41. У липні парламентом прийнято, а главою держави підписано Закон України «Про судовий збір», який набирає чинності з 1 листопада 2011 року.

Прийняття зазначеного Закону обумовлено також потребою законодавчого врегулювання питання судового збору, який як поняття з’явився з моменту прийняття 18 березня 2004 року Цивільного процесуального кодексу України. Сплату судового збору передбачено також Кодексом адміністративного судочинства України та Господарським процесуальним кодексом України.

  Згідно з частиною 1 статті 3 Закону судовий збір сплачується: за подання до суду позовної або іншої заяви, передбаченої процесуальним законодавством; за подання до суду апеляційної і касаційної скарг на судові рішення, заяви про перегляд судового рішення у зв’язку з нововиявленими обставинами, заяви про скасування рішення третейського суду, заяви про видачу виконавчого документа на примусове виконання рішення третейського суду та заяви про перегляд судових рішень Верховним Судом України; за видачу судами документів.

  Громадянам важливо знати, що судовий збір не справляється за подання:

 – заяви про перегляд Верховним Судом України судового рішення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом;

 – заяви про скасування судового наказу;

 – заяви про зміну чи встановлення способу, порядку і строку виконання судового рішення, а також в інших випадках, передбачених частиною 2 статті 3 Закону.

 Розмір ставок   

  Cтаттею 4 Закону встановлено, що судовий збір справляється у відповідному розмірі від мінімальної заробітної плати у місячному розмірі, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, – у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі. Збільшення же розміру ставок судового збору фінансово обґрунтовано. Так, наприклад, реальні витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу (судові повістки, папір, вартість друку та поштового відправлення), пов’язаного з розглядом позовної заяви про розірвання шлюбу, становлять у середньому 110,61 грн. Водночас законодавчо встановлена плата з інформаційно-технічного забезпечення судових процесів на сьогодні становить 30 грн, а державне мито сплачується позивачем при зверненні до суду у цій категорії справ у сумі 8,50 грн. Таким чином, різниця в сумі 72,11 грн по кожній цивільній справі з розірвання шлюбу нині має компенсуватися за рахунок видатків державного бюджету. Ставка ж судового збору за Законом у такій категорії справ становитиме 188,20 грн, що дасть змогу компенсувати відповідні витрати.

 В адміністративному процесі на розгляд однієї справи в середньому необхідно 172,84 грн, а мито при зверненні до суду в окремих категоріях справ становить 3,40 грн, і законодавство не передбачає плати з інформаційно-технічного забезпечення судового процесу. Отже, різниця між витратами на забезпечення судового процесу покривається за рахунок коштів державного бюджету, наповнення якого здійснюється, зокрема, за рахунок платників податків, яких судовий процес не стосується.

 Хочу звернути увагу, що судовий збір при зверненні до господарського суду встановлено в більших розмірах порівняно з цивільним судочинством із метою стимулювання суб’єктів господарювання до дотримання договірної дисципліни. Відтак, визначені законом ставки судового збору є диференційованими, економічно виправданими та такими, що відповідають реаліям сьогодення.

  Якщо не змінювати низьких ставок судового збору, сторони не будуть зацікавлені у врегулюванні спору поза судом, а запровадження та розвиток процедур медіації є черговим кроком на шляху судової реформи. Окрім того, є тисячі скаржників, які безперервно судяться з родичами, сусідами, журналістами лише тому, що отримують від цього задоволення. Нові розміри судового збору стануть для таких скаржників стримуючим фактором. Статистика свідчить, що сьогодні в Україні кількість справ у судах на одиницю населення вища, ніж в інших європейських країнах. Відповідно зменшення загальної кількості судових справ пришвидшить здійснення правосуддя та зробить його більш ефективним.

  Збільшення ставок судового збору за подачу апеляційної та касаційної скарг дозволить, на мою думку, частково запобігти безпідставному оскарженню судових рішень, а отже, знизити вкрай високий рівень навантаження на суддів щодо розгляду справ. Слід зауважити, що для незахищених верств населення, зокрема пенсіонерів, інвалідів, постраждалих внаслідок Чорнобильської катастрофи та інших, передбачено пільги або невеликі ставки судового збору. Окрім того, Закон, як і процесуальні кодекси, надає право суду, враховуючи майновий стан сторони, відстрочити або розстрочити сплату судового збору на певний строк – до ухвалення судового рішення, а також зменшити розмір збору або звільнити від його сплати.

   Зарахування судового збору до Держбюджету

    Відповідно до статті 6 Закону судовий збір перераховується у безготівковій або готівковій формі виключно через установи банків чи відділення зв’язку та сплачується у гривнях. Статтею 7 Закону визначено випадки повернення судового збору. Зокрема, коли зменшено розмір позовних вимог або внесено судовий збір у більшому розмірі, ніж встановлено законом; повернено заяву або скаргу; відмовлено у відкритті провадження у справі; залишено заяву або скаргу без розгляду.

  Статтею 9 Закону передбачено зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України. Це означає, що головні розпорядники цих бюджетних коштів, тобто самі суди, зможуть використовувати зазначені видатки на забезпечення належних економічних умов для повного і незалежного здійснення правосуддя, фінансування потреб судів (витрати на розгляд судових справ, комунальні послуги, ремонт і охорону судових приміщень, придбання оргтехніки, поштові витрати тощо). У минуле відійдуть несвоєчасні повідомлення учасників судових процесів про судові засідання через нестачу коштів на оплату поштових послуг, незадовільний стан приміщень судів, відсутність інформаційних служб у певних судах та інші “негаразди” судової системи. Більше того, централізований порядок фінансування судових органів із державного бюджету обмежить будь-який вплив на суд – ми не залежатимемо від розподілу бюджетних коштів, який здійснювала виконавча влада. Це дозволить гарантувати незалежність суду, що є загальновизнаним із позицій міжнародного права.

42.  У відповідності з п. 12 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України дається поняття «постанови» як письмового рішення суду будь-якої інстанції в адміністративній справі, у якому вирішуються вимоги адміністративного позову. Цим пунктом дається визначення поняття «постанова» та з'ясовується процесуальне значення такого документа. Виходячи зі змісту положень п. 12 ст. З цього Кодексу постановою є рішення адміністративного суду, яким вирішуються вимоги адміністративного позову за суттю. Вона усуває публічно-правовий спір. Це положення закону має свої витоки ще в римському приватному праві. В той час, коли у судді склалося ясне уявлення за суттю справи і він не сумнівався в істинності приведених фактів сторонами, то він оголошував їм своє рішення (оріпіо або іпйісаіит). Зміст судового рішення повинен був повністю відповідати матеріалам поданої позовної заяви, згідно використаній 1е£І8 асііо (див.: Гарсиа Гарридо М.Х. Римское частное право: Казусьі, иски, институтьі. - М.: Статут, 2005. - С. 175). Таким чином, виходячи з означеного, необхідно констатувати, що постанова адміністративного суду - це рішення суду, яким суд вирішує вимоги адміністративного позову або заперечення щодо таких вимог по суті і таке рішення усуває публічно-правовий спір. На відміну від постанови адміністративного СУДУ ухвали цього суду вирішують процесуальні питання. На підтвердження нашої позиції ми звернемося до ст. 158 цього Кодексу, яка передбачає два види судових рішень. Згідно з ч. 1 ст. 158 цього Кодексу зазначається, що судове рішення, яким вирішує спір по суті, викладається у формі постанови. У відповідності зі ст. 159 цього Кодексу судове рішення (в нашому випадку - постанова) повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення (постанова), ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення (постанова), ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністратив­ній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

До постанови адміністративного суду висуваються чинним законо­давством певні вимоги. Загальними вимогами можна вважати:

1)       правосудність (тобто законність і обґрунтованість) постанови;

2)       повноту; 3) зрозумілість; 4) безумовність та безальтернативність. Розглянемо та прокоментуємо ці вимоги. Так, правосудність- це основна якісна вимога до судової постанови, порушення якої є підставою для скасування чи зміни судової постанови судом вищої інстанції. Цей термін означає «справедливий» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. - С. 917). Отже, це означає, що постанова адміністративного суду має бути справедлива, а саме ґрунтуватися на підставі об'єктивних фактів, позбавлена упередження, заснована на правильному об'єктивному ставленні до вимог і заперечень сторін при розгляді адміністративної справи, ґрунтується на законних фактичних даних, які достатньо підтвердже­ ні, обґрунтовані. Отже, правосудність поєднує в собі дві вимоги- законність та обґрунтованість (ст. 159 цього Кодексу). Виходячи з цих законодавчих положень необхідно констатувати, що постанова адміністративного суду по конкретній адміністративній справі є законною, якщо вона ухвалена судом відповідно до норм матеріального права з дотриманням норм процесуального права. При цьому закон­ ність необхідно трактувати не суто формально - як дотримання вимог закону, а у більш широкому значенні - у світлі верховенства права. Обґрунтованою є судова постанова, якщо вона ухвалена судом на підставі обставин в адміністративній справі, які повно і всебічно з'ясовані на основі доказів, що були досліджені судом. Щодо другої вимоги, яка ставиться до постанови адміністративного суду, а саме її повноти, то необхідно зазначити, що термін, яким ця вимога позначається, означає «вичерпна достатність, повний склад, необхідна кількість чого-небудь. Насиченість, змістовність» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. - К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. - С. 812). Отже, повнота

судової постанови - це не що інше, як вичерпна достатність, насиче­ність та змістовність (багата за змістом) такого рішення адміністра­тивного суду. Таким чином, повнота судової постанови означає те, що суд повинен дати вичерпну відповідь на кожне передане на його вирішення правове питання, тобто вимогу адміністративного позову. Неповнота судової постанови може бути усунута судом, який його ухвалив, через ухвалення додаткового судового рішення (ст. 168 цього Кодексу), але за умови, що досліджені судом докази дають можливість ухвалити таке рішення. В іншому разі - неповноту судової постанови може усунути суд вищої інстанції в разі її оскарження.

