Леонід Чернов (Малошийченко)

1899-1933

Народився 1899 року в південноукраїнському місті Олександрії. Батько його — із старого козацького роду; дід по матері — був матрос і бурлака. Може це й визначило «мандрівницьку жилку» Леоніда Малошийченка, що дав одні із перших в українській літературі морські нариси й поезії.

Був виключений з Олександрійської гімназії за видання підпільного гумористичного журналу, закінчив гімназію в Кишиневі. Під час революції працював у пресовому агентстві Укрроста, грав у театрі ім. Франка (1921), писав п'єси, поеми, перекладав Мольєра. 1922 після невдалої спроби з власним театром «Ма-худрам» (Майстерня художньої драми) кинувся у вир пригод на Сибір і Далекий Схід, до берегів Китаю. У Владивостоці працює в газеті, журналах, кіно, стає секретарем китайського кон-суляту, видає збірку своїх імажиністичних поезій ПРОФСОЮЗ СУМАСШЕДШИХ, придумавши для неї тоді вперше псевдонім Чернов. Неспокійна вдача і доба несе його далі пароплавом до Індії, перебування в якій пізніше описав у першій своїй книжці українською мовою 125 ДНІВ ПІД ТРОПІКАМИ. Його шлях лежить далі через Бомбей, Каїр, Одесу... Деякий час живе в Ленінграді і, нарешті, хворий на туберкульоз, осідає в рідному лоні України. Та тут його знову опановує шал активности — в атмосфері тодішнього загального українського відродження. З 1927 року він починає друкувати в українських радянських журналах свої поезії й оповідання. Того ж 1927 року видає збірку оповідань СОНЦЕ ПІД ВЕСЛАМИ. В 1929 році часто друкується в «Літературному ярмарку», четверте число якого оформлене його інтермедіями (там же і шкіц його біографії, написаної Валеріяном Поліщуком). Друкується в органі літературної групи Валеріяна Поліщука «Авангард» (конструктивісти), а в 1930 році — в журналі «Пролітфронт» (ч. 7—8). Остання його книжка поезій — НА РОЗІ БУР — появилась вже після його смерти (23 січня 1933). Була вона вибором поезій різних періодів і готувалась до друку під заголовком «Кобзар на мотоциклі». Збірка НА РОЗІ БУР, оформлена славетним

майстром Анатолієм Петрицьким, появилась друком завдяки заходам Олекси Слісаренка наприкінці 1933 і була негайно сконфіскована і знищена цензурою. (Один примірник її одержав зразу по виході із друку Святослав Гординський у Львові — йому завдячуємо добірку тут поезій Малошийченка та деяких даних про нього).

Леонід Чернов-Малошийченко був ніби ідеологом нової України, вже не селянської. Був закоханий в індустріялізаційну добу України і це відбилося в його творчості: Епоха в'яже перевесла, Дюралюміній — льот і біг — Змінити прадідівські весла На гуд пропелерів твоїх...

Він думав і вірив, що цю нову Україну творить техніка і що Україна мусить її прийняти, якщо не хоче надалі залишитися у «трагічному, вічному сні малоросійських клоунад». У своїх писаннях був відважний понадміру, відверто писав проти «задо-лизів», про те, що «честь і гідність нині не в пошані»: Бо незалежністю своєї ліри був я гордий — Лиш іноді, під тиском розпачу губив слова — І несвідомо брав фальшивії акорди, Щоб завтра знову щиро заспівать...

ШЛЯХИ ПІД СОНЦЕМ

Я тинявся по джунґлях Бенґалії, Замерзав у північних морях — Бачу — місяць зелений і палевий Кам'яніє в небесних дверях.

На Цейлоні солоними бризками Сонце смажило нас, мов курчат — Танцював я там шіммі з метисками, А вночі мотоциклом дирчав.

І з матросами в доску одеськими — Там, де пальми у храм через став, Я катався автом з синґалезками І рибалкам Шевченка читав.

І шаманський бубон мінорний Нам нагадував Порт-Саїд. Сомалійку — аж синю та чорную — Частував я в каюті своїй.

