря на укладення договору оренди землі та гарантію його автоматичної пролонгації в разі відсутності письмових заперечень орендодавця протягом місяця після закінчення строку оренди. Слід зазначити, що ВГСУ в листі від 30.11.2007 р. висловив протилежну думку та зазначив, що ця норма не передбачає автоматичного поновлення договору оренди земельної ділянки за відсутності заперечень з боку сторін, а лише визначає, що в цьому разі договір підлягає поновленню.

З таким висновком важко погодитись, адже Суд буквально тлумачить норму, не враховуючи мету та зміст гарантій орендаря, які закріплені законодавцем. Така логіка Суду зводить нанівець гарантії орендаря щодо продовження строку дії договору, закріплені у ст. 33 Закону «Про оренду землі», оскільки власник землі незалежно від спливу місячного строку, встановленого для пред’явлення письмових заперечень, може відмовитися від пролонгації договору, прийнявши відповідне рішення про відмову.

Автоматичність продовження строку дії договору передбачає, що останній вважається укладеним на такий самий термін на тих самих умовах. Отже, якщо після спливу місячного терміну, передбаченого для пред’явлення заперечень щодо пролонгації договору оренди, орендодавець фактично відмовляється переоформити відповідну угоду на новий строк, орендар має право звернутися до суду з вимогою визнати договір оренди укладеним на новий строк. Такий спосіб захисту адекватний порушеному праву на укладення договору на новий строк та випливає зі ст. 638 ЦКУ, згідно з якою договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Оскільки домовленість щодо істотних умов договору була досягнута сторонами в попередній редакції договору і ст. 33 Закону «Про оренду землі» передбачає поновлення договору на тих самих умовах, такий договір може бути пролонгований на новий строк за рішенням суду.

 

Викладення змісту договору

Важливим є і питання про обов’язковість викладення змісту договору в судовому рішенні, що стосується спонукання до його укладення. Відповідь на це питання містять ст. 187 ГКУ і ст. 84 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими у спорі про спонукання до укладення договору в резолютивній частині рішення вказують умови, на яких сторони зобов’язані укласти договір, з посиланням на поданий позивачем проект договору. День набрання чинності рішенням суду щодо переддоговірного спору вважається днем укладення відповідного господарського договору, якщо рішенням суду не визначене інше.

Отже, викладення змісту договору в судовому рішенні є обов’язковою умовою його повноти, законності та обґрунтованості. Невизначення судом умов договору, на яких його укладено, зумовлює неможливість набуття ним чинності разом з рішенням суду та нездатність цього способу захисту досягти мети, задля якої він передбачений законом, – визнання прав та законних інтересів позивача.

№ 25 Особл. пор/підстав зміни та розірвання ГД

1. Зміна та розірвання господарського договору здійснюється зазвичай за зго дою сторін (якщо інше не передбачено законом та договором)

1. У разі відсутності згоди - в судовому порядку за позовом заінтересованої сторони за умови дотримання досудового порядку, передбаченого ст. 188 ГК України_

2. Надсилання ініціатором зміни чи розі рвання договору відповідної пропозиції іншій стороні

3. Розгляд такої пропозиції адресатом та відповідь на неї протягом 20-денного строку з моменту отримання пропозиції

4. Переданим спору на розгляд суду протя гом 20-денного строку з моменту отри мання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання договору чи завершення терміну отримання відпо віді (у разі залишення пропозиції без відповіді)

5. Винесення судом відповідного рішення: а) про задоволення позову про зміну чи розірвання господарського договору за наявності для цього підстав, передба чених законом та/або договором; б) про відмову в позові про зміну чи розірван ня господарського договору (у разі не­обґрунтованості чи незаконності позо вних вимоги); в) про залишення позову без розгляду (у разі наявності для цього підстав, передбачених ГПК України)

Особливості укладення господарських договорів на біржах, ярмарках і публічних торгах відповідно до ст. 185 ГК полягає в тому, що в цих випадках застосовуються загальні правила укладення договорів на основі вільного волевиявлення, з урахуванням нормативно-правових актів, якими регулюється діяльність відповідних бірж, ярмарків і публічних торгів.

Специфіка укладання господарських договорів на основі вільного волевиявлення сторін, примірних і типових договорів відповідно до положень ст. 184 ГК полягає в можливості застосування різних модифікацій письмової форми договору (щодо регульованих договорів) чи певної її модифікації (шляхом підписання сторонами єдиного правового документа) - щодо договорів, які укладаються та основі типових чи примірних договорів.

Зміна та розірвання договору здійснюється зазвичай за згодою сторін (якщо інше не передбачено законом та договором), а у разі відсутності згоди - в судовому порядку за позовом заінтересованої сторони за умови дотримання порядку, передбаченого ст. 188 ГК України (включає: надсилання ініціатором зміни чи розірвання договору відповідної пропозиції іншій стороні; розгляд такої пропозиції адресатом і відповідь на неї протягом 20-дсиного строку з моменту отримання; передання спору та розгляд суду протягом 20-денного строку з моменту отримання відмови прийняти пропозиції щодо зміни чи розірвання договору або завершення терміну отримання відповіді (у разі залишення пропозиції без відповіді).