Стосовно такої вимоги до постанови адміністративного суду, як «зрозумілість», то необхідно зазначити, що термін, яким позначена ця вимога, означає: «доступний для сприймання, ясний, дохідливий; який має підставу, закономірний» (див.: Великий тлумачний словник сучасної української мови/ Уклад, і голов. ред. В. Т. Бусел. -К.; Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. - С. 386). Отже, така вимога як зрозумілість полягає в тому, що висновки суду в постанові адміністративного суду повинні прямо випливати із мотивації, а також бути чіткими, тобто не допускати неоднозначного трактування. Незрозумілість судовоїпостанови може бути усунуто судом, що її ухвалив, постановлянням ухвали про роз'яснення судової постанови (ст. 170 цього Кодексу). При цьому недопустимо змінювати зміст судової постанови по суті. Описки (технічні або філологічні помилки) та очевидні арифметичні помилки у судовій постанові також можуть бути виправлені судом, що її ухвалив (ст. 169 цього Кодексу). Така вимога як безумовність постанови адміністративного суду термінологічно означає: «нічим не обмежений; беззастережний... незаперечний, безсумнівний». Отже, безумовність постанови є ніщо інше, як нічим не обмежене, беззастережне, незаперечне, безсумнівне рішення адміністративного суду. Таким чином, така вимога до постанови адміністративного суду як безумов­ність означає, що виконання судової постанови не може бути поставлено судом у залежність від якоїсь умови - настання події, вчинення яких-небудь дій тощо. Безальтернативність вимагає від суду формулювати свій присуд так, щоб його можна було виконати лише в один спосіб. Тобто виконавець судової постанови не повинен мати можливості обирати один зі способів виконання судової постанови на власний розсуд.

Виходячи із ст. 160 цього Кодексу встановлений порядок ухвалення судових рішень та їх форма. Відповідно до ч. 1 цієї статті суд приймає постанову іменем України негайно після закінчення судового розгляду.

 

Згідно із ч. 5 ст. 124 Конституції України та ч. 1 ст. 11 Закону від 7 лютого 2002 р. № 3018-ІІЇ «Про судоустрій України» (далі - Закон № 3018-Ш) судове рішення ухвалюється іменем України, завдякичому воно сприймається як воля держави, а вирок, зокрема, визнається засудженим як правова оцінка державою його діяння. Бланк, на якому виготовлено судове рішення, обов'язково має містити державну символіку України, тобто герб, і напис «іменем України». Відсутність бланків судових рішень, що відповідають чинному законодавству, та недостатнє забезпечення ними судів призводить до неоднакового оформлення цих документів. Зокрема, постанови про закриття справ у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності нерідко складаються у довільній формі на самостійно розроблених судами бланках без державної символіки.

У чинному Кодексі України про адміністративні правопорушення (далі - КпАП) немає статті, в якій було б передбачено ухвалення судами іменем України постанов у справах про адміністративні право­порушення. Однак виходячи зі змісту конституційної норми (ч. 5 ст. 124)тач. 1ст. 11 Закону №3018-111 судове рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України. Отже, в таких випадках суди повинні враховувати принцип дії верховенства права та виносити постанови від імені України, що й передбачено у проекті нового Кодексу (див.: «Про якість складання й оформлення судових рішень у кримінальних справах та справах про адміністративні правопорушення» // Узагальнення Верховного Суду України від 01.08.2004 р.).

Постанова приймається, складається і підписується в нарадчій кімнаті складом суду, який розглянув справу. У виняткових випадках залежно від складності справи складання постанови у повному обсязі може бути відкладено на строк не більше ніж 5 днів з дня закінчення розгляду справи. При цьому вступна та резолютивна частини постанови підписуються всім складом суду, проголошуються в тому самому засіданні, в якому закінчився розгляд справи, і приєднується досправи.

Ст. 161 цього Кодексу окреслені питання, які вирішує суд при прийнятті постанови. Так, під час прийняття постанови суд вирішує: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку звернення до суду тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) яку

правову норму належить застосувати до цих правовідносин; 4) чи належить задовольнити позовні вимоги або відмовити в їх задоволенні; 5) як розподілити між сторонами судові витрати; 6) чи є підстави допустити негайне виконання постанови; 7) чи є підстави для скасування заходів забезпечення адміністративного позову.

У відповідності зі ст. 162 коментованого Кодексу передбачені повноваження суду при вирішення справи. Так, при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повно­важень чи окремих його положень, дій чи бездіяльності і проскасування або визнання нечинним рішення чи окремих його положень, про поворот виконання цього рішення чи окремих його положень із зазначенням способу його здійснення; 2) зобов'язання відповідача вчинити певні дії; 3) зобов'язання відповідача утриматися від вчинення певних дій; 4) стягнення з відповідача коштів; 5) тимчасо­ву заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднан­ня громадян; 6) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 7) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 8) визнання наявності чи відсутності компетенції (повно­важень) суб'єкта владних повноважень. Крім того, суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

Ст. 163 чинного Кодексу передбачений зміст постанови. Так, постанова складається з: 1) вступної частини із зазначенням: дати, часу та місця її прийняття; найменування адміністративного суду, прізвищ та ініціалів судді (суддів) і секретаря судового засідання; імен (найменувань) сторін та інших осіб, які беруть участь у справі; предметаадміністративного позову; 2) описової частини із зазначенням: короткого змісту позовних вимог і позиції відповідача; пояснень осіб, які беруть участь у справі; інших доказів, досліджених судом; 3) мотивувальної частини із зазначенням: встановлених судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів; мотивів, з яких суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався; 4) резолютивної частини із зазначенням: а) висновку суду про задоволення адміністра­тивного позову або про відмову в його задоволенні повністю чи

частково; б) висновку суду по суті вимог; в) розподілу судових витрат; г) інших правових наслідків ухваленого рішення; д) строку і порядку набрання постановою законної сили та її оскарження.

Ст. 164 цього Кодексу передбачені положення постанови щодо частини позовних вимог. Так, суд до закінчення судового розгляду справи може прийняти постанову щодо частини позовних вимог за клопотанням особи, яка бере участь у справі, якщо з'ясовані судом обставини дають можливість без шкоди для справи вирішити частину позовних вимог. Слід зазначити, що постанова щодо частини позовних вимог може бути оскаржена у загальному порядку.

Судове рішення (постанова) проголошується прилюдно негайно після виходу суду з нарадчої кімнати. Головуючий у судовому засіданні роз'яснює зміст рішення, порядок і строк його оскарження. Особи, які беруть участь у справі, можуть отримати в суді копію постанови. Копія постанови не пізніше наступного дня після ухвалення надсилається особі, яка бере участь у справі, але не була присутня в судовому засіданні. Якщо копія постанови надіслана представникові, товважається, що вона надіслана й особі, яку вона представляє.

Ст. 168 цього Кодексу передбачене додаткове судове рішення (постанова). Так, суд що ухвалив судове рішення, може за заявою особи, яка брала участь у справі, чи з власної ініціативи прийняти додаткову постанову чи постановити додаткову ухвалу у випадках, якщо: 1) щодо однієї із позовних вимог, з приводу якої досліджувалися докази, чи одного з клопотань не ухвалено рішення; 2) суд, вирішивши питання про право, не визначив способу виконання судового рішення; 3) судом не вирішено питання про судові витрати.

Питання про ухвалення додаткового судового рішення може бути заявлено до закінчення строку на виконання судового рішення. Суд ухвалює додаткове судове рішення після розгляду питання в судовому засіданні з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду питання. Натомість про відмову в ухваленні додаткового рішення суд постановляє ухвалу.

Додаткове судове рішення або ухвала суду про відмову в ухваленні додаткового судового рішення можуть бути оскаржені.

Різновидами постанов можна назвати: 1) постанову суду першої інстанції - через неї суд вирішує вимоги адміністративного позову; 2) постанову суду апеляційної інстанції - через неї суд вирішує одночасно вимоги апеляційної скарги і вимоги адміністративного

позову; 3) постанову суду касаційної інстанції - через неї суд вирішує одночасно вимоги касаційної скарги і вимоги адміністративного позову; 4) постанову Верховного Суду України - через неї суд вирішує вимоги скарги за винятковими обставинами, а також може вирішувати вимоги адміністративного позову; 5) постанову щодо частини позовних вимог - її суд приймає до закінчення судового розгляду справи за клопотанням особи, яка бере участь у справі, якщо обставини, якіз'ясував суд, дають можливість без шкоди для справи вирішити частину позовних вимог; 6) додаткову постанову - її суд приймає, якщо у його постанові внаслідок недогляду було вирішено не всі вимоги ад­міністративного позову, щодо яких було досліджено докази, або не встановлено способу виконання судового рішення, або не вирішено питання про судові витрати.

