- •Глава 1. Національна економіка: загальне і особливе
- •1.1. Поняття і ознаки національної економіки 1.2. Цілі національної економіки і умови їхнього досягнення 1.3. Економічна система і її моделі 1.4. Особливості національної економіки України
- •1.1. Поняття і ознаки національної економіки
- •Товарообмінні ознаки виявляються через розгалужену систему внутрішніх ринків і спроможність вироблених товарів і послуг виходити на світовий ринок.
- •1.2. Цілі національної економіки і умови їхнього досягнення
- •2. Методологія аналізу національної економіки
- •2.2. Структура й показники національної економіки
- •2.2. Структура й показники національної економіки
- •2.3. Збалансованість національної економіки.
- •2.4. Система методів обгрунтування господарських рішень.
- •3.2. Інституціоналізм і його роль у вивченні національної економіки
- •Лекція 4. Теорія суспільного добробуту й соціально-ринкова економіка
- •4.1. Теорія суспільного добробуту й соціально-ринкова економіка 4.2. Соціальна політика держави як основа підвищення добробуту громадян
- •4.3. Державне регулювання соціальної сфери і соціальних процесів.
- •4.4. Державне регулювання оплати праці, доходів та якості життя населення.
- •4.1. Теорія суспільного добробуту й соціально-ринкова економіка
- •7.2. Інституційні чинники розвитку національної економіки
- •8.2. Фінансова система та фінансова політика в Україні
- •9.2. Державні інститути й механізми регулювання національної економіки
- •9.3. Підвищення конкурентоспроможності держави як мета державного регулювання національної економіки
- •Лекція 10. Демократія, економічна свобода і економічний порядок
- •10.1. Суть і форми демократії 10.2. Сучасна демократія й проблеми її становлення 10.3. Економічний порядок та економічна свобода
- •10.1. Суть і форми демократії
- •10.2. Сучасна демократія й проблеми її становлення
- •10.3. Економічний порядок та економічна свобода
- •Лекція 11. Структурна перебудова національної економіки
- •11.1. Структурні зрушення національної економіки 11.2. Структурна політика держави
- •11.3. Інвестиційна складова структурних зрушень національної економіки
- •11.1. Структурні зрушення національної економіки.
- •1. Коефіцієнти росту
- •2. Темпи росту
- •3. Темпи приросту
- •11.2. Структурна політика держави
- •11.3. Інвестиційна складова структурних зрушень національної економіки.
- •12.3. Планування соціально-економічного розвитку
- •Глава 13. Політика економічного зростання в національній економіці
- •13.1. Економічне зростання як основа національної економіки 13.2. Проблеми й тенденції економічного зростання в Україні
- •13.1. Економічне зростання як основа національної економіки
- •13.2. Проблеми й тенденції економічного зростання в Україні
- •14.3. Зовнішньоекономічна політика і її види. Платіжний баланс і його види
- •14.4. Інтеграція національної економіки України у світове господарство
7.2. Інституційні чинники розвитку національної економіки
Стабільний економічний розвиток національної економіки залежить від трьох основних чинників:
o технологічного рівня (рівня інноваційної активності й ступеня розвитку інформаційно-комп'ютерних технологій);
o стану суспільних інститутів (законотворчої бази, боротьби з конкуренцією);
o стану макроекономічного середовища (макроекономічної стабільності, кредитного рейтингу країни, витрат уряду).
При цьому важливу роль відіграють чинники інноваційного розвитку країни, серед яких - мотивація й бажання інновацій, техніко-економічна трансформація виробництва, характер і структура ринку.
Модифікації соціальних цінностей (тобто змінення ідеологій) є одним з головних чинників інституціональних змін. Успішні інституціональні зміни означають як виникнення нових інститутів, так і трансформацію старих, передбачають наявність відповідного інституціонального підґрунтя, яке можна трактувати як готовність суспільства до ухвали й використання відповідних інститутів.
Формування інституціонального середовища розвинутого ринкового господарства означає змінення системи соціальних цінностей і, в першу чергу, спонукальних мотивів поведінки частини суспільства. В ринковій трансформації це означає змінення мотиву споживання на мотив отримання прибутку.