№ 26 Способи забезпечення виконання госп.дог.зобовязань (За ГК та ЦК)

ГК:

Стаття 199. Забезпечення виконання господарських зобов'язань

1. Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України. 2. Зобов'язання суб'єктів господарювання, які належать до державного сектора економіки, можуть бути забезпечені державною гарантією у випадках та у спосіб, передбачених законом. Коментар: 1. Зобов'язання є правовідносинами, а тому вони охороняються засобами примусового характеру. Ці засоби можна поділити на дві групи: - загальні заходи (спонукання до виконання зобов'язання, покладення обов'язку відшкодувати заподіяні його порушенням збитки тощо), що застосовуються в усіх випадках, за винятком тих, що виключені законом, договором або характером встановлених відносин; - спеціальні забезпечувальні заходи, що застосовуються лише для забезпечення тих зобов'язань, для яких вони безпосередньо встановлені законом або договором. Останні у цивілістиці називаються способами забезпечення виконання зобов'язань. Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими Господарським кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. Відповідно до ч. 1 коментованої статті до відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Вказана стаття, як і коментована, не містить вичерпного переліку заходів забезпечення виконання зобов'язань, а тому законом або договором можуть бути встановлені й інші види забезпечення виконання зобов'язання. Наприклад, згідно зі ст. 66 Закону України "Про господарські товариства" учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм майном. Встановлюючи такий вид цивільно-правової відповідальності, законодавець надає контрагентам юридичної особи, створеної у формі повного товариства, додаткові юридичні засоби забезпечення виконання зобов'язання. Забезпечувальними властивостями наділені і деякі форми безготівкових розрахунків (акредитив, інкасо, передоплата тощо) або навіть деякі види договорів (договори страхування, кредиту, лізингу, факторингу тощо). Більшість способів забезпечення виконання зобов'язань має акцесорний характер і при недійсності основного зобов'язання або припиненні його дії перестає існувати. Але є і такі способи забезпечення, що мають самостійний характер, наприклад гарантія. Кожен із способів забезпечення виконання зобов'язань має певні особливості, обумовлені ступенем та механізмом впливу на боржника, але підкорені одній загальній меті - спонукати боржника виконати зобов'язання належним чином. Забезпеченню підлягає тільки дійсне зобов'язання. При цьому недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення. Але недійсність правочину щодо забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі. Цей припис має імперативний характер, тому його порушення призводить до нікчемності вказаного правочину. Деякі зі способів забезпечення виконання зобов'язань вимагають не просто письмової, але й нотаріально посвідченої форми їх здійснення і навіть спеціальної реєстрації, наприклад договір іпотеки. В юридичній науці провадиться класифікація способів забезпечення виконання зобов'язань за різними ознаками. Наприклад, залежно від юридичної конструкції способи поділяються на такі, що пов'язані, та такі, що не пов'язані з попереднім виділенням майна для можливої примусової реалізації обов'язку порушника. До першої групи належать застава та завдаток, до другої - неустойка, порука, гарантія. За правовою природою способи поділяються на такі, що є формою юридичної відповідальності, та такі, що не можуть бути формами юридичної відповідальності. До першої групи належать неустойка та завдаток, до другої - застава, порука, гарантія. Притримання, на думку спеціалістів, є однією з форм самозахисту, що має спільні риси із заставою. 2. Частина 2 коментованої статті присвячена особливості забезпечення зобов'язань суб'єктів господарювання, які належать до державного сектору економіки. Відповідно до вказаної норми такі зобов'язання можуть забезпечуватися державною гарантією у випадках і способом, передбаченими спеціальним законом. Наприклад, зобов'язання державних замовників за договорами на підставі державного замовлення (державного контракту) забезпечуються державою в особі Кабінету Міністрів України. При цьому держава гарантує оплату продукції, виконання робіт, надання послуг за державним контрактом за рахунок державного бюджету. Також, відповідно до п. 2 Порядку надання державних гарантій за зобов'язаннями Державної іпотечної установи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2006 р. N 1094, державні гарантії надаються за зобов'язаннями державної іпотечної установи в розмірі, що не перевищує обсягу, встановленого Законом про Державний бюджет України на відповідний рік, за умови використання у повному обсязі запозичень, повернення яких гарантовано державою, відповідно до п. 4 цього Порядку. Строк виконання таких зобов'язань не перевищує семи років. Законодавством можуть бути встановлені й інші випадки гарантування державою виконання зобов'язань суб'єктів господарювання, які належать до державного сектору економіки.

Забезпечення виконання господарських зобов’язань

Під забезпеченням виконання зобов’язань розуміють спеціальні правові заходи майнового характеру, які встановлюються законом або договором з метою забезпечення належного виконання зобов’язань. У випадку невиконання або неналежного виконання зобов’язання кредитор має право вимагати виконання в примусовому порядку через звернення в суд. Суд, застосовуючи заходи державного примусу, примушує боржника до виконання зобов’язання, стягує збитки, завдані неналежним виконанням.

Відповідно до ст. 199 ГК виконання господарських зобов’я зань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими ГК та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов’язань, які звичайно застосовуються в господарському (діловому) обігу.

У згаданій статті ГК зазначено, що до відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК.

У ЦК забезпечення виконання зобов’язань регламентується гл. 49, в якій зазначено, що виконання зобов’язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Неустойка

Неустойка (штраф, пеня) — грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання.

Штраф — неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання.

Пеня — неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання.

Зауважимо, що предметом неустойки може бути не тільки грошова сума, а й рухоме і нерухоме майно. Крім того, якщо в ЦК неустойка є тільки способом (видом) забезпечення виконання зобов’язань, то в ГК неустойка визнається також і заходом господарської відповідальності.

Порука

Порука має похідний характер від забезпеченого нею зобов’язання. Договір поруки укладається між кредитором за основ ним зобов’язанням і поручителем для забезпечення виконання основного зобов’язання. У договорі поруки повинна бути виявлена воля поручителя покладення на себе відповідальності за невиконання зобов’язання боржником.

За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником частково або в повному обсязі.

У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.

Гарантія

Відповідно до ст. 560 ЦК за гарантією банк, інша фінансова установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку.

Водночас гарантія як спосіб забезпечення виконання зобов’я зань визначається також і ст. 200 ГК, а саме: гарантія є специфічним засобом забезпечення виконання господарських зобов’язань способом письмового підтвердження (гарантійного листа) банком, іншою кредитною установою, страховою організацією (банківська гарантія) про задоволення вимог управненої сторони в розмірі повної грошової суми, зазначеної в письмовому підтвердженні, якщо третя особа (зобов’язана сторона) не виконає вказане у ньому певне зобов’язання, або настануть інші умови, передбачені у відповідному підтвердженні.

