1. Сюжетом (франц. Sujet — предмет, тема) називають перебіг дії та послідовність її розвитку, що служить у творі формою розгортання й кон­кретизації його фабули.

 

Категорія сюжету з'являється у зв'язку з необхідністю якось позначити специфічність предмета зображення у словесному мистецтві, який, на відміну від просторових мистецтв, даний не в статиці (тому, наприклад, «сюжет» і «тема» у просторових мистецтвах збігаються чи, точніше, чітко не диференціюються: сюжет картини, тобто предмет зобра­ження, скажімо, певний пейзаж водночас можна назвати її темою), а в динаміці, в дії, яка невпинно розвивається.

 

Динаміку розгортання зображуваних у творі подій у свою чергу має на увазі й категорія фабули. Необхідність введення до літе­ратурознавчої термінології паралельного ряду понять (сю­жет — фабула) пояснюється тим, що сам динамічний аспект твору виступає у ньому водночас і як предмет зображен­ня, тобто компонент змістової організації твору, а саме об'єктивного його змісту, і як спосіб, через який зображується предмет, тобто компонент художньої форми твору. Інакше кажучи, загальна динаміка зображуваного у творі знаходить свій вияв, з одного боку, у подієвості, тобто тому ланцюжку подій, на яких акцентована увага читача і які сприймаються ним як фіксовані у своїй завершеності окремі ланки дії, з іншого боку — у дії як такій, у тому рухові, який втягує в себе все, що зображено у творі, і, концентруючись у просторі й часі зображуваного, набирає в ньому форму певної події: носієм змістового начала динаміки зображуваного, його подієвості, виступає у творі фабула. Фабулу ми сприймаємо насамперед як подієву основу твору, тобто як фактологічну (умовно-реальну) суму подій, про які розповідається у творі і які становлять у ньому свого роду кістяк, або каркас, на якому кріпиться вся представлена у творі дія і який більшою чи меншою мірою може бути абстрагований від її чуттєво (у масі живих подробиць і конкретних деталей) даної без­посередності (сюжету). Фабула — це те, що, хоча й існує в сюжеті, але повністю з ним не збігається. Так, фабула може передувати творові у вигляді тієї абстрагованої від нього події, що мала чи теоретично могла б мати місце в чиємусь житті (наприклад історичні події, які часто кладуться в основу творів, анекдоти або типові житейські ситуації на зразок любовного трикутника і т. п

 

Проблема співвідношення сюжету й фабули має в сучасному літературознавстві й інші шляхи свого вирі­шення, відмінні від поданих тут тим, що, по-перше, час­тина науковців вважає недоцільним введення категорії фабули до системи літературознавчих понять, оскільки вона «не допомагає нашому аналізу, а лише ускладнює його», по-друге, існує традиція, за якою те, що у прийнятій тут системі позначається як фабула, нази­вається сюжетом, і навпаки, те, що тут визначається як сюжет, іменується фабулою.

 

Сюжет як художня форма зв'язування та конкретизації фабульної основи твору виконує дві основні функції, першу з яких умовно можна назвати перипетійною, другу — характерологічною.

Перипетійна (грец. περιπέτεια — несподіваний поворот, що веде до раптової зміни дії) функція сюжету виявляє себе в такій формі конкретизації та роз­гортання фабули твору, яка акцентуєувагу читача переважно на самому перебігу подій, на несподіваних і швидких їх змінах, на тісній причинно-наслідковій їх залежності. Характери зображуваних осіб при цьому відступають на другий план або й зовсім не цікавлять автора. Дія таких сюжетів розвивається стрімко, події, що змінюють одна одну, окреслюються лише в найзагальніших рисах і най­частіше набирають при цьому вигляду певних життєвих перешкод, які долає герой твору, і які, по суті, виконують одну й ту ж функцію — ускладнення, драматизації основної події, надання їй якомога гострішої перипетійної форми. Перипетійна функція сюжету знаходить яскраве вираження в чарівних казках, пригодницькій, фантастичній та детектив­ній літературі, менш характерна вона для творів класичної, особливо реалістичної літератури.