Постанова щодо частини позовних вимог (ст. 164 цього Кодексу) -новий для процесуального законодавства України різновид судового рішення. Його передбачено для того, щоб пришвидшити надання судового захисту правам, свободам чи інтересам особи, що були порушені. Якщо докази, що досліджені судом, дають можливість вирішити частину позовних вимог (наприклад, вимогу про скасування незаконного акта), то суд за клопотанням особи, яка бере участь у справі, може прийняти стосовно цих вимог постанову і продовжити розгляд справи щодо інших вимог (наприклад, про відшкодуваннязавданої цим актом шкоди). Так само постанову може бути прийнято щодо частини позовних вимог, які визнав відповідач і це визнання прийнято судом, а щодо позовних вимог, які відповідач не визнав, то справу у цій частині необхідно розглядати за суттю. Постанова щодо частини позовних вимог набирає законної сили і може бути оскаржена за загальними правилами набрання постановою законної сили та її оскарження.

43. Відповідно до ч. 1 ст. 92 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, пе­рекладачів та проведенням судових експертиз, несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків, залучення спеціаліста, перекладача та проведення судової експертизи. Це означає, що для з'ясування положень ч. 1 ст. 92 Кодексу адміністративного судочинства України, слід зупинитися на таких положеннях Закону: «витрати, пов»язані із залученням свідків», «витрати, пов'язані із залученням спеціалістів», «витрати, пов»язані із залученням перекладачів»,«витрати, пов»язані із проведенням судових експертиз». Передусім, в теорії адміністративного судочинства судові витрати - це такі витрати, які пов'язані з провадженням адміністративної справи в суді, і покладаються на сторони, третіх осіб із самостійними вимогами.

Розглянемо перший припис «витрати, пов»язані із залученням свідків». Передусім це стосується витрат, пов'язаних з переїздом з одного до іншого населеного пункту свідків, наймання ними житла, що несе сторона, яка заявила клопотання про виклик свідків. Такий самий порядок властивий і щодо витрат, пов'язаних із залученням спеціаліста або перекладача. Інакше кажучи, стосовно зазначених випадків йдеться про відшкодування добових, а також компенсацію за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам, спеціалістам та перекладачам. Слід зазначити, що компенсація завтрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам, спеціалістам, перекладачам сплачується стороною, яка заявила таке клопотання про їх виклик.

Питання порядку та обсягу оплати проведення судової експертизи регламентується Законом України «Про судову експертизу». Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотання про проведення експертизи, але не зазначено, куди вносяться ці кошти. Якщо судова експертиза проводиться у відповідній судово-експертній установі, то кошти за її проведення особа може перерахувати цій установі. Якщо клопотання про проведення експертизи заявлено обома сторонами, витрати на її оплату несуть обидві сторони порівну. Вони можуть разом або кожний окремо внести ці кошти експертній установі за проведення експертизи. Ця оплата узгоджується стороною, яка робить таке клопотання про залучення спеціалістів, перекладачів та проведення судових експертиз. Тобто свідкам, спеціалістам і перекладачам компенсується такою стороною втрачений заробіток, який обчислюється пропорційно від обсягу середньомісячного заробітку, а компенсація за відрив від звичайних занять - пропорційно від обсягу мінімальної заробітної плати.

Стосовно експертиз, то тут зазначені чіткі розцінки. Отже, питання порядку та обсягу оплати проведення судової експертизи регла­ментується Законом України «Про судову експертизу». Кошти на оплату судової експертизи вносяться стороною, яка заявила клопотан­ня про проведення експертизи.

Отже, за загальним правилом витрати, пов'язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, несе сторона, яка заявила відповідне клопотання.

2. Відповідно до ч. 2 ст. 92 Кодексу адміністративного судочинства України свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам оплачуються проїзд, а також добові в разі переїзду до іншого населеного пункту. Експертам, спеціалістам і перекладачам повинна бути сплачена винагорода за виконану роботу. Це означає, що тут йдеться про відшкодування добових, а також компенсацію за втрачений заробіток чи відрив від звичайних занять свідкам, спеціалістам, перекладачам,експертам. Слід зазначити, що обсяг добових (у разі переїзду до іншого населеного пункту) визначено у Постанові Кабінету Міністрів України «Про норми відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон» від 23 квітня 1999 р. Виплати добових свідкам, спеціалістам, перекладачам, експертам оплачуються стороною, не на користь якої ухвалено судове рішення.

Важливо зазначити, що питання порядку та обсягу оплати проведення судової експертизи регламентується Законом України «Про судову експертизу» за відповідними розцінками. Слід зазначити, що оплату несуть обидві сторони порівну, або замовник (сторона). Отже, під час вирішення питань щодо витрат, передбачених ст. 92 Кодексу адміністративного судочинства України суди на практиці керуються Інструкцією «Про порядок та розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, упровадженні яких перебувають справи про адміністративні право­порушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їхніми працівниками функцій експертів і спеціалістів» від 1 липня 1996 р., Законом України «Про судову експертизу» від 1994 р., постановою Кабінету Міністрів України «Про порядок відшкодування витрат на відрядження в межах України та за кордон» від 23 квітня 1998 р.

3.       Відповідно до ч. З ст. 92 Кодексу адміністративного судочинства України в разі несплати судової експертизи у строк, встановлений судом, суд може скасувати ухвалу про призначення судової експертизи. Це означає, що ця стаття дає право адміністративному суду скасувати ухвалу про призначення експертизи, якщо експертиза була не сплачена. Проте це не виключає можливість особи до закінчення розгляду справи по суті знову заявити клопотання під час оплати експертизи.

4.   Відповідно до ч. 4 ст. 92 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо виклик свідків, призначення експертизи, залучення перекладачів, спеціалістів здійснюються за ініціативою суду, а також у разі звільнення від сплати судових витрат або зменшення їхнього обсягу, відповідні витрати компенсуються за рахунок Державного бюджету України в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. З метою з'ясування правових приписів ч. 4 ст. 92 Кодексу адміністративного судочинства України необхідно зупинитися на таких, як: 1) коли виклик свідків, призначення експертизи, залучення перекладачів, спеціалістів здійснюється за ініціативою суду; 2) коли сторони або треті особи звільняються від судових витрат; 3) відповідні витрати компенсуються за рахунок державного бюджету.

Перше положення - це виклик судом свідків, призначення експертизи, залучення перекладачів, спеціалістів. Це положення необхідно почати розкривати з того, що ґрунтуючись на принципі офіційного з'ясування всіх обставин у справі, адміністративний суд відіграє активну роль в адміністративному судочинстві, що зумовлена наявністю публічного інтересу в результатах вирішення справи. Відповідно суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, зокрема витребування доказів, яких, на думку суду, не вистачає. Дії суду, що передбачені вч. 4 ст. 92 Кодексу адміністративного судочинства України, і спрямовані на це.

Відповідно до ст. 74 Кодексу адміністративного судочинства України суд забезпечує докази допитом свідків, яких викликає до суду, призначенням експертиз тощо. Так, відповідно до ч. 4 ст. 65 Кодексу адміністративного судочинства України свідок викликається в судове засідання з ініціативи суду. Натомість за ч. 2 ст. 67 Кодексу адміністративного судочинства України зазначається, що спеціаліст може бути залучений до участі в адміністративному процесі за ухвалоюсуду для надання безпосередньої допомоги під час вчинення про­цесуальних дій. Крім того, відповідно до ч. 2 ст, 68 Кодексу адміністративного судочинства України суд забезпечує особі перекладача, коли дійде висновку, що особа внаслідок неспроможності оплатити послуги перекладача буде позбавлена судового захисту. Суд також може призначити судову експертизу для з'ясування обставин, що мають значення для справи і потребують спеціальних знань у галузі науки,мистецтва, техніки, ремесла.

У зазначених випадках відповідні витрати компенсуються за рахунок Державного бюджету в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Так, відповідно до ст. 92 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо призначення експертизи здійснюється за ініціативою суду, то витрати, пов'язані з проведенням експертиз передбачені постановами Кабінету Міністрів України «Про за­твердження Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їх працівниками функцій експертів та спеціалістів» від 1 липня 1996 р. № 710 та «Про затвердження Переліку державних платних послуг, які надаються науково-дослідними інститутами судових експертиз Міністерства юстиції* від 7 серпня 1999 р. № 1432.

Щодо свідків, перекладачів, спеціалістів, то з державного бюджету їм мають виплачуватися граничні обсяги компенсації витрат. Так, відповідно до чинного законодавства за свідками, а також експертами, спеціалістами, перекладачами зберігається середня заробітна плата за весь час, витрачений у зв'язку з явкою та викликами до суду. Якщо ці особи не є працівниками підприємств, установ або організацій, то їм виплачується винагорода за відрив від звичайних занять. Крім того, зазначеним особам, якщо виконання їх процесуальних функцій пов'язане з перебуванням за межами населеного пункту постійного проживання, відшкодовуються такі витрати: вартість проїзду, витрати, пов'язані з найманням жилого приміщення, добові.

Крім того, перекладачам, експертам, спеціалістам ще виплачується

і винагорода.

Сума винагороди за відрив від звичайних занять визначається з урахуванням їх характеру занять у межах від 20 до ЗО % неоподатко­вуваного мінімуму доходів громадян за день.

Перекладачам, залежно від кваліфікації та складності роботи встановлюються такі обсяги винагороди: за письмові переклади - від

10 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один авторський аркуш (40 тис. друкованих знаків); за усі переклади - від З до 5 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за годину роботи. Це стосується і осіб, яких звільнено від витрат, пов'язаних із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведення судових експертиз.

5. Відповідно до ч. 5 ст. 92 Кодексу адміністративного судочинства України граничний обсяг компенсації витрат, пов'язаних із залу­ченням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлюється Кабінетом Міністрів України. Це означає, що граничний обсяг компенсації витрат із залученням інших учасників судового процесу, встановлений Постановою Кабінету Міністрів України від 1 липня 1996 р. № 710. Ці положення не можуть бути розглянуті без частин 1, 2 та 3 цієї статті. Тому особа, що застосовує закон, має звернутися до їх коментарів.