Гарантія діє протягом строку, на який вона видана, і є чинною від дня її видачі, якщо в ній не встановлено інше. Крім того, гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

У разі порушення боржником зобов’язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов’язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії.

Застава

Відносини застави як способу забезпечення виконання зобов’язань регулюються § 6 гл. 49 ЦК, Законом України «Про заставу» від 02.10.1992, іншими актами законодавства.

На підставі застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду.

Виокремлюють такі види застав: іпотека і заклад.

Іпотека — застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Заклад — застава рухомого майна, що передається у володіння заставодержателя або за його наказом — у володіння третій особі.

Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема, річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодав цем і на яке може бути звернене стягнення.

Предметом застави також може бути майно, яке заставодавець одержить після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо).

Разом з тим предметом застави не можуть бути національні, культурні та історичні цінності, які є об’єктами права державної власності і занесені або підлягають занесенню до Державного реєстру національної культурної спадщини, а також вимоги, які мають особистий характер, та інші вимоги, застава яких заборонена законом.

Притримання

Новим видом забезпечення виконання зобов’язань є притримання. Притримання надає право кредитору, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних з нею витрат та інших збитків, притримати її в себе до виконання боржником зобов’язання.

Отже, особа яка притримує річ, має право задовольнити свої вимоги до іншої особи за рахунок цієї речі. При цьому реалізація речі повинна здійснюватись відповідно до правил, установлених стосовно застави.

Загальногосподарські (публічні) гарантії виконання зобов’язань

Відповідно до ст. 201 ГК з метою нейтралізації несприятливих наслідків від економічних злочинів законом може бути передбачено обов’язок комерційних банків, страховиків, акціонерних товариств та інших суб’єктів господарювання, які залучають кошти або цінні папери громадян і юридичних осіб, передавати частину своїх коштів для формування єдиного страхового фонду публічної застави.

Заходи забезпечення виконання господарських зобов'язань регулюються гл. 49 ЦК України, а також спеціальними актами законодавства, присвяченими цьому питанню, - законами України від 2 жовтня 1992 р. № 2654-ХІІ "Про заставу", від 5 червня 2003 р. № 898-ІУ "Про іпотеку", а також від 18 листопада 2003 р. № 1255-ІУ "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень". ГК України містить лише загальну ст. 199, в якій відсилає до положень ЦК України з питань забезпечення виконання зобов'язань, а також ст. 200 щодо банківської гарантії. Діють також відповідні підзаконні нормативні акти і акти судової влади. Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язань може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. При цьому неустойка й завдаток як засоби майнового характеру спонукають до належного виконання зобов'язання, тобто правомірно казати про вплив на боржника через загрозу застосування економічних (штрафних) санкцій у разі неналежного виконання ним зобов'язання, а не про повну забезпеченість інтересів кредитора через функцію відшкодування, притаманну, зокрема, заставі, поруці та гарантії.

№ 27 Належне виконання ГД.

Відповідно ч.1 ст.193 Господарського кодексу (ГК) України принцип належного виконання зобов’язання означає те, що суб’єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. У наведеному принципі прийнято виділяти декілька елементів: належні суб’єкти, місце, строк, предмет і спосіб виконання.

Перший елемент принципу належного виконання зобов’язання - належні суб’єкти виконання - умовно можна поділити на дві частини: виконання належною особою і виконання належній особі. Виконання належною особою означає, що боржник зобов’язаний виконати взяте на себе зобов’язання самостійно. Проте згідно ст.194 ГК України виконання господарського зобов’язання може бути покладено в цілому або в частині на третю особу, що не є стороною в зобов’язанні. Управнена сторона зобов’язана прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, якщо із закону, господарського договору або характеру зобов’язання не випливає обов’язок сторони виконати зобов’язання особисто. Якщо третьою особою в даному випадку не є безпосередній виконавець, то управнена сторона на свій розсуд вирішує: прийняти чи не прийняти виконання зобов’язання [3, с.334]. Наведене положення про обов’язок кредитора прийняти виконання, запропоноване третьою особою - безпосереднім виконавцем, є особливістю господарських відносин, оскільки відповідно до ч.1 ст.528 Цивільного кодексу (ЦК) України кредитор зобов’язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника будь-якою іншою особою, якщо з умов договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто.

У ГК України відсутнє положення про те, що зобов’язання має бути виконане належній особі, проте воно випливає з ч.2 ст.527 ЦК України, відповідно до якої кожна із сторін у зобов’язанні має право вимагати доказів того, що обов’язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред’явлення такої вимоги. У ч.8 ст.193 ГК України також зазначається, що управнена сторона, приймаючи виконання господарського зобов’язання, на вимогу зобов’язаної сторони повинна видати письмове посвідчення виконання зобов’язання повністю або його частини. Як зазначає М.І. Брагінський, при виникненні з даного приводу спору тягар доказування відповідного факту вручення виконання самому кредиторові або уповноваженій ним особі покладається на боржника. Для захисту його інтересів останньому надається право вимагати доказів того, що виконання здійснено, а при відмові кредитора виконати цю вимогу - затримати виконання [4, с.425]. Хоча це прямо не встановлено законодавством, проте з суті виливає, що з видачею посвідчення про виконання зобов’язання воно вважається виконаним з моменту або видачі такого посвідчення, або його фактичного виконання.

Не менш важливим елементом принципу належного виконання зобов’язання є належне місце виконання. Як зазначають науковці, цей елемент має значення не тільки для вирішення питання про те, де сторона-боржник зобов’язана провести виконання, але й для інших питань, пов’язаних з виконанням обов’язків (наприклад, від місця виконання залежить вирішення питання про розподіл витрат на доставку предмета виконання)

Наступним елементом принципу належного виконання зобов’язання є строк його виконання. У ГК України відсутня спеціальна стаття щодо строку виконання зобов’язання (ч.5 ст.193 ГК України регулює лише дострокове виконання зобов’язання), тому необхідно звернутися до ст.530 ЦК України. У ній зазначається, що якщо в зобов’язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк. Зобов’язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Предмет є наступним елементом принципу належного виконання зобов’язання. Як зазначив О.С. Іоффе, предметом виконання є дії, які повинні бути здійснені однією стороною зобов’язання на користь іншої. Якщо ці дії пов’язані з передачею майна, загальним поняттям предмету виконання охоплюється також це майно [7, с.133-134]. Аналогічно, на нашу думку, поняттям предмету охоплюються також роботи та послуги.

