1.2. Означення понятійного апарату. Взаємозв'язок навчальної дисципліни з іншими науками.

1. Термін комунікація використовують в науці та виробничій сфері на позначення процесу спілкування, пов'язаного з діяльністю засобів масової комунікації й журналістикою (назви міжнародних неурядових організацій - Міжнародна асоціація медіа- та комунікаційних досліджень, Всесвітня асоціація християнської комунікації, Центр комунікації та прав людини і т. п.; монографій, наукових збірників, підручників - Теоретико-методологічні основи вивчення змісту масової комунікації, Элементы теории коммуникации, Теория и практика коммуникации, Теорія комунікації, Масова комунікація, Ценности и символы в массовой коммуникации і т. д.)

Ділова комунікація є провідною навчальною дисципліною базового напряму „документознавство” спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність».

Комунікація та комунікативні технології (політичні, виборчі, релігійні, кризові, зв’язки із громадськістю, перформанс, реклама тощо) здійснили значний поступ у минулому столітті, що виявилося, зокрема, у виникненні цілої низки професій, що спеціалізуються на впливі на індивідуальну та масову свідомість. Цьому сприяли такі фактори:

• висока технологізація, котра торкнулася також сфери впливу і привела до виникнення найбільш ефективних технологій, що забезпечують необхідний результат за рахунок менших інтелектуальних та матеріальних ресурсів;

• швидкість змін (зміни відбуваються швидше, аніж зміна покоління, на відміну від тривалих часів в історії минулого – географічних відкриттів, епоха електрики тощо);

• інформація стала відкритою, доступною і практично незахищеною;

• явище глобалізації, Україна – частина глобального світу (девіз Олімпіади 2008 р. в КНР „One world, one dream”);

• вплив інформаційної цивілізації на суспільні процеси;

• спостерігається феномен нової ролі громадської думки, успіх політики чи ефективність бізнесу безпосередньо пов’язані із підтримкою їх суспільством.

Професії, пов’язані із областю комунікаці (менеджер зв’язків із громадськістю, спеціаліст із створення іміджу, прес-секретар, офіс-менеджер, спеціаліст із кадрової політики, медіатор, спічрайтер, референт, спіндоктор, рекламіст, кризовик, переговорник тощо) – це професії майбутнього, статус яких постійно зростатиме у процесі розвитку інформаційного суспільства. Слід зазначити, що усі вони з певними модифікаціями та іншими назвами існували у минулому (спічрайтер називався референтом). Перечислені вище професії можна об’єднати спільною назвою, котра вже закріпилася у професійній мові бізнесової та політичної еліти - „комунікатор».

Це – культура налагодження і підтримки ефективних відносин всередині організацій, між організаціями і громадськістю, коли і організація, і її громадськість виступають рівноправними партнерами.

Область, в якій функціонують ділова комунікація, можна визначити як суспільна комунікація. Вона відрізняється від повсякденної комунікації і від масової комунікації. Звичайна або повсякденна комунікація – особистісна, діалогічна, усна. Масова – неособистісна, монологічна, друкована, що дозволяє виходити на масову аудиторію. У цілому у масовій комунікації утворюється мозаїка найрізноманітніших відомостей, оскільки цей канал є нейтральним по відношенню до обєктів, що описуються в ньому. На відміну від такого нейтрального каналу комунікативні технології мають власні об’єкти. Але вони мають також вихід на широку громадськість, тому вони опираються на закономірності спілкування з масовою аудиторією.

Комунікація (лат. сommunication – зв’язок, повідомлення, бесіда, розмова)

1) комунікація повсякденна - спілкування, що грунтується на взаєморозумінні, повідомлення інформації від однієї людини до іншої або кількох інших;

2) масова комунікація – процес поширення інформації за допомогою технічних засобів (Новий тлумачний словник української мови. К., 2003).

Отже, суспільна комунікація - процес передачі, обміну інформацією, який структурує суспільну, політичну та економічну діяльність, надає їй нового значення, формує громадську думку і сприяє соціалізації громадян з урахуванням їхніх потреб та інтересів. Дослідники вважають, що вивчення комунікації започатковано за часів Платона. Фундаментальні роботи у цій галузі з’явилися в кінці 40-х – на початку 50-х рр. Як самостійний напрямок дослідження комунікація зумовлена демократизацією політичних процесів у світі, розвитком кібернетичної теорії, виникненням і зростанням ролі нових комунікаційних систем і технологій.

Засновниками загальної теорії комунікації були представники двох американських шкіл: прихильники так званого кібернетичного напрямку в аналізі соціальних систем (К.Дейч та ін.) і представники структурно-функціонального підходу до вивчення політики (Г.Алмонд, Дж. Коулмен та ін.). Одним із основних засобів першого є контент-аналіз, а другий розглядає к. як одну з головних функцій суспільства. У подальшому ці ідеї було розвинуто і доповнено у працях Ж.Дюрана, Ж.-М. Коттре, Ю.Маккуела, М.Шарло, Р.-Ж. Шварценберга та ін. Багато уваги приділяється дослідженню форм і об’єктів к., аналізу засобів передачі повідомлень, їх змісту, а також впливу повідомлень на їх адресатів.