 

Характерологічна функція сюжету найбільшою мірою виявляє себе у творах класичної реалістичної літератури й пов'язана з такою формою ком­понування та зв'язування подій, яка цілком або переважно підпорядковується меті розкриття сутності людських характе­рів, типів, до яких привернута основна увага читача у творі. Подієвість таких сюжетів, як правило, ослаблена або й задана наперед (як, наприклад, у «мандрівних» фабулах, де читач напевне знає, чим закінчиться історія, в якій діє Дон Жуан або Фауст), дія розвивається повільно і не характеризується особливими перипетійними ускладненнями. На передньому плані зображення — характер, а не подія. Такі сюжети часто називають історіями характерів (їх становлення, зростан­ня, самоствердження). Поділ сюжетів за функціями достатню умовний і не означає повної функціональної ізольованості, неможливості різних форм їх поєднання в сюжетах кон­кретних творів. Порівняйте, як характеризує дану проблему автор одного з підручників вступу до літературознавства Ф. Головенченко: «...через сюжет отримують свою організацію дві взаємопов'язані сторони твору — подієвість та характери (персонажі). Хоча подієвість у творах справжнього мистецтва не є кінцевою метою автора, а сама виступає в ролі засобу розкриття характерів, усе ж зв'язки між подіями та характе­рами зовсім не прості і прямолінійні, а досить складні та різноаспектні. В сюжетах одних творів мають місце свого роду «гармонійні» відношення між ними (цей випадок найбільше поширений у творах майже всіх епічних жанрів так званої „великої" літератури); в сюжетах інших творів можна помітити, що характер переважує події — він художньо реалізується поза прямим зв'язком з ними; є і третій тип творів, в яких події переважують характери — характери в них зумовлені не усією організацією подій, а лише загальною їх спрямованістю».

 

З основними функціями сюжету тісно пов'язані його типи, класифікація яких встановлюється за ознакою характе­ру внутрішнього співвідношення та взаємозв'язку подій, компонованих і реалізованих через їх фабульний перебіг. Тип сюжету, в якому події зв'язуються лише через часовий зв'язок, називається хроні­кальним. Його назва походить від назви одного з прозаїчних жанрів, характерних для ранніх етапів розвитку літератури. Хроніками називали такі описові твори, в яких давався що­річний перебіг найважливіших подій історичного життя тієї чи іншої держави. Найбільш яскраво хронікальний тип сюжету представлений у творах автобіографічного характеру.. Сюжети хронікального типу найчастіше, хоча й не обов'язково, виконують у творі характерологічну функцію. Тип сюжету, в якому події з'єднані причинно-наслідко-вими зв'язками, називається концентричним. Для таких сю­жетів характерна концентрованість дії навколо однієї (або кількох — у великих за обсягом творах) визначальної події, яка поставлена в центр сюжету й до якої привернута вся увага читача твору. Єдність дії, що характеризує концентрич­ний тип сюжету, найбільш яскраво представлена сценічни­ми творами (різними жанрами драматичного роду літерату­ри), менш чітко — прозою та віршами («Євгеній Онєгін» О. Пушкіна, «Злочин і кара» Ф. Достоєвського тощо). Кон­центричний тип сюжету, як правило, вирізняється склад­ними формами поєднання характерологічної та пери-петійної функції, інколи своєрідною їх боротьбою.

 