Отже, граничний обсяг компенсації витрат, пов'язаних із залу­ченням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведенням судових експертиз, встановлений Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Інструкції про порядок і розміри відшкодування витрат та виплати винагороди особам, що викликаються до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення, та виплати державним науково-дослідним установам судової експертизи за виконання їхніми працівниками функцій експертів і спеціалістів» з подальшими змінами та доповненнями від 1 липня 1996 р. № 710.

Відповідно до чинного законодавства за свідками, а також експертами, спеціалістами і перекладачами зберігається середня заробітна плата за весь час, витрачений ними у зв'язку з явкою та викликом до органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури, суду або до органів, у провадженні яких перебувають справи про адміністративні правопорушення (далі - орган, який зробив виклик). Особам, які не є працівниками підприємств, установ чи організацій, виплачується винагорода за відрив від звичайних занять. Крім того, всім зазначеним особам, якщо виконання їх процесуальних функцій пов'язане з перебуванням за межами населеного пункту постійного проживання, відшкодовуються такі витрати: вартість проїзду до міс­ця виклику і назад, витрати, пов'язані з найманням жилого приміщен­ня, добові.

Перекладачам, а також особам, які виконують функції експертів чи спеціалістів не в порядку службового завдання, за проведену роботу виплачується також винагорода.

Сума винагороди за відрив від звичайних занять визначається з урахуванням їх характеру занять у межах від 20 до ЗО % неоподаткову­ваного мінімуму доходів громадян за день.

Витрати, пов'язані з явкою, відшкодовуються в обсягах, перед­бачених законодавством для відряджених працівників.

Обсяг винагороди експерта або спеціаліста, який виконує свої функції не в порядку службового завдання, визначається залежно від його кваліфікації та складності завдання у межах від 3 до 5 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за годину роботи.

У разі проведення судової експертизи особливої складності розмір винагороди збільшується на 25 відсотків.

Перекладачам залежно від їхньої кваліфікації та складності роботи встановлюються такі обсяги винагороди: за письмові переклади - від 10 до 15 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за один авторський аркуш (40 тис. друкованих (рукописних) знаків); за усні переклади - від 3 до 5 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за годину роботи.

Переклади з рідкісних мов, з письмовою в'яззю, своєю графікою, ієрогліфами, клинописом, а також з стародавніх мов, так само, як і переклади на іноземні мови, що віднесені до рідкісних мов, які мають писемність в'яззю, свою графіку, написані ієрогліфами, клинописом, оплачуються із збільшенням ставок на 25 %.

Виплати свідкам і експертам провадяться судом з коштів, що їх вносить сторона, яка порушила клопотання про виклик свідків або проведення експертизи, а у разі коли ці дії здійснюються за ініціативою суду чи за клопотанням обох сторін - з коштів, що вносяться обома сторонами порівну.

Обсяг суми, яку наперед має внести сторона (сторони), визначається судом орієнтовно. Остаточний розрахунок провадиться після виконан­ня викликаними особами своїх завдань.

Якщо сторона звільнена від сплати судових витрат, зазначені виплати провадяться з коштів суду. З цих самих коштів виплачується винагорода перекладачеві.

44. Адміністративно-процесуальний статус громадянина.

У плані адміністративно-процесуального статусу громадянина виділяють:

1)  загальний адміністративно-процесуальний статус громадянина, характерний для всіх видів адміністративних проваджень;

2) особливий (спеціальний) статус, характерний для конкретних проваджень;

3)  одиничний адміністративно-процесуальний статус громадянина, характерний для конкретного процесу при конкретних обставинах.

В якості елементів до складу адміністративно-процесуального статусу громадянина Тищенко М.М. відносить: а) адміністративно-процесуальні права; б) адміністративно-процесуальну правоздатність; в) адміністративно-процесуальну дієздатність; г) адміністративно-процесуальні свободи; д) адміністративно-процесуальні обов'язки; е) адміністративно-процесуальні законні інтереси.

Адміністративно-процесуальна правоздатність, як правило, зв'язана з реалізацією процесуальних прав громадян у конкретних правовідносинах. Але ряд адміністративно-процесуальних прав закріплені безпосередньо в джерелах права, безвідносно до конкретних правовідносин (прикладом такого права може слугувати право звернення до органів виконавчої влади за сприянням у реалізації суб'єктивних прав). Реалізовані відповідно до волевиявлення громадянина, вони породжують певні правовідносини. У зв'язку з цими правовідносинами у громадянина з'являються процесуальні права, зумовлені ними.

Через це доцільно виділяти загальну і спеціальну адміністративно-процесуальну правоздатність громадян. При цьому загальна правоздатність являє собою здатність усіх громадян мати загальні процесуальні права і нести загальні процесуальні обов'язки. Спеціальна адміністративно-процесуальна правоздатність - це здатність мати специфічні комплекси прав і обов'язків, зумовлених специфічним положенням окремих груп громадян.

Адміністративно-процесуальна дієздатність - це опосередкована нормами адміністративно-процесуального права здатність громадян реалізовувати, виконувати і набувати своїми діями права й обов'язки адміністративно-процесуального характеру при здійсненні адміністративно-процесуальної діяльності по конкретних адміністративних справах.

На адміністративно-процесуальну дієздатність впливають вік і стан здоров'я громадянина.

За загальним правилом адміністративно-процесуальна дієздатність громадян пов'язуються з досягненням ними 18-літнього віку. Однак не виключено, що окремі її елементи виникають з моменту початку навчання в школі.

У більшому обсязі адміністративно-процесуальна дієздатність виникає з 16-літнього віку, коли громадяни вступають у такого роду відносини в зв'язку з виконанням трудових функцій, можливістю стати учасником провадження по справах про адміністративні правопорушення і т.ін.

Тому Тищенко М.М. вважає доречним виділяти категорії повної та часткової адміністративно-процесуальної дієздатності громадянина.

Адміністративно-процесуальна дієздатність громадян може бути обмежена у зв'язку з такими факторами, як позбавлення громадянина волі, визнання громадянина недієздатним. Громадяни втрачають можливість вступати до певного кола адміністративних проваджень.

Адміністративно-процесуальні права поділяються на такі групи:

а)  права, пов'язані з можливістю провадження адміністративного процесу з ініціативи громадянина (право на подачу заяви);

б)   права, пов'язані з інформованістю громадянина про причини і мету залучення його до адміністративного провадження, порушеного з ініціативи інших суб'єктів. До таких прав варто віднести право на ознайомлення з матеріалами справи;

в)  права, що дозволяють громадянину впливати на хід і результати адміністративного провадження (права давати пояснення, представляти докази, заявляти клопотання і т.ін.);

г)  права, пов'язані з можливістю оскарження громадянином процесуальних і завершальних рішень лідируючих суб'єктів і проводу.

У залежності від можливості особистого здійснення громадянином адміністративно-процесуальних прав виділяють: а) права, реалізовані громадянином самостійно; б) права, реалізацію яких відповідно до закону громадянин делегує іншим особам (наприклад, представникам).

З урахуванням викладеного, під суб'єктивним адміністративно-процесуальним правом громадянина розуміють закріплену в адміністративно-процесуальних нормах можливість робити у встановлених ними межах конкретні дії, реальність яких гарантується зобов'язаними суб'єктами, що несуть стосовно громадян певні процесуальні обов'язки, а також можливість домагатись від зазначених суб'єктів здійснення необхідних дій з метою користування соціальними благами для задоволення особистих чи суспільних інтересів.

Адміністративно-процесуальні свободи. Найважливішим моментом, що дозволяє відокремити категорію «свободи» у юридичному значенні від категорії «права», в загальній теорії права називають характер дій громадянина, можливість їх вчиняти у певних сферах за своїм розсудом, самому визначати лінію поведінки.

З огляду на це, адміністративно-процесуальна свобода це гарантована державою, органами місцевого самоврядування можливість вибору громадянином певної поведінки та реалізація такого вибору в рамках відповідних прав і обов'язків громадян в адміністративному процесі, недоторканність сфер діяльності й особистого життя громадянина з боку державних органів, посадових осіб та інших суб'єктів адміністративного процесу.

Адміністративно-процесуальні обов'язки — це встановлювана державою, органами місцевого самоврядування, а у визначених законодавством випадках — і іншими суб'єктами, міра необхідної, належної поведінки громадян в інтересах держави, суспільства й особистих інтересів громадян.

Адміністративно-процесуальні законні інтереси мають такі властивості: виникають у зв'язку з адміністративно-процесуальною діяльністю; не ущемляють при цьому інтереси інших суб'єктів процесу; пов'язані у відповідних випадках із конкретними процесуальними обов'язками лідируючих суб'єктів і проводу.

Виділяють два рівні законних інтересів громадян. У якості загального законного інтересу громадян виступає досягнення юридичне значимого результату. Персоніфікованими законними інтересами є інтерес громадянина в установленні конкретних фактів, які доводять, обґрунтовують його позиції.

Тому адміністративно-процесуальні законні інтереси - це дозволені прагнення громадянина до певної користі в межах його суб'єктивних адміністративно-процесуальних прав, обов'язків і свобод, а також: процесуальних обов'язків інших суб'єктів процесу та процесуальної регламентації його ходу.