Ключовими характеристиками ринкової системи є пріоритет приватної власності як основи господарської діяльності й координація економічної діяльності за допомогою механізму конкуренції й ринкових цін. Саме ці інститути, як вважають економісти, забезпечують створення умов для реалізації економічної свободи людини, яка, в свою чергу, неминуче приведе до зростання багатства й процвітання країни.
У соціально-економічних системах перехідного типу визначальним чинником інституційних змін є чинник випадковості й невизначеності інституційного вибору. Для розуміння всієї складності процесів, що відбуваються в моменти інституційного вибору, досить формально визначити вигляд його функції:
V = F(X, У, R, W, S), (7.1)
де V - інституційний вибір в умовах невизначеності й випадковості; X - кількість чинників, що підпадають під вплив суб'єктів інституційних змін; У - кількість чинників, які не можна регулювати (неформальні й випадкові реакції економічних агентів, непередбачені обставини); R -кількість можливих зовнішніх чинників, що впливають на інституційний вибір; W - кількість можливих внутрішніх чинників, що впливають на інституційний вибір; S - кількість можливих альтернатив, що виникають у процесі нелінійної взаємодії формальних і неформальних інститутів.
Таким чином, F як функція інституційного вибору визначається безліччю можливих альтернатив, але лише частина з них підпадає під свідомий вплив суб'єктів інституційного вибору.
У табл. 5.2 наведено чотири основні групи чинників, що визначають складність і нелінійність інституційного вибору в умовах зростаючої невизначеності й неврівноваженості розвитку соціально-економічних систем, що трансформуються. Слід звернути увагу, що крім чинників зовнішнього й внутрішнього середовища функціонування інституційних систем великий вплив на нелінійність інститу-ційного вибору справляють мотивація суб'єктів інституційних змін, а також ступінь їхньої інформованості про наявні альтернативи. Значна кількість чинників (див. табл. 5.2) та різні їхні поєднання й визначають існування інституційних систем економіки, що трансформуються в точках біфуркації, особливо у критичні моменти історії.
Вибір конкретного сценарію проведення інституційних змін залежить від оцінювання результатів кожної з можливих альтернатив і визначається ступенем взаємодії господарських суб'єктів (організацій), індивідів і держави, а також величиною одержуваних синергетичних ефектів. Вибір механізмів інституційних змін залежить і від існуючого у країні конституційного ладу.
Змінення системи майбутніх очікувань економічних агентів, відсутність досвіду регулювання економіки в умовах становлення ринку, непослідовне й часто поверхневе здійснення необхідних перетворень, неукорінення традицій законослухняної поведінки, ідеологічний розкол суспільства, незрілість національної еліти - ці й інші чинники також зумовлюють біфуркаційні механізми інституційних змін соціально-економічних систем, що трансформуються. Тому при аналізі інституційних змін у таких системах "треба бути готовим до нелінійної динаміки. До ймовірностей замість причинно-наслідкових траєкторій. До ситуацій наростання хаосу й втрати пріоритету економіки над політикою в подоланні таких ситуацій. До руху від нерівно-ваги до рівноваги, до поєднання рівноваги й деградації, до дисипативного характеру нових структур та інститутів, що долають деградацію.
Тобто потрібне освоєння економічної синергетики як нового бачення можливостей ринкової трансформації".
У соціально-економічних системах, що трансформуються, суспільство й усі його підсистеми знаходяться у стані невизначеності. Проте це невизначеність іншого типу, ніж в економічно розвинених країнах. Такий тип можна було б назвати перехідним типом невизначеності, що відображає неповноту ринкових відносин .