Спосіб виконання є останнім елементом принципу належного виконання зобов’язання. Способом виконання зобов’язання є порядок здійснення боржником дій з виконання зобов’язання [1, с.636].

Якщо договірне зобов’язання передбачає передачу єдиної речі, то вона може бути передана тільки повністю і одноразово. Проте специфіка господарських договорів полягає в тому, що більшість з них укладаються на передачу багатьох речей. У даному випадку можливою є передача не всіх речей відразу, а в формі декількох дій через певний проміжок часу. Вирішуючи правомірність такої передачі, ч.4 ст.193 ГК України встановлює, що управнена сторона має право не приймати виконання зобов’язання частинами, якщо інше не передбачено законом, іншими нормативно-правовими актами або договором, або не випливає із змісту зобов’язання. Таким чином, кредитор вправі не приймати виконання частинами, і таке виконання буде належним лише у випадку його виконання у вигляді єдиного акту. Але цим правом кредитор може не скористатись і часткове виконання, проведене з його згоди, буде належним. О.С. Іоффе зазначає, що в даному випадку, прийнявши, наприклад, частковий платіж, кредитор вправі стягувати з боржника неустойку лише за оплату тільки тієї частини боргу, яка не була погашена своєчасно. Проте якщо від прийняття часткового виконання кредитор відмовився, пеня за прострочку нараховується на всю суму боргу, включаючи ту її частину, яку боржник готовий був погасити до встановленого строку

Господарським договір є обов'язковим до виконання його сторонами (ст. 193 ГК України, ст. 629 ЦК України).

Сторони господарського договору повинні виконувати свої зобов'язання:

належним чином (відповідно до закону, інших нормативно-правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться) - ч. 1 ст. 193 ГК України;

реально (в натурі): заміна реального (в натуральній формі) виконання грошовим зазвичай заборонена, крім випадків, коли інше передбачено законом або договором, або управлена сторона відмовилася від прийняття виконання зобов'язання (ч. З ст. 193 ГК України);

з дотриманням інтересів іншої сторони та загальногосподарською інтересі/. кожна сторона зобов'язана вживати заходів, необхідних для належного виконання нею договірних зобов'язань, а у разі порушення контрагентом своїх обов'язків - вжити заходи щодо зменшення негативних наслідків від цього.

На забезпечення виконання договірних зобов'язань відповідно до згаданих засад спрямовані спеціальні правові механізми. До них належать:

порядок укладення договору (а відтак - вибір найбільш оптимального способу вибору найкращого для ініціатора встановлення договірного зв'язку виконавця чи покупця);

зміст господарського договору (і відповідно - той ступінь ґрунтовності регулювання договірного зв'язку, що відповідає інтересам сторін);

форму господарського договору (обирається з урахуванням вимог закону, важливості договірного зв'язку для сторін, предмета договору, договірної ціни, терміновості виконання та ін. - сукупності факторів, що визначають найбільш оптимальний спосіб фіксації договірного зв'язку між сторонами);

а також способи забезпечення належного виконання господарських договорів, доцільність (а в певних випадках - необхідність) застосування яких пов'язана зі складністю договірних відносин.

Наявність господарського договору, укладеного в передбаченій законом формі та з дотриманням вимог щодо змісту, не гарантує дотримання сторонами умов договору. Реальному та належному виконанню господарських договорів сприяють різноманітні способи забезпечення виконання договірних зобов'язань. Розрізняють два основні їх різновиди: (1) цивільно-правові (порука - статті 553-559 ЦК України, гарантія - статті 560-569 ЦК України і ст. 200 ГК України, завдаток - статті 570-571 ЦК України, застава - статті 572-597 ЦК України, притримання - статті 594-597 ЦК України) та (2) господарсько-правові, до яких належать:

правова (в тому числі договірна і претензійно-позовна) робота, від організації якої залежить якість укладеного господарського договору (в тому числі щодо повноти закріплення за контрагентами договірних зобов'язань, відповідальності за порушення цих зобов'язань) і виконання договором притаманних йому функцій;

позитивне стимулювання, тобто надання стороні, яка належним або покращеним способом виконала покладені на неї договірні зобов'язання, певних пільг чи додаткових матеріальних благ (наприклад, залишення у виконавця устаткування, що було передано йому замовником для виконання обумовлених договором робіт);

негативне стимулювання, тобто заходи відповідальності, що застосовуються до порушника договірних зобов'язань згідно із законом або договором (відшкодування збитків, сплата штрафні санкції/неустойки, оперативно-господарські санкції).

№ 28 Штрафні санкції в господарських договорах

ГК (статті 230-234)

Відповідно до ст.230 Господарського кодексу (ГК) України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.

В науковій літературі зазначається, що стосовно правової природи неустойки серед дослідників немає єдиної точки зору, хоча їх більшість все-таки дотримується думки про подвійну правову природу неустойки, яка одночасно є і способом забезпечення виконання зобов’язань, і мірою відповідальності. З моменту підписання сторонами договору, який забезпечується неустойкою, і до моменту порушення зобов’язання неустойка є способом забезпечення виконання зобов’язань. Основне її призначення тут - стимулювати боржника до належного виконання. Після порушення зобов’язання, тобто в разі невиконання неустойкою забезпечувальної функції, вона втрачає своє забезпечувальне значення та перетворюється у міру відповідальності. Стягнення неустойки стає тим додатковим невигідним наслідком, який покладається на несправного боржника. Водночас з позицій загальної теорії цивільного права неустойка в цьому разі є способом захисту порушеного права [2, с.8-9].