Дослідники виокремлюють такі способи комунікації: через засоби масової інформації та суспільно-політичні організації, неофіційні контакти, особливі комунікативні ситуації або дії, наприклад голосування та ін. Комунікація (політична, релігійна тощо) відбувається за такою схемою: комунікатор-повідомлення – певний канал або засіб передачі – реципієнт (отримувач).

В основу канонічної моделі процесу комунікації дослідниками покладено відому парадигму Г.Лассвелла, згідно з якою комунікація розглядається як структура, відповідна до відповіді на питання: хто повідомляє – про що – як, яким каналом – кому – з якою метою – з яким ефектом. У комунікації задіяні слово (писане або проголошене), певний знак, символ, символічні акти, за допомогою яких може передаватися зміст. У системі політико-комунікаційних процесів можна виділити електоральну комунікацію, котра повязана із виборами, плебісцитом, референдумом тощо.У загальному плані базовою тут залишається ситуація діалогу тих, хто управляє, з тими, ким управляють. Одним із сучасних факторів, які впливають на процес електоральної комунікації, є технологія електорального маркетингу.

Нині в науці існує сотня визначень комунікації. Ще в 70-х роках ХХ ст. F. Dance в статті про поняття комунікації зафіксував 95 дефініцій і згрупував їх у 15 категорій [Dance F.]. Польська дослідниця H. Walinska de Hackbeil у 1975 році у своїй докторській дисертації "Поняття комунікація в американській теорії масової комунікації" зафіксувала понад 200 дефініцій, що віднайшла в американській літературі, і виділила в них 18 семантичних (значеннєвих) категорій. Польський комуніколог T. Goban-Klas у своєму підручнику "Засоби масової комунікації і масова комунікація" наводить сім типових визначень комунікації [Goban-Klas T., 42-43]: комунікація як трансмісія (трансляція, передача) інформації, ідей, емоцій, умінь; комунікація як розуміння інших, коли ми й самі прагнемо, щоб нас зрозуміли (комунікація як порозуміння); комунікація як вплив за допомогою знаків і символів на людей; комунікація як об'єднання (творення спільноти) за допомогою мови чи знаків; комунікація як взаємодія за допомогою символів; комунікація як обмін значеннями між людьми, які мають спільне в сприйманні, прагненнях і позиціях; комунікація як складник суспільного процесу, який виражає групові норми, здійснює громадський контроль, розподіляє ролі, досягає координації зусиль тощо.

Комунікація (спілкування, рос. общение, англ. communication) - це зумовлений ситуацією й соціально-психологічними особливостями комунікаторів процес встановлення і підтримання контактів між членами певної соціальної групи чи суспільства в цілому на основі духовного, професійного або іншого єднання учасників комунікації, який відбувається у вигляді взаємопов'язаних інтелектуально-мислительних та емоційно-вольових актів, опосередкованих мовою й дискретних у часі й просторі,- тобто у вигляді актів мовлення, актів паралінгвістичного характеру й психофізіологічного впливу, актів сприймання та розуміння і т. п., що пов'язані з процесами збору фактів, їх зберігання, аналізу, переробки, оформлення, висловлення та при потребі поширення, сприймання і розуміння, відбуваються з використанням або без нього різних знакових систем, зображень, звуків (письмо, жести, міміка та ін.), засобів комунікації (газети, журнали, аудіовізуальні програми й т. п.), засобів зв'язку (телефон, телеграф, транспорт тощо) і результатом яких є конкретна інтелектуально-мислительна й емоційно-вольова поведінка співбесідника, конкретні результати його діяльності, прийняті ним рішення, що задовольняють членів певної соціальної групи або суспільства в цілому.

Дослідники вважають, що вивчення комунікації започатковано за часів Платона. Фундаментальні роботи у цій галузі з’явилися в кінці 40-х – на початку 50-х рр. Як самостійний напрямок дослідження комунікація зумовлена демократизацією політичних процесів у світі, розвитком кібернетичної теорії, виникненням і зростанням ролі нових комунікаційних систем і технологій.

Засновниками загальної теорії комунікації були представники двох американських шкіл: прихильники так званого кібернетичного напрямку в аналізі соціальних систем (К.Дейч та ін.) і представники структурно-функціонального підходу до вивчення політики (Г.Алмонд, Дж. Коулмен та ін.). Одним із основних засобів першого є контент-аналіз, а другий розглядає к. як одну з головних функцій суспільства. У подальшому ці ідеї було розвинуто і доповнено у працях Ж.Дюрана, Ж.-М. Коттре, Ю.Маккуела, М.Шарло, Р.-Ж. Шварценберга та ін. Багато уваги приділяється дослідженню форм і об’єктів к., аналізу засобів передачі повідомлень, їх змісту, а також впливу повідомлень на їх адресатів.

В основу канонічної моделі процесу комунікації дослідниками покладено відому парадигму Г.Лассвелла, згідно з якою комунікація розглядається як структура, відповідна до відповіді на питання: хто повідомляє – про що – як, яким каналом – кому – з якою метою – з яким ефектом. У комунікації задіяні слово (писане або проголошене), певний знак, символ, символічні акти, за допомогою яких може передаватися зміст. У системі політико-комунікаційних процесів можна виділити електоральну комунікацію, котра повязана із виборами, плебісцитом, референдумом тощо.У загальному плані базовою тут залишається ситуація діалогу тих, хто управляє, з тими, ким управляють. Одним із сучасних факторів, які впливають на процес електоральної комунікації, є технологія електорального маркетингу.