V. І.Франко:

Об/ри/ва/ють/ся/ звіль/на/ всі/ пу/та/,

Що/ зв,я/за/ли/ нас/ з дав/нім/ жи/ттям/.

/UU __/ UU __ / UU __/ U

/UU __/ UU __/ UU __/ (анапест)

У силабо – тонічних віршах наголоси відіграють ритмічну роль. У зв,язку з цим у віршах поряд з граматичними і логічними розрізняють і ритмічні наголоси, тобто такі, які вимагає ритм. Ритмічні наголоси майже завжди збігаються з граматичними.

Силабо – тонічні вірші здебільшого мають однакову кількість стоп у рядках, але ртапляються вірші, написані різностопним ямбом. Визначаючи розмір вірша розглядаємо не один рядок, а кілька.

Тонічна система віршування (ХХ ст.) грунтується на приблизно однаковому числі наголосів (найчастіше 3 – 4 у всіх рядках одного вірша), причому ненаголошених складів між ними може бути різна кількість. Найважливішу роль у тонічних віршах відіграє прикінцевий наголос, якийє в рядках особливо сильний. Унаслідок довільного розміщення наголосів, рядок на стопи не ділиться. Найменша частка тонічного вірша – це слово з ритмічним наголосом. Важлива ознака тонічного вірша – наявність рими і паузи. Цією основною якістю тонічний вірш близький до народної системи віршування (тонічної за своїм характером).

Розмір тонічного вірша визначається кількістю наголосів у рядку.

Наприклад: М.Бажан: (чотиринаголосний (4 наголоси в кожному рядку)

В мозок вгруз цвях дум:

Коли ж підем в останній штурм.

Клаузули.

Закінчення рядків звучать підкреслено і тому автор ставить у закінчення те слово, на яке хотів би звернути увагу читача.

Закінчення віршового рядка, починаючи від останнього наголосу, називається клаузула (гр. “замкнення”)

Якщо останній склад наголошений, клаузула називається чоловіча.

Передостанній склад – жіноча.

Третій від кінця склад – дактилична.

4 – 5 і далі від кінця склад наголошений – гіпердактилична.

Експресивна виразність клаузул часто посилюється римою.

Рима – співзвуччя в закінченні рядків.

Відповідно до закінчення рими бувають: — чоловічі;- жіночі; -дактиличні.

Розрізняють рими точні (збігаються усі звуки: сонце –сон це; коні – в законі)

неточні (збігаються не всі звуки: хатини –єдине, поет–вперед)

Неточні рими, в яких збігаються лише голосні називаються асонансними , якщо лише приголосні – алітеративні (або консонансні).

Види римування:

перехресне (через рядок – абаб)

оповите (або кільцеве) перший і останній рядки – абба)

паралельне (суміжне або парне – ааббвв)

Строфа (гр. “обертання”) – група віршованих рядків, об,єднаних римою, інтонацією, темою.

Окремо 39 питання.

Віршовий розмір — регулярно повторювана комбінація тих або інших елементів фонетичної будови мови, яка служить одиницею визначення віршового ритму.

Віршові розміри бувають двоскладові та трискладові.

Двоскладові: ямб, хорей, пірихій.

Трискладові: анапест, дактиль, амфібрахій.

Рими

http://eureka.ucoz.ua/publ/114-1-0-455

Строфа

Строфою (від грецького – поворот, зміна, коло) називають фонічно викінчену віршову сполуку, яка повторюється у поетичному творі, об'єднану здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римового ряду, відносна змістова завершеність тощо).

У силабо-тонічній системі розрізняють такі види строф, зумовлені структурою вірша: одновірш (моностих), двовірш (дистих), тривірш (терцет), чотиривірш (катрен), п'ятивірш (квінта), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава), дев'ятивірш (нона), десятивірш (децима) та ін. Це прості строфи. Строфи, формальні ознаки яких закріплено, перетворилися у літературний канон. Їх називають канонізованими (за І. Качуровським) або „твердими" строфічними формами. До таких належать: сонет, тріолет, рондо, рондель, рубаї, ріторнель, балада, танка, хокку (гай-ку), шлока, бейт та ін.

Поезії, що їх не можна поділити на строфи, називають астрофічними.

ЦЕЗУРА. КЛАУЗУЛА

Віршована мова багата на різні паузи, що підсилюють ритм і увиразнюють зміст. Крім міжслівних та логічних (на розділових знаках і між синтагмами), властивих і прозовій мові, тут є ще прикінцеві (паузи між рядками), емоційні (зупинки для підкреслення якогось слова при виразному читанні) та цезура.

Цезура (лат. caesura — розтин, розріз, поділ) — пауза в середині рядка, що поділяє його на дві частини (піввірші). Цезура має ритмотворче значення — вона підсилює, підкреслює ритм і смислове — виділяє найважливіші слова, увиразнює висловлену думку. За своєю тривалістю цезура трохи коротша за міжрядкову паузу.

Найчастіше цезура з’являється в багатостопних рядках. Вона може бути постійною, якщо стоїть у всіх рядках на одному й тому ж місці; рухомою, якщо вона є в кожному рядку, але в різних місцях; періодичною, якщо ритмічно з’являється через рядок або два.

Клаузула (лат. clausula — закінчення) — заключна частина віршового рядка, починаючи з останнього наголошеного складу. Співзвучні клаузули утворюють риму.

Залежно від місця наголосу розрізняють клаузули (як і рими):

— окситонні (чоловічі) — з наголосм на останньому складі. Кінець рядка звучить твердо, уривчасто.

— парокситонні (жіночі) — з наголосом на передостанньому складі. Кінець рядка звучить м’якше, тепліше.

— дактилічні — з наголосом на третьому від кінця складі. Кінець рядка звучить плавно, лагідно, іноді тужливо.

— гіпердактилічні — з наголосом на четвертому від кінця складі. Така рима часто сприймає додатковий наголос на останньому складі і тому звучить , як чоловіча.

Звичайно, якоїсь певної інтонації рими (і клаузули) створити самостійно не можуть — вони лише увиразнюють, посилюють основну авторську інтонацію.