Слід звернути увагу на спосіб зазначення у ст.230 ГК України грошової суми - неустойка, штраф, пеня. Таке зазначення не дозволяє зробити висновок про їх співвідношення. Зустрічається думка, що це є трьома окремими видами штрафних санкцій [3, с.473]. Проте О.О. Отраднова справедливо зазначила, що власне неустойка як форма неустойки не має самостійного значення та при застосуванні у законах або договорах підпадає під ознаки інших форм неустойки (штрафу або пені) [2, с.14].

У Цивільному кодексі (ЦК) України більш деталізовано поняття неустойки, штрафу та пені. Так, у ст.549 зазначається, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов’язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов’язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання за кожен день прострочення виконання. З цього випливає, що у ЦК України штраф та пеня розглядаються як види неустойки; із формулювання ГК України такого висновку зробити не можна. Враховуючи те, що неустойка (штраф, пеня) є одним із видів забезпечення виконання зобов’язання, а ст.199 ГК України, яка регулює забезпечення виконання господарських зобов’язань, вказує, що до відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК України, вважаємо, що формулювання, яке використовується у ГК України, є не зовсім вдалим, оскільки відповідно до наведеного положення термінологія, яка використовується для позначення цих понять, має бути уніфікована. Тому, на нашу думку, в ст.230 слова “неустойка, штраф, пеня” мають бути замінені на “неустойка (штраф, пеня)”.

В літературі відмічається, що ознаки, якими законодавець визначив штраф та пеню, є імперативними, і сторони не мають права їх змінювати. При цьому поза увагою залишились неустойки, що визначаються у твердій сумі або у кратному розмірі до суми невиконаного чи неналежно виконаного зобов’язання; триваючі неустойки за прострочення виконання негрошового зобов’язання; неустойки, що нараховуються не за кожен день, а за кожний тиждень, місяць прострочення тощо. Це не означає, що сторони договірних відносин не вправі забезпечувати свої зобов’язання подібними неустойками. Однак при цьому для запобігання невідповідності положень договору нормам закону слід відмовитися від використання термінів “штраф” та “пеня” [4, с.54].

Дещо специфічним є регулювання розміру штрафних санкцій за порушення грошових зобов’язань. Ч.6 ст.231 ГК України передбачає, що штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Тобто за період прострочення виконання грошового зобов’язання особа повинна сплатити пеню за кожен день прострочки в розмірі, який дорівнює розміру облікової ставки Національного банку України. Крім того, пеня нараховується за увесь час прострочення, тобто з моменту, коли зобов’язання мало бути виконаним і до моменту його фактичного виконання. Проте слід мати на увазі, що Законом України від 22 листопада 1996 р. “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань” граничний розмір пені, який сплачує платник за прострочку платежу, не може бути встановлений домовленістю сторін більшим від подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

З наведеного слід звернути увагу на два моменти. По-перше, цим законом встановлюється обмеження розміру пені за грошовими зобов’язаннями подвійним розміром облікової ставки Національного банку України. Як зазначив В.В. Вітрянський, у багатьох договорах встановлюються неустойки, які в багато разів перевищують всі розумні межі, наприклад, 5-10 відсотків від суми заборгованості за кожен день затримки оплати товарів, робіт або послуг (1800-3600 відсотків річних) [1, с.673]. Встановлення обмеження пені, яка нараховується на грошове зобов’язання, вважаємо позитивним досягненням. Проте не слід забувати, що, як зазначалось вище, нерозумно високий розмір пені може встановлюватися також за невиконання інших, негрошових, зобов’язань. На даний час ситуація склалась таким чином, що законодавство обмежує лише розмір пені за грошовими зобов’язаннями, залишивши поза увагою інші види зобов’язань. Тому може виникнути ситуація, коли сторони договору будуть нести різну відповідальність: сторона, обов’язком якої є сплата грошей, обмежена у відповідальності; сторона, яка, наприклад, продає товари, за прострочку виконання буде нести нерозумно велику встановлену договором відповідальність (така ситуація фактично передбачена в Законі України “Про державний матеріальний резерв”, за ст.14 якого за прострочення поставки постачальник сплачує неустойку в розмірі 50 відсотків вартості недопоставлених матеріальних цінностей; одержувач же продукції сплачує пеню, яка не може перевищувати подвійного розміру облікової ставки Національного банку України). Виникнення даної ситуації, на нашу думку, суперечить принципу справедливості та розумності, який передбачений в ст.3 ЦК України і має поширюватися на всі майнові відносини. Тому вважаємо за потрібне ввести в законодавстві поряд з обмеженням розміру пені за грошовими зобов’язаннями також аналогічне обмеження за іншими зобов’язаннями.

Другий важливий момент стосується того, що в ст.1 названого Закону зазначається, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню. Аналогічно ч.6 ст.231 ГК України передбачає також тільки пеню. Питання про можливість стягнення власне штрафу за грошовими зобов’язаннями в господарських відносинах залишилося поза увагою законодавця.

Важливою особливістю правового регулювання господарських відносин є порядок відшкодування збитків та неустойки. За загальним правилом ст.232 ГК України, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями. Таким чином, законодавець закріпив застосування залікової неустойки у випадку, якщо інше не встановлено законом або договором. Проте в той же час передбачається, що законом або за згодою сторін може бути передбачено інший підхід до цього питання, коли буде використовуватись:

- виключна неустойка, при якій дозволяється стягнення тільки штрафних санкцій;

- штрафна неустойка, коли збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції;

- альтернативна неустойка, при якій за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

О.О. Отраднова зазначала, що визначення в законодавстві чотирьох видів неустойки виходячи з її співвідношення зі збитками є більше даниною традиції і не має юридичного значення на сучасному етапі. Альтернативна та виключна неустойка рідко зустрічаються у договірній практиці, оскільки мету застосування даних видів неустойки можна досягти і за допомогою залікової неустойки [2, с.16]. Хоча думка О.О. Отраднової має певний сенс, проте вважаємо, що альтернативна та виключна неустойка мають свою специфіку (виключна передбачає тільки стягнення неустойки; альтернативна також передбачає стягнення тільки одного виду санкції, але кредитор при цьому має право вибрати ту з них, яка для нього є більш вигідною), що і справедливо обумовило їх передбачення в законодавстві.