Таблиия 7.2
Чинники, що зумовлюють невизначеність інституційного вибору
Основні групи чинників |
Зміст основних груп чинників |
Зовнішнє середовище |
Стан економіки країни й ступінь її інтегрованості у світову економіку та міжнародні економічні інститути; обсяг інституційних інвестицій; характер інституційних бар'єрів; механізми виникнення інституційних інновацій; характер політичної системи; співвідношення політичних сил і партій |
Внутрішнє середовище |
Вплив груп спеціальних інтересів; ступінь впливу інституційних новаторів; змінення в поведінці індивідів; ступінь активності організацій та їхня здатність відстоювати свої інтереси; діючий порядок змінення інститутів; активи й інструменти мегалідерів; стратегії учасників інституційних змін; ступінь відповідності нового інституту соціально-культурному середовищу; кількість учасників, зацікавлених в інституційних інноваціях |
Мотивація суб'єктів інституційних змін |
Очікувані вигоди (зростаюча віддача) від граничних інституційних змін; цінність (значущість) створюваних інститутів щодо відповідності економічним інтересам; очікувані витрати, спрямовані на змінення інституційних норм; витрати на моніторинг і впровадження нових інститутів; легітимність впроваджуваних норм |
Поінформованість про альтернативи |
Доступність інформації про наявні альтернативні норми й правила; інформація про переваги впроваджуваних інститутів; рівень моніторингу результатів уведення нового інституту; ступінь конфліктності у процесі введення нового інституту; можливості адаптації нової норми до існуючого інституційного середовища |
Процес інституційних змін у пострадянських державах має складну соціально-економічну, культурно-історичну, ментальну, соціально-психологічну, соціологічну, природно-географічну, геополітичну, тобто нелінійну природу. У процесі виникнення інститутів у перехідних системах формування, зберігання й реалізація інформації, яку вони несуть, відбувається на основі нелінійної взаємодії цих систем з нестійким економічним, політичним і соціальним середовищем. Тому вирішального значення набуває той факт, що в ситуації, коли найнезначніші змінення у зовнішньому або внутрішньому середовищі можуть мати істотні наслідки.
Наявність інститутів ще не гарантує їхнього ефективного функціонування. Що ж розуміють під ефективними інститутами? Якщо акцентувати увагу на координаційності природи інститутів, то практично всі вони є ефективними тому, що сприяють зниженню невизначеності, полегшують процес людських взаємовідносин. Однак це не означає, що вони забезпечують ефективне функціонування економічної системи. Тому всі інститути можна поділити на три групи:
o такі, що підвищують ефективність економічної системи;
o нейтральні;
o ті, які знижують ефективність економічної системи.
Однак слід зазначити, що одні й ті ж інститути можуть як позитивно, так і негативно впливати на розвиток економіки. Так, обмеження конкуренції розглядається як один із засобів підвищення ефективності за рахунок зниження трансакційних витрат шляхом договірних зобов'язань сторін, в той же час в результаті домовленості ціни втрачають свою основну роль регулятора між попитом і пропозицією.
У рамках неоінституціонального аналізу ефективними вважаються інститути, що сприяють максимізації суспільного багатства; до них відносяться базові інститути ринкової системи господарства.
На жаль, в Україні склалася парадоксальна ситуація, коли введення формальних ринкових інститутів супроводжується зниженням ефективності економічної системи.
Запозичені інститути та образ мислення є консервативним чинником. Тому інституціональні зміни можуть складатися тільки з адаптацій в межах допущених можливостей до комплексу правил, норм і примушень, які створюють інституціональну систему. Швидкість переходу як до ринкової, так і до будь-якої іншої соціально-економічної системи залежить від здатності людей переробляти, передавати й засвоювати нову інформацію, а вона обмежена вантажем нагромадженого попередніми поколіннями досвіду сприйняття інформації, або інституціональними складовими.