До колективних суб'єктів права як зацікавлених осіб відносять різного роду юридичних осіб. Причому процесуальна правоздатність у юридичних осіб не збігається і не випливає з матеріально-правової правоздатності. Наприклад, в антидемпінговому провадженні заявником (національним товаровиробником) виступає не окреме підприємство, а група українських товаровиробників, сукупне виробництво яких складає понад 50% загального обсягу виробництва подібного товару.

До прав зацікавлених осіб належить віднести:

1. Право ознайомлюватись із матеріалами справи, окрім тих, що мають обмежений доступ. До таких матеріалів відносять службові документи лідируючого суб'єкта конфіденційні матеріали. Конфіденційний характер інформації має бути визнаний лідируючим суб'єктом чи проводом. Інформація може бути визнана конфіденційною, якщо її розголошення може завдати шкоди зацікавленій особі, що її надала, або/та іншим учасникам процесу. Лідируючий суб'єкт може відмовити у доступі до конфіденційної інформації у разі встановлення, що особа розголосила конфіденційні дані.

Право на ознайомлення з матеріалами перевірки варто визнати одним з найважливіших процесуальних прав громадянина. Тищенко М.М. вважає правомірним обґрунтовувати дану процесуальну можливість конституційним положенням про те, що кожен громадянин вправі знайомитися в органах державної влади, місцевого самоврядування, установах І організаціях Із відомостями про себе, що не є державною чи іншою захищеною законом таємницею, а також про гарантованість права збирати і використовувати інформацію (ст.ст. 32, 34 Конституції України).

Серед правових можливостей, що випливають із даного права, варто закріпити можливість робити необхідні витяги з матеріалів справи, а також одержання копій конкретних документів. Правда існують виправдані винятки з права на копіювання матеріалів справи: не дозволяється знімати копії з підроблених документів.

Принцип адміністративного процесу про обмеженість доступу до матеріалів справи проявляється в тому, що передбачається можливість знайомитися тільки із заявою про порушення справи".

2. Право наводити докази.

3.  Право запрошувати експертів та надавати експертні висновки.

4. Право подавати клопотання, усні та письмові пояснення (заперечення), заяви.

Всі інші права тісно пов'язані з правом громадянина на заяву клопотання. На думку Тищенко М.М., варто виділити такі види клопотань: а) про можливість брати участь у перевірці поданої скарги; б) про присутність при розгляді заяви чи скарги; в) про приєднання додаткових матеріалів; г) про здійснення запиту додаткових матеріалів; д) про проведення додаткових перевірочних дій за заявою чи скаргою; е) про відвід лідируючого суб'єкта чи проводу.

5.  Право заперечувати проти клопотань інших зацікавлених осіб. Деколи в нормативних процесуальних актах не вказується, кому адресувати коментарі до процесуальних документів на стадіях, що передують стадії вирішення справи. Очевидно, їх належить адресувати проводу.

6.  Право на участь у процесуальних діях, що провадяться лідируючими суб'єктами (зокрема, складання акта про правопорушення, в тому числі у слуханнях, що проводяться на стадії розслідування). При цьому право на присутність на засіданні не завжди означає право на участь у оцінці доказів по справі нарівні з лідируючими суб'єктами. За особою може визнаватись лише право на дачу усних пояснень, які є суто джерелами доказування.

7. Право на оскарження рішення.

Обов'язками зацікавлених осіб є:   1) добросовісно користуватись належними їм правами; 2) вчасно надавати лідируючому суб'єкту необхідну інформацію; 3) як в юрисдикційних, так і позитивних провадженнях передбачається деколи обов'язок присутності на стадії вирішення справи. Як правило, це має місце у тих випадках, коли докази свідчать не на їх користь. Наприклад, якщо висновок або акт інспекційного обстеження свідчать про неможливість видачі ліцензії, заявнику надсилається запрошення на засідання ліцензійної комісії". При цьому такий обов'язок може стосуватись також і лідируючих суб'єктів. Так при розгляді Комісією з розгляду подань Головного управління юстиції Міністерства юстиції України, в Автономній республіці Крим, обласних Київських і Севастопольських управлінь юстиції щодо анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю явка представника цих органів, що вніс подання, може бути визнана обов'язковою.

Відповідальність зацікавлених осіб за невиконання обов'язків: 1) прискорене прийняття завершального рішення по суті справи, що є менш сприятливе для зацікавленої особи (якщо зацікавлена особа ухиляється від співпраці з лідируючим. суб'єктом - не дає доступу до інформації, не надає її у встановлені строки, перешкоджає розслідуванню).

45. Відповідно до ч. 1 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа). Це означає, що відповідно до ст. 162 Кодексу адміністративногосудочинства України під час вирішення справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. Крім того, в разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову про: 1) визнання протиправними рішення суб'єкта владних повно­важень; 2) стягнення з відповідача коштів тощо. Також відповідно до ст. 161 Кодексу адміністративного судочинства України під час прийняття постанови суд вирішує, як поділити між сторонами судові витрати.

Поділ судових витрат залежить по-перше, від того, на чию користь -сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень чи сторони - суб'єкта владних повноважень - ухвалене рішення. У першому випадку суд присуджує всі здійснені стороною документально підтверджені судові витрати з бюджету. Це можуть бути витрати на правову допомогу стороні, на користь якої ухвалене судове рішення. Законом передбачені випадки безоплатної правової допомоги, ці витрати здійснюються зарахунок Державного бюджету України. (Про звільнення від оплати правової допомоги викладено в коментарі до ч. З ст. 16 Кодексу адміністративного судочинства України). Відповідно до п. 2 Розділу VII«Прикінцеві та перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України положення щодо звільнення особи від сплати правової допомоги та забезпечення надання правової допомоги набувають чинності з моменту набуття чинності відповідним законом. Крім того, до судових витрат належить судовий збір. Пунктом 3 пп. 2 Прикінцевих та перехідних положень встановлюється, що відповідно до пп. «б» ст. З Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. (в редакції від 23 червня 2005 р.), обсяг судового збору із скарг (позовів) на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що обмежують права громадян, дорівнює 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Винятком із правила, встановленого цією нормою, є пп. З п. З Прикінцевих та перехідних положень.

Зазначений виняток полягає в тому, що обсяг судового збору щодо майнових вимог про стягнення коштів, відповідно до пп. З п. З Прикінцевих та перехідних положень, становить один відсоток від обсягу таких вимог, але не більше 1700 грн. Такі витрати докумен­тально підтверджуються квитанцією про сплату судового збору, яка є в матеріалах справи і додається до позову.

Усі витрати, які пов'язані з викликом і залученням свідків, спеціалістів, перекладачів та проведення судових експертиз мають бути підтверджене довідкою про їх середню заробітну плату за весь час, витрачений ними у зв'язку з явкою за викликом до суду. Особам, які не є працівниками підприємств, установ чи організацій, виплачується винагорода за відрив від звичайних занять, яка визначається з урахуванням їх характеру в межах від 20 до ЗО % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян за день. Це має бути підтвердження звичайних занять, яке надається суду до вирішення справи по суті,тобто до постановлення судового рішення. Крім того, перекладачам, експертам і спеціалістам, які виконують свої функції виплачується також винагорода, яка розраховується з граничного обсягу компенсації витрат. Проте ця винагорода має бути підтверджена офіційно завіреними платежами, які повинні знаходитися у справі, або завірені їх копії.

Отже, коли судове рішення буде ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, то суд у постанові присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати на підставі клопотання останньої, або на підставі вимоги в позові - з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).

Відповідно до ч. 2 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони - суб'єкта владних повноважень, суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз. Це означає, що в цьомудругому випадку суд присуджує з іншої сторони всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати, пов'язані із залученнямсвідків та проведенням судових експертиз.

Важливо зазначити, що в цьому випадку із позивача не суб'єкта владних повноважень, якщо не на його користь ухвалене судове рішення, то судові витрати з нього здійснюються, але тільки із залученням свідків та проведення судових експертиз. Це підтверд­жується такими словами закону «... підтверджені судові витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз».

Як зазначалося, відповідно до ст. 92 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов'язані із залученням свідків та проведенням судових експертиз, несе сторона, яка заявила таке клопотання. До таких витрат належать витрати на проїзд і добові в разі переїзду до іншого населеного пункту, а також винагорода експертам. Тут мають бути платіжні документи. Тоді ці витрати враховуються судом як такі, що сплачені позивачем і це має бути відображено в постанові адміністративного суду по суті справи.

У випадку, якщо виклик свідків, експертів здійснювався за ініціативою суду, аріпіення винесене на користь відповідача - суб'єкта владних повноважень, то суд відповідні витрати компенсує з Держав­ного бюджету України.

Отже, зач. 2 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо рішення винесене на користь суб'єкта владних повноважень і він здійснив судові витрати на свідка (ст. 92 Кодексу адміністративного судочинства України) та на проведення експертиз, то з іншої сторони вони повністю стягуються на користь відповідача. Якщо позивача звільнено від сплати судових витрат, судові витрати, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок Державного бюджету України.

Відповідно до ч. Зет. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Це означає, що відповідно до ст. 164 Кодексу адміністративного судочинства України суд до закінчення судового розгляду справи може прийняти постанову щодочастини позовних вимог. Це дає підстави для застосування ч. З ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме, що судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволення вимог. Наприклад, витрати на судовий збір (держане мито) присуджуються щодо частини задоволених вимог (у зазначеній законом частині), судові витрати щодо свідків, спеціалістів, перекла­дачів також задовольняються стосовно позивача також частково. Натомість відповідачу, заперечення якого задоволено частково, то й витрати присуджуються йому відповідно до тієї частини вимог, узадоволенні яких позивачеві відмовлено.