В основі внутрішньої організації сюже  ту як певної послідовності перебігу та розгортання дії лежить конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення), тобто певна суперечність у стосунках між героями, проблема, що окреслюється темою твору і, потребуючи свого вирішення, мотивує той чи інший розвиток дії. Конфлікт, що постає у творі як рушійна сила його сюжету й ланка, яка поєднує сюжет та фабулу твору з його темою, може позначатися в літературознавстві й іншими, синонімічними йому термі­нами: колізія та інтрига. «Літературний конфлікт в його специфічній формі (в сюжеті) прийнято називати інтригою та колізією. При цьому інколи розрізняють їх між собою в тому відношенні, що під інтригою розуміють зіткнення особистого значення, а під колізією — зіткнення суспільного значення. Однак, з огляду на те, що... особисті й суспільні суперечності переплітаються, зливаючись у єдність, в значен­ні літературного конфлікту найчастіше вживається термін „колізія", а під інтригою розуміють заплутаність, подієву ускладненість сюжету». Будь-який конфлікт має звичайно свій початок, продовження, пік зростання та напруження, в якому суперечності у стосунках виявляють себе з найбільшою силою й гостротою, та кінець — певне розв'язання, вичерпання тих протиріч, що порушували рівно­вагу у стосунках. Основні елементи, на які може бути поділе­на дія сюжету як «колізії, що рухається» (В. Кожинов), збігаються з основними змістовими чинниками розвитку та розв'язання конфлікту. Тому внутрішню організацію сюжету розглядають, звичайно, як таку структуру побудови дії, що вбирає в себе п'ять елементів*: експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію та розв'язку.

 

Експозиція (лат. expositio — пояснення) виконує функцію інформування читача про «розташування сил», що ви­значатимуть конфлікт твору, попереднє, у найзагальніших рисах, знайомство з персонажами твору, введення в ситуацію, у якій визріває конфлікт. Розрізняють такі окремі різно­види експозиції: пряма — на початку твору, затримана — подається після початку дії, розпорошена — фрагментарна, немовби порціями, подається протягом усієї дії, обернута — наприкінці дії.

 

Зав'язка — той етап розвитку дії, який визначає «зав'я­зування» в ній певного конфліктного вузла, окреслення такої події, що служить початком розгортання основного кон­флікту твору. Твір може відразу починатися із зав'язки, тоді вона, як правило, набуває більш гострого й напруже­ного характеру, може створювати враження несподіваності й загадковості. Зав'язка творів, яким передує експо­зиція, відзначається, як правило, плавнішим і послідов­нішим перебігом дії.

 

Розвиток дії — це увесь її перебіг, починаючи від зав'яз­ки й закінчуючи кульмінацією твору. Ця ланка розгортання дії твору звичайно являє собою ряд перипетій, тобто по­ступових ускладнень дії, мета яких полягає в дедалі біль­шому загостренні конфлікту, доведенні його до стану, в якому його внутрішня суть виявляє себе з найбільшою повнотою й певністю.

 

Кульмінація (від лат. culmen — вершина) — момент найбільшого напруження дії, найвищої точки розвитку конфлікту, момент максимального загострення конфлікт­ної ситуації, окресленої у творі.

 

Розв 'язка — це та частина сюжету, яка завершує дію, доводить до їх логічного вирішення події, зав'язані в кон­фліктному вузлі твору, частково або й повністю розв'язує зовнішню сторону конфлікту, не вичерпуючи, як правило, при цьому глибини філософської проблематики, ним пос­тавленої (що, звичайно, стосується далеко не всіх творів).

 

Сюжети окремих художніх творів можуть включати в себе й додаткові елементи, серед яких розрізняють: передісторію —  розповідь про життя чи епізоди з життя героїв твору, що не включаються безпосередньо в зображувану дію; подальшу історію — більш-менш розгорнуту розповідь про долю ге­роїв після завершення безпосередньо зображуваної дії; пролог (грец. πρόλογοζ, від προ — перед і λόγοζ — слово) — «початковий епізод епічного або (частіше) драматичного твору, в якому щось повідомляється про наміри та завдання автора або коротко викладаються зображувані далі події, або, нарешті, змальовується певна подія, що відокремлена в часі від основної дії, передує їй і проливає на неї світло»; епілог (грец. έπίλογοζ, від έπί — після і λόγοζ — слово) — «завершальна частина твору. В ній автор (у драмі —  вустами кого-небудь з персонажів) звертається до публіки безпосередньо: висловлює якісь узагальнюючі судження, дякує за увагу, просить прихильно поставитися до його твору». Інколи епілогом називають подальшу історію.