У ЦК України міститься інший підхід до загального правила про співвідношення неустойки та збитків. Так, за ст.550 право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов’язання; за ст.624 якщо за порушення зобов’язання встановлено неустойку, то вона підлягає стягненню у повному розмірі незалежно від відшкодування збитків. В останній статті також вказується на можливість вибору сторонами договору залікової, виключної або альтернативної неустойки.

Як вказувалось ще в дореволюційній цивілістичній науці, хоча точне виконання обов’язку, який лежить на боржникові, має досить істотне значення не тільки для зацікавлених в тому осіб, а й для всього суспільства, але прагнути цього за допомогою штрафів, які призначаються за приватними угодами на розсуд сторін і при тому таких, що поступають на користь приватних осіб, є не зовсім доцільним. Штраф в цьому випадку виконує функцію покарання, яке покладається на боржника, і збагачує лише кредитора, який отримує штраф на свою користь навіть тоді, коли він не поніс ніяких збитків. При штрафній неустойці кредитор не тільки отримує цей штраф, а й стягує збитки, - відповідно, отримує подвійну нагороду. Якщо неможливо боротися проти подібного суміщення в тому випадку, коли сторони самі його встановлюють, то допускати його в силу закону протирічило б природному відчуттю справедливості і звичайному намірові сторін [1, с.664-665]. Як справедливо вказував О.С. Іоффе, будучи мірою, особливо обтяжливою для порушника, штрафна неустойка використовується для боротьби з найбільш злісними порушеннями зобов’язань [6, с.208].

Як зазначив В.В. Луць, запровадження в цивільному праві як загальної штрафної неустойки свідчить про посилення майнової відповідальності сторін за порушення зобов’язання, оскільки за одне порушення застосовуються дві різні форми відповідальності [4, с.147]. Дійсно, покладення на боржника такої відповідальності стимулює його до належного виконання договору. Проте ми вважаємо, що закріплена норма не зовсім відповідає потребам цивільного обороту, оскільки ставить боржника в дуже невигідне становище, а кредитор отримує не лише відшкодування збитків, а й неустойку. Звичайно, встановлення такого великого тягаря для боржника є можливим, проте він повинен свідомо на нього погодитись; встановлення загального правила про штрафну неустойку не означає, що сторони (особливо цивільно-правового договору) завжди знають про обсяг своєї відповідальності. Як зазначила Н.Ю. Рассказова, встановлення загального правила про залікову неустойку найбільше відповідає цивільно-правовому принципу відновлення положення, що існувало до порушення права [7, с.692], оскільки значна частина цивільних відносин не спрямована на отримання прибутку. В господарських відносинах, навпаки, значна частина здійснюється саме з цією метою, проте в ст.232 ГК України зазначено загальне правило про залікову неустойку. Виходить ситуація, коли у відносинах, які у більшості не спрямовуються на отримання прибутку, неустойка є штрафною і кредитор отримує дохід понад збитки, а у відносинах, що по суті мають комерційну мету, кредитор отримує лише компенсацію збитків. На наш погляд, така ситуація не зовсім відповідає потребам суспільства і має бути змінена.

Одним з способів пом’якшення відповідальності за цивільно-правовим договором є передбачена ч.3 ст.551 ЦК України можливість зменшення розміру неустойки за рішенням суду. Проте таке зменшення відповідно до цієї статті може відбутися за наявності однієї з двох підстав: якщо розмір неустойки значно перевищує розмір збитків або за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Чіткий перелік обставин, що мають істотне значення в ЦК України відсутній. Як зазначає О.О. Отраднова, це питання вирішується на підставі аналізу конкретної ситуації [4, с.57].

Можливість зменшення розміру неустойки передбачений також ГК України. Відповідно до ст.233 у разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно зі збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги:

- ступінь виконання зобов’язання. Зменшення розміру штрафних санкцій має бути мінімальним, якщо боржник не починав виконання своєї частини зобов’язання [8, с.377];

- майновий стан сторін, які беруть участь в зобов’язанні;

- не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу. В літературі зазначається, що такою підставою може бути відсутність негативних наслідків у потерпілої сторони від прострочення виконання зобов’язання [8, с.378].

В ч.2 цієї статті передбачено ще одну підставу для зменшення відповідальності: якщо порушення зобов’язання не завдало збитків іншим учасникам господарських відносин, суд може з урахуванням інтересів боржника зменшити розмір належних до сплати штрафних санкцій. В даній нормі під “іншими учасниками господарських відносин” слід розуміти третіх осіб, які не беруть участь в правовідношенні між боржником та кредитором, проте, наприклад, пов’язані з кредитором договірними відносинами. Якщо порушення зобов’язання боржником не потягнуло за собою відшкодування збитків кредитора перед цією третьою особою, то боржник сплачує відповідно менші збитки кредиторові; крім того, він може клопотати перед судом про зменшення також штрафних санкцій.

Дещо інший підхід щодо зменшення пені міститься в Роз’ясненні Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики застосування майнової відповідальності за невиконання чи неналежне виконання грошових зобов’язань” від 29 квітня 1994 р. №02-5/293. Як зазначається в п.2.4. цього Роз’яснення, вирішуючи питання про зменшення розміру пені, яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила договір, суд повинен об’єктивно оцінити, чи є даний випадок винятковим, виходячи з інтересів сторін, які заслуговують на увагу, ступеня виконання зобов’язань, причини неналежного виконання або невиконання зобов’язання, незначності прострочення у виконанні зобов’язання, невідповідності розміру пені наслідкам порушення, негайного добровільного усунення винною стороною порушення та його наслідків.