 Відповідно до ч. 4 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України в справах, в яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа, судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються. Це означає, що для поділу судових витрат встановлене окреме правило у справах, в яких позивачем є суб'єкт владних повноважень, а відповідачем - фізична чи юридична особа. У цьому випадку судові витрати, здійснені позивачем, з відповідача не стягуються. Так, відповідно до п. 8 ст. З Кодексу адміністративного судочинства України як спеціальних суб'єктів звернення до суду слід виокремити суб'єктів владних повноважень, тобто орган державної влади, органи місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб. Публічно-правові спори між зазначеними суб'єктами виникають з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, зокрема делегованих повноважень, а також з приводу укладення та виконання адміністративних договорів. З особливих публічно-владних повноважень даних суб'єктів, їхнього обов'язку діяти виключно в межах закону випливає й обов'язок органів і посадових осіб публічної влади звертатися до суду у випадку порушення їхньої компетенції актом або дією іншого суб'єкта публічної влади. Відповідно до п. 15 ч. З ст. 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільський, селищний, міський голова може звернутися до суду з вимогою про визнання незаконних актів інших органів місцевого самоврядування, місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій, які обмежують права та інтереси територіальної громади, а також повноваження ради та її органів.

Отже, положення ч. 4 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України стосуються таких випадків, які були описані.

 Відповідно до ч. 5 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України в разі відмови у задоволенні позовних вимог позивача, звільненого від сплати судових витрат, а також залишення ад­міністративного позову без розгляду судових витрат, понесені відповідачем, компенсуються за рахунок Державного бюджету України. Це означає, що відповідно до повноваженнями суду під час вирішення справи, суд може відмовити в задоволенні позовних вимог (ч. 1 ст. 162 Кодексу адміністративного судочинства України). Крім того, на підставі ст. 155 Кодексу адміністративного судочинства України суд своєю ухвалою залишає позовну заяву без розгляду, якщо: 1) позовну заяву подано особою, яка не має адміністративної про­цесуальної дієздатності; 2) позовну заяву від імені позивача поданоособою, яка не має повноважень на ведення справи; 3) у провадженні цього або іншого адміністративного суду є адміністративна справа про спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і на тих самих підставах; 4) позивач повторно не прибув до судового засідання без поважних причин або без повідомлення ним про причини неприбуття, якщо від нього не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності; 5) надійшло клопотання позивача про відкликанняпозовної заяви; 6) особа, яка має адміністративну процесуальну дієздатність і за захистом прав, свобод чи інтересів якої у випадках, встановлених законом, звернувся орган або інша особа, заперечує адміністративний позов і від неї надійшла відповідна заява; 7) провад­ження в адміністративній справі було відкрито за позовною заявою, яка не відповідає вимогам ст. 106 цього Кодексу, і позивач не усунув цих недоліків у строк, встановлений судом; 8) позивач до закінчення судового розгляду залишив судове засідання без поважних причин і не звернувся до суду із заявою про судовий розгляд за його відсутності.

Про залишення позовної заяви без розгляду суд постановляє ухвалу. Ухвала суду про залишення позовної заяви без розгляду може бути оскаржена.

Особа, позовна заява якої залишена без розгляду, після усунення підстав, на яких заява була залишена без розгляду, має право звернутися до адміністративного суду в загальному порядку.

Перший випадок стосується відшкодування судових витрат, коли позивач звільнений від сплати судових витрат і якому відмовлено в задоволенні позовних вимог (коментар до статей 87, 88, Кодексу адміністративного судочинства України).

Другий випадок стосується ситуації, коли позовна заява залишена без розгляду.

Ці наведені в законі випадки зобов'язують адміністративний суд компенсувати судові витрати, понесені відповідачем за рахунок Державного бюджету України.

6. Відповідно до ч. 6 ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не поверта­ючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює поділ судових витрат. Це означає, що: 1) якщо судом апеляційної інстанції було постановлено нове судове рішення на відміну від рішення суду першої інстанції, наприклад, на користь відповідача, чи якщо рішення першої інстанції змінено, то під час поділу судових витрат в обох випадках застосо­вуються положення ч. 1 ст, 94 Кодексу адміністративного судочинства України. Якщо сторони мають певні пільги, то до них застосо­вуватимуться механізми поділу судових витрат, передбачених іншими частинами коментованої статті. Отже, суд вищої інстанції під час зміни судового рішення або ухвалення нового рішення зобов'язаний відповідно змінити поділ судових витрат.

46, 47. Юридичні строки поділяються на такі види: давнішні та процесуальні. Процесуальний строк - це визначений нормативним актом відрізок часу, що обчисляється за встановленими правилами, протягом якого уповноважені особи вправі вчиняти процесуальні дії, виконати обов'язок, або момент часу, в який належить учинити процесуальну дію. При сплину строків давності провадження закривається, прийняті акти втрачають юридичну значимість (стають недійсними).

Із закінченням процесуального строку втрачається право на вчинення процесуальних дій. Лідируючий суб'єкт (провід) втрачає право виносити процедурні та остаточні рішення по суті справи, окрім як про закриття провадження по справі. Документи, надані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду. Але із закінченням строку не зникає обов'язок особи по виконанню конкретних процесуальних дій. Якщо строк пропустить лідируючий суб'єкт (провід), не прийме вчасно рішення, то вважається, що він прийняв позитивне для сторони рішення.

Прикладами строків давності в адміністративному законодавстві є: строк притягнення до адміністративної відповідальності; строки давності виконання постанови; строки погашення накладеного стягненого стягнення.

В правилах про процесуальні строки містяться такі елементи: 1) Розмір строку; 2) Початок плину строку, який пов'язується з дією чи подією. В ряді випадків початок перебігу строку пов'язується з технічними обставинами (вручення процесуального акта); 3) Термін закінчення строку. При цьому розрізняють припинення строку та пропуск строку. Якщо дії протягом процесуального строку не були вчинені, значить, строк пропущений. Пропуск строку не припиняє провадження по справі; 4) Правила зупинення (незаліку) та заліку строків. Зупинення означає, що той чи інший відрізок часу за наявності визначених законодавством обставин у строк не зараховується. До прикладу, в строк відбування виправних робіт зараховується час, протягом якого порушник не працював з поважних причин (ст. 323 КпАП), або ж час адміністративного затримання зараховується до строку адміністративного арешту (ст. 327 КпАП). Залік означає, що законодавець зобов'язує або дозволяє додавати певний час до відрізку часу, протягом якого фактично вчинюються дії.

За загальним правилом процесуальні строки проваджень про застосування санкції включаються в матеріальні строки притягнення до відповідальності. Однак є винятки. Процесуальні строки (строки розслідування) по дисциплінарних проступках працівників прокуратури не включаються до перебігу матеріальних строків накладення дисциплінарних стягнень.

Встановлення та обчислення строків

Строки поділяють на такі, що визначаються проводом (лідируючим суб'єктом), такі, що визначаються правовими нормами та ті, що визначаються за погодженням зі стороною. До перших відносять, до прикладу, дату вирішення справи про правопорушення. Прикладом другого виду строків є строк надсилання зацікавленим особам постанови про вирішення справи (5 днів). Прикладом третього є узгодження по телефону дати і часу експертної наради чи переговорів між представниками державного департаменту з інтелектуальної власності МОН України та стороною . Можуть також узгоджуватись строки, які обчислюються періодами часу. Так, керівник навчального закладу може погоджувати з регіональною експертною радою термін проведення повторної експертизи закладу.

Строки визначаються календарною датою, зазначенням події, що повинна неминуче настати, чи періодом часу.

Строки, встановлені в нормі права або визначені лідируючими суб'єктами, обчислюються роками, місяцями і днями.

Строк може визначатись також вказівкою на подію, яка повинна неминуче настати.

Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку.

Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо кінець строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, то строк закінчується в останній день цього місяця.

Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо кінець строку припадає на день неробочий (вихідний або святковий день "), то за останній день строку вважається перший після нього робочий день. Перебіг строку, визначеного вказівкою на подію, яка повинна неминуче наступити, починається наступного дня після настання події.

Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк потрібно було вчинити процесуальну дію в лідируючому суб'єкті, де службові заняття закінчуються раніше, то строк закінчується в момент припинення цих занять.

Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення скарга або необхідні для лідируючих суб'єктів (проводу) документи чи грошові суми здано на пошту .

Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення документи подано лідируючому суб'єкту (проводу) та зареєстровано в установленому порядку.

Строки для вчинення дій зацікавленими особами обчислюються в календарних днях, а для лідируючих суб'єктів (проводу) - в робочих, якщо мова йде про вчинення владної дії, та у календарних днях, якщо мова йде про вчинення технічної дії.

Початок перебігу строку може обчислюватись від дня наступного за тим, в який відбулась подія, дія, а може обчислюватись з моменту певної події. До прикладу, справи про порушення правил дорожнього руху іноземцями, які не користуються імунітетом, розглядаються за місцем скоєння порушення, як правило, того ж дня, але не пізніше ніж через 3 доби з моменту виявлення правопорушення.

Процесуальні строки також визначаються періодичністю засідань колегіального органу, який може виконувати функції на певній стадії провадження. Засідання Кваліфікаційної комісії НБУ з питань сертифікації аудиторів, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банківських установ проводяться згідно із затвердженим планом один раз на місяць. Правда, за рішенням голови Комісії дозволяється проводити позачергові засідання.

Періодичність засідань, а значить строки вчинення процесуальних дій, можуть визначатись станом матеріалів справи. Засідання колегіального органу проводяться в міру накопичення матеріалів, що є предметом розгляду.