ЛЕКЦІЯ 8. ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНФРАСТРУКТУРИ НАЦІОНАЛЬНОГО РИНКУ 8.1. Суть, види й функції ринкової інфраструктури 8.2. Фінансова система та фінансова політика в Україні 8.3. Бюджетна система національної економіки 8.4. Фіскальна політика держави 8.1. Суть, види й функції ринкової інфраструктури Ринкова інфраструктура національної економіки - це система організаційно-правових інститутів для підтримки розвитку ринкових відносин господарських суб'єктів. Основні елементи ринкової інфраструктури: біржі, банки, аукціони, посередницькі фірми й товариства, рекламні агентства, страхові компанії, торгові палати, консалтингові і аудиторські фірми, громадські, громадсько-державні й інвестиційні фонди. Особливу роль слід приділити фінансовій інфраструктурі, яку можна розглядати в двох вимірах. По-перше, враховуючи забезпечувальну роль фінансів в економіці, тобто як одну з вихідних, основоположних і домінуючих складових економічної інфраструктури, по-друге - як сукупність різних елементів, що забезпечують функціонування фінансів як суспільного інституту, в організаційному й інструментальному значеннях. Організаційна фінансова інфраструктура являє собою сукупність відповідних структур, що забезпечують функціонування фінансів й управління ними. Вона містить три складові: управлінську, інституційну і обслуговуючу. Управлінська фінансова інфраструктура являє собою сукупність фінансових органів, які виконують функції оперативного управління у сфері державних фінансів і регулюючої діяльності щодо інституцій фінансового й страхового ринків, ринку фінансових послуг, а також фінансових служб галузевих міністерств, відомств, підприємств, організацій і установ. Інституціональна фінансова інфраструктура - це сукупність фінансових інституцій, які функціонують на фінансовому ринку й ринку фінансових послуг, виконуючи функції мобілізації, переміщення й інвестування грошових ресурсів. Обслуговуюча фінансова інфраструктура містить суб'єкти, одні з яких виконують функції організаційних посередників на фінансовому ринку (біржі, брокерські й дилерські контори), інші - допоміжні функції на ринку цінних паперів (реєстратори, депозитарії, клірингові центри). До неї належать також юридичні особи, які, не будучи фінансовими за змістом своєї діяльності, надають послуги різним суб'єктам у сфері фінансових відносин (аудиторські й консалтингові фірми, інформаційні, рейтингові й аналітичні агенції, ріелтерські контори, бюро кредитних історій). Суб'єкти організаційної фінансової інфраструктури виконують свої функції, використовуючи сукупність різноманітних фінансових інструментів, тобто формують її інструментальне наповнення. Результативність й ефективність їньої діяльності багато в чому залежать від дієвості, надійності, непередбаченості й керованості використання цих інструментів. Фінансовий інструментарій постійно розвивається у сферах удосконалення діючих інструментів і запровадження нових їх видів. Фінансовий інжиніринг як розроблення й використання нових фінансових інструментів є одним з головних напрямів розвитку фінансів, тому державні органи й фінансові інституції приділяють йому велику увагу. До інституціональної інфраструктури належать суб'єкти підприємництва, що формують фінансовий сектор економіки, комерційні банки й небанківські кредитні установи, страхові компанії й недержавні пенсійні фонди, факторингові й лізингові компанії, інститути спільного інвестування й компанії з управління активами. В Україні управлінська фінансова інфраструктура представлена державними фінансовими органами (Міністерством фінансів, Державною податковою адміністрацією, Державним казначейством, Рахунковою палатлю, Державним департаментом з фінансового моніторингу), органами управління Пенсійним фондом і фондами соціального страхування, а також органами, що виконують регулюючу функцію (Державною комісією з цінних паперів і фондового ринку, Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг). Особливе місце в організаційній фінансовій інфраструктурі належить Національному банку. З одного боку, це державний регулятор у банківській системі й за такими функціями він має бути віднесений до управлінської фінансової інфраструктури, а з іншого боку, банк є фінансовою інституцією й функціонує на відмінних від комерційних банків засадах. Тому він більше належить до інституційної інфраструктури, хоч і не є складовою фінансового сектору економіки . У складі інституціональної фінансової інфраструктури можна виділити три сегменти: страховий, кредитні ринки й ринок цінних паперів (фондовий ринок). Усі вони об'єднані спільним полем взаємовідносин (фінансовим сектором економіки), хоч мають різну специфіку й напрямок діяльності. Складові ринкової інфраструктури національної економіки виконують такі функції: ♦ організують оформлення ринкових відносин і діяльності суб'єктів господарювання; ♦ полегшують учасникам ринкових відносин реалізацію світових економічних інтересів; ♦ виконують спеціалізацію різних об'єктів економіки й підвищують оперативність їхньої роботи на основі розвитку організаційних форм ринкових відносин; ♦ полегшують форми юридичного і економічного контролю за підприємницькою діяльністю через моніторингові організації. |