С.О. Саніахметова справедливо зазначає, що наведені випадки не є підставою для повного звільнення від штрафних санкцій, тому за зазначеними в статті обставинами неможливе винесення судом рішення про звільнення від сплати штрафних санкцій [3, с.478].

У науковій літературі вказується на певну нелогічність положення, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір заподіяних кредитору збитків, оскільки характерною і привабливою рисою стягнення неустойки як міри відповідальності є те, що вимагаючи стягнення неустойки з контрагента, який порушив зобов’язання та не сплатив неустойку добровільно, кредитору не треба доводити ані розмір, ані сам факт виникнення збитків. А у зазначеному випадку, хоча первісний обов’язок доводити той факт, що розмір стягуваної неустойки є надмірно великий у порівнянні зі збитками кредитора, покладається на боржника, кредитору для можливості наведення заперечень також треба підрахувати суму дійсно наведених збитків. На думку О.О. Отраднової, підставою для зменшення розміру неустойки судом повинна бути явна неспіврозмірність розміру неустойки наслідкам порушення зобов’язання, під якою слід розуміти ступінь виконання зобов’язання боржником, причини невиконання та заходи, вжиті боржником для належного виконання; часткова сплата неустойки в добровільному порядку; форма вини боржника та інші обставини, що заслуговують на увагу [2, с.16-17]. На наш погляд, дане бачення вирішення проблеми є вартим уваги.

Наступну підставу зменшення розміру відповідальності передбачено ст.219 ГК України, згідно з якою, якщо правопорушенню сприяли неправомірні дії (бездіяльність) другої сторони зобов’язання, суд має право зменшити розмір відповідальності або звільнити відповідача від відповідальності. На відміну від раніше наведених положень ця стаття передбачає не тільки можливість зменшення відповідальності, а й повного звільнення від неї. Крім того, ця стаття носить загальний характер і поширюється як на зменшення розміру штрафних санкцій, так і на відшкодування збитків.

Аналогічне положення щодо зменшення розміру відповідальності міститься також в Принципах УНІДРУА. За ст.7.4.7, якщо шкода завдана частково в результаті дій або упущень потерпілої сторони або іншої події, у відношенні до якої вона несе ризик, розмір збитків, які відшкодовуються, має бути зменшений в тій мірі, в якій ці фактори сприяли виникненню шкоди з урахуванням поведінки кожної сторони. Події, у відношенні до яких потерпіла сторона несе ризик, між іншим, можуть зводитись до дій чи бездіяльності осіб, за яких сторона несе відповідальність, наприклад, її працівників або представників (агентів) [9, с.228].

В ч.6 ст.232 ГК України міститься ще одне положення, яке стосується обмеження відповідальності. За цією нормою нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано. Як зазначив О.С. Іоффе, неустойка являє собою оперативний засіб боротьби за неналежне виконання зобов’язання, яким можна скористатись відразу, як тільки було здійснено правопорушення, не чекаючи настання негативних наслідків, які ним викликані [6, с.211]. Саме через “оперативність” неустойки як засобу боротьби з порушенням договору в ст.258 ЦК України було встановлено скорочений строк позовної давності в один рік для вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені). За ст.261 перебіг строку позовної давності за зобов’язаннями з визначеним строком виконання починається зі спливом строку виконання; за зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу про виконання зобов’язання (якщо при цьому боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку).

Підсумовуючи вищевикладене, вважаємо, що регулювання особливостей виконання господарських договорів після прийняття ГК України перейшло на якісно новий рівень. Поширена думка про невідповідність ГК України основним принципам і положенням ЦК України, на наш погляд, є не зовсім вірною, оскільки в самому ЦК України передбачається, що в законодавстві може бути встановлено особливості регулювання господарських відносин.

Негативним в регулюванні штрафних санкцій у господарських відносинах є відсутність встановлення межі таких санкцій для негрошових зобов’язань, оскільки це обумовлює різне становище контрагентів господарського договору, що не завжди є виправданим. Крім того, на наш погляд, потрібно систематизувати підходи до співвідношення неустойки і збитків в господарському та цивільному праві.

№ 29 Оперативно-господарські санкції в ГД

ГК (статті 235-237)

Оперативно-господарські санкції - це передбачені законодавством або договором засоби оперативного впливу на правопорушника, спрямовані на попередження господарського правопорушення або зменшення його шкідливих наслідків. Їх оперативність полягає в тому, що вони вводяться в дію самими суб’єктами або державними органами, які контролюють додержання законності у відповідній сфері господарських відносин. Ці санкції застосовуються незалежно від вини суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання.

До суб'єкта, який порушив господарське зобов'язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором, зокрема:

1) відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - в разі порушення зобов'язання другою стороною;

2) відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

3) відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

4) відмова управненої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцентному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

5) встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

6) відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання.

Цей перелік не є вичерпним, у договорі сторони можуть передбачити також інші оперативно-господарські санкції.

Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов'язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.

№ 30 Публічні ГД

За публічним зобов’язанням (ст. 178 ГК) суб’єкт господарювання, який відповідно до закону та своїх установчих документів зобов’язаний здійснювати виконання робіт, надання послуг або продаж товарів кожному, хто до нього звертається на законних підставах, не має права відмовити у виконанні робіт, наданні послуг, продажу товару за наявності в нього такої можливості або надавати перевагу одному споживачеві перед іншими, крім випадків, передбачених законодавством. Принагідно зауважимо, що практично такі самі положення містяться й у ст. 633 ЦК «Публічний договір».

Певні різновиди господарських договорів мають свої особливості укладання (спрощений спосіб укладання договору, обов’яз ковість укладання договору, відповідальність за неукладення договору, незастосування загального порядку укладання договору взагалі тощо). ГК установлює особливості укладання таких договорів: попередніх договорів (ст. 182 ГК), договорів, що укладаються на підставі державного замовлення (ст. 183 ГК), договорів, що укладаються на основі вільного волевиявлення сторін, зразкових і типових договорів (ст. 184 ГК), господарських договорів, що укладаються на біржах, ярмарках та публічних торгах (ст. 185 ГК), організаційно-господарських договорів (ст. 186 ГК), договорів, що укладаються за рішенням суду (ст. 187 ГК).