 

В окремих випадках сюжетна будова твору може усклад­нюватися введенням до неї так званих вставних епізодів, що даються звичайно у формі розповіді одного з героїв твору про певні життєві події, які до зображуваної в само­му творі дії не мають безпосереднього відношення. Не мотивуючи прямо розвиток дії, подібні епізоди мають своїм завданням проливати додаткове світло на окремі її сюжетні ланки, виступаючи в ролі таких аналогій зображуваній дії, що загострюють її конфліктну суть.

 

Сюжет, як і інші елементи предметної зображуваль­ності (внутрішньої форми твору), знаходить свій вияв через словесне, художньо-мовленнєве оформлення твору, яке у системі його формальних рівнів займає найбільш зов­нішнє положення й відповідно може бути назване зовніш­ньою формою твору.

2. Евфоні́я (грец. euphone — милозвучність) — вияв фоніки, який означає гармонійну сув'язь позитивно-естетичних явищ художнього, передовсім поетичного, твору.

Милозвучність - уникання складного для вимови нагромадження звуків.

Евфонія надзвичайно органічна для української лірики, оскільки спирається на визначальну інтонаційну основу української мови — вокалізм, зумовлюючи тяжіння версифікаційних пошуків до музичності (Микола Вороний, Олександр Олесь, Павло Тичина, Володимир Сосюра та інші) виконує особливу стилістичну функцію у розмаїтті симетричного звукового ладу поетичного мовлення, забезпечує міру кількості, частоти, комбінування та тривання фонем. Це стосується їхньої якості (інструментування), місця розташування у тексті (епіфора, анафора, кільце, рима тощо). Яскравим прикладом евфонії може бути, зокрема, поезія Миколи Вінграновського, в якій благозвуччя постає стильовим принципом:

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

Фоніка — звукова організація поетичного мовлення; віршові засоби, які надають ліричному творові милозвучності, посилюють його емоційність та виразність. Будучи розділом фонетики, водночас фіксує відхилення від фонетичних мовних нормативів, які мають естетичну вартість.

У широкому значенні фоніка — галузь літературознавства (віршознавства), яка висвітлює естетичну функцію звуків у художньому творі як певної звукової цілості, аналізує та відповідно класифікує їх. Насамперед об'єктом аналізу стає добір певних фонем, їх фреквентність та послідовність.

У вужчому — фонічні властивості творів стильової течії, напрям у творчості окремого автора (наприклад фоніка Шевченка, фоніка футуристів, українська фоніка).

Евфонія (грецьк. euphone — милозвучність) — вияв фоніки, який означає гармонійну сув'язь позитивно-естетичних явищ художнього, передовсім поетичного, твору. Е. надзвичайно органічна для української лірики, оскільки спирається на визначальну інтонаційну основу української мови — вокалізм, зумовлюючи тяжіння версифікаційних пошуків до музичності (М.Вороний, О.Олесь, П.Тичина, В.Сосюра та ін.), виконує особливу стилістичну функцію у розмаїтті симетричного звукового ладу поетичного мовлення, забезпечує міру кількості, частоти, комбінування та тривання фонем. Це стосується їхньої якості (інструментування), місця розташування у тексті (епіфора, анафора, кільце, рима тощо). Яскравим прикладом Е. може бути, зокрема, поезія М.Вінграновського, в якій благозвуччя постає стильовим принципом:

У синьому морі я висіяв сни,

У синьому морі на синьому глеї

Я висіяв сни із твоєї весни,

У синьому морі з весни із твоєї.

Какофонія (від грецьк. kakos — поганий та phone — звук, мова) — безладне, хаотичне нагромадження звуків, різновид дисонансу, доведений до абсурду. Використовувалася авангардистами, зокрема футуристами

Какофо́нія (від грец. kakós — дурний і phone — англ. звук) — немилозвучне сполучення звуків, що справляє естетично негативне враження (у музиці, віршах)..

Цей термін частіше використовується стосовно музики, причому не завжди об'єктивно. Відомий трагічний приклад вживання цього терміну у статті «Сумбур замість музики», де ним охарактеризована опера «Катерина Ізмайлова» Д. Шостаковича:

Іноді цей термін може використовуватись і в переносному значенні, наприклад у стосунку до архітектурних «шедеврів» у словосполученні «застигла какофонія»^[2]