Однак практики визнають, що періодичність засідань не повинна бути визначальним, а тим більше єдиним критерієм визначення строків вчинення процесуальних дій. Засідання Міжвідомчої комісії щодо погодження питань правової охорони знаків для товарів і послуг призначається з урахуванням необхідності завершення розгляду клопотання у 4 місячний строк.

Строки розгляду заяв можуть обчислюватись з моменту їх реєстрації або з моменту прийняття їх до розгляду. Однак перший спосіб менш продуктивний, оскільки немає смислу починати відлік плину строку розслідування, якщо до цієї стадії взагалі може не дійти справа, якщо заяву не приймуть до провадження.

Тривалість процесуальних строків може скорочуватись. До прикладу, це може мати місце при складенні акта про правопорушення у присутності правопорушника та за його письмовим клопотанням. Скорочення строку може мати місце і тоді, коли провід затягує розгляд, хоча його можна завершити достроково .

Особливістю адміністративного процесу є потреба у обширному адміністративному розслідуванні. Через це необхідно продовжувати строки. Такими повноваженнями, як правило, володіє керівник міністерства, іншого центрального органу виконавчої влади. При цьому підстава для такого рішення проводу досить невизначена: у разі необхідності. За певних обставин строки можуть бути продовжені при неможливості виконання адміністративного рішення.

Як правило, продовженню підлягають строки, які встановлені правовою нормою. Ініціатором продовження строків може виступати як лідируючий суб'єкт (провід), так і зацікавлена особа. Строки, передбачені законом для подання матеріалів на запит органу управління, можуть бути продовжені за клопотанням заявника. Причому клопотання про продовження строку повинно надійти до закінчення такого строку.

Підставами продовження строків є: 1) перебування сторони за межами України; 2) перебування у плаванні на морських суднах за кордоном України у складі команди (екіпажу) таких суден; 3) сторона перебувала у місцях позбавлення волі за вироком суду; 4) обмеженість свободи пересування у зв'язку із ув'язненням чи полоном на території інших держав або через інші обставини непереборної сили, підтверджені документально; 5) визнавання за рішенням суду безвісно відсутнім або перебування у розшуку у випадках, передбачених законодавством. Правовими нормами можуть передбачатись максимальні терміни продовження строків.

Продовження строків не завжди відносять до компетенції проводу. Ці питання деколи відносять до повноважень вищестоящих організаційних ланок.

Строки можуть бути поновлені. Відмінності поновлення від продовження строків у тому, що по-перше, клопотання про поновлення надсилається вже після пропуску процесуального строку. А по-друге, поновлення стосується відмінного кола строків. Як правило, це строки порушення провадження по справі. Мотивоване клопотання про поновлення пропущеного строку має надійти протягом певного строку від дати закінчення пропущеного строку. Разом із таким клопотанням деколи вимагають документ про сплату встановленого за поновлення строку збору.

48. Ст. 105 КАСУ. Звернення в адміністративний суд за захистом прав, сво­бод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин здійснюється шляхом по­дання адміністративного позову. Стаття, що коментується, пе­редбачає, що зовнішньою формою адміністративного позову служить письмова позовна заява. Крім того, встановлено пра­вило, у відповідності з яким адміністративний позов може по­даватися до адміністративного суду одним з трьох шляхів: осо­бисто позивачем, його представником або надісланий поштою.

  Важливе положення передбачене законодавцем у ч. 2 стат­ті, що коментується. Якщо позивач не володіє достатніми знаннями, або з інших причин не може самостійно оформити позов­ну заяву, то на його прохання службовцем апарату адміністра­тивного суду йому може бути надана допомога. Безумовно, цебуде зручним для звичайних громадян, які не вміють оформля­ти юридичні документи, особливо для осіб похилого віку. Вод­ночас треба зазначити, що таке положення в законодавстві на сьогоднішній день є вимушеним тому, що забезпечення в апа­раті кожного адміністративного суду хоча б одного службовця,який би надавав таку допомогу всім, кому це необхідно, доволіскладно та потребує чимало коштів. Проте до тих пір, поки небуде запроваджена можливість одержання доступної правовоїдопомоги для всіх, сприяння працівників апарату суду в оформ­ленні позовної заяви є виправданим.

Частина 3 коментованої статті визначає перелік вимог, що можуть міститися в адміністративному позові. Ці вимоги наці­лені на реалізацію матеріально-правової сторони права на адмі­ністративний позов, тобто на задоволення адміністративного позову. Перелік вимог, зафіксований у ст. 105 КАС України, ві­дображає зміст адміністративного позову, який є елементом по­зову і вказує на форму судового захисту, тобто вказує на те, яко­го виду рішення вимагає позивач від суду. Таким чином, пози­вач може вимагати від суду: скасувати або визнати нечинним рішення відповідача — суб'єкта владних повноважень повніс­тю чи окремих його положень; зобов'язати відповідача-суб'єкта владних повноважень прийняти рішення або вчинити певні дії;   зобов'язати відповідача-суб'єкта владних повноважень утриматися від вчинення певних дій; стягнути з відповідача ко­шти на відшкодування шкоди, завданої суб'єктом владних пов­новажень незаконним рішенням, дією або бездіяльністю; вико­нати зупинену чи не вчинену дію; встановити наявність чи від­сутність компетенції (повноважень) суб'єкта владних повнова­жень. Згідно зі ст. 51 КАС України в ході розгляду справи позивач може збільшити або зменшити розмір позовних вимог, тобто змінювати зміст адміністративного позову. Особливість змісту адміністративного позову визначається характером пев­них спірних правовідносин. Наприклад, при розгляді справ щодо уточнення списку виборців, зміст адміністративного по­зову може відбиватися у вимозі до суду про включення або ви­ключення зі списку виборців.

4. Аналіз положень статті дає змогу стверджувати, що зако­нодавець залишив відкритим перелік вимог, що можуть місти­тися в адміністративному позові. Таким чином, позовна заява може містити, крім визначених вище, інші вимоги на захист прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин.

Приводами для порушення провадження є: 1) Заяви осіб із вимогами реалізації їх прав або захисту цих прав та подання лідируючих суб'єктів. Заяви громадян можуть бути усними. Тому передбачається, що усні заяви заносяться до протоколу, який підписують заявник і службова особа, яка прийняла заяву'. 2) Власна ініціатива лідируючих суб'єктів або проводу. У разі надходження від заявника клопотання про можливість настання негативних наслідків, пов'язаних із поданням заяви, та з метою захисту його інтересів, розгляд справи розпочинається за власною ініціативою лідируючого суб'єкта. 3) Повідомлення у засобах масової інформації.

У заявах громадян та юридичних осіб можуть висуватись такі вимоги: 1) поновлення порушених дією чи бездіяльністю права чи інтересу 2) відновлення порушених абсолютних суб'єктивних прав, усунення втручання у використання суб'єктивного права 3) про поновлення прав та інтересів, що випливають із приватноправової угоди; 4) про сприяння у реалізації конкретних суб'єктивних прав; 5) про сприяння у виконанні обов'язку; 6) у зв'язку з бажанням набути певне суб'єктивне право, якого відповідно до закону громадянин не має, але таке може бути йому надано.

Заява може бути подана особисто заявником, через уповноважену особу, надіслана поштою'. Допускається у необхідних випадках колективна заява. Так, у провадженнях по захисту економічної конкуренції учасники узгоджених дій, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління подають спільну заяву".

Адресується воно повноважному органу, якому підвідомча правова вимога, викладена у зверненні.

Тищенко М.М. відзначає окремі недоліки і неточності, що істотно впливають на реалізацію в повному обсязі адміністративно-процесуального статусу громадянина на стадії порушення провадження.

Насамперед це стосується вирішення питання про процесуальне регулювання подачі усної заяви. Указуючи на можливість подачі усного звернення, законодавець у ч. З ст. 5 Закону "Про звернення громадян" визначає: «Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записане посадовою особою на особистому прийомі)». При цьому не ясно, чи є запис посадовою особою заяви громадянина обов'язковою вимогою.

З одного боку, усна заява являє собою спрощену форму звернення. Напевно, така заява дозволяє оперативно вирішувати ті чи інші питання, що виникли в громадянина. Як правило, можливість усного звернення громадянин використовує тоді, коли обставини конкретної справи не є складними і його вирішення певною посадовою особою можливе практично відразу слідом за зверненням.

Певного уточнення, на думку М.М.Тищенка, потребує положення ст. 7 Закону, що визначає, що у випадку, якщо в зверненні не містяться дані, необхідні для ухвалення обґрунтованого рішення, то воно повертається громадянину з відповідними роз'ясненнями. Здається, що якщо розглядати це положення в контексті попереднього йому положення про необхідність пересилання за належністю звернення, вирішення якого не входить до повноважень конкретного органу, то потрібно уточнити, чи йде мова про дані, що перешкоджають визначенню підвідомчості розгляду звернення.

Тищенко М.М. вважає, що перешкодою для вирішення справи по суті може бути лише неясне формулювання конкретних домагань громадянина, суті його звернення у відповідний орган.

49. Заяви бувають двох типів, залежно від того, яке провадження заявник вимагає започаткувати: позитивне чи юрисдикційне. В першому випадку подається заява, автором якої виступає, як правило, зацікавлена особа (громадяни і підприємства, установи, організації). У другому випадку формою ініціювання справи є протокол (акт, подання) лідируючого суб'єкта, що адресується проводу, або заява потерпілого чи особи, яка вважає, що її права порушені.

