3. Реформа зовнішньої політики.

Відповідно до змін у внутрішній політиці, Володимир повів також зовнішню

політику. Він залишив далекі воєнні походи. Він пішов за голосом громади, яка вимагала від князя, щоб він беріг народні сили. То ж Володимир вів тільки оборонні війни. Знову порушуючи традицію попередників, він звернув свій погляд на Захід і також додав до своїх володінь землі сучасної західної України. Можливо, в цьому є один негатив, адже цим було покладено початок довготривалому суперництву з поляками за цей регіон.

Важливими були також і зв’язки з західними племенами. Західні племена – дуліби, хорвати, тиверці, вже за Олега були у зв’язках з Києвом, і як союзники брали участь у поході на Візантію. Потім вони увійшли до складу Київської держави. Для Русі західні землі мали значення передусім як постачальники солі, якої багаті поклади були на Підкарпатті.

Володимир також встановив загалом дружні стосунки з поляками, угорцями і чехами.

Внаслідок виваженої політики володіння князя стали найбільшими в Європі.

4. Воєнна реформа.

Величезна увага приділялася захистові кордонів. Особливого значення при цьому надавалося укріпленню південних кордонів. Для захисту південних земель Київської Русі від печенігів було наказано збудувати цілу низку укріплень по річках Трубеж, Сула, Стугна, та ін. Підступи до Києва прикривали потужні земляні укріплення з дерев’яними конструкціями, так звані Змійові вали. Значення цієї реформи саме собою очевидне – адже без боєздатної армії годі було думати про свій авторитет, а значить, про перетворення Русі на могутню державу.

5. Фінансова реформа.

Володимир розпорядився карбувати золоті та срібні гроші – золоті монети «златники» і срібні монети – «срібники». На аверсі цих монет поміщено зображення Володимира, а також напис: «Володимир на столі, а се його злато (сребро). Ця реформа дозволила значно зміцнити становище Київської Русі.

В результаті адміністративної, фінансової, оборонної, воєнної реформ значно зміцніла Київська держава. Значно знизилася небезпека нападів східних кочових племен. Князь міг впевненіше проводити внутрішню політику, що безперечно позитивно позначилося на добробуті людей. Високого розвитку набула також освіта,культура. За правління Володимира Русь перетворилася в найбільшу європейську державу, яка простяглася від Карпат до Волги, від Балтики до Чорного моря.

Проте найбільше значення має все ж таки релігійна реформа Володимира. Запровадження християнства 988 р. унеможливило племінний сепаратизм. Тепер все населення Русі поклонялося одному богу, а не багатьом язичницьким богам. Це, звичайно, сприяло консолідації всього давньоруського суспільства. Крім того, прийняття християнства вивело Русь в один ряд з європейськими країнами. Важливим було також і те, що зміцніли зв’язки із Візантією. Це сприяло політичному, економічному, культурному розвиткові країни.

35. Початок національного відродження на початку хіх ст..

Після скасування автономно-державних утворень українського народу занепало і національно-культурне життя в Україні, позбавлене державного захисту. Селяни, козаки і міщани, не маючи освіти, задавлені поборами, не діставали жодної можливості проявити своє національне обличчя. Та й не до того було - дбали лише, щоб вижити в жорстоких умовах колоніальної окупації.

Але вже на зламі XVIII-XIX ст. окремих представників українського суспільства опановує ідея народності, що проявилась у живому зацікавленні своїм народом, його мовою, історією, побутом, піснями, епосом. З'являється нова українська література, пробуджується історична думка, з'являються серйозні наукові праці з етнографії, фольклору, мовознавства, історії України, починається повільний процес українського національного відродження.

«Будителями» національної ідеї, носіями культури та українознавства у першій чверті XIX ст. стали вихідці з дворян - нечисленна українська дворянська інтелігенція, яка спромоглася повернутися до своїх козацьких витоків, до свого нужденного народу. В основному це були вчені, поети, письменники, митці – культурницька діяльність в умовах русифікації була тією єдиною цариною, де можна було засвідчити свою національну ідентичність.

Народ не був учасником культурницького руху початку XIX ст., бо український народ, задавлений кріпаччиною, був темний і неграмотний, у безпросвітних злиднях і нужді. Лише на Лівобережжі і Слобожанщині, де ще жили корені козацьких традицій почалося повільне відродження ідеї української державності.

Освіта України розвивалася слабо і не задовольняла зрослих потреб. Це призводило до того, що основна маса трудового населення залишалася неписьменною. Вчитися рідної мови було заборонено. Для вільних селян навчання закінчувалося початковою школою. Середня та вища освіта простому народу була зовсім недоступна. За ініціативою інтелігенції Слобідської України на чолі з відомим громадським діячем і вченим Василем Каразіним, у 1805 році був заснований Харківський університет, який став незабаром важливим науковим і культурним центром всієї України.

У Західній Україні центром наукової думки продовжував залишалися Львівський університет, відкритий ще у XVII ст.

Як на крайньому сході України Харків, так на крайньому заході Перемишль став вогнищем просвіти простого народу. У 1816 р. тут ченцем Іваном Могильницьким та єпископом Михайлом Левицьким засновано греко-католицьке Клерикальне товариство, що поширювало серед українців релігійні тексти простого змісту українською мовою, молитовники, букварики. I. Могильницький у 20-х pp. написав також «Граматику язика словено-руського».

У 1806 р. в Києві відкривається постійний театр на 740 місць. Незабаром подібні театри виникають у Полтаві (1810) та Харкові (1812). Репертуар у них був головним чином російський. Але з появою нової української літератури на сценах з'являються й українські п'єси.

Особливого значення історія України набула з появою в 10-х pp. XIX ст. у рукописних списках «Історії русів, або Малої Росії». Невідомо хто, коли і де написав цей твір. Невідомий автор доводить, що Україна - окрема від Росії країна, і вона має право на власне політичне та державне життя, що історія України надзвичайно багата і що саме Україна, а не Росія є прямою спадкоємицею Київської Русі (звідси і назва книги

Пісенна творчість, килимарство, народні розписи, візерунки рушників, гаптування одягу, різьблення по дереву, гончарні вироби - все це продовжувало жити в народі, було невід'ємною частиною його великої душі.