№ 31 Організаційні ГД

Організаційно-господарські договори укладаються в такому ж поряд ку, як і договори на основі вільного волевиявлення, але на відміну від ос танніх не допускається спрощений спосіб їх укладення (ст. 186 ГК України).

Стаття 186. Укладання організаційно-господарських договорів

1. Договірне оформлення організаційно-господарських зобов'язань може здійсню¬ватися учасниками господарських відносин як на основі вільного волевиявлення сто¬рін, так і на основі примірних договорів, якщо укладання таких договорів передбачено відповідними нормативно-правовими актами. Спрощений спосіб укладання організа¬ційно-господарських договорів не допускається.

1. Організаційні господарські договори поширені у сфері перевезення вантажів (зокрема, навігаційні договори на річковому транспорті, річні договори автомобільного перевезення вантажів, довгострокові договори на перевезення морським транспортом, спеціальний дого¬вір на повітряному транспорті). Основна мета їх укладення полягає у погодженні обсягів пе¬ревезень і регулюванні взаємовідносин сторін щодо створення необхідних умов для майбут¬ніх перевезень. Такі договори встановлюють правила здійснення багатьох виробничих опе¬рацій, їх укладення не знімає з транспортного підприємства та вантажовідправника обов'яз¬ку щодо оформлення перевезення конкретного вантажу договором перевезення відповідно до встановлених організаційним договором вимог. Таким чином, у межах єдиного організа¬ційного господарського договору виникає, реалізується і припиняється низка відносно неза¬лежних одні від одних правовідносин щодо погодження специфікацій, відвантаження окре¬мих партій продукції, її приймання, оплати тощо. Організаційні договори належать до консенсуальних. Як синонім терміна «організаційний договір» у цьому Кодексі та інших актах законодав¬ства вживається термін «довгостроковий договір». Так, відповідно до частини 4 статті 307 ГК залежно від виду транспорту, яким передбачається систематичне перевезення вантажів, укладаються такі довгострокові договори: довгостроковий - на залізничному і морському транспорті; навігаційний - на річковому транспорті (внутрішньому флоті); спеціальний - на повітряному транспорті; річний - на автомобільному транспорті. Порядок укладення довго¬строкових договорів встановлюється відповідними транспортними кодексами, транспортни¬ми статутами або правилами перевезень. Відповідно до статті 36 Статуту автомобільного транспорту Української РСР, затвердже¬ного постановою Ради Міністрів УРСР від 27 червня 1969 р. [456], у річному договорі на автомобільне перевезення вантажів встановлюються обсяги та умови перевезень, порядок розрахунків, визначаються раціональні маршрути і схеми вантажопотоків. Порядок укладення організаційного договору на перевезення вантажів деталізований Пра¬вилами перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затвердженими наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 р. [262]. Ініціативу укласти договір на перевезення вантажів автомобільним транспортом може ви¬явити як перевізник, так і вантажовідправник (вантажоодержувач) — майбутній замовник. Після того, як перевізник і замовник узгодили умови перевезень і розрахунки, стверджений підписом і печаткою перевізника проект договору з необхідними до нього додатками у двох примірниках перевізник зобов'язаний направити замовнику не пізніше, ніж через три дні пі¬сля його узгодження. У договорі встановлюються: строк його дії, обсяги перевезень, умови перевезень (режим роботи з видачі та приймання вантажу, забезпечення схоронності ванта¬жу, виконання вантажно-розвантажувальних робіт тощо), вартість перевезень і порядок роз¬рахунків, порядок визначення раціональних маршрутів, обов'язки сторін, відповідальність тощо. Замовник не пізніш як через 10 днів після одержання від перевізника проекту договору підписує останній і додатки до нього, засвідчує їх печатками і один примірник повертає перевізнику. Якщо у замовника є розбіжності по договору, він зобов'язаний сформулювати свої пропозиції у протоколі розбіжностей і направити їх перевізнику разом з договором у 10-денний строк. Перевізник зобов'язаний розглянути протокол розбіжностей замовника, у разі потреби - спільно з ним, і включити до договору всі прийняті пропозиції. У разі непо¬вернення перевізнику підписаного і завіреного печатками проекту договору з додатками у 10-денний строк договір набирає сили у редакції перевізника. Згідно з укладеним договором перевізник і замовник у межах квартального плану за 10 днів до початку кожного місяця визначають місячні плани з декадними плановими завданнями на пе¬ревезення вантажів. Перевезення останніх здійснюються у межах укладеного договору на пере¬везення вантажів на підставі належним чином оформлених заявок замовника. Примірний договір про перевезення вантажів автомобільним транспортом у місцевому та міжміському сполученні вміщено у Додатку 1 до Правил перевезень вантажів автомобіль¬ним транспортом в Україні. Організаційні договори мають важливе значення в галузі морських перевезень вантажів. Стаття 128 Кодексу торговельного мореплавства України від 23 травня 1995 р. передбачає, що перевізник та власник вантажів за необхідності здійснення систематичних перевезень вантажів можуть укладати довгострокові договори про організацію морських перевезень. У той же час окремі перевезення у межах такого договору здійснюються на підставі договорів морського перевезення вантажів, наявність і зміст яких підтверджується рейсовими чартера¬ми, коносаментами та іншими письмовими доказами (ст. 134 Кодексу торговельного море¬плавства України). Якщо законодавством не передбачено укладення організаційного договору певного виду, сторони можуть укласти його на основі вільного волевиявлення і самостійно визначати його зміст. Організаційний договір має бути укладений у вигляді єдиного документа.

№ 32 Заг.хар-ка правового режиму договорів у сфері держ.господарювання

№ 33 Розмежув.договорів за участю держави із адм. договорами

73