До форми обидвох типів заяв висуваються особливі вимоги. Заяви мають містити такі реквізити: адресата заяви, найменування та адресу заявника, адресу відповідача, зміст вимог та виклад обставин, якими заявник обґрунтовує свої вимоги, перелік письмових та інших доказів, що додаються, посилання на наявність, точну назву і місцезнаходження таких доказів, якщо вони є конфіденційною інформацією. А до реквізитів протоколу (акту, подання), як правило, відносять: дата і місце складення, посада, прізвище, ім'я, по батькові посадової особи, що його склала, відомості про зацікавлених осіб, суть факту, що закріплений цим протоколом, нормативний акт, що передбачає юридичні наслідки такого факту, прізвища, імена, по батькові свідків.

Подібно до інших видів процесу справа вважається порушеною з моменту прийняття процесуального акта лідируючим суб'єктом, якщо він уповноважується на це, або проводом. Якщо лідируючий суб'єкт уповноважується на порушення провадження, то протокол, що ним складається, є не актом ініціювання провадження, а є актом порушення провадження. При цьому неоднозначним є підхід до моменту, з якого справа вважається порушеною. В одному випадку таким моментом є прийняття акта про порушення провадження. В якості прикладу другого підходу можна навести випадки, коли канцелярія реєструє заяву, подання.

При цьому не варто плутати момент подання заяви із моментом порушення провадження, тобто прийняття заяви до розгляду. Перший із зазначених фактів фіксується реєстрацією заяви у канцелярії (секретаріаті органу). Такий факт не може мати процесуального значення, оскільки має місце в роботі працівника канцелярії, який не може виконувати функції, що покладені на орган. Дії такого працівника суто технічні. В законодавстві є приклади, коли такий працівник перевіряє правильність оформлення звернення та доданих матеріалів і видає довідку про взяття заяви до розгляду . Однак видача такої довідки не породжує обов'язок органу розглядати звернення. Довідки видаються з метою гарантування заявнику можливості оскаржувати бездіяльність лідируючих суб'єктів.

Проміжок часу між актом реєстрації звернення та актом про порушення провадження в теорії юридичного процесу називають перед процесом. Справа в тому, що протягом цього періоду лідируючий суб'єкт (провід) оцінює наявність передумов звернення особи. Такі передумови є матеріально-правовими та процесуальними. До матеріально-правових відносять наявність фактів, які свідчать про обставини, що є предметом процесуальних правовідносин. Наявність таких обставин стверджується у зверненні Завданням проводу у перед процесі на стадії порушення провадження полягає у перевірці фактів наявності (чи існування в минулому) таких обставин.

Правда, така перевірка фактів (фактична перевірка), що є підставами виникнення основних матеріальних правовідносин, може мати місце ще до подачі заяви. Так, фіксація юридичне значимих фактів ще до того, як заявник звернеться до Мінекобезпеки, проводиться висновками державної екологічної експертизи, протоколами перевірки знань з радіаційної безпеки персоналу юридичної особи-заявника, які додаються в копіях до заяви. У випадку фіксації фактів за межами провадження суб'єкти, на яких покладений обов'язок по фіксації, не наділяються організаційними повноваженнями. Тобто вони здійснюють суто закріплення фактів, але не юридичних наслідків, які цією фіксацією викликаються. До таких суб'єктів відносять, до прикладу, Український радіологічний навчальний центр при Мінекобезпеки або компетентну комісію, якій право перевірки знань надано діючими нормативними документами і розпорядженнями Мінекобезпеки.

Додержання процесуальних передумов перевіряється в ході формальної перевірки правильності складення заяви та матеріалів, що додані до неї. При оформленні додатків, вважається, що засвідчення копій документів може бути виконано нотаріально або в установі, яка їх розробила (створила).

При цьому не в усіх провадженнях проводяться обидва види перевірок (фактична і формальна). Разом вони проводяться в юрисдикційних провадженнях, що започатковуються на основі такого різновиду звернення, як подання (протокол, акт) лідируючого суб'єкту про правопорушення у певній сфері. Завданням лідируючого суб'єкта, що одержує протокол, є перевірити обставини, які в ньому зафіксовані. З формальної сторони оцінюється наявність і правильність заповнення реквізитів протоколу.

В цей період може бути проведено тільки обмежене коло дій. До прикладу по обставинах, викладених з приводу порушення митних правил, проводяться тільки митні обстеження та експертиза по встановленню контрафактності товарів. Усі інші дії можуть бути проведені тільки після порушення провадження.

Тому потрібно розрізняти процесуальні дії стадії порушення провадження та стадії адміністративного розслідування.

50. Під адміністративним судом розуміють суд загальної юрисдикції, до компетенції якого чинним КАСУ віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. Враховуючи зазначене, слід вказати на те, що судочинство в Україні здійснюється відповідно до ст. 124 Конституції України та Закону України «Про судоустрій та статус суддів» Конституцій­ним Судом України та судами загальної юрисдикції. Вся система судів загальної юрисдикції будується за принципами територіальності та спеціалізації. У відповідності із принципом територіальності в кожнійадміністративно-територіальній одиниці створюється місцевий суд, у кожній області та містах Києві та Севастополі - апеляційний суд. Крім того, діють спеціалізовані суди, до яких належать і адміністративні суди. Отже, в аспекті п. 2 ст. З цього Кодексу необхідно зазначити, що Закон України «Про судоустрій України» передбачив у системі судів загальної юрисдикції систему спеціалізованих судів, до яких належать і адміністративні суди. Відповідно, місцеві адміністративні суди є основною ланкою судової системи, оскільки розглядають переважну більшість адміністративних справ, тобто вони є судами першої інстанції, що вирішують справи по суті. У відповідності з Кодексом адміністративного судочинства України до місцевих адміністративних судів відносяться місцеві загальні суди як адміністративні суди та окружні адміністративні суди. Слід акцентувати увагу на тому, що система адміністративних судів, на відміну від інших судів загальної юрисдикції, має свою специфіку. Кодекс адміністративного судо­чинства України передбачає дворівневу систему місцевих адміністра­тивних судів, яка є найбільш вдалою, тобто доступною для здійснення правосуддя у адміністративних справах. У цьому контексті необхідно зазначити, що на підставі ст. 18 Кодексу адміністративного судо­чинства України місцевими загальними судами як адміністративним судам за предметною підсудністю розглядаються: 1) адміністративні справи, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам; 2) усі адміністративні справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень у справах про притягнен­ня до адміністративної відповідальності. У відповідності з ч. 2 ст. 18 цього ж Кодексу окружним адміністративним судам підсудні адмі­ністративні справи, у яких однією зі сторін є орган державної влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, їх посадова чи службова особа, крім справ з приводу їхніх рішень, дій чи бездіяльності у справах про адміністративні проступки. Ч. З цієї ж статті передбачає, що справи щодо оскарження дій або бездіяльності посадових чи службових осіб місцевих органів виконавчої влади розглядаються і вирішуються місцевим загальним судом як адмі­ністративним судом або окружним адміністративним судом за виборомпозивача. Ч. 4 вказаної статті до відання Вищого адміністративного суду України як суду першої і останньої інстанції відносить справи: 1)щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму; 2) щодо скасування реєстрації кандидата на пост Президента України. Натомість ч. 5 вказаної статті передбачає, що у разі невизначеності цим Кодексом предметної підсудності адміністративної справи така справа розгля­дається місцевим адміністративним судом за вибором позивача.

У якості касацій­ної інстанції у системі адміністративних судів визнано Вищий адміністративний суд України. Вищий адміністративний суд України переглядає судові рішення місцевих та апеляційних адміністративних судів у касаційному порядку як суд касаційної інстанції. У випадку, визначеному частиною шостою статті 177 КАС України, Вищий адміністративний суд України переглядає в апеляційному порядку як суд апеляційної інстанції судові рішення окружного адміністративного суду, територіальна юрисдикція якого поширюється на місто Київ.Отже, касаційною інстанцією, до якої може звернутися суб'єкт права на касаційне оскарження, також визнано Верховний Суд України, який є вищим органом у системі судів загальної юрисдикції. Слід зазначити, що Верховний Суд України наділений повноваженнями щодо перегляду в порядку повторної касації рішень адміністративних судів лише за винятковими обставинами.

Звернемося до поняття «адміністративний суд», яке використо­вується в п. 2 ст. З цього Кодексу. Необхідно зазначити, що вказане поняття в Кодексі адміністративного судочинства України, на відміну від Закону України «Про судоустрій України», вжито лише в процесуальному розумінні, а саме для позначення суду загальної юрисдикції, до компетенції якого віднесено розгляд і вирішення адміністративних справ. Це поняття необхідно тлумачити у широкому значенні, а саме: це поняття, відповідно, означає, що таким судом є не тільки суд, який містить назву «адміністративний», але й будь-який інший суд, який розглядає і вирішує справи адміністративної юрисдикції. Ним може бути окружний адміністративний суд, місцевий суд (при розгляді і вирішенні адміністративних справ), апеляційний адміністративний суд, Вищий адміністративний суд України,Верховний Суд України (при розгляді судових рішень в адміністра­тивних справах).

Перша інстанція-1)неспеціалізовані місцеві загальні суди (адм.,цив, крим. Справи) – районні, міські, районні у містах, міськрайонні суди. (15).

2)окружні адм.. суди (12) Не підпорядковані один одному.

Апеляційна інстанція – апеляційні адміністративні суди, створюються в округах (9).

Вища судова інстанція (касаційна) – Вищий адміністративний суд.

Виняткові випадки – перегляд судових рішень ВСУ.

 

54