А ночами — на пестощі ласими — Повні соком індійських пісень — Ми бананами й ананасами Увінчали тропічний день.

— Треба серце — твердіше за камінь! — Через шторми ревів капітан: — Коли хочеш шляхами де-Ґами Перерізати океан.

О, шляхи заповітні Колюмба! Грізна віро у землю нову І палючі думки біля румба: — Хай загину, а все ж допливу!

О, бенґальська тропічна годино! —

Коли місяць у реях ґуля, І далеку мою Україну

В нас вітає Індійська земля...

Цілу юність палав, мов у кратері, Нині мужність відстояну п'ю — Через те, що кохав на екваторі Синьоокую землю мою.

Передрук із журналу «Наші дні», Львів, 1942, ч. 8.

ФІНАЛ ПОЕМИ «СОНЦЕ Й СЕРЦЕ»

— Любі друзі! Мистці! Артисти! Хай ваш спів в унісон бринить: Довго, довго мені ще гризти Наших днів голубий ґраніт.

Я зріс бур'яном, не на білім паркеті, Розпатланий вовк — не прилизаний барс. — Немає, немає такої трагедії, Яку б я не зміг повернути у фарс.

Мені це не вперше в далекому плаванні Скажені тайфуни трощать пароплав. Я — двісті-розбитий, і двісті-роз ламаний — Ще дужчий від гарту вертаюсь до лав.

А ти, Україно! — Яке тобі діло, Що люди сивіють від цього жаху?

Нехай це дівоче сплюндроване тіло — Перша жертва твоя на морському шляху.

Ба за тілом дівочим, що в вирі порине, До фіялкових меж золотої землі — Арґонавти моєї Країни — Ріжуть хвилі твої кораблі.

Хвилі в берег. Вхопіте і киньте їх Мільйоном сріблястих блях. До Туреччини, Персії, Індії Розіслався блакитний шлях.

Зойком-криком простори роздерши, Будить сонних наш третій гудок. Ми, кохана, пливемо перші, Розтинаючи води проток.

А за нами з тієї безодні, Розпаливши легені котлів, — Одиниці, десятки, сотні Навантажених кораблів.

Капітани — наші месії — Три століття хропли на печі. Нашим трупом наш край засіє Неозору морську далечінь.

І коли я ту смерть і руїну

Оточу будівничим табором, —

Підійми ти мене, Україно, Над віками скривавленим прапором.

Передрук із журналу «Наші дні», Львів, 1942. ч. 8.

* * *

...Ти робиш нині сам свою історію, Народе мій.

Віки, віки вона знущалась з тебе —

Хазяїна плодючої землі.

За батоги у тебе вимагали «хлеба»

Пани і підпанки, царі і королі.

Кривавим гноєм бив Дніпро у кручі

І стогоном гатив хахлацькі сни. —

І кров'ю харкали ген-ген за синім Збручем

Твої сини.

А тут — в московський гній

Родючий край поринув, Ховавши пісню в темряву дібров, —

І колисав повію Катерину

Старий Дніпро...

Збірка поезій НА РОЗІ БУР. Харків, 1933; передрук із журналу «Наші дні», Львів, 1942, ч. 8.

З ПОЕМИ «ХАРКІВ»

А по безмежних просторах В темряві спить Україна, Скиглить осінній вітер Над кістяками дерев. Виють бездомні собаки, Вогники в мокрих хатинах, — Страшно осінньої ночі Думать про чорні степи. ...Сорок мільйонів мого народу. Тягне потужні працьовиті руки К серцю моєї Країни: ...Галичина і Канада, Тиха Кубань і Карпати, Знойний Зелений Клин — Може якраз в цю хвилину, До болю напруживши очі, З любов'ю, надією, трепетом Дивляться ось сюди: В Харків, де біля Держдрами «Цвіт історичної нації» Скиглить пісні про любов. Лає шовкові панчішки. Клацає на більярді. Люто гризеться за славу. Бавиться й грає в вождів. Заздрить спритним підлипалам. Сором хай стисне нам скроні!

НА РОЗІ БУР. Харків, 1933; передрук із журналу «Наші дні», Львів, 1942, ч. 8.