Тема 3. Економічне районування та територіальна організація господарства. План викладу матеріалу

3.1. Економічне районування як науковий метод територіальної організації народного господарства. Наука про економічне районування.

3.2. Економічний район, його головні ознаки, районоутворюючі фактори

3.3. Принципи економічного районування

3.4. Форми територіальної організації продуктивних сил економічних районів. Типи економічних районів

3.5. Економічне районування і його практичне значення

3.6. Особливості районування та сучасна мережа економічних районів

3.7.Територіальна структура виробничо-територіального комплексу економічного району

3.1. Економічне районування як науковий метод територіальної організації народного господарства.

Розвиток галузей народного господарства, виробничих комплексів, соціально-виробничої інфраструктури, а також господарств еконо­мічних регіонів став однією з найважливіших економічних і еколо­гічних проблем не тільки в Україні, але й в інших країнах світу. Територіальна організація господарювання вимагає обґрунтування на­укових засад розміщення виробництва і підприємств з урахуванням їх економічної доцільності і ефективності та можливої екологічної шкідливості.

Економічне районування - об'єктивна основа територіальної орга­нізації виробництва. Економічний район - це територіально цілісна частина народного господарства країни, яка характеризується такими ознаками:

- спеціалізація як основна народногосподарська функція, тобто спеціалізація району на певних виробництвах і послугах, ЩО відпові­дає його географічному розташуванню, природним, економічним і соціальним умовам та спирається на соціальний поділ праці з інши­ми районами;

- комплексність - у широкому розумінні це як взаємопов'язаність найважливіших складників економічної й територіальної структур району;

- керованість - наявність певних галузей і територіальних струк­тур, які є матеріальною основою взаємопов'язаності складних час­тин, що дозволяє характеризувати район як цілісну систему та організаційний осередок територіального управління народним гос­подарством.

У загальному розумінні економічний район визначається як поняття, яке широко використовується в різних галузях знань і означає територію, що вирізняється своїми специфічними особливостями: природними, історичними, соціально-економічними тощо. Таким чи­ном можна стверджувати, що економічний район - це певна об'єктив­на реальність. У реальній дійсності виникнення і розвиток економіч­них районів пов'язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що зумовлює виробничу спеціалізацію окремих територій і розвиток міжнародної кооперації.

У розробленні проблеми економічного районування колишнього СРСР особлива увага приділялась визначення сутності поняття економічного району. Серед низки визначень найбільш удалим є трактування економічного району П. Алампієвим. За його визначенням, економічний район – це географічно цілісна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно пов’язана з ним частинами суспільного територіального поділу праці. Є й інші визначення поняття економічного району, але спільним для них є такі ознаки: територіальна цілісність, спеціалізоване господарство, його комплексність, тісні внутрішньо районні і міжрайонні зв’язки, особливість економіко-географічного положення.

Узагальнюючи вище наведене, можна в цілому визначити, що економічний район – це форма територіальної організації народного господарства, що утворюється на основі суспільного територіального поділу праці, виникнення і формування районних територіальних виробничих комплексів. Виходячи з позиції діалектичного підходу до розвитку і розміщення продуктивних сил і об’єктивності процесів формування економічних районів, наукою визначені районоутворюючі фактори, принципи і критерії виділення економічних районів та їх основні типи.

Економічне районування є об’єктом територіального планування, яке передбачає розробку схем розвитку і розміщення галузей господарства, продуктивних сил областей та економічних районів. Світовий досвід стверджує, що сучасний розвиток економіки неможливий без економічного районування та без відповідних досліджень його стану і рівня розвитку та потреб населення і всього суспільства як в товарах, так і в соціальних потребах.При розробці схеми розвитку і розміщення галузей господарювання в комплексі враховують всі сторони розвитку суспільства і відповідної території соціально-економічного району. Планування розвитку будь-якого виробництва має науково обґрунтованим в його територіальній організації, територіально взаємозв’язаним з іншими аспектами її розвитку. В кінцевому рахунку, необхідно забезпечувати оптимальні потреби всього комплексу на даній території та населення, що проживає в даному районі. У витоках науки про економічне територіальне (географічне) районування стояли українські вчені: П.Чубинський (1839-1884 рр.), С.Рудницький (1877-1937 рр.), В.Кубійович (1990-1985 рр.). На їх думку, виникнення і розвиток економічних регіонів пов’язані зі способом виробництва, рівнем розвитку і особливостями розміщення продуктивних сил. Основою формування економічних районів є територіальний поділ праці, що є фактором виробничої спеціалізації та розвитку міжрайонної кооперації.

Сьогодні відомі імена післявоєнних науковців України: М. Паламарчук, Ф.Заставний, М.Піскун, М.Долішній, Б.Данилишин, Я.Жупанський, М.Ігнатенко, О.Шаблій та ін. Їх головний внесок у науку – вивчення територіальної організації продуктивних сил України на комплексній основі розвитку виробництва і використання природно-ресурсного і трудового потенціалів.

Неабиякого розвитку набула теорія і методологія економічного районування у постсоціалістичних країнах, зокрема, у працях колишнього СРСР, що було зумовлено розвитком планової господарської системи. Значний внесок у розроблення наукових засад економічного районування зробили радянські вчені економісти-географи і економісти: М.Горянський, М.Колосовський, П.Алампієв, Я.Фейгін, Л.Зіман та ін.

Сьогодні, у результаті поглиблених наукових розробок і дискусій, визначились загальноприйняті наукові засади економічного районування. Регіональна економіка стає вагомим інструментом просторового регулювання соціально-економічного розвитку , і особливо в тих сферах, де дія ринкових важелів є обмеженою (соціальна, екологічна, науково-технічна). Тільки через механізм регіональної політики як важливого елемента загальнонаціональної стратегії можна активізувати внутрішні потенціали регіонів для соціально-економічного зростання територій і держави в цілому. Саме така політика може виступати універсальним засобом ефективного використання внутрішньорегіональних ресурсів, чого важко досягнути за допомогою галузевих методів управління. У цьому аспекті є чітке визначення М. Паламарчука про завдання регіональних досліджень і наукові підходи до них. Учений вважає, що конкретним завданням регіональних досліджень є «опрацювання наукових основ вирішення важливих проблем соціально-економічного розвитку регіонів». Сюди він включає:

- вивчення і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу, трудових, матеріальних, фінансових та інших ресурсів;

- формування регіональних і міжрегіональних соціально-територіальних систем (виробничих, рекреаційних, розселення);

- комплексний соціальний і економічний розвиток території;

- розробку наукових основ районного планування, перетворення району в раціонально організований елемент структури національного суспільно-територіального комплексу;

- створення наукових інформаційних систем для загальнодержавних та регіональних потреб, розробку програм та прогнозів соціально-культурного розвитку районів , областей, міст;

- вивчення процесів взаємодії суспільства та природи, економічної ситуації в районах, підготовку програм охорони довкілля .

Вище перелічені напрями розв’язання регіональних проблем, безумовно, сприятимуть розширенню спектра регіональних досліджень, зміцненню їх наукових засад, які в свою чергу утверджуватимуть необхідність посилення розвитку регіональної економіки як в регіонах зокрема, так і в цілому в державі.